Постанова

від 19.09.2022 по справі 131/1469/20

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 131/1469/20

Провадження № 22-ц/801/1282/2022

Категорія: 80

Головуючий у суді 1-ї інстанції Балтак Д. О.

Доповідач:Міхасішин І. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 вересня 2022 рокуСправа № 131/1469/20м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого Міхасішина І.В.,

суддів : Войтка Ю.Б., Стадника І.М.

розглянувши в порядку письмового провадження цивільну справу № 131/1469/20 за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» та Вінницької філії Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» про стягнення заборгованості по заробітній платі, грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні,

за апеляційною скаргою позивачки ОСОБА_1 на заочне рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 02 червня 2022 року ухваленого в м. Іллінці суддею цього суду Балтаком Д.О., дата складання його повного тексту 10 червня 2022 року,

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2020 р. ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» та Вінницької філії Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» про стягнення заборгованості по заробітній платі, грошової компенсації за невикористану щорічну відпустку та середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні.

Позов обґрунтований тим, що у період часу із січня по жовтень 2020 р. позивач працювала на посаді сторожа Вінницької філії Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу», з якої 15 жовтня 2020 р. звільнена у зв`язку із скороченням штату на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України. Оскільки у день звільнення відповідач не виплатив заробітну плату за період із 01 серпня 2020 р. по 15 жовтня 2020 р. та грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку, позивач із посиланням на зміст статей 47, 83, 116, 117 КЗпП України просить суд ухвалити рішення про стягнення із Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» заборгованість по заробітній платі, грошову компенсації за невикористану щорічну відпустку та середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні по день ухвалення судового рішення.

10 серпня 2021 р. до суду від позивача надійшла заява про уточнення позовних вимог, згідно змісту якої останній просив суд стягнути із відповідача заборгованість по заробітній платі, грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку у розмірі 18 463,76 (вісімнадцять тисяч чотириста шістдесят три гривні 76 коп.) грн. з урахуванням встановленого індексу інфляції у розмірі 1 627,78 (одна тисяча шістсот двадцять сім гривень 78 коп.) грн., 3% річних від простроченої суми у розмірі 453,43 (чотириста п`ятдесят три гривні 43 коп.) грн. та середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні у розмірі 61 718,16 (шістдесят одна тисяча сімсот вісімнадцять грн.16 коп.)

21 жовтня 2021 р. до суду від позивача надійшла заява про доповнення до позовної заяви, згідно змісту якої останній просив суд стягнути із відповідача заборгованість по заробітній платі, грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку у розмірі 18 463,76 (вісімнадцять тисяч чотириста шістдесят три гривні 76 коп.) грн. з урахуванням встановленого індексу інфляції, 3% річних від простроченої суми та середнього заробітку за період затримки розрахунку при звільненні за весь період затримки розрахунку.

16 листопада 2021 р. до суду від позивача надійшов розрахунок середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням встановлено індексу інфляції за весь час прострочення та 3 % річних від простроченої суми, згідно змісту якого останній просив суд стягнути із відповідача заборгованість по заробітній платі, грошову компенсацію за невикористану щорічну відпустку у розмірі 18 463,76 (вісімнадцять тисяч чотириста шістдесят три гривні 76 коп.) грн. з урахуванням встановленого індексу інфляції у розмірі 2 010,84 (дві тисячі десять гривень 84 коп.) грн., 3% річних від простроченої суми у розмірі 602,16 (шістсот дві гривні 16 коп.) грн. та середній заробіток за період затримки розрахунку при звільненні у розмірі 82 290,88 (вісімдесят дві тисячі двісті дев`яносто гривень 88 коп.) грн.

Рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 02 червня 2022 рокупозов задоволено частково.

Стягнуто із Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі та грошову компенсації за невикористану щорічну відпустку у загальному розмірі 18 463,76 (вісімнадцять тисяч чотириста шістдесят три гривні 76 коп.) грн. з утриманням при виплаті цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів.

Стягнуто із Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 17 281,08 (сімнадцять тисяч двісті вісімдесят одна гривня 08 коп.) грн. з утриманням при виплаті цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів.

У задоволені решти позовних вимог відмовити.

Стягнуто з Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» в дохід держави судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 840,80 (вісімсот сорок гривень 80 коп.) грн.

Стягнуто з Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» на користь ОСОБА_1 судові витрати по сплаті судового збору у розмірі 127,11 (сто двадцять сім гривень 11 коп.) грн.

Рішення суду, в частині стягнення із Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» на користь ОСОБА_1 заборгованості по заробітній платі у межах стягнення за один місяць у розмірі 6 050,80 (шести тисяч п`ятдесяти гривень 80 коп.) грн. з утриманням при виплаті цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів - допущено до негайного виконання.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

Не погоджуючись з таким рішенням суду позивачка ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення норм матеріально та процесуального права та невідповідність висновків суду першої інстанції дійсним обставинам справи просила оскаржуване рішення скасувати частково та ухвалити нове по даній справі, яким задовольнити позовні вимоги позивачки у повному обсязі.

Стягнути з Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» на користь ОСОБА_1 заборгованість по заробітній платі та грошову компенсації за невикористану щорічну відпустку у загальному розмірі 18 463,76 (вісімнадцять тисяч чотириста шістдесят три гривні 76 коп.) грн. з утриманням при виплаті цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів.

Стягнути з Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за період затримки розрахунку по день ухвалення рішення.

Апеляційна скарга мотивована тим, щопри прийнятті судового рішення судом першої інстанції не в повній мірі встановлені всі обставини справи та порушені норми матеріального права.

Відзив від учасників справи на апеляційну скаргу на адресу Вінницького апеляційного суду не надходив.

Провадження у справі в суді апеляційної інстанції

Ухвалою Вінницького апеляційного суду від 05 липня 2022 року відкрито апеляційне провадження у справі, а ухвалою від 15 липня 2022 року закінчено підготовчі дії та призначено справу до розгляду.

Згідно з ч. 13 ст. 7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Колегія суддів, переглянувши справу за наявними в ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дійшла висновку, що скаргу слід залишити без задоволення, виходячи з наступного.

Встановлені судом першої інстанції обставини

Судом встановлено, що згідно із записами у трудовій книжці серії НОМЕР_1 від 29 січня 2020 р. ОСОБА_1 відповідно до наказу від 28.01.2020 р. № 2-Л прийнята на посаду сторожа Вінницької філії Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу». 15 жовтня 2020 р. позивача звільнено у зв`язку із скороченням штатів за пунктом 1 статті 40 КЗпП України відповідно до наказу від 15.10.2020 р. № 15-О (а.с. 7).

Відповідно до розрахункового листа Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу». за жовтень 2020 р. борг підприємства перед позивачем становить 18 463,76 (вісімнадцять тисяч чотириста шістдесят три гривні 76 коп.) грн., в тому рахунку компенсація за невикористану щорічну відпустку у розмірі 3 045,28 (три тисячі сорок п`ять гривень 28 коп.) грн., яка не виплачена (а.с. 48).

З`ясувавши обставини справи та перевіривши їх доказами, оцінивши належність та допустимість кожного письмового доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку, що позов слід задовольнити частково з наступних підстав.

Положеннями статті 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Згідно із частинами першої-третьою статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю.

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України приписи якої кореспондуються із частиною першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Водночас структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України «Про оплату праці», за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Згідно частини першої статті 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів - представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Відповідно до статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Згідно з частиною другою статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Таким чином, суд першої інстанції вірно погодився із позивачем, що у даному випадку наявна заборгованість Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» з виплати заробітної плати за період із 01 серпня 2020 р. по 15 жовтня 2020 р. у розмірі 18 463,76 (вісімнадцять тисяч чотириста шістдесят три гривні 76 коп.) грн., в тому рахунку компенсація за невикористану щорічну відпустку за 2020 р. у розмірі 3 045,28 (три тисячі сорок п`ять гривень 28 коп.) грн., яка не виплачена та відповідно підлягає стягненню із відповідача, з утриманням при виплаті цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів, у зв`язку із чим зазначена позовна вимога підлягає задоволенню.

В свою чергу, з приводу позовної вимоги про стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за весь період затримки розрахунку при звільненні по день ухвалення судового рішення, суд першої інстанції вірно зазначив наступне.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність. Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Конституційний Суд України в рішенні від 22 лютого 2012 р. № 4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями статі 117 цього Кодексу роз`яснив, що згідно зі статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

У відповідності до пункту 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 р. № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому свої вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.

Однак, встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Згідно частини першої статті 9 ЦК України положення Цивільного кодексу України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин. Такої ж за суттю позиції дотримувався і Верховний Суд України, зокрема, у постанові від 11 листопада 2015 р. у справі № 234/7936/14-ц (провадження № 6-2159цс15) та у постанові від 31 травня 2017 р. у справі № 759/7662/15-ц (провадження № 6-1185цс16).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Так, відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549 - 552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини 3 статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина першої статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а носить саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 р. у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) навів правовий висновок, згідно якого виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 р. у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Велика Палата Верховного Суду погодилась з таким висновком у тому, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Водночас виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв`язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення, хоча такий чинник у згаданій постанові Верховного Суду України не сформульований.

З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 р. у справі за провадженням № 6-113цс16, і вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступає від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 р. у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України.

У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 р. у справі № 161/12771/15-ц).

Відповідач не спростував доводи позивача про те, що на дату звільнення останнього (15 жовтня 2020 р.) він не провів остаточний розрахунок та не виплатив усі належні суми.

Таким чином, непроведення повного розрахунку з позивачем при звільненні є наслідком відповідно до статті 117 КЗпП України покладення на відповідача обов`язку з нарахувати та виплатити позивачу середній розмір заробітку за час затримки розрахунку при його звільненні, починаючи з 16 жовтня 2020 р. (наступного дня після звільнення позивача) по день ухвалення судового рішення у даній справ 02 червня 2022 р. Отже, фактично затримка у розрахунку становить 408 (чотириста вісім) робочих днів.

В свою чергу, середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою КМУ від 08 лютого 1995 р. № 100.

Згідно з пунктом 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою КМУ від 08.02.1995 р. № 100, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.

Відповідно до пункту 5 розділу IV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяці в робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац другий пункту 8 Порядку). Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абзац третій пункту 8 Порядку).

Крім того, положеннями розділу III Порядку передбачені виплати, які підлягають і не підлягають врахуванню (зокрема, одноразові виплати, соціальні виплати, окремі види премій тощо) при обчисленні середньої заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплати за час вимушеного прогулу. Такий правовий висновок наведений Верховним Судом України у постанові від14вересня 2016 р. у справі № 523/18850/14-ц, який підтримав Верховний Суд у постанові від 31жовтня 2018 р. у справі № 569/10189/16-ц.

Відповідно до пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» задовольняючи вимогу про оплату праці суд має навести в рішенні розрахунок, з якого він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню.

Як вбачається із розрахунку Державного підприємства «Центр сертифікації та експертизи насіння і садивного матеріалу» при звільненні ОСОБА_1 від 15.10.2020 р. № ВЯ000000014 розмір заробітної плати позивача за серпень 2020 р. становив 6 058,70 (шість тисяч п`ятдесят вісім гривень 70 коп.) грн. та за вересень 2020 р. - 6 042,90 (шість тисяч сорок дві гривні 90 коп.) грн. (а.с. 49). При цьому, у серпні 2020 р. позивачем відпрацьовано 21 робочий день, у вересні 2020 р. - 19 робочий день, тобто за період серпень-вересень 2020 р. загальна кількість 40 (сорок) робочих днів.

Таким чином, середньоденна заробітна плата позивача, виходячи із нарахованої заробітної плати за серпень-вересень 2020 р. та загальної кількості робочих дні за вказаний період становить 216,41 (двісті шістнадцять гривень 41 коп.) грн. із розрахунку:

6 058,70 грн. + 6 042,90 грн. = 12 101,60 грн./ 40 роб.днів = 302,54 грн.

Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період із 16 жовтня 2020 р. по 02 червня 2022 р. становить 123 436,32 (сто двадцять три гривні чотириста тридцять шість гривень 32 коп.) грн., із розрахунку:

302,54 грн. х 408 роб. днів = 123 436,32 грн.

Апеляційний суд погоджується з твердженням суду першої інстанції про те, що розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, що належить до виплати позивачу у порівнянні із невиплаченою сумою заборгованості по заробітній платі, не можна вважати співмірною, оскільки вона значно перевищує суму такої заборгованості.

Застосовуючи до обставин даної справи критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України суд зазначає, що істотність частки суми заборгованості по заробітній платі в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 18463,76 грн./ 123436,32 грн. (сума заборгованості по заробітній платі/середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,14.

З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, суд першої інстанції вірно зазначив, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 17 281,08 (сімнадцять тисяч двісті вісімдесят одна гривня 08 коп.) грн., із розрахунку: 302,54 грн. (середньоденна заробітна плата позивача) х 0,14 х 408 (робочих днів затримки) = 17 281,08 грн.

Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.

У відповідності до пункту 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.12.1999 р. № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів.

За таких обставин, грошова сума у розмірі 17 281,08 (сімнадцять тисяч двісті вісімдесят одна гривня 08 коп.) грн., що підлягає стягненню на користь позивача, визначена судом без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів.

Висновки суду містять узагальнені відповіді на основні проміжні доводи сторін. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 р.).

Доводи апеляційної скарги в їх сукупності не можуть бути підставою для скасування законного і обґрунтованого судового рішення, оскільки по своїй суті зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції щодо установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

При вирішенні цієї справи, суд правильно визначив характер правовідносин між сторонами, правильно застосував закон, що їх регулює, повно і всебічно дослідив матеріали справи та надав належну правову оцінку доводам сторін і зібраним у справі доказам.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного, керуючись ст. 367, 368, 375, 382, 384 ЦПК України, Суд,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу позивачки ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 02 червня 2022 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, не підлягає.

Головуючий: І.В. Міхасішин

Судді: Ю.Б. Войтко

І.М. Стадник