Рішення
від 28.08.2022 по справі 530/1790/21
ЗІНЬКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 530/1790/21

2/530/110/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А І Н И

29.08.2022 року Зіньківський районний суд Полтавської області в складі: головуючого - судді Должко С.Р., секретаря Тараненко Т.І., представника відповідача адвоката Ляш С.В., розглянувши в м.Зіньків в режимі відеоконференції справу за позовом

ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 до магазину косметики "EVA", місце знаходження: м.Зіньків, вул.Воздвиженська, 65, Полтавської області; Товариства з обмеженою відповідальністю "РУШ", юридична адреса: м.Дніпро, проспект Кірова, 104А; третя особа на стороні позивача без самостійних вимог: Відділення поліції № 4 Полтавського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області в особі офіцера дільничної служби відділення поліції №4 Полтавського районного УП ГУНП в Полтавській області лейтенанта поліції Повивайло Андрія Валентиновича, місце знаходження: м.Зіньків, вул.Воздвиженська, 28, Полтавської області про захист прав споживачів, -

В С Т А Н О В И В :

Позивач, ОСОБА_1 а, звернулася до Зіньківського районного суду Полтавської області з позовом до магазину косметики "EVA", місце знаходження: м.Зіньків, вул.Воздвиженська, 65, Полтавської області; Товариства з обмеженою відповідальністю "РУШ", юридична адреса: м.Дніпро, проспект Кірова, 104А; третя особа на стороні позивача без самостійних вимог: Відділення поліції № 4 Полтавського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області в особі офіцера дільничної служби відділення поліції №4 Полтавського районного УП ГУНП в Полтавській області лейтенанта поліції Повивайло Андрія Валентиновича, місце знаходження: м.Зіньків, вул.Воздвиженська, 28, Полтавської області про захист прав споживачів.

В своїй позовній заяві позивач просить стягти з Відповідача 2 ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "РУШ":ТОВ "РУШ" (32007740) 320077404634, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, Кіровський район, ПРОСПЕКТ КІРОВА, буд. 104 А в особі засновника і власника ОСОБА_2 з Відповідача 1 Магазин косметики «EVA»38100, вулиця Воздвиженська, буд.65, м. Зіньків, Полтавська область на користь ОСОБА_1 ідн. 2537105287 суму моральної шкоди у розмірі 15350,00 гривень (п`ятнадцять тисяч триста п`ятдесят грн.) з кожного. Стягнути: з Відповідача 2 ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "РУШ":ТОВ "РУШ" (32007740) 320077404634, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, Кіровський район, ПРОСПЕКТ КІРОВА, буд. 104 А В особі засновника і власника ОСОБА_2 з Відповідача 1 Магазин косметики «EVA»38100, вулиця Воздвиженська, буд.65, м. Зіньків, Полтавська область до бюджету України у відповідності ч. 12, ст 23, ст. 156-1 ЗУ «Про захист прав споживачів» суму штрафу в розмірі 9350,00 грн з кожного. Судові витрати покласти на Відповідача.

Ухвалою суду від 03.12.2021 р. відкрито провадження по справі.

Ухвалою Зіньківського районного суду Полтавської області від 24.12.2021 року, яка занесена до протоколу засідання, підготовче провадження у справі закрито призначено судове засідання для розгляду справи по суті на 18.03.2022 р..

Відповідно до відзиву представника Товариства з обмеженою відповідальністю "РУШ", просить в задоволенні позовних вимог відмовити.

Заслухавши позивачку, ОСОБА_1 , яка позовні вимоги підтримала, представника відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "РУШ", адвоката Ляш С.В., який позовні вимоги не визнав та дослідивши відзив, відповідь на відзив, заперчення, пояснення, наявні матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Як передбачено ст. 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Відповідно до ст. 24 Конституції України, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно зі ст. 10-13 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов"язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов"язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов"язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов"язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об"єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз"яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов"язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов"язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов"язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України, встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов"язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов"язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов"язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов"язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об"єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цивільного процесуального кодексу України.

Як передбачено нормою ст. 3 ЦПК України, - цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов`язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.

Згідно положень пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 № 14 "Про судове рішення у цивільній справі", - рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержувати вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі (частина перша статті 213 ЦПК). Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до статті 2 ЦПК, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до статті 8 ЦПК, а також правильно витлумачив ці норми. Якщо спірні правовідносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права). Якщо є суперечності між нормами процесуального чи матеріального права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, то рішення є законним, якщо судом застосовано відповідно до частини четвертої статті 8 ЦПК норми, що мають вищу юридичну силу. У разі наявності суперечності між нормами законів (кодексів), що мають однакову юридичну силу, застосуванню підлягає той з них, який прийнято пізніше. При встановленні суперечностей між нормами права, які підлягають застосуванню при розгляді та вирішенні справи, суду також необхідно враховувати роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, що містяться в постанові від 1 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

У ст. 8 Конституції України зазначено, що Конституція України має найвищу юридичну силу.

Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Статтями 15, 16 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно з ст. 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Частиною 1 ст. 2 Закону «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до ст. 13 Закону «Про судоустрій і статус суддів» судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, визначено Законом України «Про виконавче провадження» №1404-VIII від 02 червня 2016 року (далі - Закон №1404-VIII).

Згідно ст.1 Закону №1404-VIII, виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких установлюються Законом України від 02 червня 2016 року № 1403-VIII «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» (далі - Закон №1403-VIII).

Статтею 3 Закону №1403-VIII визначено основи організації та діяльності з примусового виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями, їхні завдання та правовий статус. Завданням органів державної виконавчої служби та приватних виконавців є своєчасне, повне і неупереджене виконання рішень, примусове виконання яких передбачено законом.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 3 Закону №1404-VIII відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів, як постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди.

Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків адміністративного (цивільного) характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»,ч.1ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989 р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (AlimentariaSandersS.A. v. Spain).

Строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов`язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання).

Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики Суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§ 66 - 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 р. у справі «Смірнова проти України»).

Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Згідно пояснення наданого ОСОБА_3 мовою оригіналу зазначено, що в позовній заяві в додатках п.2 долучено заяву-волевиявлення в ЦВК України від 24.10 2020 року лише в суд; п.З Повідомлення про отримання лише в суд. Пояснення заявлених документів до позовної зави: У світі є два види права - Континентальне і Морське (Англійське, Адміралтейське, Римське, Міжнародне, Торгове і т.д). Континентальне право є лише в одній Державі на території СРСР. В усіх інших "країнах" діє Морське право (для судноплавства, для островів - Англія це острів).

Основний його принцип - де вода (умовна "вода"), там присутнє СУДно та його капітан. Капітан судна - перший після Бога, владний робити на своєму судні що завгодно та з ким завгодно. Крім ГОСТЯ - рівного собі за статусом або вище його за статусом. По законам морського права виключно з нашого дозволу судять фізособу, як розумово відсталу, бездушні предмети, речі, раб вважається річчю, прирівняний до домашніх тварин. Морські суди не мають повноважень судити ЖИВУ ЛЮДИНУ. Морське право по статусу нижче від Континентального права. В cm. 9 Конституції України чітко прописано чинні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладання міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Конституція Основний Закон СРСР1977 року -це загальновизнанний міжнародний договір.

(Мова оригіналу)

Работа римского (Английского, Морского) суда основана на презумпциях права, а не на каких-то фактических правовых принципах.

Презумпция (от лат. praesumptio - предположение, ожидание, надежда) - предположение, которое считается истинным до тех пор, пока ложность такого предположения не будет бесспорно доказана. Презумпции широко используются в юриспруденции и в естественных науках, во втором случае - зачастую неявно.

Таким образом, если презумпции права Частной гильдии Британского реестра субъектов аккредитации (BAR) представляются и не отвергаются, они переходят в разряд фактов и считаются истинными (или «истиной в коммерции»). 12 (двенадцать) ключевых компетенций, которые заверяются частными гильдиями BAR British Accreditation Registry (Британский реестр субъектов аккредитации) и становятся истинными за счет отсутствия возражений, как то:

1.Презумпция официальной записи означает, что любое дело, отнесенное к компетенции подчиненного римского суда, является делом официальной записи, в то время как члены Частной гильдии BAR в действительности предполагают, что дело является коммерческим делом Частной гильдии BAR. Если в силу опротестования и отклонения явным образом не настаивается на том, чтобы дело было публично зарегистрировано, оно остается в категории частных дел Частной гильдии BAR в рамках действующих там частных правил.

2.Презумпция государственной службы означает, что все без исключения члены Частной гильдии BAR, которые дали торжественную, тайную и абсолютную присягу на верность своей гильдии, действуют в государстве как общественные агенты или государственные служащие, дав дополнительную присягу на занимаемой ими общественной должности, что абсолютно откровенно и сознательно противоречит частной присяге собственной гильдии «более высокого ранга». До выражения открытого несогласия посредством опротестования или отказа существует правопритязание на то, что эти члены Частной гильдии Ваг являются законными государственными служащими и поэтому находятся под публичной присягой в качестве доверенных лиц.

3.Презумпция публичной присяги означает, что все члены Частной гильдии BAR действуют с высочайшими полномочиями «государственных служащих» [public officials], которые подчинены данной торжественной публичной присяге и поэтому должны служить честно, объективно и справедливо, как продиктовано их присягой. Без открытого оспаривания и требования принести присягу сохраняется презумпция того, что члены Частной гильдии BAR действуют под публичной присягой в противоречие присяге гильдии. При оспаривании такие индивидуумы должны объявляться предвзятыми по причине конфликта интересов, так как они очевидно не находятся под публичной присягой.

4.Презумпция иммунитета означает, что ключевые члены Частной гильдии BAR действуют с высочайшими полномочиями «государственных служащих» в качестве судей, прокуроров и арбитров, которые добросовестно дали торжественную публичную присягу и обладают иммунитетом в отношении личных притязаний и ответственности. Без открытого опротестования и без требования принесения присяги продолжает действовать правовая презумпция, что члены Частной гильдии BAR как публичные доверенные лица на должности судей, прокуроров и арбитров обладают иммунитетом в отношении какой-либо персональной ответственности за свои деяния.

5.Презумпция судебной повестки означает, что судебная повестка, как правило, остается не оспоренной, и от тех, кто предстает перед судом, ожидается, что они согласны со своим качеством [position] ответчика, заседателя или свидетеля, а также с юрисдикцией суда. Явка перед судом, как правило, предполагает вызов по судебной повестке. Если не было отказа от судебной повестки и ее возврата посредством отправки копии отказа, сведения о котором заблаговременно до явки в суд внесены в протокол, юрисдикция и качество обвиняемого продолжают действовать, и наличие «вины» является несомненным.

6.Презумпция заключения под стражу означает, что, как правило, повестка или постановление о заключении под стражу остаются не оспоренными, а значит, является установленным, что лицо, которое предстало перед судом, предположительно является предметом разбирательства, то есть подлежит взятию под стражу и присмотру со стороны «опекунов». [Понятие включает «мертвую», легализованную фикцию «лица, личности, персоны, физического лица» (не человека), для которого написаны положения и правила управляющих концернов*].

Опекуны вправе присматривать только за имуществом и «предметами», а не за [человеческими] существами, состоящими из плоти и крови.

До момента открытого оспаривания данной правовой презумпции путем отказа от судебной повестки и/или суда действует презумпция, что Ты являешься предметом владения, а поэтому законно можешь быть помещенным под присмотр со стороны опекунов.

7.Презумпция опеки означает, что Ты зарегистрирован как резидент [resident] района муниципального управления и в Твоем «загранпаспорте» стоит буква «Р», свидетельствующая о том, что Ты выступаешь как неимущий [Pauper], а потому находишься под присмотром государства как «Опекуна» [Court of Guardians] и его агентов. Если отсутствует открытое оспаривание такой презумпции с демонстрацией того, что в целом перед судом лицо является опекуном и исполнителем по делу (Trust), презумпция продолжает действовать, и Ты считаешься паупером по умолчанию [by default]; ты также считаешься слабоумным, а потому должен подчиняться распоряжениям управляющего опекунами [clerk of guardians] (юриста суда);

8.Презумпция доверительного управления означает, что члены Частной гильдии BAR исходят из предположения, что Ты принимаешь доверительное управление как «государственный служащий» и «слуга народа» просто в силу того, что Ты заходишь в римский суд, ведь эти суды предназначены только для публичных доверенных лиц по правилам Гильдии и римской системы. Пока такая презумпция открыто не оспорена на основании того, что Ты приходишь в суд по «приглашению» разобраться в деле, и Ты не являешься ни государственным служащим, ни публичным доверенным лицом на этом процессе, она продолжает действовать как одно из определяющих оснований для претензий на юрисдикцию только потому, что лицо сявилось перед судом».

Презумпция, что государство выступает в двойной роли как судебного исполнителя, так и бенефициара, означает, что Частная гильдия BAR назначает судью/арбитра исполнителем по конкретному делу, в то время как прокурор действует в качестве бенефициара (т.е. выгодо-приобретателя) по доверительному управлению в текущем процессе. Если данная презумпция открыто не оспаривается демонстрацией того, что Ты не предстаешь перед судом в общем как опекун и исполнитель по делу (Trust), считается, что Ты доверенное лицо на основании отказа и поэтому должен следовать правилам исполнителя (судьи/арбитра).

Презумпция исполнителя без законных полномочий означает предположение, что ответчики действуют как исполнители без законных полномочий, то есть как «ложные исполнители», если они хотят обеспечить права на свою плоть, свой разум и дух как исполнители и бенефициары, бросая тем самым вызов «легитимным» судьям как исполнителям. Поэтому судья/арбитр разыгрывает роль «истинного» исполнителя и имеет право заключить себя под стражу, взять под арест, наложить денежный штраф или принудить к прохождению психиатрического лечения. Если презумпция открыто не оспаривается, не только за счет подтверждения статуса исполнителя, но за счет постановки вопроса о том, не пытается ли судья или арбитр действовать как исполнитель без законных полномочий, презумпция продолжает действовать, и судья или арбитр Частной гильдии BAR попытается заручиться поддержкой судебных приставов или правоохранительных органов для реализации своих неправомерных претензий. Презумпция недееспособности - это предположение, что Ты, по крайней мере, не сведущ в правовых делах и поэтому не способен представить свою позицию и привести надлежащие аргументы. По этой причине судья/арбитр имеет право заключить Тебя под стражу, взять под арест, наложить на Тебя штраф или принудить к прохождению психиатрического лечения. Если такая презумпция открыто не оспаривается тем фактом, что Ты знаешь свой статус исполнителя и бенефициара, активно споришь с соответствующим противоположным предположением и отрицаешь его, тогда в отношении прений сторон считается установленным, что Ты недееспособен, и судья либо арбитр вправе делать все, чтобы держать тебя в подчинении.

4.1Презумпция вины означает, что предположение о том, что речь идет о частном деле Гильдии BAR, ведет к тому, что Ты виновен, и не имеет значения, произносишь ли Ты перед судом обвинительную, защитительную речь либо совсем ее не произносишь. Если Ты заранее официально не регистрируешь показания под присягой или ходатайство об обеспечении доказательств на основании обязательной преюдиции либо не выдвигаешь возражение против недостаточной неоспоримости доказательств [call ademurrer], действует презумпция, что Ты виновен, и частная гильдия BAR вправе Тебя удерживать, пока за тебя не дадут поручительство, покрывающее сумму, которая выгодна гильдии.

Беручи до уваги вищевикладене, довожу до відому Суддю Честі Зіньківського районного суду Полтавської області ОСОБА_4 , про беззаперечний, неспростовний, юридично обгрунтований факт, того що Громадянка ОСОБА_5 заявою- волевиявленням від 24.10.2020 року, яку надіслала до ЦВК України, заявила слідуюче: користуючись ст. 5, 38 Конституції України Громадянка ОСОБА_5 - є джерелом влади в Україні, на правах вищої влади України особисто бере участь в управлінні Державою Україна, (повідомлення про отримання на електронну адресу ІНФОРМАЦІЯ_1 підтверджує про прочитання ЦВК заяви - волевиявлення), з власної волі виходить з реєстру виборців (недієздатних осіб), вимагає, наказує знищити з реєстру виборців України (недієздатних осіб) всі свої персональні дані, які внесені в реєст без особистої на вказані дії персональної згоди, персональні дані ОСОБА_1 внесені в реєстр виборців (недієздатних осіб) шляхом обману, для подальшого грабунку родового спадку з боку зацікавлених осіб які займали перші посади в Державі Україна щоб представити громадянина як резидента малоімущого, що є фальшивою інформацією, так як ОСОБА_5 - Є дієздатною, правоздатною, не перебуває під опікою держави в опікунах з боку Держави не має жодної потреби, розуміється в ході судового розгляду. В судовому засідані інтереси фізособи ОСОБА_1 представляє як громадянка ОСОБА_5 яка є засновником, бенефіціаром і вигодонабувачем своєї фізособи ОСОБА_1 .

В судовому засіданні було встановлено, що 26 листопада 2021 року, громадянка ОСОБА_1 (далі Позивач) отримавши на вайбер свого телефону повідомлення від відправника «EVA uа». В смс-повідомленні, повідомлялося про акцію «гарячі знижки на продукцію в мережі магазинів EVA від 26-28 листопада», ОСОБА_5 відвідала магазин косметики EVA, який розташований за адресою АДРЕСА_2 (далі Відповідач 1), вибравши потрібний товар Позивач підійшла до каси, за касою розрахункових операцій стояла фізособа наділена повноваженнями адміністратора магазину, яка поставила умову перед споживачем, товар буде відпущенний тільки у тому випадку коли ОСОБА_1 вдягне лицевий аксесуар у вигляді маски. Позивач чемно попросила не застосовувати стосовно неї заходи впливу- шантаж, поведінка адміністратора не припустима і не відповідає ч.2 ст.4 ЗУ «Про захист прав споживачів». Споживачі під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: 2)належну якість продукції та обслуговування. Покарання за шантаж в такому випадку настає за статтею 189 Кримінального кодексу України «Вимагання», карається позбавленням волі на строк від п`яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади або здійснювати професійну або громадську діяльність при здійсненні якої або у зв`язку із здійсненням якої було скоєно діяння, на строк до трьох років. Позивач, в формі усних пояснень, намагалася пояснити Відповідачу, що адміністратор магазину косметики порушує ст 633 ЦК України (публічний договір), ч.І, 12 ст. 23 ЗУ «Про захист прав споживачів», що тягне покарання у вигляді штрафу в розмірі 500 неоподаткованих мінімумів і складає 8500,00 грн.», суб`єкт господарювання який працює у відповідності Квед 47.19 (інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах) повинен боротися за клієнта і робити все для того щоб споживач залишив магазин задоволеним, а не приниженим працівниками магазину косметики, від розуміння того, що порушено його безпірні Конституційні права, окрім того вказаний магазин косметики здійснює торгівлю на території Зіньківської громади, як наслідок не досконалого податкового законодавства, податки ТОВ «РУШ» код ЄРДПОУ 32007740 сплачує за місцем реєстрації (2810 СДПІ У м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ МГУМ), а не за місцем торгівлі м. Зіньків. Адміністратор магазину косметики не взяла до уваги всі юридично обгрунтовані доводи Позивача стосовно порушень законодавства України по відношенню до споживача, покинувши місце проведення розрахункових операцій адміністратор вийшла в підсобне приміщення магазину, з її слів, для консультації з юридичним відділом ТОВ «Руш», в 15-ти хвилинний проміжок часу викликала наряд поліції, для постановления постанови за ч.2 ст. 44-3 КУпАП, притягнення Позивача до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі десяти неоподаткованих мінімумів.

Прибушому за місцем події, наряду поліції в кількості двох суб`єктів владних повноважень Зіньківського ВП Гадяцького ВП ГУНП в Полтавській області, особі владних повноважень в лиці офіцера дільничної служби ОСОБА_6 адміністратор магазину косметики заявила, що вона викликала наряд поліції, так як вважає, що відсутність лицевого аксесуару у вигляді маски на лиці Позивача є порушенням карантинних обмежень. Посадова особа владних повноважень відповів, що він має намір скласти постанову про адмінправопорушення в ч.2 ст. 44-3 КУпАП. Позивач, уточнила, що для винесення постанови про адмінправорушення потрібно довести, що Позивач, дійсно вчинила адмінправопорушення. Частиною 2 статті 7 Закону України "Про національну поліцію" закріплено, що обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції.

Норма ст.61 Конституції України встановлює, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Згідно частин 1,2 ст.7 КУпАП ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом. Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності. При цьому, застосування уповноваженими на те посадовими особами заходів адміністративного впливу здійснюється в точній відповідності з законом (ч.3 ст.7 КУпАП).

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 22.12.2010 року у справі №23-рп/2010 адміністративна відповідальність в Україні та процедура притягнення до неї ґрунтується на конституційних принципах і правових презумпціях, які зумовлені визнанням і дією принципу верховенства права в Україні, в тому числі і закріпленій в ст.62 Конституції України презумпції невинуватості.

Рішенням Конституційного Суду України від 26 травня 2015 року № 5-рп/2015 щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 276 Кодексу України про адміністративні правопорушення визначено, що у наведених положеннях Кодексу визначено систему правових механізмів щодо забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, на стадії розгляду уповноваженим органом (посадовою особою) справи про адміністративне правопорушення, зокрема, з метою запобігти безпідставному притягненню такої особи до відповідальності.

Враховуючи, що законодавство України про адміністративні правопорушення має каральну направленість (більш кримінальна), а тому з урахуванням принципів і загальних засад КУпАП, практики Європейського Суду по правах людини, передбачається принцип презумпції невинності особи, поки її винуватість не буде доведена у встановленому законом порядку.

Усі сумніви щодо доведеності вини трактуються на користь особи, що притягується до адміністративної відповідальності.

Відповідно до ст.222 Кодексу України про адміністративні правопорушення розгляд справ про правопорушення, передбачені ч.6 ст.121 цього Кодексу, покладено на органи національної поліції.

Згідно ст.254 КпАП України, про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовими особами або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності.

Протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається у двох екземплярах, один з яких під розписку вручається особі, яка притягується до адміністративної відповідальності.

Протокол не складається у випадках, передбачених статтею 258 цього Кодексу.

Відповідно до ст.258 КУпАП протокол не складається в разі вчинення адміністративних правопорушень, передбачених статтями 70, 77, частиною третьою статті 85, статтею 153, якщо розмір штрафу не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, частиною першою статті 85, якщо розмір штрафу не перевищує семи неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, статтею 107 (у випадках вчинення правопорушень, перелічених в частині третій статті 238) частиною третьою статті 109, статтями 110, 115, частинами першою, третьою і п`ятою статті 116, частиною третьою статті 116-2, частинами першою і третьою статті 117 (при накладенні адміністративного стягнення у вигляді попередження на місці вчинення правопорушення), статтями 118, 119, статтями 134, 135, 185-3, статтею 197 (при накладенні адміністративного стягнення у вигляді попередження), статтею 198 (при накладенні адміністративного стягнення у вигляді попередження) цього Кодексу, якщо особа не оспорює допущене порушення і адміністративне стягнення, що на неї накладається.

Протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі.

Протоколи не складаються і в інших випадках, коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформлюється на місці вчинення правопорушення.

У випадках, передбачених частинами першою та другою цієї статті, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 цього Кодексу.

Якщо під час складання постанови у справі про адміністративне правопорушення особа оспорить допущене порушення і адміністративне стягнення, що на неї накладається, то уповноважена посадова особа зобов`язана скласти протокол про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 256 цього Кодексу, крім випадків притягнення особи до адміністративної відповідальності за вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 185-3 цього Кодексу, та правопорушень у сфері забезпечення дорожнього руху, у тому числі зафіксованих в автоматичному режимі. Цей протокол є додатком до постанови у справі про адміністративне правопорушення.

{Положення частини шостої статті 258 втратили чинність, як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду № 23-рп/2010 від 22.12.2010}

У разі виявлення адміністративного правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованого за допомогою працюючих в автоматичному режимі спеціальних технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, протокол про адміністративне правопорушення не складається, а постанова у справі про адміністративне правопорушення виноситься без участі особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Копії постанови у справі про адміністративне правопорушення та матеріалів, зафіксованих за допомогою працюючих в автоматичному режимі спеціальних технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, надсилаються особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, протягом трьох днів з дня винесення такої постанови.

Відповідно до ст. 280 КУпАП обставини, що підлягають з`ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення вказано, що орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з`ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до ст.283 КпАП України, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі. Постанова виконавчого органу сільської, селищної, міської ради по справі про адміністративне правопорушення приймається у формі рішення.

Постанова повинна містити:

найменування органу (прізвище, ім`я та по батькові, посада посадової особи), який виніс постанову;

дату розгляду справи;

відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім`я та по батькові (за наявності), дата народження, місце проживання чи перебування;

опис обставин, установлених під час розгляду справи;

зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення;

прийняте у справі рішення.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про:

дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення;

транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак);

технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис;

розмір штрафу та порядок його сплати;

правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження;

відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.

Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення органами (посадовими особами), переліченими у пунктах 1-4 статті 213 цього Кодексу, одночасно вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, то в постанові по справі зазначаються розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування.

Постанова по справі повинна містити вирішення питання про вилучені речі і документи, а також вказівку про порядок і строк її оскарження.

У відповідності до ст.245 КУпАП завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Статтею ст.251 КпАП України передбачено, доказами в справі про адміністративне правопорушення є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

На офіційному вебпорталі парламенту України, список «Всі документи»/ Законодавства України.

База даних «Законодавства України» містить нормативно-правові документи українського законодавства, термінологію, перелік первинних актів тощо.

ДСТУ ДП «УкрНДНЦ» від 01.07.2020 №144 ДСТУ 4163:2020 «Уніфікована система організаційно-розпорядчої документації. Вимоги до оформлення документів, національний стандарт України.

Права людини є невід`ємною частиною всієї комплексної концепції безпеки, прийнятої в ОБСЄ. Всі держави-учасниці ОБСЄ погодилися прийняти на себе ряд зобов`язань з прав людини. Відповідно весь персонал ОБСЄ і все відділення ОБСЄ на місцях - незалежно від особливостей їх мандата - пов`язані цими зобов`язаннями і повинні своїми діями сприяти дотриманню і виконанню принципів і зобов`язань ОБСЄ. З прийняттям Заключного Акту Гельсінкі в 1975 році поняття "людський вимір" в контексті безпеки - по суті принципи прав людини - було вперше включено як чітко позначений елемент в основні положення концепції регіональної безпеки поряд з військово-політичними і економічними проблемами. (Повний текст Заключного Акту Хельсінкі доступний на сайті ОБСЄ по адресі: http://www.osce.org). Заключний Акт Хельсінкі визнає права людини "істотним фактором миру, справедливості і благополуччя, необхідних для забезпечення розвитку дружніх відносин і співробітництва" між державами. Основні принципи Заключного Акту Гельсінкі були в подальшому доповнені і підкріплені численними подальшими угодами, включаючи зустрічі на вищому рівні і міністерські зустрічі всередині ОБСЄ. Документи, підписані на цих зустрічах, характеризують права людини як ключовий елемент в роботі Організації. Зобов`язання ОБСЄ приймаються в результаті консенсусу всіма державами-учасниками, і їх виконання є політично обов`язковим. Це означає, що вони негайно стають обов`язковими до виконання для всіх держав-учасниць ОБСЄ, на відміну, наприклад, від ООН, де норми повинні бути спочатку підписані, а потім ратифіковані, перш ніж вони набудуть чинності. Таким чином, важливість поняття прав людини в ОБСЄ очевидна і не піддається сумніву. Наприклад, на одному з останніх самітів ОБСЄ в Стамбулі в 1999 році, глави держав і урядів підписали Хартію європейської безпеки, де сказано: "Ми знову підтверджуємо, що повага прав людини і основних свобод, демократії і верховенства закону займає центральне місце в прийнятій ОБСЄ всеосяжної концепції безпеки ". (Хартія європейської безпеки, п. 19.). Більш того, всі держави-учасниці ОБСЄ погодилися, що виконання їх зобов`язань з прав людини, даних в рамках ОБСЄ, є предметом безпосереднього і обґрунтованого інтересу всіх державучасників і що дані зобов`язання не належать до числа винятково внутрішніх справ окремої держави. (Ця угода найбільш чітко позначено в Преамбулі до Документу Московського наради 1991 року). Комплексна концепція безпеки, прийнята ОБСЄ, і конкретні зобов`язання цієї організації встановлюють рамки для роботи відділень ОБСЄ на місцях. У цьому контексті відділення ОБСЄ на місцях здійснюють свої мандати зі сприяння урядам приймаючих країн у вирішенні конкретних проблем і у виконанні прийнятих на себе зобов`язань. Оскільки поняття людського виміру є невід`ємною частиною всієї роботи ОБСЄ, все відділення на місцях повинні своїми діями сприяти дотриманню принципів і угод, прийнятих урядами приймаючих країн в рамках ОБСЄ. Це основні положення, в рамках яких персонал відділень ОБСЄ на місцях повинен розуміти людський вимір і звертатися з проблемами, пов`язаними з людським виміром, включаючи індивідуальні скарги щодо порушень прав людини. На саміті ОБСЄ в Стамбулі глави держав і урядів підтвердили: "Усі без винятку зобов`язання, прийняті в рамках ОБСЄ, в рівній мірі поширюються на кожне держава-учасник ... Держави-учасниці підзвітні своїм громадянам і несуть відповідальність один перед одним за виконання ними зобов`язань, прийнятих в рамках ОБСЄ. Ми розглядаємо ці зобов`язання як наше спільне досягнення і тому вважаємо, що вони представляють безпосередній і законний інтерес для всіх держав-учасниць ". (Хартія європейської безпеки, п. 7.). Таким чином, жодна з держав-учасників ОБСЄ не може ухилятися від обговорення проблем дотримання прав людини або стверджувати, що увага до цієї проблеми є втручанням у внутрішні справи країни. Поняття "людський вимір" включає права людини і основні свободи, демократію, толерантність і верховенство закону поряд з правами національних меншин, контакти між людьми і питання міжнародного гуманітарного права. Держави-учасниці ОБСЄ в своїх зобов`язаннях з людського виміру погодилися, що демократичний плюралізм і верховенство закону є неодмінними умовами збереження миру і безпеки та життєво необхідними для забезпечення дотримання прав людини і основних свобод. Зобов`язання ОБСЄ в області прав людини розписані широко і детально. У деяких випадках вони виходять за рамки зобов`язань, прийнятих ООН та іншими міжнародними організаціями. Зобов`язання у сфері людського виміру, прийняті в рамках ОБСЄ, є по суті політичними, тобто вони не розцінюються як міждержавні угоди. Це означає, що для їх вступу в силу не потрібно ратифікації. Угоди негайно стають обов`язковими для виконання всіма державами-учасницями ОБСЄ з моменту їх прийняття. Заключний Акт Гельсінкі, є установчим документом ОБСЄ (тоді НБСЄ), в числі 10 основних принципів Організації згадує "повага прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань". Згідно з міжнародним законодавством в області прав людини, держава несе відповідальність за забезпечення захисту прав людини своїх громадян та інших осіб, які перебувають під її юрисдикцією. Паризька хартія вважає захист прав людини і сприяння їм "найпершим обов`язком уряду". (Прийнята на саміті НБСЄ в Парижі в 1990 році).

Згідно офіційного сайту Організації Об`єднаних Націй вказано, що Права людини - це права, які ми маємо, просто тому, що ми є людськими істотами. Вони не надаються жодною державою. Загальні права людини є невід`ємними правами кожного з нас незалежно від громадянства, статі, національної чи етнічної приналежності, кольору шкіри, релігії, мови чи будь-яких інших ознак. До них відносяться як основні права, включаючи право на життя, так і права, які роблять наше життя гідним, включаючи право на харчування, освіту, працю, здоров`я та свободу. У Загальній декларації прав людини (ВДПЛ), ухваленій Генеральною Асамблеєю у 1948 році, вперше в історії було проголошено основні права людини, які мають захищатися повсюдно. У 2018 році ВДПЛ виповнилося 70 років, і вона, як і раніше, є основою міжнародного права в галузі прав людини. Стаття 30 Всесвітньої декларації прав людини містить принципи та найважливіші елементи всіх чинних та майбутніх конвенцій, договорів та інших правових інструментів у галузі прав людини. ВДПЛ разом із двома пактами - Міжнародним пактом про громадянські та політичні права та Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права - складають Міжнародний білль про права.

Загальні та невід`ємні Принцип універсальності прав людини є фундаментом міжнародного права у галузі прав людини. Це означає, що ми всі однаково маємо наші права людини. Цей принцип, вперше проголошений у ВДПЛ, закріплений у багатьох міжнародних конвенціях, деклараціях та резолюціях у галузі прав людини. Права людини є невід`ємними.Ніхто не може бути позбавлений прав, крім окремих випадків та відповідно до належних правових процедур. Наприклад, право на свободу може бути обмежене, якщо суд визнав людину винною у злочині. Неподільні та взаємозалежні Усі права людини є неподільними та взаємозалежними. Це означає, що одна категорія прав може бути повністю реалізована без іншої. Наприклад, прогрес у сфері цивільних та політичних прав дозволяє краще реалізувати економічні, соціальні та культурні права. У цьому порушення економічних, соціальних і культурних прав може негативно зашкодити в багатьох інших правах. Рівність і не дискримінація У статті 1 ВДПЛ говориться: «Усі люди народжуються вільними та рівними у своєму гідність і права». Свобода від дискримінації, проголошена у статті 2, забезпечує цю рівність. Відсутність дискримінації є невід`ємною частиною міжнародного права у галузі прав людини. Цей принцип міститься у всіх основних договорах у галузі прав людини. Він також є основою двох ключових документів: Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації та Конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Права та обов`язки Усі держави ратифікували не менше 1 із 9 основних договорів у галузі прав людини та не менше 1 із 9 факультативних протоколів. 80% держав ратифікували чотири або більше договорів. Це означає, що відповідно до міжнародного права держави мають зобов`язання та обов`язки дотримуватися, захищати і здійснювати права людини. Зобов`язання дотримуватись прав людини передбачає, що держави повинні утриматися від посягань на права людини або спроб утискати їх. Зобов`язання захищати права людини вимагає від держав захищати окремих громадян чи групи населення від порушень прав людини. Зобов`язання здійснювати права людини означає, що держави повинні вжити позитивних заходів для забезпечення основних прав людини. При цьому кожен (з нас), маючи права людини, повинен поважати права людини інших людей та боротися за них.

Відповідно до статті 94 Конституції України, Закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України. Президент України протягом п`ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду.{Офіційне тлумачення частини другої статті 94 див. в Рішеннях Конституційного Суду № 11-рп/98 від 07.07.98, № 6-рп/2008 від 16.04.2008}. У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов`язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом. {Частина четверта статті 94 в редакції Закону № 742-VII від 21.02.2014}. Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.{Офіційне тлумачення частини п`ятої статті 94 див. в Рішенні Конституційного Суду № 4-зп від 03.10.97}.

Відповідно до Постанови Верховної Ради Української РСР «Про проголошення незалежності України», ВР УРСР постановляє проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою. З моменту проголошення незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки. 1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження акта проголошення незалежності. № 1427-Х11.

Згідно до постанови Верховної Ради України «Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» від 12.09.1991 року встановлено, що до прийняття відповідних актів законодавства України на теориторії республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України. № 1545-Х11.

Відповідно до Закону України «Про правонаступництво» від 12.09.1991 року № 1543-Х11 вказано, що з моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади України є Верховна Рада України в депутатському складі Верховної Ради Української РСР. До ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція (Основний Закон) Української РСР ( 888-09 ). Закони Української РСР та інші акти, ухвалені

Верховною Радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України. Органи державної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі

Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на підставі нової Конституції України. Україна підтверджує свої зобов`язання за

міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України. Україна є правонаступником прав і обов`язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам республіки. Всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України, є

громадянами України. Україна гарантує забезпечення прав людини кожному громадянину України незалежно від національної належності та інших ознак відповідно до міжнародно-правових актів про права людини.

Згідно вищевказаного Закону, всі державні органи повинні були бути перезасновані/ переєстровані.

Відповідно до сайту Верховної Ради України встановлено, що закону, який встановлює і визначає порядок утворення, ліквідації, реорганізації, реєстрації та набуття правового статусу юридичних осіб публічного права - органів державної влади, органів влади АРК та органів місцевого самоврядування, не існує.

Відповідно до Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР №1293-Х11 від 05.07.1991 року зазначено, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки постановляє заснувати пост Президента Української Радянської Соціалістичної Республіки. Встановити, що Президент Української РСР вступає на посаду з моменту прийняття присяги. До вступу Президента на посаду надані йому цим Законом повноваження виконуються тими ж органами і посадовими особами, які їх до цього виконували.

Відповідно до відмітки на вебпорталі парламенту України, на вищевказаному документі зазначено, що документ 1293-XII не застосовується на території України від 07.05.2022, підства - 2215-1Х.

Відповідно до Декларації «Про Державний Суверінітет України» №55-Х11 від 16.07.1990 року зазначено, що Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід`ємного права на самовизначення. Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу. Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань чи окремих осіб переслідуються за законом. Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Повновладдя народу України реалізується на основі Конституції Республіки як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад Української РСР. Від імені всього народу може виступати виключно Верховна Рада Української РСР. Жодна політична партія, громадська організація, інше угруповання чи окрема особа не можуть виступати від імені всього народу України.

Українська РСР як суб`єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів Республіки у політичній, економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній, культурній і спортивній сферах. Українська РСР виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Українська РСР визнає перевагу загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права.

Відповідно до Розпорядження Голови Верховної Ради України N 1805-XII від 11.11.1991 року ОСОБА_7 зазначено з метою практичної реалізації ідеї Дж. Сороса, підтриманої

членами Консультативно-дорадчої ради, стосовно розробки проекту міждержавної угоди про принципи організації системи взаємних розрахунків за товари та послуги (на засадах клірінгу) створити тимчасову робочу групу "Клірінг-проект" у складі: Маркова Б.І., ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 - народних депутатів України, ОСОБА_11 - заступника міністра зовнішньоекономічних зв`язків, ОСОБА_12 - начальника управління агробанку "Україна", ОСОБА_13 - начальника відділу міністерства фінансів, ОСОБА_14 - наукового співробітника Інституту економіки, ОСОБА_15 - члена Консультативно-дорадчої ради при

Президії Верховної Ради України. Міжнародний державний реєстратор відмовив в реєстрації, через невиконання умов.

Враховуючи все викладене, правонаступництво України на території Української РСР не відбулося, не передавалися території, майно, незважаючи на все Україна ратифікувала норми міжнародного права по правам Людини. (ДЕКЛАРАЦІЇ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ (Відомості ВР УРСР(ВВР),1990, № 31,).

Загальна декларація прав Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року вказує, що відповідно до ст. 3 кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність. До ст.7 всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації. В ст. 11 Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту. Ст.12 ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань.

Відповідно до Рішення Коституційного суду №4-зп від 3.10.1997 року зазначено, що крім основного аргументу на користь позиції, зайнятої Верховною Радою України, у процесі розгляду справи наводилися також інші міркування. Зокрема, що до тлумачення статті 98

Конституції України Верховну Раду України нібито спонукали обов`язок законодавчого органу прийняти Закон про Рахункову палату та недостатня конституційна визначеність статусу Рахункової палати у статті 98 Конституції України.

Вказані аргументи не можна визнати переконливими. Аналіз тексту Конституції України свідчить про те, що термін "закон" вживається в ній як у широкому, так і вузькому значеннях. У широкому значенні (яке охоплює також Конституцію України) термін

"закон" вживається, наприклад, у статтях 1З, 24, 35, 58, 68 Конституції України, які закріплюють загальновизнані правові принципи - рівність громадян перед законом, недопустимість відмови від виконання законів з мотивів релігійних переконань,

незворотність дії законів у часі, незвільнення від юридичної відповідальності через незнання законів тощо. В основному ж у тексті Конституції України термін "закон" вживається у вузькому значенні, охоплюючи лише закони України, зокрема, він часто

вживається у словосполученні "Конституція України і (та) закони України" (статті 10, 15, 36, 79, 126, 150 та ін.).

Вживання такого словосполучення у тексті Конституції України, зокрема у статті 150, не є випадковим. Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу (преамбула Конституції України), який відповідно до статті

5 Конституції України має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами (там же). Отже, прийняття Конституції України Верховною Радою України було

безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 статті 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції

України, а також статтею 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським

референдумом.

Логічним наслідком цих положень стало наділення повноваженням офіційного тлумачення Конституції України замість Верховної Ради України Конституційного Суду України як органу незалежної судової влади.

Посилання на те, що звернення Верховної Ради України до тлумачення статті 98 Конституції України пояснюється обов`язком законодавчого органу прийняти Закон про Рахункову палату за умов недостатньої конституційної визначеності її статусу, не знімає

питання про конституційність Постанови Верховної Ради України. До того ж це не підтверджується матеріалами провадження. Вони свідчать, що Постанова Верховної Ради України "Про тлумачення статті 98 Конституції України" була прийнята майже через три

місяці від дня прийняття Закону України "Про Рахункову палату Верховної Ради України".

Неприйнятним є також аргумент щодо того, що недостатня конституційна визначеність статусу Рахункової палати не могла бути подолана інакше як через тлумачення чинної Конституції України. Якщо Верховна Рада України вважала, що стаття 98 Конституції

України справді недостатньо чітко визначає статус Рахункової палати, то це питання вона могла б вирішити внесенням змін до Конституції України відповідно до статті 155 Конституції України.

Враховуючи наведене, Конституційний Суд України робить висновок, що відповідно до пункту 6 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України Верховна Рада України тимчасово, на період до створення Конституційного Суду України, мала право здійснювати тлумачення лише законів України і не мала права тлумачити Конституцію України.

Прийнявши Постанову від 1 жовтня 1996 року "Про тлумачення статті 98 Конституції України", Верховна Рада України перевищила свої конституційні повноваження.

Суд визнав Постанову Верховної Ради України від 1 жовтня 1996

року "Про тлумачення статті 98 Конституції України" такою, що не відповідає Конституції України (неконституційною).

Постанова Верховної Ради України "Про тлумачення статті 98 Конституції України" (389/96-ВР ) втрачає чинність з дня прийняття цього рішення.

На підставі Рішення Конституційного Суду № 23-рп/2010 від 22.12.2010 4-зп від 3 жовтня 1997 року (справа про набуття чинності Конституцією України ) вказано, що відповідно до частини п`ятої статті 94 Конституції України "Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування". Ця норма статті перебуває у системному зв`язку з нормами розділу IV "Верховна Рада України", насамперед з тими, які безпосередньо регулюють законодавчий

процес. Тим самим положення статті 94 Конституції України щодо набрання чинності законом віднесені до законів - актів органу законодавчої влади. Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша статті 6) та визначено засади організації встановлених влад,

включно законодавчої. Прийняття Конституції України Верховною Радою України означало, що у даному випадку установча влада булла здійснена парламентом. Закони є актами встановленої Конституцією України законодавчої влади і, більше того, актами єдиного органу законодавчої влади - Верховної Ради України. Це зумовлює їх субординацію відносно Конституції України, з чого можна зробити висновок, що норми частини п`ятої статті 94 Конституції України щодо набрання чинності законом не раніше дня його опублікування не

можуть бути віднесені до самої Конституції України. Згідно зі статтею 160 Конституції України ( 254к/96-ВР), Конституція набуває чинності з дня її прийняття. Словосполучення "набуває чинності" у статті 160 і словосполучення "набирає чинності" у частині п`ятій статті 94

Конституції України мають синонімічні значення. Обидва вони означають, що відповідні нормативні правові акти вступили в силу.

Виклад норми статті 160 Конституції України припускає лише буквальне тлумачення, з якого випливає, що Конституція України набула чинності 28 червня 1996 року, у день її прийняття. В Конституції України відсутнє положення щодо визнання після її прийняття такими, що втратили чинність, Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 року з наступними змінами і доповненнями й Конституційного Договору між Верховною Радою

України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" ( 1к/95-ВР ) від 8 червня 1995 року. Відповідні положення містяться у статтях 2 та З Закону України "Про прийняття Конституції України і введення її в дію" ( 254/96-ВР ). Проте набуття чинності Конституцією України не можна пов`язувати з

прийняттям цього Закону. Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше. До того ж, сам Конституційний Договір по суті передбачав втрату ним чинності і скасування чинної на момент його підписання Конституції з прийняттям нової Конституції України. Сама ж Конституція України набула чинності з моменту оголошення результатів голосування за проектом Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради України. Конституційний Суд України вирішив: Частину п`яту статті 94 Конституції України щодо набуття чинності законом не раніше дня його опублікування потрібно розуміти так, що дія цієї частини статті не поширюється на набуття чинності Конституцією України. За статтею 160 Конституції України Конституція України набула чинності в день її прийняття Верховною Радою України - 28 червня 1996 року.

В Конституції України відсутнє положення щодо визнання після її прийняття такими, що втратили чинність, Конституції (Основного Закону) України від 20 квітня 1978 року з наступними змінами і доповненнями й Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" (1к/95-ВР) від 8 червня 1995 року. Відповідні положення містяться у статтях 2 та 3 Закону України "Про прийняття Конституції України і введення її в дію" (254/96-ВР). Проте набуття чинності Конституцією України не можна пов`язувати з прийняттям цього Закону. Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному.

Згідно з частиною другою статті 58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. З цього конституційного припису випливає, що діяння як певне правопорушення може визнаватись тільки законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом. Такий висновок підтверджується положеннями пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються «засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них». (друге речення абзацу третього пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2000 року N 6-рп/2000).

Відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про Державний герб України» №2137-Х11 від 19.02.1992 року Верховна Рада України постановляє: «Затвердити тризуб як малий герб України, вважаючи його головним елементом великого герба України /кольорове та схематгичне зображення гербу додається/. Зображення Державного герба України поміщується на печатках органів державної влади і державного управління, тросових знаках та знаках постової оплати, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ з обов"язковим додержанням пропорції зображення герба, затвердженого пунктом 1 цієї постанови».

Відповідно до договору «Про утворення Міжнародної Фінансової Корпорації», до якої приєдналася Україна 18.10.1993 року вказано, що Корпорація у всіх своїх рішеннях керується положеннями цього Договору. Президент, посадові особи та персонал Корпорації при

реалізації своїх обов`язків служать виключно Корпорації і не жодному іншому органу. Кожний член Корпорації з повагою ставиться до міжнародного характеру таких обов`язків та утримується від будь-яких спроб впливати на будь-яку з вищезазначених осіб при

реалізації останніми їхніх обов`язків. У разі, якщо уряд припиняє бути членом, він продовжує

нести відповідальність за усіма сумами, що належать від нього Корпорації. Корпорація організовує викуп акціонерного капіталу такого уряду як часткове погашення рахунків, що знаходяться у нього відповідно до положень цього Розділу, однак при цьому уряд не має ніяких інших прав за цим Договором за винятком тих, які передбачаються в цьому Розділі та Статті VIII (в). Корпорація та уряд можуть домовитися про викуп акціонерного капіталу уряду на таких умовах, які можуть виявитися підходящими для конкретних умов без врахування положень пункту (в), викладеного нижче. Така домовленість може забезпечувати, серед іншого, остаточне врегулювання всіх зобов`язань цього уряду перед Корпорацією. Якщо така домовленість не буде досягнута протягом шести місяців після того, як уряд припинить членство, або протягом будь-якого іншого часу, про який домовляться Корпорація та уряд,

ціна викупу акціонерного капіталу такого уряду дорівнюватиме його вартості за обліковими книгами Корпорації на ту дату, на яку уряд припинить своє членство. Викуп акціонерного капіталу здійснюється відповідно до таких умов: оплата за акції здійснюється періодично після їхньої здачі урядом у тих розмірах, у той час та в тій наявній валюті або валютах, які обґрунтовано визначить Корпорація із врахуванням власного фінансового становища; будь-яка сума, що належить уряду за його акціонерний капітал, не виплачується протягом такого періоду часу, протягом якого уряд або будь-яка з його служб продовжує нести

відповідальність перед Корпорацією за виплату будь-якої суми, причому така сума на розсуд Корпорації може бути зарахована в такий момент, коли вона підлягає виплаті проти будь-якої суми, що належна від Корпорації. Якщо Корпорація зазнає чистого збитку за капіталовкладеннями, здійсненими згідно зі Статтею III, Розділ 1, що утримується нею на дату, на яку уряд припинить членство, і сума такого збитку перевищить суму резервів, наданих за такими капіталовкладеннями, такий уряд, на вимогу, погашає суму, на яку ціна викупу його акцій зменшилася б, якби такий збиток був врахований при визначенні ціни викупу. У жодному разі ніякі суми, що належать уряду за його акції, не виплачуються раніше шести місяців після дати припинення членства уряду. Якщо протягом шести місяців з дати, на яку уряд

припиняє членство, Корпорація призупинить свою діяльність за Розділом 5 цієї Статті, всі права такого уряду визначаються положеннями такого Розділу 5, і такий уряд, для цілей такого Розділу 5, все ще вважається членом Корпорації за винятком того,

що він позбавляється права голосу.

Позови проти Корпорації можуть бути подані тільки в суди компетентної юрисдикції на території члена, де Корпорація має офіс, агента для отримання судових повісток або повідомлень про початок судового розгляду, або де вона випустила або оформила

гарантію на цінні папери. Однак позови не можуть бути подані членами або особами, що діють від імені членів, або такими, що походять від них. Майно та активи Корпорації, незалежно від того, де вони знаходяться та ким утримуються, до винесення остаточного

рішення проти Корпорації володіють імунітетом від будь-якої конфіскації, арешту або виконавчого листа. Імунітет активів проти конфіскації: майно та активи Корпорації, незалежно від того, де вони знаходяться та ким утримуються, володіють імунітетом проти пошуку, реквізиції, конфіскації, експропріації або будь-якої іншої форми вилучення за рішенням виконавчої або законодавчої влади.

Імунітет архівів: архіви Корпорації недоторканні.

Усі члени Ради Керуючих, Директори, їхні заступники, посадові особи та співробітники Корпорації: звільняються від судових розглядів щодо дій, які дійснюються ними під час офіційного перебування на посаді; не будучи представниками місцевої національності,

отримують таке ж звільнення від імміграційних обмежень, вимог щодо еєстрації іноземців та зобов`язань з проходження військової служби на території, і такі ж пільги щодо обмінних обмежень, що й і, які надаються членами представникам, посадовим особам та

співробітникам інших членів відповідного рівня; отримують такі ж пільги щодо переміщення, які надаються членами представникам, посадовим особам та співробітникам інших

членів відповідного рівня.

Звільнення від податків: корпорація, її активи, майно, дохід, а також її операції та правочини, передбачені цим Договором, звільняються від усіх податків та від усіх митних зборів. Корпорація також звільняється від відповідальності за стягнення або виплату будь-яких податків бо мит. Ніякі податки не стягуються з заробітної плати або винагород, що виплачуються Корпорацією Директорам, Заступникам Директорів, посадовим особам або співробітникам Корпорації, які не є громадянами, суб`єктами або іншими резидентами даної території. Ніякі податки не стягуються з жодного зобов`язання або забезпечення, виданого Корпорацією (в тому числі і з будь-яких дивідендів чи процентів, що нараховуються на нього), незалежно від

того, на чию користь воно видане: якщо вони накладаються на таке зобов`язання або

забезпечення тільки тому, що воно видане Корпорацією; або якщо в даній юрисдикції виключною підставою для стягнення таких податків є місце або валюта, в якій таке зобов`язання або забезпечення видане, підлягає оплаті або виплачене, або розташування будь-якого офісу або місця діяльності Корпорації. Жодні податки не стягуються з будь-якого зобов`язання або забезпечення, гарантованого Корпорацією (в тому числі і з

будь-яких дивідендів чи процентів, що нараховуються на нього), незалежно від того, на чию користь воно видане: якщо вони накладаються на таке зобов`язання чи забезпечення тільки тому, що воно гарантоване Корпорацією; або якщо в даній юрисдикції виключною підставою для стягнення таких податків є місце розташування будь-якого офісу або місця діяльності Корпорації. Кожний із членів здійснює такі дії, які необхідні для забезпечення застосування, з урахуванням умов власного законодавства, принципів, викладених у цій Статті, та детально інформує Корпорацію про вчинені ним дії. Кожний уряд, від імені якого підписується цей Договір, депонує в Банку документ, в якому зазначається, що він прийняв цей Договір без застережень, згідно з власним законодавством, і що він вжив усіх заходів, необхідних для того, щоб повністю виконати свої зобов`язання за цим Договором. Кожний уряд стає членом Корпорації в дату депонування від його імені документа, згаданого в пункті (а), за винятком того, що

жодний уряд не зможе стати членом до того, як цей Договір набере чинності згідно з Розділом 1 цієї Статті.

Відповідно до Рекомендації Rec(2001) 19 Комітету міністрів Ради Європи "Про участь громадян у місцевому публічному житті" Комітет міністрів відповідно до пункту b статті 15 Статуту Ради Європи ( 994_001 ), беручи до уваги, що метою Ради Європи є досягнення більшої єдності між її членами задля збереження й утілення ідеалів і принципів, які є їхньою спільною спадщиною, а також для сприяння їхньому економічному й соціальному прогресу, беручи до уваги, що участь громадян є осердям демократії та те, що громадяни, віддані демократичним цінностям, є свідомими своїх громадянських обов`язків, беруть участь у політичній діяльності і становлять життєву силу будь-якої демократичної системи, упевнений у тому, що місцева демократія є одним із наріжних каменів демократії в країнах Європи та що її зміцнення є чинником стабільності, звертаючи увагу на те, що місцева демократія має функціонувати в контексті, який висуває нові проблеми, що є наслідком не лише структурних і функціональних змін в організації місцевих урядів, а й радикального політичного, економічного й соціального розвитку в Європі, а також глобалізації, знову підтверджуючи свою впевненість у тому, що представницька демократія є частиною загальної спадщини

держав-членів і підґрунтям для участі громадян у публічному житті на національному, регіональному й місцевому рівнях, беручи до уваги, що діалог між громадянами й представниками влади, обраними на місцевому рівні, є суттєвим для місцевої

демократії, оскільки зміцнює законність демократичних місцевих інститутів та ефективність їхніх дій, беручи до уваги, що, додержуючись принципу субсидіарності, органи місцевої влади мають зайняти провідну позицію в справі заохочення участі громадян і що успіх будь-якої політики місцевої демократичної участі залежить від відданості цих органів влади, зважаючи на Рекомендацію N R (81) 18 Комітету міністрів державам-членам про участь [громадян] на рівні місцевих рад і беручи до уваги, що ті зміни, які відбулися після її ухвалення,

стали підставою для її заміни цією Рекомендацією, зважаючи на Висновок 232 (2001) Парламентської асамблеї, зважаючи на Висновок 15 (2001) Конгресу місцевих і

регіональних влад Європи та на інші відповідні документи Конгрессу в цій сфері, рекомендує урядам держав - членів [Ради Європи]:

1) сформувати політику з залученням органів місцевої влади - а якщо потрібно, то й регіональної - спрямовану на заохочення участі громадян у місцевому публічному житті, на основі принципів Європейської хартії місцевого самоврядування, ухваленої як

міжнародний договір 15 жовтня 1985 року ( 994_036 ) й ратифікованої на сьогодні переважною більшістю держав - членів Ради Європи, а також на підставі принципів, що містяться в Додатку I до цієї Рекомендації;

2) ухвалити в контексті таким чином сформованої політики, а також враховуючи заходи, наведені в Додатку II до цієї Рекомендації, заходи в межах їхніх повноважень, зокрема з метою поліпшення законодавчих рамок, що визначають участь і забезпечення

того, щоб національне законодавство й норми давали можливість органам місцевої й регіональної влад застосовувати широке коло інструментів участі відповідно до пункту 1 рекомендації N R (2000) 14 Комітету міністрів "Про місцеве оподаткування, фінансове

вирівнювання й субсидії органам місцевої влади";

3) відповідно запропонувати органам місцевої й регіональної влад:

- приєднатися до принципів, що містяться в Додатку I до цієї Рекомендації, та ефективно впроваджувати в життя політику, що заохочує участь громадян у місцевому публічному житті;

- поліпшувати місцеві норми участі громадян у місцевому публічному житті й практичні домовленості про це та вживати будь-яких інших заходів у межах їхньої компетенції, що сприятимуть участі громадян, за умови належної поваги до заходів, наведених у

Додатку II до цієї Рекомендації;

Відповідно до Загальної Декларації Прав Людини кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб`єктності. Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації. Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом.

Відповідно до Загальної Декларації Прав Людини посадові особи зобов"язані дотримуватися закони та права людини.

Відповідно до Міжнародного пакта про громадські і політичні права ( Міжнародний пакт ратифіковано Указом Президії Верховної Ради Української РСР N 2148-VIII ( 2148-08 ) від 19.10.73 ), деякі права, які визнані в якості таких прав. Стаття 2, Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується поважати і забезпечувати всім перебуваючим у межах її території та під її юрисдикцією особам права, визнані в цьому Пакті, без будь-якої різниці щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи

соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини. Якщо це вже не передбачено існуючими законодавчими чи іншими заходами, кожна держава-учасниця цього Пакту зобов`язується вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних

процедур і положень цього Пакту для вжиття таких законодавчих або інших заходів, які можуть виявитися необхідними для здійснення прав, визнаних у цьому Пакті. Кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов`язується:

а) забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в

цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи офіційні;

b) забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої

особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту;

с) забезпечити застосування компетентними властями засобів правового захисту, коли вони надаються.

Стаття 3, Держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов`язуються

забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими в цьому Пакті. Ст.4 Під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно

оголошується, держави-учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов`язань за цим Пактом тільки в такій мірі, в якій це диктується гостротою становища, при умові, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов`язаннями за міжнародним

правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження. Це положення не може бути підставою для якихось відступів від статей 6, 7, 8 (пункти 1 і 2), 11, 15, 16 і 18.

Будь-яка держава, що бере участь у цьому Пакті і

використовує право відступу, повинна негайно інформувати інші держави, що беруть участь у цьому Пакті, за посередництвом Генерального секретаря Організації Об`єднаних Націй про положення, від яких вона відступила, і про причини, що спонукали до такого

рішення. Має бути також зроблено повідомлення через того ж посередника про дату, коли вона припиняє такий відступ.

Стаття 16 Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб`єктності.

Відповідно до Декларації про право та обов`язки окремих осіб, груп та органів суспільства заохочувати та захищати загальновизнані права людини та основні свободи, яка прийнята резолюцією 53/144 Генеральної Асамблеї від 9 грудня 1998 року вказано, що Кожна людина має право, індивідуально та спільно з іншими, заохочувати та прагнути захищати та здійснювати права людини та основні свободи на національному та міжнародному рівнях.

1. Кожна держава несе основну відповідальність та обов`язок захищати, заохочувати та здійснювати всі права людини та основні свободи, зокрема шляхом вжиття таких заходів, які можуть знадобитися для створення всіх необхідних умов у соціальній, економічній та політичній, а також в інших галузях та правових гарантій, необхідних для забезпечення того, щоб усі особи під його юрисдикцією, індивідуально та спільно з іншими, могли користуватися всіма цими правами та свободами на практиці.

2. Кожна держава вживає таких законодавчих, адміністративних та інших заходів, які можуть бути необхідними для забезпечення ефективних гарантій прав і свобод, згаданих у цій Декларації.

Стаття 3

Внутрішнє законодавство, що узгоджується зі Статутом Організації Об`єднаних Націй та іншими міжнародними зобов`язаннями держави у галузі прав людини та основних свобод, утворює юридичні рамки, в яких повинні здійснюватися та забезпечуватися права людини та основні свободи та в яких має проводитися вся згадана у цій Декларації діяльність із заохочення, захисту та ефективного здійснення цих прав і свобод.

Стаття 4

Ніщо в цій Декларації не може тлумачитися як таке, що завдає шкоди або суперечить цілям і принципам Статуту Організації Об`єднаних Націй або як обмежує або применшує положення Загальної декларації прав людини1, Міжнародних пактів про права людини2 та інших міжнародних договорів та зобов`язань, що застосовуються.

Кожна людина, індивідуально та спільно з іншими, має право:

a) знати, шукати, добувати, отримувати та мати у своєму розпорядженні інформацію про всі права людини та основні свободи, включаючи доступ до інформації про те, яким чином забезпечуються ці права та свободи у внутрішньому законодавстві, у судовій чи адміністративній системах;

b) як передбачається в міжнародних договорах про права людини та інші застосовні міжнародні договори, вільно публікувати, передавати або поширювати серед інших думки, інформацію та знання про всі права людини та основні свободи;

c) вивчати, обговорювати, складати та мати думки щодо дотримання всіх прав людини та основних свобод як у законодавстві, так і на практиці, та привертати увагу громадськості до цих питань, використовуючи ці та інші відповідні засоби.

Стаття 9

1. При здійсненні прав людини та основних свобод, включаючи заохочення та захист прав людини, згаданих у цій Декларації, кожна людина, індивідуально та спільно з іншими, має право на користування ефективними засобами правового захисту та на захист у разі порушення цих прав.

2. З цією метою кожна людина, чиї права або свободи імовірно порушені, має право особисто або через законно уповноваженого представника направити скаргу до незалежного, неупередженого та компетентного судового або іншого органу, створеного на підставі закону, розраховувати на її невідкладний розгляд цим органом, ході публічного розгляду та отримати від такого органу, відповідно до закону, рішення, що передбачає заходи щодо виправлення становища, включаючи будь-яку належну компенсацію, у разі порушення прав чи свобод цієї особи, а також право на примусове виконання цього рішення чи постанови без невиправданої затримки.

3.З цією ж метою кожна людина, індивідуально та спільно з іншими, має, зокрема, право:

a) у зв`язку з порушеннями прав людини та основних свобод внаслідок політики та дій окремих посадових осіб та державних органів подавати скарги чи інші відповідні звернення до компетентних національних судових, адміністративних чи законодавчих органів або до будь-якого іншого компетентного органу, передбаченого правовою системою держави, які повинні винести своє рішення щодо цієї скарги без невиправданої затримки;

b) бути присутніми на відкритих слуханнях, розглядах та судових процесах з метою сформувати свою думку про їх відповідність національному законодавству та застосовним міжнародним зобов`язанням та принципам;

c) пропонувати та надавати професійну кваліфіковану правову допомогу чи інші відповідні консультації та допомогу у справі захисту прав людини та основних свобод.

4. З цією ж метою і відповідно до застосовних міжнародних договорів та процедур кожна людина має право, індивідуально та спільно з іншими, на безперешкодний доступ до міжнародних органів, які мають загальну або спеціальну компетенцію отримувати та розглядати повідомлення з питань прав людини та основних свобод, а також підтримувати зв`язок з ними.

5. Держава проводить негайне та неупереджене розслідування або забезпечує проведення розслідування щоразу, коли є розумні підстави вважати, що на будь-якій території, яка знаходиться під її юрисдикцією, відбулося порушення прав людини та основних свобод.

Стаття 10

Ніхто не повинен брати участь у порушенні прав людини та основних свобод за допомогою дії або невиконання необхідної дії і ніхто не може зазнавати будь-якого покарання або переслідування за відмову від участі в цьому.

Стаття 11

Кожна людина, індивідуально та спільно з іншими, має право на законній підставі займатися своїм родом діяльності або працювати за професією. Кожен, хто за родом своєї професії може впливати на людську гідність, права людини та основні свободи інших осіб, повинен поважати ці права та свободи та дотримуватись відповідних національних та міжнародних стандартів поведінки чи етики, які пов`язані з родом занять чи професією.

Стаття 12

1. Кожна людина має право, індивідуально та спільно з іншими, брати участь у мирній діяльності, спрямованій проти порушень прав людини та основних свобод.

2. Держава вживає всіх необхідних заходів з метою забезпечення захисту, за допомогою компетентних органів, будь-якої людини, яка виступає індивідуально та спільно з іншими, від будь-якого насильства, погроз, відплати, негативної дискримінації де-факто чи де-юре, тиску чи будь-якого іншого довільного дії у зв`язку із законним здійсненням його або її прав, згаданих у цій Декларації.

3.У зв`язку з цим кожна людина, індивідуально та спільно з іншими, має право на ефективний захист національного законодавства у разі вжиття заходів у відповідь або виступів з використанням мирних засобів проти діяльності або дій, які обумовлюють державу, результатом яких є порушення прав людини та основних свобод, а також проти актів насильства, що вчиняються групами або окремими особами та які стосуються здійснення прав людини та основних свобод.

Стаття 13

Кожен має право, індивідуально та спільно з іншими, запитувати, отримувати та використовувати ресурси спеціально для цілей заохочення та захисту прав людини та основних свобод мирними засобами.

Стаття 19

Ніщо в цій Декларації не може тлумачитися як таке, що будь-яка особа, група або орган суспільства або будь-яка держава має право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-які дії, спрямовані на ліквідацію прав і свобод, згаданих у цій Декларації.

Стаття 20

Ніщо в цій Декларації не може також тлумачитися як таке, що дозволяє державам підтримувати та заохочувати діяльність окремих осіб, груп осіб, установ або неурядових організацій, що суперечить положенням Статуту Організації Об`єднаних Націй.

До повноважень Верховної Ради України належить прийняття законів відповідно до п.3 ч.1 ст.85 Конституції України. Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу.

Відповідно до ч.1 ст.15 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору відповідно до ст.27 Віденської Конвенції Про право міжнародних договорів. Для цілей цієї Конвенції, «договір» означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох пов"язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування відповідно до п.а ч.1 ст.2 Віденської Конвенції Про право міжнародних договорів.

Відповідно до «Хартія основних прав Європейського Союзу» вказано, що Кожна людина, чиї права та свободи, гарантовані законодавством Європейського Союзу, порушені, має право на ефективний засіб правового захисту перед судом відповідно до умов, встановлених цією статтею. Кожна людина має право на справедливий та відкритий судовий розгляд у відповідні терміни незалежним і неупередженим судом, раніше створеним законом. Кожен має мати можливість отримати пораду, захист та представництво.

Чинні міжнародні договори України, згода на обов"язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовується у порядку, передбаченому для норм національного законодавства ч.1 ст.19 Закону №1906-1У від 29.06.2004 року. Якщо міжнародним договором України, який набрав законної чинності в установленому порядку, в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору відповідно до ч.2 ст.19 Закону №1906-1У від 29.06.2004 року.

Чинні міжнародні договори України підлягають сумліному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права, ч.1 ст.15 Закону України №1906-1У від 29.06.2004 року. Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на не виконання ним договору.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до ч.1 ст.16 Закону України №1906-1У від 29.06.2004 року Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, інші органи державної влади, до відання яких віднесені питання, що регулюються міжнародними договорами України, забезпечують дотримання і виконання зобов`язань, взятих за міжнародними договорами України, стежать за здійсненням прав, які випливають з таких договорів для України, і за виконанням іншими сторонами міжнародних договорів України їхніх зобов`язань.

Відповідно до ст. 22 Конституції україни, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 1 Конституції України передбачено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. У частині другій статті 5 Конституції України передбачено, що народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Конституційний Суд України у рішенні від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 зазначив, що влада народу здійснюється в межах території держави у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України. Згідно з частиною першою статті 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. При цьому, утворення і діяльність громадських організацій, дії яких спрямовані на порушення суверенітету держави забороняються (ст. 37 Конституції України). Зазначені положення Конституції України кореспондуються з міжнародно - правовими стандартами, що передбачені в Загальній декларації прав людини 1948 року (пункти 1 та 2 статті 21, які передбачають, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників; кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні) та Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 25, відповідно до якої кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців; допускатися у своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби). Основним Законом України гарантовано здійснення народом влади також через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5 Конституції України).

Що стосується способу захисту прав позивача, то Суд виходить з того, що метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ст. 2 КАС України).

Ця мета перегукується зі статтею 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути "ефективним" як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", п. 64).

Засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 95).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі "Джорджевич проти Хорватії", п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі "Ван Остервійк проти Бельгії", п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003).

Питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово посилався на те, що "ефективний засіб правового захисту" у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції (Постанова Великої палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16 СМ, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12 ).

З огляду на необхідність обрання найбільш ефективного способу захисту порушеного права, суд відзначає наступне.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Неналежне виконання органами державної влади чи місцевого самоврядування своїх повноважень, що призвело до порушення прав людини, свідчить про невиконання державою в особі відповідного органу її головного обов`язку перед людиною - утверджувати та забезпечувати її права.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Цивільного кодексу України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10.04.2019 у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб`єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача.

У рішенні від 15.01.2009 у справі "Бурдов проти Російської Федерації" (скарга № 33509/04, п. 100, наводиться без посилань на інші рішення) Європейський суд з прав людини звернув увагу, що коли йдеться про моральну шкоду, існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале провадження даватиме підстави для відшкодування моральної шкоди. Суд вважає таку презумпцію особливо незаперечною у випадку надмірної затримки у виконанні державою винесеного проти неї судового рішення, враховуючи те, що недотримання державою свого зобов`язання з повернення боргу після того, як заявник, пройшовши через судовий процес, домігся успіху, неминуче викликатиме у нього почуття розпачу.

У згаданому рішенні йдеться про надмірну затримку у виконанні державою судового рішення, винесеного проти неї. Проте, цей підхід може застосовуватися до будь-яких адміністративних процедур, що затримуються на тривалий час внаслідок протиправних дій (бездіяльності) держави.

Для прикладу, у постанові від 15.08.2019 у справі №823/782/16 Верховний Суд дійшов висновку, що тривалий не розгляд заяви позивача, ненадання по ній чіткої та зрозумілої, обґрунтованої та вичерпаної відповіді, що зумовило необхідність неодноразового звернення до судів, виконавчої служби, та призвело до порушення прав та інтересів позивача, у тому числі права на інформацію, завдало моральної шкоди.

Наслідуючи цей підхід, Суд вважає, що коли йдеться про моральну шкоду, існує обґрунтована і водночас спростовна презумпція, що надмірно тривале цивільне провадження є підставою для відшкодування моральної шкоди.

У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди (див. наприклад, Рисовський проти України, № 29979, п. 86, 89; від 20 жовтня 2011, Антоненков та інші проти України, № 14183/02, п. 71, 22 листопада 2005).

Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров`я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.

Виходячи із загальних засад доказування, у справах про відшкодування завданої моральної шкоди, позивач повинен довести, які саме дії (рішення, бездіяльність) спричинили страждання чи приниження, яку саме шкоду вони заподіяли і який її розмір.

При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб`єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов`язкам і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров`я потерпілого.

У справах про відшкодування моральної шкоди, суд, оцінивши обставини справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам. При цьому, в силу ст. 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - а протиправність його дій та рішень презюмується - обов`язок доказування їх правомірності покладається на відповідача.

Визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, суд виходить з засад розумності та справедливості.

У постанові від 05.12.2018 у справі № 210/5258/16-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сума відшкодування моральної шкоди має бути аргументованою судом з урахуванням, зокрема, визначених у ч. 3 ст. 23 ЦК України критеріїв і тоді, коли таке відшкодування присуджується у сумі суттєво меншій, аніж та, яку просив позивач. Велика Палата Верховного Суду не погодилася з судами першої й апеляційної інстанцій, які задовольнили позовну вимогу у розмірі майже вчетверо меншому порівняно з тим, який просив стягнути позивач. Проте, не відкинувши жодні аргументи позивача про обставини, які свідчать про глибину його фізичного болю та страждань, не навели мотивів для такого визначення розміру відшкодування моральної шкоди.

Водночас, Суд враховує умисну вину відповідача, тривалість порушення, його поведінку, що свідчить про небажання відповідача виконати вимоги закону.

З огляду на ці обставини, вимоги розумності та справедливості, суд дійшов висновку про відшкодування шкоди завданої позивачу, своїми діями відповідача у розмірі 6500,00 гривеньта пропорційно судові витрати.

Посадовими особами, відповідно до Закону України «Про державну службу» від 16.12.1993 року вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих, та консультативно-дорадчих функцій. У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003 р.№15 « про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» вказано, що при вирішенні питання про те, що при вирішені питання про те, чи є особа службовою, потрібно виходити з положень, що містяться в примітках 1 і 2 до ст.364 КК України, у яких зазначено, що службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від фоорми власності посади, пов"язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов"язків, або виконують такі обов"язки за спеціальними повноваженнями. Службова особа наділена певним обсягом повноважень і в їх межах має право вчиняти дії, що породжують, змінюють або припиняють конкретні правовідносини.

Органи державної влади чи місцевого самоврядування, їх посадові (службові) особи не можуть доводити відсутність своєї вини в скоєні правопорушення у вигляді прийняття незаконного рішення чи неправомірної поведінки.

Відповідно, не може враховуватися ступінб вини публічного органу чи посадової ( службової) особи в прийняті неправомірного рішення, вчинені неправомірні дії ( бездіяльності).

Відповідно до стаття 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень. Положення цієї статті встановлюють майнову відповідальність держави та органів місцевого самоврядування за прийняття незаконних рішень, дії чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб приздійснені ними свої повноважень.

Порушення будь-яких прав людини та основопожних свобод, передбачених Конвенцією, може тягнути відшкодування потерпілій особі шкоди з боку держави. Про це свідчить ст.41 Конвенції: якщо Європейський суд з прав людини визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, у суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.

Значення положення про відшкодування заподіяної шкоди публічними органами підтверджується тим, що відповідно до ст. 64 Конституції, права передбачені даною статтею не можуть бути обмежені, навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану.. Отже, законом не може бути обмежений обсяг відповідальності публічних утворень у цій частині, ти більше держава та органи місцевого самоврядування не можуть звільнятися від відповідальності у звязку з тим, що в тому чи іншому законі стягнення шкоди повязується із законом, який не прийнято. Адже положення ст.56 Конституції є нормою прямої дії.

Таким чином, уповноважені державою органи не можуть на власний розсуд ухилятися від реалізації наданих їм повноважень та виходити за їх межі, вставновлені законодавством.

В компанії «Україна», що визначається як юридична особа згідно до UPIK (міжнародного реєстру комерційний компаній), де комерційні компанії «України» офіційно зареєстровані, повністю відсутня державна геральдика, відповідно до службової інструкції передбаченої ЗУ «Про Герб України».

Призначений номер до D-U-N-S в американських приватних реєстрах означає, що це суб"єкт підприємницької діяльності, в цьому реєстрі не можуть реєструватися органи місцевого самоврядування, державні органи. Люди та громадяни, що є суб"єктами міжнародного права, комерційним компаніям з приватним правом власності відповідно верховенства права не підпорядковуються.

Станом на грудень 2021 року, відповідно до D-U-N-S Number 947142167 компанія «Україна» і її (SIC) 9999, відповідно до D-U-N-S Number 681186681 Верховна Рада (компанія) «Україна» і її (SIC) 8712, відповідно до D-U-N-S Number 552642506 Кабінет Міністрів ( компанія) «України» і її (SIC) 9199, відповідно до D-U-N-S Number 520980720 Національна поліція (компанія) «Україна» і її (SIC) 9999, відповідно до D-U-N-S Number 363635052 Міністерство охорони здоровя (компанія) «Україна», відповідно до D-U-N-S Number 364602911 Адміністрація - президента, компанії «України» і її (SIC) 8631.

В зв"язку з цим, суд бере до уваги, що державні органи не створені, Державні символи не затверджені, печатки великої немає. Документу, що юрисдикція Союзу РСР припинена, не існує. На сайті Верховної Ради Конституція Радянського Союзу чинна. Рішення, чи то постанови, чи наказу ВР про утворення незалежної держави України не існує. Акту прийому передачі землі та всього рухомого та не рухомого майна від співвласників - громадян Союзу РСР до України - не існує. Україна відповідно відомостям із міжнародних реєстрів комерційних компаній є компанія, тобто корпорація.

Конституція - це суспільний договір, відповідно до якого Україна, як держава, взяла на себе зобов"язання. Тобто Україна - це зобов"язальна сторона, і за нашим Цивільним кодексом - боржник. І цей договір був утворений на користь людей і громадян-вигододобувачів відповідно до Коституції. Тобто Люди і громадяни - кредитори. А значить і всі агенти України - фізичні і юридичні особи - є боржниками відповідно людей і громадян, без права зворотньої вимоги.

Особи на посаді, є відповідальними особами уповноваженими на виконання зобов"язань. Громадяни - кредитори відносно України та, користуючиь гарантованим Конституцією і міжнародними договорами правом прямої вимоги має право вимагати виконувати зобов"язання перед кредитором.

Призначений номер до D-U-N-S в американських приватних реєстрах означає, що це суб"єкт підприємницької діяльності-в цьому реєстрі не можуть реєструватися органи місцевого самоврядування, державні органи: поліція (МВД), прокуратура, СБУ, ДМС, тощо. Відбувається умисна підміна понять, формування так званих «державних органів» - юридичних осіб з приватним правом власності, що входять до команії «Україна», проведено згідно до кодів ЄДРПОУ, що ведуть свою комерційну діяльність за КВЕД в повному ігноруванні вимог ст.71 Конституції України, і тому вони не є органами державної влади. Люди та громадяни, що є суб"єктами міжнародного права, комерційним компаніям з приватним правом вланості відповідно верховенства права не підпорядковуються.

Згідно до ч.2 ст.58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. З цього конституційного припису випливає, що діяння як певне правопорушення може визнаватися тільки законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом. Такий висновок підтверджується положеннями п.22 частини 1 ст.92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються «засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них».

Вищим органом в системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який у відповідності до Конституції та законів України, існує як орган державної влади, який не є суб"єктом господарювання, а є юридичною особою публічного права, що має бути створений на підставі закону прийнятого ВРУ, згідно ст.8 Господарського коедксу України та ч.2 , ч.3 ст. 81 ЦК України. Персональний склад Кабінету Міністрів України обирається і затверджується відповідно до п.12 ч.1 ст.85, ч.4 ст.114 Конституції України Постановою Верховної Ради України. Ч.2 ст.183 Господарського кодексу України встановила, що держава в особі Кабінету Міністрів Україи виступає гарантом за зобов"язаннями державних замовників. Кабінету Міністрів України як юридичної особи булічного права не існує, оскільки «Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законами» встановила ч.3 ст.81 ЦК України, а Закону України «Про порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права» до сьогодні ВР України не прийняла.

Функції Кабінету Міністрів України, як юридичної особи, в незалежній Україні виконує Кабінет Міністрів УРСР, який утворений Законом Верховної Ради Української Радянської Соціалістичної Республіки «Про утворення Кабінету Міністрів Української РСР» і є чинним в Незалежній державі Україна сьогодні.

Виникає нелегітимність Кабінету Міністрів України, оскільки персональний склад Кабінету Міністрів України не може згідно ст.13 Конституції України, від імені Українського народу здійснювати права власника, не може згідно ст.117 Конституції України видавати постанови та розпорядження. За юридичною термінологією нормативно-правовий акт є офіційним письмовим документом, який приймається у визначеному порядку компетентним органом публічного права, у якому містяться норми права. Ці конституційні зобов"язання може виконувати тільки Кабінет Міністрів України як юридична особа публічного права. Персональний склад КМУ не може бути відповідачем в судах, не може виступати гарантом, не може представляти Україну як юридична особа публічного права. Без Кабінету Міністрів України, як юридичної особи публічного права, жодне рішення персонального складу Кабінету Міністрів України є нелегітимним, оскільки не підтверджуються юридичною суб"єктивністю. Всі рішення персонального складу Кабінету Міністрів України мають бути підписані всім складом Кабінету Міністрів України. Постанови Кабінету Міністрів України, як юридичної особи публічного права, може підписувати Прем"єр-міністр України.

Відповідно до розділу ХV Конституції України перехідні положення встановив, закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечать Конституції України. Тобто за нормами права на території України є чинними не тільки закон УРСР «Про утворення Кабінету Міністрів Української РСР», але й суб"єкт створений цим законом, оскільки його дія не припинена. Закону про припинення діяльності або ліквідацію Кабінету Міністрів Української РСР не існує.

Статті 4 Закону України «Про правонаступництво України» встановила, Органи державної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі

Конституції (Основного Закону) Української РСР, діють в Україні до створення органів державної влади і управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на підставі нової Конституції України.

Тобто в Україні діє Кабінет Міністрів УРСР, оскільки закону про ліквідацію цієї юридичної особи не існує, а нового Кабінету Міністрів України, як юридичної особи публічного права, після прийняття Конституції України законом створено не було.

Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу (преамбула Конституції України), який відповідно до ст.5 Конституції України має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами. Отже прийняття Коституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 ст.85 Конституції України, яка не передбачає права Верховоної Ради України на прийняття Конституції України, а також статтею 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом.

Суди, перевіряючи рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, у першу чергу повинні з`ясувати, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Правові та організаційні засади, основні принципи і порядок здійснення державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності, повноваження органів державного нагляду (контролю), їх посадових осіб і права, обов`язки та відповідальність суб`єктів господарювання під час здійснення державного нагляду (контролю) визначаються Законом України від 05 квітня 2007 року № 877-V "Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності" (далі - Закон № 877-V), дія якого поширюється на відносини, пов`язані зі здійсненням державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності.

Згідно з частиною четвертою статті 2 Закону № 877-V заходи контролю здійснюються органами державного нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю та зайнятість населення у встановленому цим Законом порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами.

Зазначені у частині четвертій цієї статті органи, що здійснюють державний нагляд (контроль) у встановленому Законом № 877-V порядку з урахуванням особливостей, визначених законами у відповідних сферах та міжнародними договорами, зобов`язані забезпечити дотримання вимог статті 1, статті 3, частин першої, четвертої, шостої - восьмої, абзацу другого частини десятої, частин тринадцятої та чотирнадцятої статті 4, частин першої - четвертої статті 5, частини третьої статті 6, частин першої - четвертої та шостої статті 7, статей 9, 10, 19, 20, 21, частини третьої статті 22 цього Закону.

Зокрема, згідно частини п`ятої статті 2 Закону № 877-V органи Держпраці при проведенні заходів державного нагляду (контролю), додержуються принципів державного нагляду (контролю); місця здійснення державного нагляду (контролю); вимог щодо врегулювання окремих питань виключно законами; обмеження у проведеннях заходів нагляду контролю в разі наявності конфлікту інтересів; трактування норм на користь суб`єкта господарювання у разі їх неоднозначного трактування; заборона на вилучення оригіналів документів та техніки; обов`язку збереження комерційної та конфіденційної таємниці; умов проведення планових заходів, розробки методики для визначення критеріїв ризику; право суб`єкта господарювання на ознайомлення з підставами заходу та отримання посвідчення (направлення) на проведення заходу; вимог до складення наказу, посвідчення (направлення) на проведення заходу та акту за результатами заходу; відповідальність посадових осіб органу державного нагляду (контролю); права суб`єктів господарювання; право на консультативну підтримку суб`єктів господарювання; громадський захист; оскарження рішень органів державного нагляду (контролю); та умови віднесення суб`єктів господарювання до незначного ступеня ризиків у разі не Згідно із статтею 1 Цивільного кодексу України (далі -ЦК України) цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

В судовому засіданні також було встановлено, що позивачка ОСОБА_3 26 листопада 2021 року, отримала на вайбер свого телефону повідомлення від відправника «EVA uа». В даному в смс- повідомленні повідомлялося про акцію «гарячі знижки на продукцію в мережі магазинів EVA від 26-28 листопада». Громадянка ОСОБА_5 (далі Позивач) відвідала магазин косметики EVA, який розташований за адресою АДРЕСА_2 (далі Відповідач 1).

Вибравши потрібний товар Позивач підійшла до каси, за касою розрахункових операцій стояла фізособа наділена повноваженнями адміністратора магазину, яка поставила умову перед споживачем, товар буде відпущенний тільки у тому випадку коли ОСОБА_1 вдягне лицевий аксесуар у вигляді маски. Позивач чемно попросила не застосовувати стосовно неї заходи впливу- шантаж, поведінка адміністратора не припустима і не відповідає ч.2 ст.4 ЗУ «Про захист прав споживачів». Позивач пояснила, що споживач під час придбання, замовлення або використання продукції, яка реалізується на території України, для задоволення своїх особистих потреб мають право на: 2)належну якість продукції та обслуговування. Покарання за шантаж в такому випадку настає за статтею 189 Кримінального кодексу України «Вимагання», карається позбавленням волі на строк від п`яти до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади або здійснювати професійну або громадську діяльність при здійсненні якої або у зв`язку із здійсненням якої було скоєно діяння, на строк до трьох років. Позивач, в формі усних пояснень, намагалая пояснити Відповідачу 1, що адміністратор магазину косметики порушує ст 633 ЦК України (публічний договір), ч.І, 12 ст. 23 ЗУ «Про захист прав споживачів», що тягне покарання у вигляді штрафу в розмірі 500 неоподаткованих мінімумів і складає 8500,00 грн.», суб`єкт господарювання який працює у відповідності Квед 47.19 (інші види роздрібної торгівлі в неспеціалізованих магазинах) повинен боротися за клієнта і робити все для того щоб споживач залишив магазин задоволеним, а не приниженим працівниками магазину косметики, від розуміння того, що порушено його безпірні Конституційні права. Також позивач зазначила, що вказаний магазин косметики здійснює торгівлю на території Зіньківської громади, як наслідок не досконалого податкового законодавства, податки ТОВ «РУШ» код ЄРДПОУ 32007740 сплачує за місцем реєстрації (2810 СДПІ У М. ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ МГУМ), а не за місцем торгівлі м. Зіньків.

Адміністратор магазину косметики не взяла до уваги всі доводи Позивача стосовно порушень законодавства України по відношенню до споживача, покинувши місце проведення розрахункових операцій адміністратор вийшла в підсобне приміщення магазину, з її слів, для консультації з юридичним відділом ТОВ «Руш», в 15-ти хвилинний проміжок часу викликала наряд поліції, для постановления постанови за ч.2 ст. 44-3 КУпАП, притягнення Позивача до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу в розмірі десяти неоподаткованих мінімумів. Прибушому за місцем події, наряд поліції в кількості двох суб`єктів владних повноважень Зіньківського ВП Гадяцького ВП ГУНП в Полтавській області.

Особі владних повноважень в лиці офіцера дільничної служби ОСОБА_6 адміністратор магазину косметики заявила, що вона викликала наряд поліції так як вважає що відсутність лицивого аксесуару у вигляді маски на лиці Позивача є порушенням карантинних обмежень (в смс повідомленні яке надійшло на вайбер телефону Позивача запрошення відвідати магазин косметики в період знижок, не було прописаного переліку масок, через відсутність яких споживачу буде відмовлено в придбанні товару (а.с.а.с.35-37). Позивач вказує, шо вона не зрозуміла яка саме маска захищає адміністратора від гострої респіраторної хвороби COVID-19 новорічна маска у вигляді казкових персонажів, балаклава, шарф, воротник светра, респіратор від пилу, противогаз, або будь-чого щоб обов`язково прикривали ніс і рот, навіщо взагалі Позивачу маска, якщо адміністратор сама захистилася лицевим аксесуаром. Окрім того законодавство України не містить чіткого визначення термінів "захисна маска" і "респіратор". Відтак, людина не може визначити носіння, якої саме, маски (з якого матеріалу, з якими властивостями, з якими параметрами безпеки для здоров`я тощо) буде законним.

Особі владних повноважень в лиці офіцера дільничної служби ОСОБА_6 адміністратор магазину косметики заявила, що вона викликала наряд поліції так як вважає що відсутність лицевого аксесуару у вигляді маски на лиці Позивача є порушенням карантинних обмежень.

Посадова особа владних повноважень відповів, що він має намір скласти постанову про адмінправопорушення в ч.2 ст. 44-3 КУпАП, Позивач, уточнила, що для винесення постанови про адмінправорушення потрібно довести що Позивач дійсно вчинила адмінправопорушення. Частиною Частиною 2 статті 7 Закону України "Про національну поліцію" закріплено, що обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції. Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що в будь-якому випадку обмеження поліцейським Конституційних прав і свобод, включно із обмеженням права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски допускається виключному випадках передбачених статтею 64 Конституції України, отже за відсутності введених в Україні або окремих її місцевостях режимів воєнного або надзвичайного стану, притягнення до адміністративної відповідальності за вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски - не може мати місце, так як відсутня законна подія та відсутня законна підстава.

Третя особа на стороні Позивача, відповів, що Полїція діє у відповідності до постанови КМУ 1236. Позивач, терпляче пояснила, що постанова КМУ є лише юридично підзаконним актом, який прийнятий у невідповідності до Конституції і Законодавства України, у відповідності до ст.З ЗУ «Про національну поліцію » правова кваліфікація поліції. У своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами, Також суб`єкт владних повноважень може скористатися ст. 60 Конституції України Ніхто не зобов`язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність. Якщо суб`єкт владних повноважень розуміючи правові наслідки і далі буде зловживати своїм службовим становищем в порушення ст. 364 ККУ Позивачу нічого не залишиться, як викликати СОГ для фіксації вчинення кримінального правопорушення ч. 4 ст.41 ККУ.

Позивачка зазначає, що Конституційні права Позивача є безспірними, є не вичерпаними, як і норми міжнарожного права, Конвенція з захисту прав людини і основоположних свобод. Магазин косметики (адреса здійснення підприємницької діяльності вул. Воздвиженська, 65 м. Зіньків Полтавської області) Відповідач 1, Відповідач 2 здійснює підприємницьку діяльність на території суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави ст.1 Конституції України , Станом на лютий 2021 рік 1059 магазинів типу дрогері мережі магазинів EVA по всій території України, засновник і власник ОСОБА_16 , грубо порушили Конституційні права громадянки ОСОБА_5 .

Вказана подія зафіксована і установлена, дзвінком на телефонну лінію 102 талон повідомлення № 3518 про прийняття і реєстрацію заяви про кримінальне правопорушення та іншу подію (додано в додатках до позову, а.с.12).

Один з поліцейських придбав позивачці товар ( краску) за кошти позивачки, а саме розрахувався карточкою приватбанк, яка належить позивачці. Як зазначено на чеку приватбанку чек № НОМЕР_1 , магазин косметики Ева 669, АДРЕСА_2 . Покупка сума 31.99 грн. 26.11.2021 14:56:36 (а.с.137) та передав ОСОБА_3 .

Тобто сторонами не оспорюється той факт, що на відмову позивачки вдягнути ЗІЗ, керуюча магазину викликала поліцію, звернення було зареєстровано до ІТС ІПНП (ЄО) за 3517 від 26.11.2021р. По прибуттю за викликом до магазину співробітник Зіньківського ВП роз`яснив позивачці про порушення правил карантину людей, та необхідність вдягнути захисну маску, на що остання також відповідала відмовою. Після чого позивач викликала ще один наряд поліції, по прибуттю якого поліцейський відібрав пояснення у ОСОБА_1 щодо ситуації, яка сталася та в підсумку, один з поліцейських придбав позивачці товар (краску) та разом з ОСОБА_1 залишили магазин.

Суд, шляхом комплексного аналізу і узагальнення діючого законодавства України, приходить до висновку.

Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Закони і інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції. Конституція є законом прямої дії. (ст. 8 Конституції України). В зазначених тезах узагальнений зміст "верховенство права", яке забезпечується шляхом встановлення юридичної сили норм Конституції, зокрема щодо прав людини і громадянина, як домінуючими над змістом інших законів і нормативно-правових актів (постанов уряду, наказів міністерств). Тобто, якщо норма закону чи нормативно-правового акту суперечить нормі Конституції України, для правильного правозастосування слід використовувати норму Конституції.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. (ст. 19 Конституції України) . Таким чином, слід стверджувати, що без будь-яких застережень та незалежно від будь-яких цілей, причин чи суспільного або особистого інтересу, всі органи і посадові особи держави Україна повинні діяти строго у відповідності до Конституції та не мають повноважень виходити за межі норм Конституції, навіть якщо вони керуються законом, оскільки закон також не має суперечити Конституції.

При цьому, слід звернути увагу на наступне. Відповідно до ст. 147 та п. 2 ст. 150 Конституції України, повноваження тлумачити зміст Конституції України та вирішувати питання відповідності законів України Конституції України, належить виключно Конституційному Суду України. Відтак, будь-які органи чи посадові особи держави (поліцейські, міністри, депутати тощо), крім Конституційного Суду України, не мають повноважень тлумачити зміст законодавства.

Також, слід звернути увагу, на практику правозастосування. Так, відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України за №9 від 01.11.1996 року "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", у разі, якщо діючий закон чи нормативно-правовий акт суперечить Конституції України в усіх необхідних випадках слід безпосередньо застосовувати Конституцію як акт прямої дії.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством (ст. 19 Конституції України) . Ніхто не зобов`язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність (ст. 60 Конституції України). Із наведених норм вбачається, що акти і норми, які суперечать Конституції, заборонено видавати та виконувати. При чому відповідальність настає як за видання, так і за виконання незаконного розпорядження.

Тобто, сумлінний громадянин, який поінформований про невідповідність Конституції України певного нормативно-правового акта, зобов`язаний відмовитись від виконання незаконного акту. Якщо він виконає незаконний акт, для нього наступить така ж відповідальність, яка передбачена за видання незаконного акту. Це правило поширюється як на цивільних осіб (простих громадян), так і на поліцейських та інших представників держави.

Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах (ч. 4 ст. 41 Кримінального кодексу України). Поліцейський чи інша особа, яка вимагає від громадянина виконання акту, що суперечить Конституції, є злочинцем і її дії є кримінальним правопорушенням, яке кваліфікується відповідною статтею Кримінального кодексу України.

Незаконність чинного в Україні карантину.

Виходячи із змісту Конституції України (норми наведені вище), карантин в Україні, що введений органом влади шляхом видання нормативно-правового (підзаконного) акту, повинен строго відповідати закону і Конституції. Основним аспектом законності, поряд із змістом акту, є строге дотримання встановленої законом процедури, оскільки органи влади і їх посадові особи повинні діяти виключно в межах повноважень, встановлених законом і Конституцією. Не може вважатись законним акт, навіть правильний за змістом, який виданий із порушенням процедури, оскільки в такому випадку будуть невільовані норми верховенства права і буде порушений правопорядок.

Відповідно до ст. 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" карантин встановлюється і відміняється Кабінетом Міністрів України. Проте, Кабмін не є абсолютно вільним в цьому питанні - це повноваження Кабміну обмежене законом. Це обмеження полягає у встановленні жорсткої і безальтернативної процедури.

Зазначена стаття закону встановлює, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

В свою чергу, головний державний санітарний лікар, також, не є абсолютно вільним в цьому питанні. Його повноваження на ініціювання карантину, виникають лише в тому випадку, коли в Україні вже введено надзвичайний стан, підпункт "й" частини 1 статті 40 "Повноваження головного державного санітарного лікаря України" Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" встановлює:

"У разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму надзвичайного стану вносить центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, обґрунтоване подання для прийняття рішення щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину ."

Відтак, законною і такою, що не суперечить Конституції України є наступна процедура введення в Україні карантину: Президент видає Указ про введення надзвичайного стану. Верховна Рада затверджує цей Указ. Указ набуває чинності. Головний санітарний лікар подає в Міністерство охорони здоров`я України подання щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину. Міністерство охорони здоров`я України порушує перед Кабінетом Міністрів України питання про встановлення карантину. Кабінет Міністрів України встановлює карантин. Карантин набуває чинності.

При цьому, всі чотири дії є обов`язковими і хронологічними. Тобто, до виконання першої та другої дії, четверта відбутись не може.

Як відомо, надзвичайний стан в Україні не введено. Відповідно, станом на цей момент головний санлікар ще не отримав повноважень ініціювати карантин, а у Кабінету Міністрів не було підстав встановлювати карантин. Відтак, слід стверджувати, що в правовому полі чинного законодавства України карантин не введено.

Таким чином, діюча постанова про введення карантину є незаконною і не підлягає виконанню. На підставі ст. 60 Конституції України кожна людина зобов`язана відмовитись від виконання постанови Уряду про введення карантину. На підставі ст. 19 Конституції України у взаємозв`язку із ст. 60 Конституції України, жодний орган чи посадова особа не має права вимагати від людини виконання постанови Уряду про введення карантину .

Незаконність вимоги вдягнути "захисну маску".

Діючий в Україні карантин містить норми (правила та заборони), що обмежують права і свободи людини, встановлені Конституцією України. Зокрема, правила карантину обмежують свободу пересування людини, встановлену статтею 33 Конституції України.

Це обмеження полягає в тому, що на період дії карантину заборонено перебування в громадських будинках і спорудах, громадському транспорті без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно (підпункт 1 пункту 10 Постанови КМУ за No641 від 22.07.2020 року " Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2") .

Тобто, гарантована Конституцією свобода пересування обмежена нормативно-правовим актом Кабінету міністрів України (підзаконним актом). Це обмеження відбулось з метою захисту суспільного інтересу, який полягає в протидії поширенню особливо-небезпечної хвороби.

Аналізуючи цю норму, а саме - застосовуючи зазначені вище норми Конституції України, слід абстрагуватись від конфлікту особистого і суспільного інтересу, оскільки вирішальним у правозастосуванні, незалежно від будь-яких цілей і причин, є строга відповідність дій та рішень Уряду законам України і Конституції України. У разі, якщо з`ясовується, що ці рішення суперечать Конституції України, громадяни зобов`язані відмовитись від їх виконання. А у разі, якщо вони їх виконають, настане відповідальність, передбачена Кримінальним кодексом України.

Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень (ст. 64 Конституції України). Отже, Конституція (найвищий закон) чітко і конкретно встановлює, що обмеження свободи пересування людини може бути встановлено лише в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Наразі, станом на момент розгляду справи в судовому засіданні, в Україні не введено ані воєнний, ані надзвичайний стан. Такі стани вводяться за указом Президента, затвердженим Верховною Радою України. Такого указу не існує. Відтак, будь-яке чинне обмеження свободи пересування, встановлене будь-яким нормативно-правовим актом Уряду, в умовах відсутності ВС чи НС, є таким, що прямо і безсумнівно суперечить Конституції України. Будь-яка людина повинна відмовитись від його виконання.

А також Кабмін немає повноважень затверджувати санітарні та протиепідемічні правила і норми, тому що це - компетенція МОЗ. Діючі накази МОЗ (про затвердження протоколу лікування COVID-19) встановлюють, що носіння маски здоровим людям в громадських місцях не потрібне.

Висновок: вимога вдягнути "захисну маску" незаконна. Будь-хто зобов`язаний відмовитись від виконання цієї вимоги. Ті, хто вимагають вдягнути "захисну маску", підлягають кримінальному переслідуванню, про що необхідно подати до поліції заяву про злочин.

Також, слід звернути увагу на практику правозастосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яке здійснюється Європейським Судом із прав людини та Конституційним Судом України.

Зазначена практика правозастосування встановлює, що урядові акти повинні відповідати загальним принципам правової визначенності та належного урядування. Перший принцип вимагає чіткості розуміння та однозначності запроваджуваної норми. Другий принцип вимагає, щоб запроваджувана норма була розумною, добросовісною та справедливою.

Відтак, встановлюючи будь-яке обмеження чи заборону, Уряд повинен подбати про те, щоб людина не мала перешкод у виконанні цієї норми та ця норма була співрозмірна із проблемою, на вирішення якої вона запроваджена.

Вимога носіння "захисної маски" та відповідальність у вигляді штрафу розміром від десяти до п"ятнадцять неоподаткованих мінімумів доходів громадян не відповідають загальним принципам правової визначенності та належного урядування.

Так, порушення принципу правової визначеності полягає в тому, що законодавство України не містить чіткого визначення термінів "захисна маска" і "респіратор". Відтак, людина не може визначити носіння, якої саме, маски (з якого матеріалу, з якими властивостями, з якими параметрами безпеки для здоров`я тощо) буде законним. Враховуючи, відсутність у поліцейського чи іншої державної особи повноважень тлумачити законодавство, будь-яку маску можливо визнати як законною, так і незаконною. Тобто, будь-яку особу, незалежно від того намагається вона виконати норму чи ні, можливо притягнути до відповідальності за наявності бажання поліцейського.

Це, в свою чергу, є порушенням принципу належного урядування, оскільки штраф за невизначену з правової точки зору заборону складає 170-255 грн., а питання притягнення до відповідальності де-факто є обмеженим лише бажанням поліцейського скласти чи не скласти протокол. Це є недобросовісним, нерозумним і несправедливим по відношенню до людини. Наявна як дискримінація звичайних громадян по відношенню до поліцейського, так і передумова корупції, обумовлена розміром штрафу. Крім того, відсутні належним чином ухвалені науково-медичні докази належності та безпечності для носія маски вимоги її вдягнути. Жодна людина не може бути примушена шкодити своєму здоров`ю.

Пунктом 29 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що частина 1 статті 51 КУпАП передбачала наступні стягнення за дрібне розкрадання (на суму до 51 грн.) державного або колективного майна (включаючи майно приватних підприємств): накладення штрафу від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку.

Пунктом 3 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що перед тим, як перейти до вивчення скарг заявниці, Суд зазначає, що стаття 13 Конвенції як така не гарантує право на оскарження або право на перегляд другою інстанцією (див., mutatis mutandis, рішення від 8 квітня 2008 року у справі «Нурхан Ільмаз проти Туреччини (№ 2)», (Nurhan Yilmaz v. Turkey (№ 2), заява № 16741/04, п. 21, та рішення у справі «Гурепка проти України» (Gurepka v. Ukraine), заява № 61406/00, п. 51, від 6 вересня 2005 року). Проте, якби для цілей Конвенції оскаржуване провадження можна було кваліфікувати як "кримінальне", скарга заявниці щодо відсутності оскарження могла б бути розглянута за статтею 2 Протоколу № 7 до Конвенції, яка передбачає таке:

"1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.

2. Із цього права можуть поширюватися винятки для передбачених законом незначних правопорушень або коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдувального вироку".

Пунктом 39 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що Суд зауважує, що заявницю було визнано винною у вчиненні дрібної крадіжки. Відповідно до частини 1 статті 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення за таке правопорушення передбачалось стягнення у вигляді штрафу або виправних робіт. З огляду на загальний характер законодавчого положення, яке порушила заявниця, а також профілактичну та каральну мету стягнень, передбачених цим положенням, Суд вважає, що провадження, про яке йдеться, є кримінальним для цілей застосування Конвенції (див. рішення у справах «Езтюрк проти Німеччини» (Ozturk v. Germany), від 21 лютого 1984 року, пп. 52-54, Series A № 73; «Лауко проти Словаччини» (Lauko v. Slovakia), 2 вересня 1998 року, пп. 56-59, Reports of Judgments and Decisions 1998-VI; та ухвалу щодо прийнятності у справі «Рибка проти України» (Rybka v. Ukraine), заява № 10544/03, від 17 листопада 2009 року). Той факт, що стягнення, застосоване до заявниці Тростянецьким районним судом, - штраф - було згодом замінено на зауваження, не може позбавити правопорушення, про яке йдеться, притаманного йому кримінального характеру.

Пунктом 40 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що Суд доходить висновку, що стаття 6 Конвенції є застосовною у цій справі та відхиляє заперечення Уряду у цьому відношенні.

Пунктом 41 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що Уряд стверджував, що заявниця не могла більше претендувати на статус жертви порушення Конвенції у зв`язку з провадженням щодо неї, оскільки за остаточним рішенням у справі від 18 червня 2001 року Голова Верховного Суду звільнив її від адміністративної відповідальності за правопорушення, у вчиненні якого вона була обвинувачена.

Пунктом 42 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що Суд повторює, що, як правило, особа не може претендувати на статус жертви порушення її права на справедливий суд за статтею 6 Конвенції, яке, на її думку, мало місце протягом провадження, якщо за результатами такого провадження її було виправдано або справа була закрита (див., наприклад, ухвалу від 4 вересня 2003 року у справі «Османов і Хуссейнов проти Болгарії» (Osmanov and Husseinov v. Bulgaria), заяви № 54178/00 та № 59901/00).

Пунктом 42 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що у цій справі заявницю не було виправдано, а справу щодо неї не було офіційно закрито (на противагу зазначеній вище ухвалі у справі «Рибка проти України» (Rybka v. Ukraine). Зокрема, постанова суду від 6 листопада 2000 року, якою заявниця визнавалася винною у вчиненні адміністративного правопорушення, не була скасована. Вона була змінена тільки у частині, що стосувалася накладення стягнення, а визнання заявниці винною було залишено без змін. Хоча Голова Верховного Суду вирішив винести зауваження - санкцію, що передбачена статтею 22 Кодексу України про адміністративні правопорушення для незначних адміністративних правопорушень - його постанова від 18 червня 2001 року ґрунтувалася на положеннях статті 34 Кодексу та стосувалася обставин, що пом`якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, але не звільняла правопорушника від неї. Звідси випливає, що у справі заявниці Голова Верховного Суду використав своє право на пом`якшення стягнення у розумінні підпункту 4 частини 1 статті 293 Кодексу, а не право на скасування засудження відповідно до підпункту 3 зазначеного положення. Отже, Суд доходить висновку, що важко погодитися з Урядом щодо того, що заявниця була звільнена від адміністративної відповідальності.

Пунктом 45 рішення ЄСПЛ у справі «Лучанінова проти України» (заява № 16347/02) зазначено, що Суд відхиляє заперечення Уряду щодо статусу жертви заявниці.

Загальний підсумок вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт того, що:

1) ЄСПЛ визнав, що у разі якщо адміністративне правопорушення тягне за собою накладення штрафу навіть від трьох до десяти неоподаткованих мінімумів, така справа по суті є кримінальною і підпадає під дію статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

2) ЄСПЛ визнав, що навіть застосувавши пом`якшення у вигляді скасування штрафу і винесення попередження, адміністративна справа все одно підпадає під дію статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод так як справа не була закрита за відсутністю складу адміністративного правопорушення;

3) ЄСПЛ визнав, що навіть застосувавши пом`якшення у вигляді скасування штрафу і винесення попередження заявниця все одно визнається жертвою порушення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод;

- отже, адміністративна відповідальність за частиною 2 статті 44-3 КУпАП, яка тягне за собою накладення штрафу від десяти до п`ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що в розрахунку становить штраф від 170 гривень до 225 гривень, також по суті є кримінальною і підпадає під дію статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і особа, яка притягається до адміністративної відповідальності за частиною 2 статті 44-3 КУпАП підпадає під гарантії статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як обвинувачена особа.

Тимчасові рекомендації, затверджені Всесвітньою організацією охорони здоров`я від 05.06.2020 року, опубліковані на офіційному сайті ВООЗ за посиланням https://apps.who.int/iris/bitstream/handle/10665/332293/WHO-2019-nCov-IPC_Masks-2020.4-rus.pdf зазначають наступне (мовою оригіналу): "В настоящее время отсутствуют прямые доказательства (по данным исследований в отношении COVID-19, а также здорового населения) эффективности всеобщего и повсеместного применения масок здоровыми людьми в целях профилактики респираторных вирусных инфекций, в том числе COVID-19.

В настоящее время не имеется убедительных научных сведений или данных, непосредственно указывающих на необходимость повсеместного и широкого использования масок здоровыми людьми, кроме того, необходимо принимать во внимание существующие риски и пользу (см. ниже).

Вероятными недостатками широкого применения масок здоровыми людьми являются:

вероятность более высокого риска самозаражения вследствие прикосновения к маске и последующего касания глаз загрязненными руками (48, 49);

вероятность самозаражения в случае, если влажную или загрязненную немедицинскую маску не заменяют. Данные условия благоприятствуют усилению активности микроорганизма;

возможность появления головной боли и (или) затруднения дыхания в зависимости от типа используемой маски;

при частом применении на протяжении нескольких часов - вероятность появления поражений кожи, дерматита, вызванного раздражением, или обострение акне (50);

нечленораздельная речь;

возможное ощущение дискомфорта (41, 51);

ложное чувство безопасности, в результате которого люди могут пренебрегать другими профилактическими мерами, например, соблюдением безопасной дистанции и гигиеной рук;

неправильное ношение маски, в особенности детьми раннего возраста;

проблемы утилизации отходов; неправильная утилизация масок, приводящая к накоплению мусора в общественных местах, риск заражения сотрудников коммунальных служб, а также опасность для окружающей среды;

затруднения при коммуникации людей, страдающих глухотой, так как для понимания речи они ориентируются на движения губ;

недостатки или трудности, связанные с ношением масок, в особенности для таких категорий как дети, лица с нарушениями умственного развития или психическими заболеваниями, пожилые люди с когнитивными нарушениями, лица, страдающие астмой, хроническими заболеваниями дыхательных путей или нарушениями функции дыхания, люди, имеющие в недавнем анамнезе травму лица или челюстно-лицевое вмешательство в области рта, а также лица, проживающие в условиях жаркого и влажного климата.

Рекомендуя широкое применение населением масок, лица, принимающие решения, должны :

четко розъяснить цель ношения маски, место, время порядок и тип применения маски, указать преимущества и ограничения, связанные с использованием масок, а также четко разъяснить их место в наборе мер, включающих гигиеническую обработку рук, соблюдение безопасной дистанции и другие, являющиеся комплексными и взаимодополняющими;

информировать/инструктировать людей в отношении того, когда следует применять маски и каким образом обеспечивается безопасность их использования (см. разделы, посвященные эксплуатации и уходу за маской), т.е. каким образом их следует надевать, носить, снимать, стирать и утилизировать;

рассмотреть вопросы о рациональности применения, возможных проблемах обеспечения снабжения и доступа, социальной и психологической приемлемости (использования или неиспользования различных типов масок в различных обстоятельствах);

продолжать сбор научных сведений и фактических данных в отношении эффективности применения масок (в том числе различных типов и конструкции, а также других средств для защиты лица, таких как шарфы) за пределами лечебно-профилактических учреждений;

оценить влияние (положительное, нейтральное или отрицательное) широкого применения масок населением (в том числе на основе опыта наук о поведении и социальных наук). ВОЗ призывает страны и общины, в которых рассматривается вопрос о выборе стратегий использования масок населением, провести тщательное изучение эффективности данной меры в отношении профилактики и сдерживания распространения инфекции."… .

Завданнями поліції є надання поліцейських послуг. Посилання на https://opendatabot.ua/c/40108630?from=search.

Відповідно до сервісу моніторінгу реєстраційних даних українських компаній та судоворго реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контрою контрагентів - опендатабот вказано «Компанія: Головне Управління ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ В ПОЛТАВСЬКІЙ ОБЛАСТІ, Код ЄДРПОУ 40108630 Директор Рогачов Євген Павлович. Основний вид діяльності. 84.24 Діяльність у сфері охорони громадського порядку та безпеки Дата заснування 07.11.2015».

Визначення: КОМПАНІЯ - суб`єкт господарювання юридична особа або фізична особа підприємець, або суб`єкт незалежної професійної діяльності, який надає професійні послуги, на умовах, передбачених цими Правилами.

Визначення: Код ЄДРПОУ (Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України) - унікальний ідентифікаційний номер юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, створеному 1996 року.

Визначення: Класифікація видів економічної діяльності» (КВЕД) - складова частина державної системи класифікації і кодування техніко-економічної та соціальної інформації в Україні. Класифікація призначена для використання органами державного управління, фінансовими органами та органами статистики.

Визначення: Директор (від лат, dirigo, фр. directeur «спрямовую, керую») - посада, керівник підприємства чи навчального закладу, організації чи структурного підрозділу (колективу).

Жодна комерційна діяльність не може здійснюватися у правовому полі без реєстрації, включаючи присвоєння кодів КВЕД отримати їх зобов`язані абсолютно всі підприємства, навіть ті, які працюють без формування юридичної особи. Тому перед реєстрацією на власників створюваного бізнесу покладається обов`язок по визначенню специфіки майбутньої діяльності і фіксації свого рішення в цифровому позначенні. З цієї причини дуже важливо правильно підбирати коди, перед тим, як звернутися до того, хто привласнює КВЕД ОРГАНІЗАЦІЇ.

Привласнює КВЕД Фіскальна Податкова Служба.

Стаття 22. Основні повноваження керівника поліції Закону України «Про Національну поліцію» (Відомості Верховної Ради (ВВР), 2015, N° 40-41, ст.379)

ч.1. Керівник поліції:

1)очолює поліцію та здійснює керівництво її діяльністю, забезпечує виконання покладених на неї завдань;

2)у межах компетенції організовує та контролює виконання поліцією Конституції та законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, наказів міністерств, а також наказів і доручень Міністра внутрішніх справ України з питань, що належать до сфери діяльності поліції;

3)вносить на розгляд Міністра внутрішніх справ України пропозиції щодо забезпечення формування державної політики у сфері забезпечення публічної безпеки і порядку, охорони та захисту прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, надання поліцейських послуг;

4)представляє у визначеному порядку поліцію у відносинах з іншими органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, іншими організаціями в Україні та за кордоном;

5)звітує перед Міністром внутрішніх справ України про виконання покладених на поліцію завдань і повноважень;

6)розподіляє обов`язки між своїми заступниками;

7)підписує накази поліції;

8)скасовує повністю чи в окремій частині акти територіальних органів поліції;

9)у межах повноважень надає доручення, обов`язкові для виконання поліцейськими, державними службовцями і працівниками поліції;

10)затверджує положення про самостійні структурні підрозділи апарату поліції;

11)приймає на службу та звільняє зі служби, призначає та звільняє з посад поліцейських відповідно до положень цього Закону;

12)призначає на посади та звільняє з посад у порядку, визначеному законом та іншими нормативно-правовими актами про державну службу, державних службовців апарату центрального органу управління поліції;

13)приймає на роботу та звільняє з роботи в порядку, визначеному законодавством про працю, працівників центрального органу управління поліції;

14)приймає у визначеному порядку рішення про заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності поліцейських;

15)приймає, у визначеному законодавством про державну службу порядку рішення про заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності державних службовців апарату центрального органу управління поліції;

16)приймає у визначеному трудовим законодавством порядку рішення про заохочення та притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників поліції;

17)у визначеному порядку вносить подання про представлення поліцейських, державних службовців апарату центрального органу управління поліції та працівників поліції до відзначення державними нагородами України;

18)присвоює спеціальні звання поліції відповідно до цього Закону;

19)присвоює ранги державних службовців відповідно до законодавства про державну службу;

20)вносить Міністру внутрішніх справ України пропозиції про утворення територіальних органів поліції, які є юридичними особами публічного права, у межах граничної чисельності поліцейських, державних службовців та працівників поліції і коштів, визначених на її утримання, а також щодо їх ліквідації, реорганізації Кабінетом Міністрів України;

21)утворює, ліквідовує, реорганізовує підприємства, заклади та установи, затверджує їхні положення (статути), у визначеному порядку призначає на посади та звільняє з посад їх керівників, здійснює інші повноваження з управління об`єктами права державної власності, що належать до сфери управління поліції;

22)забезпечує дотримання визначеного Міністром внутрішніх справ України порядку обміну інформацією між Міністерством внутрішніх справ України і поліцією;

23)приймає у визначеному порядку рішення про розподіл бюджетних коштів, розпорядником яких є поліція;

24)виконує повноваження керівника державної служби в органі відповідно до законодавства про державну службу та здійснює інші повноваження відповідно до цього Закону.

Розділ VII Загальні засади проходження служби в поліції ЗУ «Про Національну поліцію ».

Стаття 59 ч.1 прописано: «Служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.»

Стаття 62 Гарантії професійної діяльності поліцейського, ЗУ «Про Національну поліцію» ч.1 Поліцейський під час виконання покладених на поліцію повноважень є представником держави; ч.2 Законні вимоги поліцейського є обов`язковими для виконання всіма фізичними та юридичними особами.

Стаття 64 Присяга працівників поліції ЗУ «Про Національну Поліцію» Присяга працівника поліції ч. 1. Особа, яка вступає на службу в поліції, складає Присягу на вірність Українському народові такого змісту:....

Стаття 66 Службове сумісництво поліцейських ч.1 Поліцейський не може під час проходження служби займатися іншою оплачуваною діяльністю, крім науково-педагогічної, наукової або творчої.

Стаття 18. Основні обов`язки поліцейського ЗУ «Про Національну Поліцію».

1. Поліцейський зобов`язаний:1) неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського; 2) професійно виконувати свої службові обов`язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов`язків, наказів керівництва; 3) поважати і не порушувати прав і свобод людини.

Особливістю адміністративного судочинства є те, що обов`язок (тягар) доказування в спорі покладається на відповідача - орган публічної влади, який повинен надати докази, що свідчать про правомірність його дій, законність прийнятих рішень.

Отже, норми КАС України покладають на суб`єкта владних повноважень обов`язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльність та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів, невиконання відповідачем свого обов`язку довести правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності.

В той же час, з матеріалів справи вбачається, щодо обов`язку поліції складати протокол про адміністративні правопорушення за частинами 1, 2 статті 44-3 КУпАП.

Пунктом 2 розділу 2 Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення в органах поліції затвердженої наказом МВС України № 1376 від 06 листопада 2015 року (далі - Інструкція) зазначено, що у справах про адміністративні правопорушення, розгляд яких віднесено до відання органів поліції, зазначених у статті 222 КУпАП, протоколи відповідно до статті 255 КУпАП складають уповноважені на те посадові особи зазначених органів.

Частиною 1 статті 222 КУпАП встановлено, до повноважень органів поліції належить розгляд справ про адміністративні правопорушення за частиною 2 статті 44-3 КУпАП.

Пунктом 1 частини 1 статті 255 КУпАП встановлено, що до повноважень органів поліції належить складення протоколів про адміністративні правопорушення за частиною 1 статті 44-3 КУпАП.

Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що до повноважень будь-якого поліцейського належить складення протоколів та розгляд справ про адміністративні правопорушення за вчинення яких настає відповідальність передбачена частинами 1, 2 статті 44-3 КУпАП.

Пунктом 3 розділу 2 Інструкції зазначено, що протоколи про адміністративні правопорушення не складаються у випадках, передбачених статтею 258 КУпАП.

Детальний аналіз змісту статті 258 КУпАП дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що так як у статті 268 КУпАП не міститься навіть згадки, що протокол не складається у випадках притягнення до адміністративної відповідальності за частинами 1, 2 статті 44-3 КУпАП, то в будь-якому випадку складення протоколу про адміністративне правопорушення за частинами 1, 2 статті 44-3 КУпАП - є обов`язковим і виключно після складення протоколу за адміністративне правопорушення: 1) За частиною 1 статті 44-3 КУпАП адміністративна справа передається на розгляд до суду; 2) За частиною 2 статті 44-3 КУпАП розглядається поліцейським та тільки після розгляду справи виноситься постанова про притягнення до адміністративної відповідальності.

Щодо обов`язку поліції роз`яснювати права особи яка притягається до адміністративної відповідальності.

Пунктом 11 розділу 2 Інструкції визначено, що при складанні протоколу про адміністративне правопорушення особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, роз`яснюються її права, передбачені статтями 55, 56, 59, 63 Конституції України, статтею 268 КУпАП, повідомляється, що справу про адміністративне правопорушення буде розглянуто у строки, визначені статтею 277 КУпАП, про що робиться відмітка та ставиться підпис особи, яка притягається до адміністративної відповідальності.

Пунктом 7 розділу 3 Інструкції визначено, що під час складання протоколу про адміністративне затримання посадова особа, що його здійснює, роз`яснює особі, яка вчинила адміністративне правопорушення, її права, передбачені статтями 55, 56, 59, 63 Конституції України та статтею 268 КУпАП.

Статтею 55 Конституції України гарантовано, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Кожному гарантується право звернутись із конституційною скаргою до Конституційного Суду України з підстав, установлених цією Конституцією, та у порядку, визначеному законом.

Кожен має право після використання всіх національних засобів юридичного захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Статтею 56 Конституції України гарантовано, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Статтею 59 Конституції України гарантовано, що кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Статтею 63 Конституції України гарантовано, що особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім`ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

Статтею 268 КУпАП закріплено, що особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову по справі. Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт , що в будь-якому випадку поліцейський зобов`язаний роз`яснити позивачу усі вищевказані права і, виключно, після роз`яснення вищевказаних прав, міг почати розгляд даної адміністративної справи про притягнення до адміністративної відповідальності за частиною 2 статті 44-3 КУпАП.

Частиною 1 статті 3 Закону України № 580-VIII "Про Національну поліцію" закріплено, що у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Статтею 3 Конституції України гарантовано, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Статтею 21 Конституції України гарантовано, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Частинами 1, 2 статті 22 Конституції України гарантовано, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Статтею 64 Конституції України гарантовано, що Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Частиною 1 статті 7 Закону України "Про національну поліцію" закріплено, що під час виконання своїх завдань поліція забезпечує дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяє їх реалізації.

Частиною 2 статті 7 Закону України "Про національну поліцію" закріплено, що обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції.

Щодо Декларації про поліцію.

Резолюцією № 690 Парламентської Асамблеї Ради Європи прийнято "Декларацію про поліцію" (далі - Декларація). Пунктом 3 розділу В (статус) Декларації закріплено, що поліцейський повинен пройти в повному обсязі загальну підготовку, професійну та службову підготовку, а також отримати відповідний інструктаж з соціальних проблем, демократичних свобод, прав людини, зокрема, по Європейській конвенції з прав людини (995_004) .

Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що будь-який поліцейський в повному обсязі володіє інформацією, щодо змісту Європейської конвенції з прав людини.

Суд звертає увагу, що Відповідач у своєму відзиві посилається на ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» карантин встановлює та відміняє Кабінет Міністрів України. Вибіркове трактування законодавства з боку структури як ТОВ «РУШ», призвели до порушення безспірних Конституційних прав Громадянина і Людини Тетяни Арсенівни Батрак ст. 42, ст. 43 Конституції України.

Кабмін не є абсолютно вільним в введенні карантину - це повноваження Кабміну обмежене законом. Це обмеження полягає у встановленні жорсткої і безальтернативної процедури, законною і такою, що не суперечить Конституції України є наступна процедура введення в Україні карантину: Президент видає Указ про введення надзвичайного стану. Верховна Рада затверджує цей Указ. Указ набуває чинності. Головний санітарний лікар подає в Міністерство охорони здоров`я України подання щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину. Міністерство охорони здоров`я України порушує перед Кабінетом Міністрів України питання про встановлення карантину. Кабінет Міністрів України встановлює карантин. Карантин набуває чинності. При цьому, всі чотири дії є обов`язковими і хронологічними. Тобто, до виконання першої та другої дії, четверта відбутись не може. Як відомо, надзвичайний стан в Україні, як те передбачене чинним законодавством не введено. Відповідно, станом на час розгляду справи в Україні, з порушенням законодавства значиться веденим надзвичайний та воєний стан, що заборонено відповідно до ст. 64 Конституції України, може бути ведено тільки або надзвичайний або воєнний стан. При цьому не можуть бути обмежені права громамадян відповідно до ст. 64 Конституції України. Головний санлікар ще не отримав повноважень ініціювати карантин, а у Кабінету Міністрів не було підстав встановлювати карантин. Відтак, слід стверджувати, що в правовому полі чинного законодавства України карантин не введено, відповідно до посилання відповідача до пункту 1 постанови КМУ від 09.12.2020 № 1236 підзаконний акт. На основі викладеного, суд приходить до висновку, що, діюча постанова про введення карантину є незаконною. На підставі ст. 60 Конституції України кожна людина зобов`язана відмовитись від виконання постанови Уряду про введення карантину. На підставі ст. 19 Конституції України у взаємозв`язку із ст. 60 Конституції України, жодний орган чи посадова особа не має права вимагати від людини виконання постанови Уряду про введення карантину. Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Закони і інші нормативно-правові акти повинні відповідати Конституції.

Конституція є законом прямої дії (ст.8 КонституціїУкраїни). Верховенства права, забезпечується шляхом встановлення юридичної сили норм Конституції, зокрема щодо прав людини і громадянина, як домінуючими над змістом інших законів і нормативно-правових актів (постанов уряду, наказів міністерств тощо). Тобто, якщо норма закону чи нормативно-правового акта суперечить нормі КонституціїУкраїни, для правильного правозастосування слід використовувати норму Конституції.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції).

Відповідно до ст.44-3 КУпАП відповідальність за вказане адміністративне правопорушення настає у разі порушення особою правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України «Про захист населення від інфекційних хвороб», іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами.

Стаття 62. Конституції України «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Стаття 60. Конституції України ніхто не зобов`язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.

Статтею 1 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» визначено, що карантин - це адміністративні та медико-санітарні заходи, що застосовуються для запобігання поширенню особливо небезпечних інфекційних хвороб.

Згідно ст. 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України. Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України. Рішення про встановлення карантину, а також про його відміну негайно доводиться до відома населення відповідної території через засоби масової інформації. У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них. Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

Відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19. спричиненої коронавірусом SARS-CoV- 2" № 1236 від 09.12.2020 року (в редакції яка діяла станом на 24.01.2021 року, тобто на час складання протоколу) відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" постановив установити з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID- 19), з 19 грудня 2020 р. до 28 лютого 2021 р. на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (Офіційний вісник України, 2020 р., № 23, ст. 896, № 30, ст. 1061), від 20 травня 2020 р. № 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (Офіційний вісник України, 2020 р., № 43, ст. 1394, № 52, ст. 1626) та від 22 липня 2020 р. № 641 "Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хворобу COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (Офіційний вісник України, 2020 р., № 63, ст. 2029).

Згідно пп. 1 п. 2 постанови Кабінету Міністрів України "Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV- 2" № 1236 від 09.12.2020 року (в редакції яка діяла станом на 17.01.2021 року, тобто на час винесення оскаржуваної постанови), на території України на період дії карантину запроваджуються обмежувальні протиепідемічні заходи, а саме: забороняється перебування в громадських будинках і спорудах, громадському транспорті без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно.

Законом України "Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" від 06.11.2020 № 1000-ІХ, який набрав чинності 21.11.2020, внесено зміни до Кодексу України "Про адміністративні правопорушення", а саме: статтю 44-3 КУпАП доповнено частиною 2 такого змісту: "Перебування в громадських будинках, спорудах, громадському транспорті під час дії карантину без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно, - тягне за собою накладення штрафу від десяти до п`ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян".

Щодо Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

17 липня 1997 року Законом України № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Статтею 1 Конвенції на Україну як на учасницю покладено обов`язок поважати права людини.

Статтею 2 Конвенції закріплено право кожного на життя.

Статтею 3 Конвенції встановлено заборону катувань.

Статтею 4 Конвенції встановлено заборону рабства і примусової праці.

Статтею 5 Конвенції закріплено право кожного на свободу та особисту недоторканність.

Статтею 6 Конвенції закріплено право кожного на справедливий суд.

Статтею 7 Конвенції закріплено право кожного, щодо ніякого покарання без закону.

Статтею 8 Конвенції закріплено право кожного на повагу до приватного і сімейного життя.

Статтею 9 Конвенції закріплено право кожного на свободу думки, совісті і релігії.

Статтею 10 Конвенції закріплено право кожного на свободу вираження поглядів.

Статтею 11 Конвенції закріплено право кожного на свободу зібрань та об`єднання.

Статтею 12 Конвенції закріплено право кожного на шлюб.

Статтею 13 Конвенції закріплено право кожного на ефективний засіб юридичного захисту.

Статтею 14 Конвенції заборонено дискримінацію кожного за будь-якими ознаками.

Статтею 15 Конвенції, Україні як учасниці цієї Конвенції дозволено відступ від зобов`язань за цією Конвенцією під час надзвичайної ситуації.

Частиною 1 статті 15 Конвенції встановлено, що час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом.

Частиною 2 статті 15 Конвенції встановлено, що наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, і від статей 3,4 (пункт 1) і 7. Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що під час надзвичайної ситуації Україна як учасник Конвенції може відступити від зобов`язань за статтями 1, 5, 6, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 цієї Конвенції, а саме: відступити від обов`язку поважати права людини, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу та особисту недоторканість, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на повагу до приватного і сімейного життя, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу думки, совісті і релігії, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу вираження поглядів, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу зібрань та об`єднання, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на шлюб, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на ефективний засіб юридичного захисту, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного щодо заборони дискримінації будь-якого виду-за умови якщо такі відступи не суперечать іншим зобов"язанням України за міжнародним правом.

Статтею 9 Конституції України гарантовано, що чинні міжнародні договори України є частиною національного законодавства України.

Частиною 1 статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" закріплено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Частиною 2 статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" закріплено, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що Конвенція має пріоритет над актами внутрішнього законодавства України, отже Україна як учасник Конвенції може відступити від зобов`язань за статтями 1, 5, 6, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 цієї Конвенції, а саме: відступити від обов`язку поважати права людини, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу та особисту недоторканість, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на повагу до приватного і сімейного життя, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу думки, совісті і релігії, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу вираження поглядів, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу зібрань та об`єднання, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на шлюб, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на ефективний засіб юридичного захисту, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного щодо заборони дискримінації будь-якого виду, під час надзвичайної ситуції - за умови якщо такі відступи не суперечать іншим зобов"язанням України за міжнародним правом.

25 березня 2020 року Кабінетом Міністрів України було видано розпорядження № 338-р "Про переведення єдиної державної системи цивільного захисту у режим надзвичайної ситуації" (зі змінами та доповненнями згідно з Постановами КМ № 291 від 22.04.2020, № 343 від 04.05.2020, № 392 від 20.05.2020, № 500 від 17.06.2020, № 641 від 22.07.2020, № 760 від 26.08.2020, Розпорядженням КМ № 1355-р від 28.10.2020, Постановами КМ № 1236 від 09.12.2020, № 104 від 17.02.2021), яким із 25 березня 2020 року до 30 квітня 2021 року установлено режим надзвичайної ситуації.

З урахуванням того, що в Україні із 25 березня 2020 року по 30 квітня 2021 року, установлено режим надзвичайної ситуації, що Конвенція має пріоритет над нормами внутрішнього права України, зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що із 25 березня 2020 року до 30 квітня 2021 року Україна, як учасниця Конвенції в особі органів поліції може відступити від зобов`язань за статтями 1, 5, 6, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14 цієї Конвенції, а саме відступити від обов`язку поважати права людини, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу та особисту недоторканість, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на повагу до приватного і сімейного життя, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу думки, совісті і релігії, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу вираження поглядів, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу зібрань та об`єднання, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на шлюб, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на ефективний засіб юридичного захисту, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного щодо заборони дискримінації будь-якого виду, під час надзвичайної ситуації за умови якщо такі відступи не суперечать іншим зобов"язанням України за міжнародним правом.

Щодо Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

19 жовтня 1973 року Указом Президії Верховної Ради УРСР № 2148- VIII "Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права" ратифіковано Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (далі- Пакт).

Статтею 1 Пакту закріплено право народів на самовизначення, розпорядження своїми природними багатствами і ресурсами тощо.

Статтею 2 Пакту закріплено право кожного на повагу до його прав і свобод, право кожного на ефективний юридичний захист тощо.

Статтею 3 Пакту закріплено обов`язок держав учасниць на забезпечення рівного для чоловіків і жінок права користування всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими в цьому Пакті.

Статтею 6 Пакту закріплено невід`ємне право кожного на життя.

Статтею 7 Пакту закріплено, що нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню. Зокрема, жодну особу не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам.

Статтею 8 Пакту заборонено рабство, работоргівля, примусова чи обв`язкова праця, тримання в підневільному стані тощо.

Статтею 9 Пакту закріплено право кожного на свободу та особисту недоторканність тощо.

Статтею 10 Пакту закріплено право кожного хто позбавлений волі, на гуманне поводження і повагу до гідності, властивої людській особі, тощо.

Статтею 11 Пакту закріплено гарантії, що ніхто не може бути позбавлений волі на тій лише підставі, що він не в змозі виконати якесь договірне зобов`язання.

Статтею 12 Пакту закріплено право кожного хто законно перебуває на території будь-якої держави, на вільне пересування і свобода вибору місця проживання.

Статтею 13 Пакту закріплено права іноземців які перебувають на території будь-якої держави щодо вислання на підставі закону і тільки закону.

Статтею 14 Пакту закріплено право кожного на рівність перед трибуналом, право на справедливий і публічний розгляд справи компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону, тощо.

Статтею 15 Пакту закріплено, що ніхто не може бути визнаний виним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, що, згідно з діючим на момент його вчинення внутрідержавним законодавством або міжнародним правом, не були кримінальним злочином, тощо.

Статтею 16 Пакту закріплено право кожної людини на визнання її правосуб`єктності.

Статтею 17 Пакту закріплено, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію.

Статтею 18 Пакту закріплено право кожної людини на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір і свободу сповідувати свою релігію та переконання як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватно, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень.

Статтею 19 Пакту закріплено право кожного на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір, тощо.

Статтею 20 Пакту заборонено пропаганду війни.

Статтею 21 Пакту закріплено право кожного на мирні збори.

Статтею 22 Пакту закріплено право кожної людини на свободу асоціації з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.

Статтею 23 Пакту закріплено право кожного на сім`ю.

Статтею 24 Пакту закріплено захист прав дитини без будь-якої дискримінації, тощо.

Статтею 25 Пакту закріплено право кожного громадянина без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень приймати участь у веденні державних справ, право на участь у виборах, право на державну службу тощо.

Статтею 26 Пакту закріплено право кожної людини на рівність перед законом та право без будь-якої дискримінації на рівний захист закону.

Статтею 4 Пакту, Україні як державі учасниці Пакту дозволено відступ від зобов`язань за цим Пактом під час надзвичайного становища.

Частиною 1 статті 4 Пакту закріплено, що під час надзвичайного становища в державі, при якому життя нації перебуває під загрозою і про наявність якого офіційно оголошується, держави-учасниці цього Пакту можуть вживати заходів на відступ від своїх зобов`язань за цим Пактом тільки в такій мірі, в якій це диктується гостротою становища, при умові, що такі заходи не є несумісними з їх іншими зобов`язаннями за міжнародним правом і не тягнуть за собою дискримінації виключно на основі раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії чи соціального походження.

Частиною 2 статті 4 Пакту закріплено, що це положення не може бути підставою для якихось відступів від статей 6, 7, 8 (пункти 1 і 2), 11, 15, 16 і 18. Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що під час надзвичайного становища Україна, як учасник Пакту може відступити від зобов`язань за статтями 1 , 2, 3, 5, 9, 10, 12, 13, 14, 17, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26 цього Пакту, а саме: відступити від обов`язку поважати права людини, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу та особисту недоторканість, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на повагу до приватного і сімейного життя, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу думки, совісті і релігії, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу вираження поглядів, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу зібрань та об`єднання, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на шлюб, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на ефективний засіб юридичного захисту, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного щодо заборони дискримінації будь-якого виду тощо за умови якщо такі відступи не суперечать іншим зобов"язанням України за міжнародним правом.

Статтею 9 Конституції України гарантовано, що чинні міжнародні договори України є частиною національного законодавства України.

Частиною 1 статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" закріплено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Частиною 2 статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" закріплено, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що Пакт має пріоритет над актами внутрішнього законодавства України, Україна, як учасник Пакту, в особі органів поліції може відступити від зобов`язань за статтями 1, 2, 3, 5, 9, 10, 12, 13, 14, 17, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26 цього Пакту, а саме відступити від обов`язку поважати права людини, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу та особисту недоторканість, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на повагу до приватного і сімейного життя, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу думки, совісті і релігії, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу вираження поглядів, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на свободу зібрань та об`єднання, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на шлюб, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного на ефективний засіб юридичного захисту, відступити від обов`язку забезпечувати право кожного щодо заборони дискримінації будь-якого виду тощо - за умови, якщо такі відступи не суперечать іншим зобов"язанням України за міжнародним правом.

Відступ від зобов`язань за Пактом передбачено:

статтею 24 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" у разі введення в Україні або окремих її місцевостях режиму воєнного стану;

статтею 27 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану" у разі введення в Україні або окремих її місцевостях режиму надзвичайного стану.

З урахуванням того, що в Україні чи окремих її місцевостях не введено режими воєнного або надзвичайного стану, натомість встановлено режим надзвичайної ситуації, зважаючи на пріоритет норм міжнародного права над правом визначеним актами внутрішнього законодавства України в підсумку зміст вищевикладеного вказує, що через установлений режим надзвичайної ситуації можуть допускатись обмеження прав і свобод відповідно до Конвенції, а не відповідно до Пакту, що не відповідає дійсності з огляду на зміст наступних міжнародних договорів якими визначено застосування послідовно прийнятих у різний час міжнародних договорів.

Щодо Віденської конвенції про право міжнародних договорів.

14 квітня 1986 року Президією Верховної Ради Української РСР було видано Указ № 2077-XI "Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Віденської конвенції про право міжнародних договорів", яким УРСР по правонаступництву Україна приєдналась до Віденської конвенції про право міжнародних договорів (далі- Віденська конвенція 1).

Пунктом А частини 1 статті 2 Віденської конвенції 1 встановлено, що "договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв`язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування.

Пунктом В частини 1 статті 2 Віденської конвенції 1 встановлено, що "ратифікація", "прийняття", "затвердження" і "приєднання" означають, залежно від випадку, міжнародний акт, який має таке найменування і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов`язковість для неї договору.

Застосування послідовно укладених договорів, які стосуються одного і того ж питання визначено положеннями статті 30 Віденської конвенції 1.

Частиною 1 статті 30 Віденської конвенції 1 встановлено, що з додержанням статті 103 Статуту Організації Об`єднаних Націй права і обов`язки держав-учасниць послідовно укладених договорів, які стосуються одного і того ж питання, визначаються відповідно до нижченаведених пунктів.

Частиною 2 статті 30 Віденської конвенції 1 встановлено, якщо в договорі встановлюється, що він обумовлений попереднім або наступним договором або що він не повинен вважатись несумісним з таким договором, то переважну силу мають положення цього другого договору.

Частиною 3 статті 30 Віденської конвенції 1 встановлено, якщо всі учасники попереднього договору є також учасниками наступного договору, але дію попереднього договору не припинено або не зупинено відповідно до статті 59, попередній договір застосовується тільки тією мірою, якою положення є сумісними з положеннями наступного договору.

Щодо Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів.

17 вересня 1992 року Верховною Радою України було видано постанову №2608-XII "Про приєднання України до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів", якою Україна приєдналась до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів (далі- Конвенція про правонаступництво).

Пунктом С частини 1 статті 1 Конвенції про правонаступництво встановлено, що "держава-попередниця" означає державу, яка була змінена іншою державою у випадку правонаступництва держав.

Пунктом F частини 1 статті 1 Конвенції про правонаступництво встановлено, що "нова незалежна держава" означає державу-спадкоємницю, територія якої безпосередньо перед моментом правонаступництва держав була залежною територією, за міжнародні відносини якої була відповідальною держава-попередниця.

24 серпня 1991 року постановою Верховної Ради УРСР № 1427-XII "Про проголошення незалежності України" було проголошено Україну незалежною демократичною державою.

Статтею 6 Закону України № 1543-XII "Про правонаступництво України", Україна підтвердила свої зобов`язання за міжнародними договорами, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України.

Детальний аналіз вищевикладеного дозволяє констатувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що державою-попередницею є УРСР, новою незалежною державою є Україна і Україна зобов`язалась бути правонаступником усіх без виключення обов`язків за міжнародними договорами укладеними попередником УРСР.

Статтею 16 Конвенції про правонаступництво встановлено, що нова незалежна держава не зобов`язана зберігати в силі який-небудь договір або ставати його учасницею в силу виключно того факту, що в момент правонаступництва держав цей договір був у силі щодо території, що є об`єктом правонаступництва держав.

Пунктом 1 статті 21 Конвенції про правонаступництво встановлено, що роблячи повідомлення про правонаступництво відповідно до статей 17 і 18, що встановлюють його статус як договірну державу або учасника багатостороннього договору, нова незалежна держава може - якщо це допускається договором - виразити свою згоду на обов`язковість для нього лише частини договору або зробити вибір між різними його положеннями відповідно до викладених у цьому договорі умов висловлення такої згоди або здійснення такого вибору.

Пунктом 2 статті 21 Конвенції про правонаступництво встановлено, що нова незалежна держава може також на тих самих умовах, що й інші учасники або договірні держави, будь-яке передбачене в договорі право анулювати або змінити будь-яке виражене нею самою або державою-попередницею згоду стосовно території, що є об`єктом правонаступництва держав, або зроблений нею самою чи державою попередницею вибір щодо такої території.

Пунктом 3 статті 21 Конвенції про правонаступництво встановлено, якщо нова незалежна держава відповідно до пункту 1 не висловлює свою згоду або не робить вибору, або, відповідно до пункту 2, не анулює і не змінює згоду держави-попередниці і не анулює і не змінює вибір держави-попередниці, вона буде розглядатися як такою, що зберігає: a) згоду держави-попередниці відповідно до договору на обов`язковість щодо території, що є об`єктом правонаступництва держави, лише частини цього договору; або b) вибір, зроблений державою-попередницею відповідно до договору між різними його положеннями при застосуванні цього договору щодо території, що є об`єктом правонаступництва держав.

Загальний підсумок.

З урахуванням того , що у: статті 24 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" прийнятого 12 травня 2015 року; статті 27 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану" прийнятого 16 березня 2000 року - тобто прийнятих значно пізніше ніж ратифіковано Конвенцію про захист прав людини основоположних свобод, Україна зобов`язалась відступати саме від Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а не відступати від зобов`язань за Конвенцією, що по правонаступництву Україна визнала пріоритет Пакту над Конвенцією, що поліцейський отримав інструктаж в повному обсязі щодо випадків в яких дозволяється відступати від норм міжнародного права, зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що в будь-якому випадку обмеження поліцейським прав і свобод, включно із обмеженням права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски допускається виключно у випадках передбачених статтею 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, отже за відсутності введених в Україні або окремих її місцевостях режимів воєнного або надзвичайного стану, притягнення до адміністративної відповідальності за вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски - не може мати місце, так як відсутня законна подія та відсутня законна підстава.

Щодо Законів України.

Частиною 1 статті 29 Закону України № 1645-III "Про захист населення від інфекційних хвороб" визначено, що карантин установлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Частиною 2 статті 29 Закону України № 1645-III "Про захист населення від інфекційних хвороб" визначено, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Частиною 4 статті 29 Закону України № 1645-III "Про захист населення від інфекційних хвороб" визначено, що у рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов`язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров`я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

З урахуванням того , що у: статті 24 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" прийнятого 12 травня 2015 року; статті 27 Закону України "Про правовий режим надзвичайного стану" прийнятого 16 березня 2000 року - тобто прийнятих значно пізніше ніж ратифіковано Конвенцію про захист прав людини основоположних свобод, Україна зобов`язалась відступати саме від Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а не відступати від зобов`язань за Конвенцією, що по правонаступництву Україна визнала пріоритет Пакту над Конвенцією, що поліцейський отримав інструктаж в повному обсязі щодо випадків в яких дозволяється відступати від норм міжнародного права, зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що в будь-якому випадку обмеження поліцейським прав і свобод, включно із обмеженням права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски допускається виключно у випадках передбачених статтею 4 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, отже за відсутності введених в Україні або окремих її місцевостях режимів воєнного або надзвичайного стану, притягнення до адміністративної відповідальності за вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски - не може мати місце, так як відсутня законна подія та відсутня законна підстава.

Щодо Законів України.

Частиною 1 статті 29 Закону України № 1645-III "Про захист населення від інфекційних хвороб" визначено, що карантин установлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Частиною 2 статті 29 Закону України № 1645-III "Про захист населення від інфекційних хвороб" визначено, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Частиною 4 статті 29 Закону України № 1645-III "Про захист населення від інфекційних хвороб" визначено, що у рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов`язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров`я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

Статтею 2 Закону України № 1645-III "Про захист населення від інфекційних хвороб" визначено, що в ідносини у сфері захисту населення від інфекційних хвороб регулюються Основами законодавства України про охорону здоров`я, законами України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення", "Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення", цим Законом, іншими нормативно-правовими актами.

Повноваження головного державного санітарного лікаря України визначено статтею 40 Закону України № 4004-XII "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення".

Пунктом Й частини 1 статті 40 Закону України № 4004-XII "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" встановлено, що головний державний санітарний лікар України у разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму надзвичайного стану вносить центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, обґрунтоване подання для прийняття рішення щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину. У поданні зазначаються: період і межі території встановлення карантину; перелік проведення необхідних профілактичних, протиепідемічних та інших заходів, які можуть бути проведені у зв`язку з введенням режиму надзвичайного стану і встановленням карантину, виконавці цих заходів; вичерпні тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб, додаткові обов`язки, що покладаються на них.

Зміст вищевикладеного дозволяє констатувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що подання про встановлення карантину здійснюється головним державним санітарним лікарем України та/або його заступником, у разі, введення в Україні режиму надзвичайного стану.

Зміст правового режиму надзвичайного стану, порядок його введення та припинення дії, особливості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах надзвичайного стану, додержання прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб та відповідальність за порушення вимог або невиконання заходів правового режиму надзвичайного стану визначається Законом України № 1550-III "Про правовий режим надзвичайного стану".

Пунктом 1 частини 2 статті 4 Закону України № 1550-III "Про правовий режим надзвичайного стану" встановлено , що надзвичайний стан може бути введений у разі виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю і здоров`ю значних верств населення.

Частиною 1 статті 5 Закону України № 1550-III "Про правовий режим надзвичайного стану" встановлено, що надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях вводиться Указом Президента України, який підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України.

Реченням 2 частини 4 статті 5 Закону України № 1550-III "Про правовий режим надзвичайного стану" встановлено, що в разі необхідності введення надзвичайного стану з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 4 цього Закону, пропозиції щодо його введення подає Кабінет Міністрів України.

Статтею 17 Закону України № 1550-III "Про правовий режим надзвичайного стану" визначено додаткові заходи режиму надзвичайного стану.

Пунктом 4 частини 1 статті 17 Закону України № 1550-III "Про правовий режим надзвичайного стану" встановлено, що у разі введення надзвичайного стану з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 4 цього Закону, крім заходів, передбачених статтею 16 цього Закону, можуть також здійснюватися такі заходи: встановлення карантину та проведення інших обов`язкових санітарних та протиепідемічних заходів.

Частиною 1 статті 22 Закону України № 1550-III "Про правовий режим надзвичайного стану" встановлено, що правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах надзвичайного стану визначаються відповідно до Конституції України, цього Закону та інших законів України.

Положеннями статті 27 Закону України № 1550-III "Про правовий режим надзвичайного стану" дозволено відступ від зобов`язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права у разі введення в України правового режиму надзвичайного стану.

Щодо постанов Верховної Ради України.

Керуючись Конституцією України (254к/96-ВР), Загальною декларацією прав людини, 1948 року (995_015), прагнучи ефективної імплементації прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав та основних свобод людини, 1950 року (995_004), протоколами до неї, ратифікованими Україною, прагнучи, щоб права і свободи людини, їх гарантії визначали зміст і спрямованість діяльності держави, вважаючи забезпечення прав і основних свобод людини головним обов`язком держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, визнаючи принципи верховенства права у суспільстві й державі як пріоритет прав і свобод людини і громадянина, визнаючи універсальність, взаємопов`язаність та взаємозалежність прав і основних свобод людини і громадянина, надаючи особливого значення правам людини для політичного, економічного, соціального, історичного і культурного розвитку України, визнаючи людину, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю, керуючись статтею 8 Конституції України, згідно з якою, норми Конституції є нормами прямої дії, стверджуючи універсальність судового захисту прав і основних свобод людини в разі їх порушення, керуючись статтею 9 Конституції України, згідно з якою, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства, прагнучи до поширення в українському суспільстві гуманістичного, заснованого на загальнолюдських цінностях та ідеалах світогляду й адекватної правової свідомості - 17 червня 1999 року Верховною Радою України прийнято постанову № 757-XIV "Про Засади державної політики України в галузі прав людини" затверджено Засади державної політики України в галузі прав людини, абзацом 6 розділу 1 яких затверджено визнання презумпції особистої свободи людини відповідно до принципу, згідно з яким дозволено все, крім того, що прямо забороняється законом.

Так як жодним з положень Основного Закону України, або жодним з будь-яких Законів України, якими регулюються питання захисту населення від інфекційних хвороб, не встановлено прямої заборони на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парк , сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски, то притягнення до адміністративної відповідальності за вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски - не може мати місце так як відсутня законна подія та відсутня законна підстава.

Щодо актів Кабінету Міністрів України.

Обов`язок Кабінету Міністрів України забезпечувати та утверджувати права і свободи людини громадянина, та обмежувати їх виключно у випадках передбачених статтею 64 Конституції України.

Частиною 1 статті 6 Конституції України закріплено, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Частиною 1 статті 113 Конституції України закріплено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Пунктом 2 частини 1 статті 116 Конституції України гарантовано, що Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

Пунктом 2 частини 1 статті 2 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" закріплено, що до основних завдань Кабінету Міністрів України належить вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості.

Статтею 3 Конституції України гарантовано, шо Людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Статтею 21 Конституції України гарантовано, що усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Частинами 1, 2 статті 22 Конституції України гарантовано, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

Статтею 64 Конституції України гарантовано, що Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

З урахуванням того, що Кабінет Міністрів України є органом державної виконавчої влади України який:

1) Відповідно до частини 2 статті 6 Конституції України здійснює свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України;

2) Відповідно до частини 1 статті 19 Конституції України зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України,- зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт того, що головним обов`язком Кабінету Міністрів України є забезпечення прав і свобод людини і громадянина обмеження їх виключно у випадках передбачених статтею 64 Конституції України.

Частиною 3 статті 113 Конституції України гарантовано, що Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Частиною 1 статті 117 Конституції України закріплено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Частиною 1 статті 4 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" гарантовано, що Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Частиною 1 статті 49 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" гарантовано, що Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Частиною 2 статті 8 Конституції України гарантовано, що Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що в будь-якому випадку, усі без виключення, акти Кабінету Міністрів України, якими встановлено обмеження прав і свобод, включно із обмеженням права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски, повинні прийматись, виключно, на основі і на виконання Конституції України, зокрема, з урахуванням статті 64 Конституції України.

Щодо невідповідності до Конституції України актів Кабінету Міністрів України якими установлено карантин.

Відповідно до статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" з урахуванням рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 року, Кабінетом Міністрів України було видано постанову № 211 від 11 березня 2020 року якою в Україні із 12 березня 2020 року установлено карантин, дію якого продовжено до 30 квітня 2021 року постановами Кабінету Міністрів України № 392 від 20 травня 2020 року, № 500 від 17 червня 2020 року, № 641 від 22 липня 2020 року, № 760 від 26 серпня 2020 року, № 956 від 13 жовтня 2020 року, № 1100 від 11 листопада 2020 року, № 1236 від 09 грудня 2020 року, № 104 від 17 лютого 2021 року.

Щодо статті 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб".

Частиною 1 статті 29 Закону України № 1645-III "Про захист населення від інфекційних хвороб" визначено, що карантин установлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України.

Частиною 2 статті 29 Закону України № 1645-III "Про захист населення від інфекційних хвороб" визначено, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Частиною 4 статті 29 Закону України № 1645-III "Про захист населення від інфекційних хвороб" визначено, що у рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов`язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров`я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності.

Так як, в Україні або окремих її місцевостях, відсутній введений режим надзвичайного стану, зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що карантин та проведення інших обов`язкових санітарних та протиепідемічних заходів, дію яких направлено на обмеження права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски як і самі підзаконні акти Кабінету Міністрів України постанови № 211 від 11 березня 2020 року, № 392 від 20 травня 2020 року, № 500 від 17 червня 2020 року, № 641 від 22 липня 2020 року, № 760 від 26 серпня 2020 року, № 956 від 13 жовтня 2020 року, № 1100 від 11 листопада 2020 року, № 1236 від 09 грудня 2020 року, № 104 від 17 лютого 2021 року, якими установлено карантин та проведення інших обов`язкових санітарних та протиепідемічних заходів, дію яких направлено на обмеження права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски - є такими що прямо суперечать і не відповідають статті 64 Конституції України, а отже, поліцейський не має права ними керуватись і послатись на них як на підставу для притягнення до адміністративної відповідальності за їх порушення.

Щодо рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 року.

Рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 року оформлено Протоколом №2. Пунктом 2 Протоколу № 2 вирішено схвалити представлений МОЗ Алгоритм запровадження протиепідемічних заходів для запобігання поширення COVID-19 в Україні та Комунікаційний план щодо визначення алгоритмів дій у разі виникнення захворювання на COVID-19.

Пунктом 3 Протоколу № 2 вирішено МОЗ разом з головами обласних, Київської міської держадміністрації, а також із заінтересованими центральними органами виконавчої влади забезпечити неухильне виконання Алгоритму запровадження протиепідемічних заходів для запобігання поширення COVID-19 в Україні та Комунікаційного плану щодо визначення алгоритмів дій у разі виникнення захворювання на COVID-19 (далі - Комунікаційний план).

Останнім абзацом Комунікаційного плану визначено (витяг): "- Закликаємо не розкуповувати маски в аптеках. Використовувати маски необхідно тільки у випадку, якщо у вас є ознаки гострого вірусного захворювання, або якщо ви медик, який працює з пацієнтами. Маски можуть створити фальшиве відчуття безпеки. Важливо виконувати важливі заходи безпеки: мити руки, використовувати антисептик тощо.

За інформацією Департаменту з питань безпеки життєдіяльності, охорони навколишнього природного середовища та агропромислового комплексу Секретаріату Кабінету Міністрів України, Протокол № 2 було направлено на виконання включно до Міністерства внутрішніх справ та Національної поліції.

Зміст вищевикладеного дозволяє стверджувати беззаперечний, неспростовний, юридично обґрунтований факт, що кожен поліцейський ( посадова особа) зобов`язаний неухильно виконати Комунікаційний план, повідомляти кожного, що використовувати маски необхідно тільки у випадку, якщо у вас є ознаки гострого вірусного захворювання, або якщо ви медик, який працює з пацієнтами, що маски можуть створити фальшиве відчуття безпеки, що важливо виконувати важливі заходи безпеки: мити руки, використовувати антисептик тощо, отже за вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски, за перебування в будь-якому громадському місці без вдягнутої захисної (медичної) маски може бути притягнуто до адміністративної відповідальності виключно тих у кого є ознаки гострого респіраторного захворювання такі як підвищена температура тіла, сухий кашель, зокрема, жоден з поліцейських ( посадова особа) не має права примушувати надягати захисну (медичну) маску для сторення в будь-якого фальшивого відчуття безпеки, тим паче якщо таке примушення здійснюється з посиланням на будь-яку постанову Кабінету Міністрів України якими установлено карантин та продовжено його дію, так як карантин та проведення інших обов`язкових санітарних та протиепідемічних заходів які полягають також у примушенні перебувати в громадських місцях у вдягнутій захисній (медичній) масці, що є обмеженням права на вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо) без вдягнутої захисної (медичної) маски - не відповідають і прямо суперечать статті 64 Конституції України.

Згідно з Кодексом про адміністративне правопорушення України ніхто не може бути підданий заходу впливу у зв`язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом, а провадження у справах про адміністративні правопорушення, у тому числі й віднесених до компетенції органів внутрішніх справ, здійснюється на основі додержання принципу законності (частини перша, друга статті 7); завданнями провадження у справах про адміністративні правопорушення є, зокрема, своєчасне, повне і об`єктивне з`ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом (стаття 245).

З метою забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, індивідуалізації її відповідальності та реалізації вимог статті 245 Кодексу щодо своєчасного, всебічного, повного і об`єктивного з`ясування обставин справи, вирішення її у відповідності з законом уповноважений орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов`язаний з`ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна ця особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність, а також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. При накладенні стягнення необхідно враховувати характер вчиненого правопорушення, особу порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом`якшують і обтяжують відповідальність (частина друга статті 33 Кодексу).

Згідно з частиною першою статті 268 Кодексу особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржувати постанову у справі. Крім того, у цій правовій нормі передбачено, що справа про адміністративне правопорушення повинна розглядатися в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; за відсутності такої особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

У наведених положеннях Кодексу визначено систему правових механізмів щодо забезпечення дотримання прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, на стадії розгляду уповноваженим органом (посадовою особою) справи про адміністративне правопорушення, зокрема, з метою запобігти безпідставному притягненню такої особи до відповідальності. Водночас вказані положення є законодавчими гарантіями об`єктивного і справедливого розгляду справи про адміністративне правопорушення, реалізація яких можлива лише у разі, якщо між стадією складення протоколу про адміністративне правопорушення і стадією розгляду відповідної справи по суті існуватиме часовий інтервал, достатній для підготовки до захисту кожному, хто притягається до адміністративної відповідальності.

Отже, складання протоколу про адміністративне правопорушення та розгляд уповноваженим органом (посадовою особою) справи про таке правопорушення належать до різних стадій адміністративного провадження.

Скорочене провадження у справах про зазначені адміністративні правопорушення передбачає, зокрема, фіксацію адміністративного правопорушення і накладання адміністративного стягнення на правопорушника безпосередньо на місці його вчинення. Застосування посадовою особою процедури скороченого провадження в інших випадках, які не визначені законом, тобто розгляд справи про адміністративне правопорушення безпосередньо на місці його вчинення, а не за місцезнаходженням органу, уповноваженого законом розглядати справу про таке правопорушення, призводить до порушення процесуальних прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, закріплених у статтях 257, 268, 277, 278, 279, 280 Кодексу.

Предмет доказування у справі про адміністративні правопорушення становлять обставини, що підлягають з`ясуванню у справі про адміністративне правопорушення. По справі про адміністративне правопорушення з`ясуванню підлягають: наявність події адміністративного правопорушення; особа, яка вчинила протиправні дії (бездіяльність), за які КУпАП передбачена адміністративна відповідальність; винність особи у вчиненні адміністративного правопорушення; обставини, що пом`якшують адміністративну відповідальність, і обставини, що обтяжують адміністративну відповідальність; характер і розмір шкоди, заподіяної адміністративним правопорушенням; обставини, що виключають провадження по справі про адміністративне правопорушення; інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи; причини і умови вчинення адміністративного правопорушення.

Документи визнаються доказами, якщо відомості, викладені або засвідчені в них організаціями, їх об`єднаннями, посадовими особами та громадянами, мають значення для провадження у справі про адміністративне правопорушення. Документи можуть містити відомості, зафіксовані як у письмовій, так і в іншій формі. До документів можуть бути віднесені матеріали фото-і кінозйомки, звуко-і відеозапису, інформаційних баз і банків даних та інші носії інформації.

Відповідно до ст. 276 КУпАП справа про адміністративне правопорушення розглядається за місцем його вчинення.

Офіційне тлумачення положення частини першої статті 276 див. в Рішенні Конституційного Суду №5-рп/2015 (v005p710-15 ) від 26.05.2015.

Справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 80,81,121 - 126,127-1 - 129, частинами першою, другою, третьою і четвертою статті 130 і статтею 139 (коли правопорушення вчинено водієм) цього Кодексу, можуть також розглядатися за місцем обліку транспортних засобів або за місцем проживання порушників.

Справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 177 і 178 цього Кодексу, розглядаються за місцем їх вчинення або за місцем проживання порушника.

Справи про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, розглядаються за місцем оброблення та обліку таких правопорушень.

У відповідності до ст. ст.283, 284 КУпАП, постанова повинна містити: найменування органу (посадової особи), який виніс постанову, дату розгляду справи; відомості про особу, щодо якої розглядається справа; опис обставин, установлених при розгляді справи; зазначення нормативного акту, який передбачає відповідальність за дане адміністративне правопорушення; прийняте по справі рішення. Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про:

дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення;

транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак);

технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис;

розмір штрафу та порядок його сплати;

правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження;

відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.

З огляду на постанову, в неї відсутні будь які додатки, в тому числі і обов`язкові зазначення технічного засобу (що є імперативною вимогою), якими здійснено фото або відеозапис.

Відповідно до ст. 633 ЦК України Публічний договір є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов`язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв`язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг). У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов`язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору. Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов`язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.

У відповідності ч. 4 ст 633 ЦК України Позивач звернувся до суду з позовом з заявленими позовними вимогами про відшкодування збитків, завданних Позивачу відмовою у обслуговуванні Відповідачем 1,2.

Принцип свободи договору як один із загальних засад цивільного законодавства декларується в ст. 3 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. (ст. 627 Цивільного кодексу України)

Згідно з ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту або із суті відносин між сторонами.

Перш за все необхідно зазначити, що свобода договору означає право громадян або юридичних осіб та інших суб`єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу в будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості, наданій сторонам, визначати умови такого договору. Однак під час укладання договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.

Свобода договору передбачає можливість укладати не лише ті договори, які передбачені нормами чинного цивільного законодавства, а й ті, які законом не передбачені, але в такому разі такий договір не повинен суперечити законодавству. Також принцип свободи договору полягає в можливості особи вільно обирати контрагента.

У відповідності до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов`язки, які покладаються на них за договором.

Відповідно до ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно. Своїм підґрунтям встановлення презумпції правомірності правочину має визначальні засади цивільного права як свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства (ст. 3 Цивільного кодексу України). Згідно з цими засадами припускається, що особа може, реалізуючи своє право свободи договору (а точніше - право свободи правочину), вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов`язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність тих чи інших дій у акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені.

Відповідно до частини першої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно із частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Стаття 22. Судовий захист прав споживачів. Захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. При задоволенні вимог споживача суд одночасно вирішує питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Споживачі звільняються від сплати судового збору за позовами, що пов`язані з порушенням їх прав.{Частина третя статті 22 із змінами, внесеними згідно із Законом № 3674-VI від 08.07.2011}.

Відповідно до ст. 42 Конституції України держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів. В ч. 4 ст 41 ККУ особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах. Ст 10 КУпАП особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, івчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах. Ч.2 ст. 155 КУпАП Обман покупця чи замовника Обманом покупців чи замовників у великих розмірах слід вважати обман, що спричинив громадянинові матеріальну шкоду у сумі, що перевищує три неоподатковуваних мінімуми доходів громадян.

Стаття 23 ЗУ «Про захист прав споживачів» відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачіві. У разі порушення законодавства про захист прав споживачів, суб`єкти господарювання сфери торговельного та інших видів обслуговування несуть відповідальність за:{Абзац перший частини першої статті 23 із змінами, внесеними згідно із Законом № 1602-УН від 22.07.2014} п.1 відмову споживачу в .реалізації його прав, установлених частиною першою, статті 8, частиною першою статті 9 і частиною третьою статті 10 цього Закону, - у десятикратному розмірі вартості продукції виходячи з цін, що діяли на час придбання цієї продукції, але не менше п`яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; ч. 12 обмеження або відмову в реалізації прав споживачів, установлених частиною другою статті 17 цього Закону, - у розмірі п`ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян 8500,00 грн. {Частину першу статті 23 доповнено пунктом 12 згідно із Законом N° 5284-VI від 18.09.2012}. Суми штрафів зараховуються до державного бюджету. Стаття 19.ЗУ «Про захист прав споживача» Заборона нечесної підприємницької практики. Нечесна підприємницька практика забороняється. Нечесна підприємницька практика включає: вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика вважається такою, що вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б, шляхом надання йому неправдивої чи неповної інформації або ненадання інформації… .

Ст.1 абзац 4 у відзиві Відповідач посилається на постанову Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236 (Далі постанова КМУ № 1236) «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19. Спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2». Згідно з п.п.1, п.2-2 Постанови № 1236 забороняється: перебування в громадських будинках і спорудах, громадському транспорті без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема респіраторів або захисних масок, що закривають ніс та рот, у тому числі виготовлених самостійно.

Відповідно до абз2 стр.2 Відзиву, дане трактування постанови КМУ № 1236 є не чим іншим як лише суб`єктивною думкою представника Відповідача . Позивач по справі у відповіді на відзив до позовної заяви стверджує як беззаперечний, неспростовний, юридично обгрунтований факт, що карантин та проведення інших обов`язкових санітарних протиепідемічних заходів, дію яких направлено на обмеження права вільне пересування територією України (державні та приватні установи, організації, заклади, парки, сквери, тощо без вдягнутої захисної (медичної) маски як і самі підзаконні акти Кабінету Міністрів України постанови № 211 від 11 березня 020 року, № 392 від 20 травня 2020 року, № 500 від 17 червня 2020 року, № 641 від 22 липня 2020 року, № 760 від 26 серпня 2020 року, № 956 від 13 жовтня 2020 року, № 1100 від 11 листопада 2020 року, № 1236 від 09 грудня 2020 року, № 104 від лютого 2021 року, якими установлено карантин та проведення інших обов`язкових санітарних протиепідемічних заходів, дію яких направлено на обмеження права на вільне пересування територією України (державні, приватні установи, організації, заклади, парки, сквери тощо без вдягнутої захисної (медичної) маски - є такими що прямо суперечать і не відповідають статті 64 Конституції України, а отже, керуюча магазином косметики «EVA» не мала права керуватись винесеним підзаконним актом (постанова КМУ №1236 ) посилатись як на підставу для відмови Позивачу у придбанні товару в магазині косметики в порушення ст 633 ЦКУ.

Представник Відповідача посилається на підпункт 9 абз 3 п.2-2 Постанови КМУ № 1236 в якій перераховуються заборони для суб`єктів господарювання, які обслуговують відвідувачів, у яких: здійснюється обслуговування покупців без вдягнутих засобів індивідуального захисту, зокрема захисних масок або респіраторів, які закривають ніс і рот, у тому числі виготовлені самостійно...

Порушення принципу правової визначеності полягає в тому, що законодавство України не містить чіткого визначення термінів «захисна маска» і «респіратор». Відтак, людина не може визначити носіння, якої саме маски буде законним, законною, як і не законною буде вимога одягти на голову будь що у вигляді маски, тільки б будь що закривало ніс і рот, дане тлумачення «захисна маска» не спростовує вини обслуговуючого персоналу магазину «Єва», що відмовили в обслуговуванні Позивача.

В абз 6 стор 2 Відзив дано визначення ст 29 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України....) Відповідно до 2-3 Розділу X «Прикінцеві положення» вказаного Закону № 1654-111 тимчасово, на період здійснення заходів щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби COVID-19, передбачених карантином, встановленим КМУ....

Відповідно до ст. 29 Закону України "Про захист населення від інфекційних хвороб" карантин встановлюється і відміняється Кабінетом Міністрів України. Проте, Кабмін не є абсолютно вільним в цьому питанні - це повноваження Кабміну обмежене законом. Це обмеження полягає у встановленні жорсткої і безальтернативної процедури.

Зазначена стаття закону встановлює, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

В свою чергу, головний державний санітарний лікар, також, не є абсолютно вільним в цьому питанні. Його повноваження на ініціювання карантину, виникають лише в тому випадку, коли в Україні вже введено надзвичайний стан, підпункт "й" частини 1 статті 40 "Повноваження головного державного санітарного лікаря України" Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" встановлює:

"У разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму надзвичайного стану вносить центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, обґрунтоване подання для прийняття рішення щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину ."

Відтак, законною і такою, що не суперечить Конституції України є наступна процедура введення в Україні карантину: Президент видає Указ про введення надзвичайного стану. Верховна Рада затверджує цей Указ. Указ набуває чинності. Головний санітарний лікар подає в Міністерство охорони здоров`я України подання щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину. Міністерство охорони здоров`я України порушує перед Кабінетом Міністрів України питання про встановлення карантину. Кабінет Міністрів України встановлює карантин. Карантин набуває чинності.

При цьому, всі чотири дії є обов`язковими і хронологічними. Тобто, до виконання першої та другої дії, четверта відбутись не може.

Як відомо, надзвичайний стан в Україні не введено. Відповідно, станом на цей момент головний санлікар ще не отримав повноважень ініціювати карантин, а у Кабінету Міністрів не було підстав встановлювати карантин. Відтак, слід стверджувати, що в правовому полі чинного законодавства України карантин не введено.

Таким чином, діюча постанова про введення карантину є незаконною і не підлягає виконанню. На підставі ст. 60 КонституціїУкраїни кожна людина зобов`язана відмовитись від виконання постанови Уряду про введення карантину. На підставі ст. 19 Конституції України у взаємозв`язку із ст. 60 Конституції України, жодний орган чи посадова особа не має права вимагати від людини виконання постанови Уряду про введення карантину.

Тобто, сумлінний громадянин, який поінформований про невідповідність Конституції України певного нормативно-правового акта, зобов`язаний відмовитись від виконання незаконного акту. Якщо він виконає незаконний акт, для нього наступить така ж відповідальність, яка передбачена за видання незаконного акту. Це правило поширюється як на цивільних осіб (простих громадян), так і на поліцейських та інших представників держави.

Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах, (ч. 4 ст. 41 Кримінального кодексу України). Поліцейський чи інша особа, яка вимагає від громадянина виконання акту, що суперечить Конституції, є злочинцем і її дії є кримінальним правопорушенням, яке кваліфікується відповідною статтею Кримінального кодексу України.

Незаконність чинного в Україні карантину.

Виходячи із змісту Конституції України (норми наведені вище), карантин в Україні, що введений органом влади шляхом видання нормативно-правового (підзаконного) акту, повинен строго відповідати закону і Конституції. Основним аспектом законності, поряд із змістом акту, є строге дотримання встановленої законом процедури, оскільки органи влади і їх посадові особи повинні діяти виключно в межах повноважень, встановлених законом і Конституцією. Не може вважатись законним акт, навіть правильний за змістом, який виданий із порушенням процедури, оскільки в такому випадку будуть невільовані норми верховенства права і буде порушений правопорядок. Не законною і такою що не може бути виконаною є Постанова КМУ № 1236 від 09 грудня 2020 року на яку і зсипається у Відзиві представник Відповідача.

Рішення Конституційного Суду України у своєму рішенні від 28.08.2020 року у справі № 10-р/2020 за наслідками розгляду подання Пленуму ВС України що відповідності (конституційності) окремих положень постанови КМУ «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на територіїУкраїни гострої респіраторної хвороби COVID-19 спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» етапів послаблення протиепідемічних заходів від 20 травня 2020 року № 392, положень частини першої, третьої статті 29 ЗУ «Про державний бюджет на 2020 рік» зазначив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливими у випадках визначених Конституцією України, обмеження може встановлюватися виключно законом-актом, ухваленим ВРУ як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1,3,6,8,19,64 Конституції України.

У відзиві представник відповідача викладає обставини дій найнятих осіб ТОВ «РУШ» працівниць магазину косметики «EVA 669», які намагалися примусити Позивача вчинити незаконну подію, а саме одягти маску в обмін на змогу придбати потрібний товар за власні кошти.

Суд бере до уваги доводи сторін, які визнаються та не спростовуються. Позивач вислухала продавця щодо діючих карантинних обмежень, через відсутність маски на обличчі Позивача товар не буде відпущено, Позивач звернувшись до продавця відповіла що погодиться одягти маску, коли продавчиня магазину косметики в законодавчому полі України доведе Позивачці про необхідність одягти маску, так як Кабмін немає повноважень затверджувати санітарні та протиепідемічні правила, та норми, тому що це компетенція МОЗ. Діючі накази МОЗ (про затвердження протоколу лікування COVID-19) встановлюють, що носіння маски здоровим людям в ГРОМАДСЬКИХ місцях не потрібне. Законослух`яна Громадянка ОСОБА_5 довела до відому найнятих працівниць магазину косметики, що їх вимога одягти маску підлягають кримінальному переслідуванню, про що буде подана заява в поліцію про злочин. Керуюча магазину косметики ОСОБА_17 не тільки відмовилася обслуговувати ОСОБА_1 в прорушення ст 633 ЦК України, ч.ч. 1, 12 ст. 23 ЗУ «Про захист прав споживачів», але щоб задовільнити, як вказує позивачка, свою зверхність та принизити Позивача викликала наряд поліції для складання постанови про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності в ч.2 ст 44-3 КУпАП (талон -повідомлення № 3518;) Позивач уточнює що правоохоронні органи ВІДДІЛЕННЯ ПОЛІЦІЇ №4 ПОЛТАВСЬКОГО РАЙОННОГО УПРАВЛІННЯ ПОЛІЦІЇ ГОЛОВНОГО УПРАВЛІННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІЦІЇ В ПОЛТАВСЬКІЙ ОБЛАСТІ не вбачають в діях Позивача кримінального, або адміністративного правопорушення, так що твердження представника Відповідача є лише його суб`єктивною думкою, нібито Позивач порушила норми карантину, не мають жодних вмотивовано-обгрунтованих, беззаперечних доводів, юридично неспростованих доказів.

Представник відповідача у відзиві стверджує, що працівники магазину «EVA 669», на власний розсуд встановили, що Позивач наражала на небезпеку відвідувачів лише через відсутність маски на обличчі, (щодо рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки надзвичайних ситуацій від 10 березня 2020 року. Рішення Державної комісії з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайної ситуації від 10 березня 2020 року оформлено Протоколом № 2 Пунктом 2 Протоколу № вирішено схвалити представлений МОЗ Алгоритм запровадження протиепідемічних заходів запобігання поширення COVID-19 в Україні та Комунікаційний план щодо визначення алгоритму дій у разі виникнення захворювання на COVID-19. Пунктом 3 протоколу N2 2 вирішено МОЗ разом з головами обласних, Київських міськдержадміністрацій, а також із заінтересованими центральними органами виконавчої влади забезпечити неухильне виконання Алгоритму запровадження протиепідемічних заходів запобігання поширення COVID-19 в Україні та Комунікаційного плану щодо визначення алгоритмів дій у разі виникнення захворювання на COVID- 19 (далі Комунікаційний план. Останнім абзацом Комунікаційного плану визначено (витяг): «Закликаємо не розкуповувати маски в аптеках. Використовувати маски необхідно тільки у випадку, якщо у вас є ознаки гострого вірусного захворювання, або якщо ви медик, який працює з пацієнтами. Маска створює фальшиве відчуття безпеки....»).

В судовому засіданні було встановлено, що працівник магазину, відповідач по справі 1, за кошти позивачки, відпустила товар ОСОБА_3 , що вказує, що сторони були вільними в укладені договору.

Відповідно до ч.2 ст.22 ЦК України збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Відповідно ст. 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданної внаслідок порушення її прав.

Законодавством встановлений лише мінімальний розмір для визначення моральнаї шкоди, а не граничний, пунктом 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової шкоди)», передбаченно, що розмір відшкодування моральної (немайнової шкоди) суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема враховується стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. Законодавством не встановлено чіткого розміру відшкодування моральної шкоди у цій категорії справ, а зазначено тільки мінімальний розмір, з якого необхідно виходити при її визначенні.

Посилаючись на судову практику ВСУ на день подачі позовної заяви Позивачем до суду, мінімальна заробітна плата з 01.01.2021 року по 30.11.2021 року становить 6000,00 грн.. Посилання на сайт: https://buhgalter911.com/uk/spravochniki/oplata-truda/razmer-minimalnoy-zarplaty/ відшкодування моральної (немайнової школи) зазначено тільки мінімальний розмір, з якого необхідно виходити при її визначенні має становити не нижче 6000,00 грн., у відповідності ч.12 ст.23, ст 156-1 ЗУ «Про захист прав споживачів» сума штрафів 9350,00 грн..

Відповідно до ч.І ст. 8 ЗУ «Про захист прав споживачів» у разі виявлення протягом встановленого гарантійного строку недоліків споживач, в порядку та у строки, що встановлені законодавством, має право вимагати: 1) пропорційного зменшення ціни; 2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк; 3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

Згідно ч.І ст.9 ЗУ «Про захист прав споживачів» Споживач має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у продавця, в якого він був придбаний, якщо товар не задовольнив його за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або з інших причин не може бути ним використаний за призначенням. Споживач має право на обмін товару належної якості протягом чотирнадцяти днів, не рахуючи дня купівлі, якщо триваліший строк не оголошений продавцем. Обмін товару належної якості провадиться, якщо він не використовувався і якщо збережено його товарний вигляд, споживчі властивості, пломби, ярлики, а також розрахунковий документ, виданий споживачеві разом з проданим товаром, або відтворений на дисплеї програмного реєстратора розрахункових операцій (дисплеї пристрою, на якому встановлений програмний реєстратор розрахункових операцій) QR-код, що дає змогу споживачеві здійснювати його зчитування та ідентифікацію з розрахунковим документом за структурою даних, що в ньому містяться, або надісланий електронний розрахунковий документ на наданий споживачем абонентський номер чи адресу електронної пошти. Перелік товарів, що не підлягають обміну (поверненню) з підстав, зазначених у цій статті, затверджується Кабінетом Міністрів України.

Частина перша статті 12 вказаного Закону встановлює, що Положення цієї статті не застосовуються до договорів, укладених поза торговельними або офісними приміщеннями, і які стосуються: 1) договорів споживчого кредиту; 2) правочинів з нерухомим майном; 3) правочинів з цінними паперами; 4) договорів страхування.

Таким чином, вказані вище норми Закону стосуються права споживача у разі придбанння ним товарів належної, неналежної якості, а також у разі укладення споживачем договору поза торговими та офісними приміщеннями.

Статтею 23 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлено відповідальність суб`єкти господарювання у разі порушення ними законодавства про захист прав споживачів.

У відповідності до ст.26 вказаного Закону, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державного контролю за додержанням законодавства про захист прав споживачів, здійснює державний контроль за додержанням законодавства про захист прав споживачів, забезпечує реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і має право: давати суб`єктам господарювання обов`язкові для виконання приписи про припинення порушень прав споживачів; перевіряти додержання суб`єктами господарювання, що провадять діяльність у сфері торгівлі і послуг, вимог нормативно-правових актів щодо безпеки продукції, а також правил торгівлі та надання послуг шляхом безперешкодного відвідування та обстеження відповідно до законодавства будь-яких виробничих, торговельних та складських приміщень таких суб`єктів; накладати на винних осіб у випадках, передбачених законодавством, адміністративні стягнення; накладати на суб`єктів господарювання сфери торгівлі і послуг, у тому числі ресторанного господарства, стягнення, передбачені статтею 23 цього Закону, в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

У відповідності до Положення про Держпродспоживслужбу, затвердженого Постановою КМУ №667 від 02.09.2015 року, Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів (Держпродспоживслужба) є центральним органом виконавчої влади основним із завдань якої є здійснення відповідно до закону державного ветеринарно-санітарного контролю, державного нагляду (контролю) за дотриманням законодавства про захист прав споживачів.

Враховуючи вищевикладене, органом, який уповноважений приймати рішення та накладати стягнення на суб`єктів господарювання сфери торгівлі за порушення норм законодавства в сфері захисту прав споживачів є Держпродспоживслужба України та її територіальні підрозділи.

Відтак, єдиним уповноваженим органом, що має повноваження наклада стягнення та штрафи за порушення законодавства у сфері захисту прав споживачів є Держпродспоживслужба України.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.02.2015 року в справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 року у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 року в справі «Меріт проти України» заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Частиною першою статті 1167 ЦК України встановлено, що моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Відповідно до законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

На думку суду, під час виклику працівників поліції для складання протоколу про адміністративне правопорушення працівник магазину косметики "Єва" так як являється лише довіреною особою суб`єкта господарювання, із визначеним самим довірителем обсягом представницьких повноважень, що не є тотожним поняттю суб`єкта господарювання в розумінні диспозиції, а тому свої дії повинна була узгодити із своїм керівництвом. Доказів узгодження своєї позиції із керівництвом ТОВ " РУШ" в судовому засіданні здобуто не було.

Враховуючи вищевикладене та беручи до уваги, що матеріалами справи відповідачем не доводиться те, що ОСОБА_3 є суб`єктом правопорушення, а у її діях вбачається наявність протиправності та вина у порушенні правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, а навпаки, працівники поліції які прибули як на виклик працівників магазину "ЄВА" так і на виклик позивачки у діях позивачки порушення чиного законодавства не виявили. В зв"язку з цим, як вказала позивачка, вона була обмежена у своїх правах як людина, вимушена була отримати примус держави не покидати магазин до вияснення обставин по телефоному дзвінку працівників магазину, які знаходятьсся у причинно-наслідковому звязку, давати пояснення. Крім того в зв`язку з цим порушився в неї звичайний режим життя, і їй потрібно було звернутися до суду для відстоювання своїх прав, а тому отримала сильний психологічний стрес, витратою часу та зусиль для відновлення попереднього стану, тяжкість вимушених змін у її життєвих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, обмежена можливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого спростування інформації.При цьому, суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Згідно методичних рекомендацій «Про відшкодування моральної шкоди», наданих Міністерством юстиції України листом від 13.05.2004 року за №35-13/797, моральну шкоду не можна відшкодувати в повному обсязі, так як немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи. Будь-яка компенсація моральної шкоди не може бути адекватною дійсним стражданням, тому будь-який її розмір може мати суто умовний вираз.

Аналізуючи зібрані у справі докази в їх сукупності, суд приходить до висновку про правомірність заявлених вимог позивача про відшкодування моральної шкоди, яку вона зазнала внаслідок необхідності звернення до суду у зв`язку з чим приходить до висновку, з врахуванням обставин справи, та задовольняє вказану вимогу частково, а саме в розмірі 6500,00 грн..

Відповідно частин 1, 3 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цьогоКодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Рішення суду, як найважливіший акт правосуддя, покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Загалом принцип змагальності прийнято розглядати як основоположний компонент концепції «справедливого судового розгляду» у розумінніпункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та ефективної участі.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є, серед іншого, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (Серявін та інші проти України, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Ще одне призначення обґрунтування рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 30).

Статтею 133 ЦПК України визначено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витратити: 1)на професійну правничу допомогу;2)пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;3)пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ч. 2 ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України витрати, пов`язані із розглядом справи у разі часткового задоволення позову покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства ухвалюючи рішення на основі повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні та керуючись ст.ст.1,2,4,7, 8,12,13,19, 30, 228-229, 258, 263-268 ЦПК , ЗУ "Про судовий збір" суд, -

В И Р І Ш И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 до магазину косметики "EVA", місце знаходження: м.Зіньків, вул.Воздвиженська, 65, Полтавської області; Товариства з обмеженою відповідальністю "РУШ", юридична адреса: м.Дніпро, проспект Кірова, 104А; третя особа на стороні позивача без самостійних вимог: Відділення поліції № 4 Полтавського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Полтавській області в особі офіцера дільничної служби відділення поліції №4 Полтавського районного УП ГУНП в Полтавській області лейтенанта поліції Повивайло Андрія Валентиновича, місце знаходження: м.Зіньків, вул.Воздвиженська, 28, Полтавської області про захист прав споживачі - задоволити частково.

Стягти з Відповідача 2 ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "РУШ":ТОВ "РУШ" (32007740) 320077404634, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, Кіровський район, проспект Кірова, буд. 104 А в особі засновника і власника ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 ідн. 2537105287 суму моральної шкоди у розмірі 6500,00 гривень.

Стягнути з Відповідача 2 ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ "РУШ":ТОВ "РУШ" (32007740) 320077404634, Дніпропетровська обл., місто Дніпро, Кіровський район, проспект Кірова, буд. 104 А на користь держави судові витрати у вигляді сплаченого судового збору у розмірі 245 (двісті сорок п"ять) гривень 16 копійок.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за на слідками апеляційного перегляду.

Написано власноручно.

Повний текст рішення виготовлено 07 вересня 2022 року.

Суддя Зіньківського районного суду

Полтавської області С.Р. Должко

Дата ухвалення рішення28.08.2022
Оприлюднено22.09.2022

Судовий реєстр по справі —530/1790/21

Ухвала від 18.01.2024

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Коломієць Ганна Василівна

Ухвала від 21.08.2023

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Антоненко Наталія Олександрівна

Ухвала від 02.08.2023

Цивільне

Полтавський апеляційний суд

Бутенко С. Б.

Ухвала від 20.07.2023

Цивільне

Полтавський апеляційний суд

Бутенко С. Б.

Постанова від 15.05.2023

Цивільне

Полтавський апеляційний суд

Бутенко С. Б.

Ухвала від 31.01.2023

Цивільне

Полтавський апеляційний суд

Бутенко С. Б.

Ухвала від 04.01.2023

Цивільне

Полтавський апеляційний суд

Бутенко С. Б.

Ухвала від 16.12.2022

Цивільне

Полтавський апеляційний суд

Бутенко С. Б.

Ухвала від 21.11.2022

Цивільне

Полтавський апеляційний суд

Бутенко С. Б.

Рішення від 28.08.2022

Цивільне

Зіньківський районний суд Полтавської області

Должко С. Р.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмТелеграмВайберВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовахліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2023Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні