Рішення

від 11.09.2022 по справі 915/1799/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

======================================================================

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2022 року Справа № 915/1799/21

м.Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області у складi головуючого суддi Мавродієвої М.В.,

за участю:

секретаря судового засідання Степанової І.С.,

представника позивача: не з`явився,

представника відповідача: не з`явився,

представника третьої особи: не з`явився,розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом: Фермерського господарства "Урожай"

(55500, Миколаївська обл., смт.Єланець, вул.Ватутіна, буд.7; ідент.код 25374434;

адреса представника Запорожан О.І. : 55001, Миколаївська обл.,

м.Южноукраїнськ, вул.Миру, буд.12; ел.пошта: ІНФОРМАЦІЯ_1 ),

до відповідача: Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області

(54034, м.Миколаїв, просп.Миру, буд.34; ідент код 39825404;

ел.пошта: mykolaiv@land.gov.ua),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача:

Єланецька селищна рада

(55501, Миколаївська обл., Вознесенський р-н, смт. Єланець, вул.Паркова, буд.15А;

ідент.код 04375079; ел.пошта: 04375079@mail.gov.ua),

про: скасування наказу та визнання права постійного користування земельною ділянкою,-

в с т а н о в и в:

Фермерське господарство "Урожай" звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, в якій просить суд: 1) скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №14-1813/14-18-СГ від 29.03.2018 "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою"; 2) визнати за Фермерським господарством "Урожай" право постійного користування земельною ділянкою, загальною площею 14,8 га, що розташована в межах території Малоукраїнської сільської ради Єланецького району Миколаївської області, яка зазначена у Державному акті на право постійного користування землею серія МК №257, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №26, виданого на ім`я ОСОБА_2 .

В обґрунтування своїх вимог позивач вказує, що оспорюваний наказ є незаконним та таким, що порушує його права як постійного землекористувача земельної ділянки, зазначеної в державному акті на право постійного користування землею серії МК №257, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №26, оскільки з моменту створення Фермерського господарства «Урожай» таким постійним землекористувачем є саме фермерське господарство.

Позивач вважає, що дії відповідача щодо прийняття оспорюваного наказу про припинення права постійного користування земельною ділянкою є такими, що суперечать вимогам ст.ст.92, 116, 141 Земельного кодексу України, ст.ст.2, 9, 10 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство".

Ухвалою суду від 14.12.2021 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 17.01.2022.

Відповідач у відзиві, який надійшов до суду 11.01.2022, заперечує проти позовних вимог, просить суд застосувати строки позовної давності та відмовити у задоволенні позову, посилаючись на наступне:

- підставою для прийняття оскаржуваного наказу було діюче законодавство, та відповідна судова практика Верховного Суду та Верховного Суду України, якими врегульовувались відносини щодо постійного користування землею;

- станом на дату прийняття оспорюваного наказу 29.03.2018 висновки Верховного Суду говорили про те що, право постійного користування земельною ділянкою не дає права користувачу земельної ділянки розпоряджатися нею, а відповідно спадкоємці не мають права успадкувати її за заповітом або за законом. Держава або територіальна громада була єдиним і неодмінним власником всіх наданих у постійне користування земельних ділянок (постанови Верховного Суду України від 05.10.2016 у справі №6-2329цс16, від 23.11.2016 у справі №6-3113цс15; постанови Верховного Суду від 24.04.2019 у справі №922/2103/17, від 04.04.2018 у справі №468/2462/14, від 25.04.2018 у справі №399/374/16-ц);

- відповідно до положень ч.5 ст.13 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права;

- враховуючи викладене та чинність станом на 29.03.2018 вищевказаних висновків Верховного Суду, (відсутність змін у нормативно-правовому регулюванні, відступлення від висновків), а тому саме вищенаведені висновки Верховного Суду на час прийняття наказу були обов`язковими для відповідача у аналогічних відносинах, зазначене підтверджує правомірність дій останнього на той час;

- права та законні інтереси позивача жодним чином не порушено, оскільки приймаючи оскаржуваний наказ відповідач керувався не тільки діючим законодавством, висновками Верховного Суду та Верховного Суду України, але й волею голови Фермерського господарства «Урожай» ОСОБА_3, який сам 08.02.2018 звернувся до відповідача з заявою від 11.01.2018 про вирішення питання щодо повернення з постійного користування у державну власність спірної земельної ділянки.

Позивач у відповіді на відзив, яка надійшла до суду 13.01.2022, на спростування доводів відповідача вказує, що на момент написання 11.01.2018 та звернення 08.02.2018 до відповідача з заявою про вирішення питання щодо повернення з постійного користування у державну власність спірної земельної ділянки та прийняття оспорюваного наказу 29.03.2018 ОСОБА_3 не був землекористувачем спірної земельної ділянки, а нормативно правовими актами не врегульовано питання припинення права землекористування в зв`язку з смертю особи, та право на спадкування права постійного користування землею набутого до 2002 року.

До того ж, в заяві, яка надійшла до суду 31.01.2022, позивач просить суд визнати причини пропуску ним строку для звернення до суду за захистом прав та законних інтересів поважними та поновити даний строк.

Враховуючи, що рішення у даній справі може вплинути на права або обов`язки Єланецької селищної ради, оскільки спірна земельна ділянка на даний час перебуває в її межах та віданні, ухвалою від 17.01.2022 судом залучено Єланецьку селищну раду до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

Підготовче засідання відкладено на 10.02.2022.

Ухвалою суду від 10.02.2022 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 01.03.2022. Повідомлено учасників справи, що заяви та клопотання пов`язані з розглядом справи, які не були ними заявлені з поважних причин в підготовчому засіданні, можуть бути надані суду до початку розгляду справи по суті.

01.03.2022 судове засідання не відбулось у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, введенням на всій території України воєнного стану за Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ та проведенням активних бойових дій на території Миколаївської області та міста Миколаєва.

Відповідно до положень частини 7 статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", враховуючи, зокрема, неможливість Господарським судом Миколаївської області здійснювати правосуддя під час воєнного стану, Голова Верховного Суду розпорядженням від 22.03.2022 №12/0/9-22 змінив територіальну підсудність судових справ на Господарський суд Одеської області.

Розпорядженням Голови Верховного Суду від 25.07.2022 №41 з 26 липня 2022 року відновлено територіальну підсудність судових справ Господарського суду Миколаївської області.

За вказаних обставин, розгляд справи відбувається у розумний строк, тривалість якого обумовлюється введенням в Україні за указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022, затвердженого Законом України від 24.02.2022 №2102-ІХ, воєнного стану через військову агресію Російської Федерації проти України.

Ухвалою суду від 17.08.2022 справу призначено до розгляду у судовому засіданні на 12.09.2022.

Учасники справи явку повноважних представників у судове засідання не забезпечили, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили.

Судом також враховано, що явка представників учасників справи не визнавалась судом обов`язковою.

Відповідно до п.2 ч.3 ст.202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомленні про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника у разі, зокрема повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Враховуючи викладене суд дійшов висновку про достатність у матеріалах справи документальних доказів для вирішення спору по суті за відсутності представників учасників справи.

У судовому засіданні 12.09.2022 судом підписано вступну та резолютивну частини рішення без його проголошення.

Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.

Рішенням Єланецької районної ради народних депутатів від 17.12.1993 «Про надання земель громадянам для ведення селянського (фермерського) господарства» ОСОБА_2 надано у постійне користування земельну ділянку, площею 14,80 га, у полі №2 ґрунтозахисної сівозміни, загону №2 сільськогосподарського підприємства «Україна».

30.03.1995 ОСОБА_2 видано державний акт серії МК №257 на право постійного користування земельною ділянкою, площею 14,8 га, для ведення селянського (фермерського) господарства на території Малоукраїнської сільської ради Єланецького району Миколаївської області, який зареєстровано в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №26.

26.02.1998 було здійснено державну реєстрацію Фермерського господарства «Урожай» (ідент.код 25374434).

Єдиним засновником Фермерського господарства «Урожай» та його керівником на той час був ОСОБА_2 .

10.02.2013 ОСОБА_2 помер.

14.02.2013 керівником Фермерського господарства «Урожай» став ОСОБА_3 .

08.02.2018 за вхід.№М-1351/0/19-18-СГ ОСОБА_3 звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області з заявою від 11.01.2018, в якій просив вирішити питання щодо повернення з постійного користування у державну власність спірної земельної ділянки.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №14-1813/14-18-СГ від 29.03.2018 "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою" припинено право постійного користування земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 14,8 га, в тому числі 14,8 га ріллі, наданого ОСОБА_2 , посвідченого державним актом на право постійного користування землею серія МК №257, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №26, розташовану в межах території Малоукраїнської сільської ради Єланецького району Миколаївської області та віднесено цю земельну ділянку до земель запасу сільськогосподарського призначення державної власності в межах території Малоукраїнської сільської ради Єланецького району Миколаївської області.

Позивач вважає, що оспорюваний наказ є незаконним та таким, що порушує його права як постійного землекористувача земельної ділянки, зазначеної в державному акті на право постійного користування землею серії МК №257, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №26, оскільки з моменту створення Фермерського господарства «Урожай» таким постійним землекористувачем є саме таке фермерське господарство, а не ОСОБА_3 .

Не погоджуючись з прийнятими відповідачем рішенням, позивач звернувся до суду з позовом.

На підставі повно і всебічно з`ясованих обставин справи, на які сторони посилались як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам сторін, суд дійшов наступних висновків.

Предметом позову у цій справі є, зокрема, скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №14-1813/14-18-СГ від 29.03.2018 "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою", з підстав порушення прав позивача на користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства.

Відповідно до частини 1 статті 50 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час надання ОСОБА_2 державного акта на право постійного користування землею, створення і реєстрації Фермерського господарства «Урожай») громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, передаються за їх бажанням у власність або надаються в користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

За змістом статті 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у відповідній редакції) селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об`єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником.

Згідно з частиною 5 цієї статті Закону на ім`я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідно державний акт на право приватної власності на землю, державний акт на право постійного користування землею. З ним укладається договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди. Складаються також інші документи відповідно до законодавства України.

За змістом статті 7 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час створення Фермерського господарства «Урожай») користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

У частині 1 статті 23 Земельного кодексу України (у відповідній редакції) передбачено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Аналіз зазначених норм свідчить, що земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення фермерського господарства надавалася ОСОБА_2 не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до частин 1, 2 статті 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у відповідній редакції) після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону.

Отже, законодавством, чинним на час створення Фермерського господарства «Урожай», було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності фермерським господарством як юридичною особою. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення фермерського господарства, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації фермерського господарства. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення фермерського господарства, без створення такого фермерського господарства.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18.

01.08.2003 набрав чинності Закон України "Про фермерське господарство" від 19.06.2003, за змістом статті 2 якого відносини, пов`язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.

Згідно з частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 7, статтею 8 Закону України "Про фермерське господарство" право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України. Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою.

Наведені положення Закону України "Про фермерське господарство" передбачають, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

У пункті 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №922/989/18 зазначено:

"У розумінні положень статей 1, 5, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства".

Суд зазначає, що практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря й переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 13.03.2018 у справі №348/992/16-ц, від 20.06.2018 у справі №317/2520/15-ц, від 22.08.2018 у справі №606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі №677/1865/16-ц, від 21.11.2018 у справі №272/1652/14-ц, від 12.12.2018 у справі №704/29/17-ц, від 16.01.2019 у справі №695/1275/17 та у справі №483/1863/17, від 27.03.2019 у справі №574/381/17-ц, від 03.04.2019 у справі №628/776/18, від 23.06.2020 у справі №922/989/18).

Вказаним спростовуються доводи позивача про те, що підставою для прийняття оскаржуваного наказу було діюче законодавство, та відповідна судова практика Верховного Суду та Верховного Суду України, якими врегульовувались відносини щодо постійного користування землею.

Згідно з частиною 1 статті 92 Земельного кодексу України (у редакції від 25.10.2001) право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

За змістом частини 2 статті 92 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час смерті засновника Фермерського господарства «Урожай» ОСОБА_2 ) права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації; релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності; публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування".

Отже, на момент смерті засновника Фермерського господарства «Урожай» ОСОБА_2 (10.02.2013) право громадян та приватних юридичних осіб на використання земельних ділянок на підставі права постійного користування законодавством не передбачено.

У пункті 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01.01.2002, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Проте Конституційний Суд України Рішенням від 22.09.2005 №5-рп/2005 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Отже, громадяни та юридичні особи, які до 01.01.2002 отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі.

У пункті 61 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №922/989/18 зазначено, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 615/2197/15-ц (провадження № 14-533цс18)).

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у пункті 7.27 постанови від 05.11.2019 у справі №906/392/18, право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

Так, у статті 141 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час смерті засновника фермерського господарства - 10.02.2013) передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

За змістом частини 1 статті 27 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час створення і реєстрації Фермерського господарства «Урожай») право користування земельною ділянкою або її частиною припиняється у разі: 1) добровільної відмови від земельної ділянки; 2) закінчення строку, на який було надано земельну ділянку; 3) припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства; 4) систематичного невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України, а також орендної плати в строки, визначені договором оренди; 5) нераціонального використання земельної ділянки; 6) використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хімічного і радіоактивного забруднення, погіршення екологічної обстановки; 7) використання землі не за цільовим призначенням; 8) невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, і протягом двох років - для несільськогосподарських потреб; 9) вилучення земель у випадках, передбачених статтями 31 і 32 цього Кодексу.

У пунктах 66-69 постанови від 23.06.2020 у справі №922/989/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що наведені положення законодавства свідчать, що підставою припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві (як чинному на момент створення Фермерського господарства «Урожай», так і з 01.01.2002 й до сьогодні) така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника як смерть громадянина - засновника фермерського господарства відсутня.

Адже правове становище селянського (фермерського) господарства як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства.

Таким чином, одержання громадянином - засновником правовстановлюючого документа на право власності чи користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття селянським (фермерським) господарством правосуб`єктності як юридичної особи. Підставою припинення права користування земельною ділянкою, яка була отримана громадянином для ведення селянського (фермерського) господарства і подальшої державної реєстрації такого господарства як юридичної особи, виступає припинення діяльності відповідного селянського (фермерського) господарства.

Звідси у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновникові саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Так, суд дійшов висновку, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства. Звідси право постійного користування земельною ділянкою саме через перехід його до селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) не входить до складу спадщини. Спадкувати можна права померлого засновника (члена) щодо селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства), а не земельну ділянку, яка перебуває в користуванні такого господарства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі №922/989/18 визнала правомірним висновок місцевого суду, що зі смертю засновника фермерського господарства, якому земельна ділянка була надана на праві постійного користування згідно з державним актом на право постійного користування землею, таке право не є таким, що припинилось.

За обставинами цієї справи після отримання ОСОБА_2 державного акта на право постійного користування землею, ним засновано юридичну особу - Фермерське господарство «Урожай», тобто у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою з дня державної реєстрації фермерського господарства саме воно набуло права та обов`язки землекористувача.

Суд зазначає, що у контексті положень статті 92 Земельного кодексу України, Закону України "Про фермерське господарство", з моменту створення селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) виникають відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки цим господарством; такі правомочності набувають сталого юридичного зв`язку саме з фермерським господарством, стають частиною його майна

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №922/989/18, постановах Верховного Суду від 18.08.2020 у справі №905/2262/18, від 04.08.2020 у справі №915/657/18, від 26.08.2020 у справі №925/302/18 та від 06.10.2020 у справі №915/1824/18.

За таких обставин суд приходить до висновку, що зі смертю ОСОБА_2 , якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування згідно з державним актом на право постійного користування землею від 30.03.1995 серії МК №257 за реєстраційним №26, таке право не є таким, що припинилось.

З оспорюваного наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області вбачається, що його було видано із посиланням на статті 15-1, 92, 122 Земельного кодексу України, які регламентують повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, визначають землі сільськогосподарського призначення та порядок їх використання та повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування. Тобто ці приписи земельного законодавства України не містять підстав припинення права постійного користування земельною ділянкою.

Земельним кодексом України не визначено чітких часових меж реалізації права фермерського господарства на переоформлення правовстановлюючих документів на спірну земельну ділянку внаслідок смерті голови фермерського господарства, за умови, що саме для здійснення підприємницької діяльності фермерського господарства ця земельна ділянка була відведена, суд дійшов висновку, що відповідачем при винесення спірного наказу були порушені права позивача на користування спірною земельною ділянкою.

Судом зазначається, що право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

Як уже зазначалося судом, підстави припинення права користування земельною ділянкою закріплені статтею 141 Земельного кодексу України (у редакції чинній на момент смерті ОСОБА_2 ), серед яких добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати; набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

До того ж, згідно зі статтями 35, 36 Закону України "Про фермерське господарство" смерть або переобрання голови фермерського господарства не означає припинення діяльності фермерського господарства.

Нормами ст.141 ЗК України, якою встановлено вичерпний перелік підстав припинення права постійного користування землею, не містить такої підстави припинення права постійного користування як "смерть громадянина, якому була надана в постійне користування земля для ведення селянського (фермерського) господарства".

До того ж, судом приймається до уваги, що відповідно до Положення про Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, затвердженого наказом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру №308 від 17.11.2016, головне управління відповідно до покладених на нього завдань розпоряджається землями державної власності сільськогосподарського призначення у порядку визначеному чинним законодавством на території Миколаївської області (п.14) п.4), здійснює державний нагляд (контроль) дотримання юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю (абз.5 п.30) п.4); вносить у встановленому порядку до органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування клопотання щодо припинення права користування земельною ділянкою відповідно до закону (абз.5 п.33) п.4).

Під час розгляду справи, відповідачем не було надано пояснень, якими саме нормами (пунктами) Положення керувалось управління зазначаючи у наказі від 29.03.2018 №14-1813/14-18-СГ вважати припиненим право постійного користування земельною ділянкою, та яким нормативним актом передбачено винесення розпорядчих документів саме такого змісту.

За таких обставин оспорюваний наказ не може вважатися таким, що виданий на підставі закону, оскільки діяльність Фермерського господарства «Урожай» на момент видачі спірного наказу не припинилася. Інші законодавчо встановлені підстави припинення права постійного користування земельною ділянкою також були відсутні.

Доводи відповідача стосовно того, що права та законні інтереси позивача жодним чином не порушено, оскільки приймаючи оскаржуваний наказ відповідач керувався не тільки діючим законодавством, висновками Верховного Суду та Верховного Суду України, але й волею голови Фермерського господарства «Урожай» ОСОБА_3, який сам 08.02.2018 звернувся до відповідача з заявою від 11.01.2018 про вирішення питання щодо повернення з постійного користування у державну власність спірної земельної ділянки, судом відхиляються враховуючи наступне.

Судом встановлено, що 08.02.2018 за вхід.№М-1351/0/19-18-СГ ОСОБА_3 , який є сином ОСОБА_2 , звернувся до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області з заявою від 11.01.2018, в якій просив вирішити питання щодо повернення з постійного користування у державну власність спірної земельної ділянки, саме як спадкоємець засновника Фермерського господарства «Урожай» ОСОБА_2 , а не як голова (керівник) такого Фермерського господарства «Урожай».

Як встановлено Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 21.04.2021 у справі №476/906/18 за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області про визнання протиправними дій Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення, площею 14,80 га, розташованою у межах території Малоукраїнської сільської ради Єланецького району Миколаївської області, та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 29.03.2018 №14-1813/14-18-СГ «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою», перелік прав та обов`язків особи, які не входять до складу спадщини, визначений у статті 1219 ЦК України. За змістом цього переліку право постійного користування земельною ділянкою, яке належало спадкодавцю, не є тим правом, яке не можна успадкувати. А тому таке право за загальним правилом входить до складу спадщини. Проте право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об`єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство. Тільки у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.

Майно фермерського господарства належить йому на праві власності (частина перша статті 20 Закону України «Про фермерське господарство»), а також на підставі інших прав, як то оренди, права користування тощо. Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов`язання (частина перша статті 22 цього Закону). Успадкування фермерського господарства (цілісного майнового комплексу або його частини) здійснюється відповідно до закону (частина перша статті 23 того ж Закону).

У випадку смерті засновника (члена) селянського (фермерського) господарства його спадкоємці мають право на спадкування цього господарства (прав засновника, члена). За наявності у фермерського господарства статутного (складеного) капіталу з розподілом часток між його засновником, членами спадкоємці засновника (члена) фермерського господарства спадкують відповідні права засновника (члена), якому належала відповідна частка у статутному (складеному) капіталі.

У зв`язку з наведеними висновками Верховний Суд дійшов переконання, що особою, права якої порушено, у справі з такими позовними вимогами є саме фермерське господарство, оскільки право постійного користування земельною ділянкою перейшло від засновника до Фермерського господарства «Урожай», а отже, видання Головним управлінням Держгеокадастру у Миколаївській області наказу про припинення права постійного користування земельною ділянкою від 29.03.2018 №14-1813/14-18-СГ стосується прав та інтересів саме фермерського господарства як самостійної юридичної особи, а не ОСОБА_3 як спадкоємця ОСОБА_2 , якому надавалася земельна ділянка у постійне користування з метою ведення селянського (фермерського) господарства.

За встановлених обставин справи №476/90/18 Верховний Суд у постанові від 21.04.2021 дійшов висновку, що особою, права якої порушено, у спорі про визнання протиправними дій та скасування наказу є саме фермерське господарство (Фермерське господарство «Урожай») як самостійна юридична особа, до якого перейшло право постійного користування земельною ділянкою, наданою її засновникові саме з метою ведення селянського (фермерського) господарства. Позивач у цій справі ( ОСОБА_3 ) не є тією особою, якій належить право вимоги, з якою він звернувся до суду з позовом.

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені (ч.5 ст.75 ГПК України).

Суд вважає, що заява позивача від 11.01.2018 (вхід.№М-1351/0/19-18-СГ від 08.02.2018) не є достатньою підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою спадкодавця ОСОБА_2 , яке і так припинилося з його смертю, оскільки ОСОБА_3 ніколи не був та не є землекористувачем спірної земельної ділянки. Доказів того, що земельна ділянка використовувалася безпосередньо ОСОБА_3 відповідач до суду не надав, а отже ОСОБА_3 не наділений правом добровільної відмови від права користування земельною ділянкою, яке визначене положеннями пункту 1 статті 142 Земельного кодексу України.

Враховуючи вищенаведене, суд приходить до висновку, що Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області не мало правових підстав розглядати заяву ОСОБА_3 , як спадкоємця ОСОБА_2 , про вирішення питання щодо повернення з постійного користування у державну власність спірної земельної ділянки та взагалі повинно було повернути її без розгляду заявнику, а не видавати на її підставі оспорюваний наказ, оскільки, як вказано вище, до останнього від засновника Фермерського господарства «Урожай» не переходило право постійного користування спірною земельною ділянкою, а таке право перейшло від засновника до самого Фермерського господарства «Урожай», яке і було на той час землекористувачем та є таким на даний час.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

В силу приписів п.4) ч.3 наведеної норми змагальність сторін є однією з засад (принципів) господарського судочинства.

Відповідно до ч.ч.2-4 ст.13 ГПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ч.3 ст.74 ГПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

В силу приписів ст.76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до положень ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18 необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Отже, в ході розгляду справи позивачем доведено, а відповідачем не спростовано, що оскаржуваний наказ було прийнято в порушення норм діючого законодавства.

Відповідач, не довів свою позицію суду та не надав обґрунтовані пояснення щодо оскаржуваного наказу.

Отже, Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області, видаючи наказ від 29.03.2018 №14-1813/14-18-СГ про припинення права постійного користування земельною ділянкою, діяло всупереч вимогам закону, а саме статті 141 Земельного кодексу України, так як відсутні законодавчо визначені підстави для позбавлення Фермерського господарства «Урожай» права використання земельної ділянки його засновника внаслідок припинення права постійного користування цією земельною ділянкою.

Статтею 55 Конституції України кожному гарантоване право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

З огляду на зазначене особа на свій розсуд обирає спосіб захисту свого права або інтересу, в тому числі шляхом оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, і обмеження її у цьому праві суперечить Конституції України та чинному законодавству.

Відповідно до ч.1 ст.155 Земельного кодексу України, в разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Статтями 153, 155 Земельного кодексу України передбачено, що власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодексом України та іншими законами України. У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до положень частин 2, 3 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється згідно з частиною 3 статті 152 Земельного кодексу України, зокрема, шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

При цьому, ч.1 ст.21 ЦК України передбачає, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

З огляду на викладене, видання оспорюваного наказу всупереч вимогам земельного законодавства є підставою для визнання його незаконним та скасування.

За таких обставин суд приходить до висновку про наявність правових підстав для визнання спірного наказу Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області незаконним та його скасування.

За положеннями ч.4 ст.4 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст.1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

За певних обставин захистом статті 1 Першого протоколу до Конвенції може користуватися легітимне очікування успішної реалізації майнових прав (право вимоги). Для того, щоб «очікування» було «легітимним», воно має бути заснованим на нормі закону або іншому правовому акті, такому як судове рішення, пов`язаному із майновим інтересом (рішення ЄСПЛ від 28.09.2004 у справі «Копецький проти Словаччини», заява №44912/98, §49-50).

Тобто, особа, яка має майновий інтерес, може розглядатись як така, що має «легітимне очікування» успішної реалізації її права вимоги у сенсі статті 1 Першого протоколу до Конвенції, коли для цього інтересу є достатні підстави у національному законодавстві.

Судом враховано, що позивач обґрунтовував свої позовні вимоги порушенням його прав як землекористувача, що може свідчити про порушення його права на мирне володіння майном, передбачене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст.13 Конвенції).

Засоби юридичного захисту, які вимагаються згідно зі ст.13 Конвенції, повинні бути ефективними як у теорії, так і на практиці; використанню засобів захисту не повинні невиправдано та необґрунтовано перешкоджати дії чи бездіяльність органів влади держави-відповідача.

За положеннями ч.1 ст.15, ч.1 ст.16 Цивільного кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів.

За положеннями ч.2 ст.95 Земельного кодексу України, порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до положень ст.152 Земельного кодексу України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

Враховуючи викладене, та те, що вище суд прийшов до висновку про наявність правових підстав для визнання спірного наказу Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області незаконним та його скасування, а тому суд вважає, що належним способом захисту порушеного права позивача є також визнання за ним права постійного користування на земельну ділянку загальною площею 14,8 га, що розташована в межах території Малоукраїнської сільської ради Єланецького району Миколаївської області, яка зазначена у Державному акті на право постійного користування землею серія МК №257, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №26, виданого на ім`я засновника Фермерського господарства «Урожай» - ОСОБА_2 .

Щодо клопотання відповідача про застосування строку позовної давності до вимог позивача та заяви позивача про поновлення пропущеного строку на звернення до суду, суд вказує наступне.

Відповідач в обґрунтування клопотання відповідача про застосування строку позовної давності до вимог позивача вказує, що позивачем пропущено строки позовної давності, так як початок перебігу строків позовної давності у даному випадку обраховується саме з дати прийняття оспорюваного наказу, оскільки його прийнято з врахуванням заяви голови Фермерського господарства «Урожай» ОСОБА_3, а не як вказує позивач, з дати прийняття 21.04.2021 Верховним Судом постанови по справі №476/906/18.

Позивач в обґрунтування заяви про поновлення пропущеного строку на звернення до суду вказує наступне:

- позивач вважав, що внаслідок прийняття відповідачем оспорюваного наказу порушено право ОСОБА_3 на постійне користування земельною ділянкою, а не Фермерського господарства «Урожай», про що свідчило i рішення Єланецького районного суду Миколаївської областi, як суду першої інстанції, вiд 01.04.2019 у справi №476/906/18 за позовом ОСОБА_3 до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області про визнання протиправними дій Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення, площею 14,80 га, розташованою у межах території Малоукраїнської сільської ради Єланецького району Миколаївської області, та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 29.03.2018 №14-1813/14-18-СГ «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою»;

- позивач дізнався про те, що саме його право було порушено внаслідок прийняття відповідачем оспорюваного наказу, лише з дати прийняття 21.04.2021 Верховним Судом постанови по справі №476/906/18, в якій суд зазначив, що за встановлених обставин справи особою, права якої порушено, у спорі про визнання протиправними дій та скасування наказу є саме фермерське господарство як самостійна юридична особа, до якого перейшло право постійного користування земельною ділянкою, наданою її засновникові саме з метою ведення селянського (фермерського) господарства. Позивач у цій справі не є тією особою, якій належить право вимоги, з якою він звернувся до суду з позовом, водночас, за правилами суб`єктної юрисдикції такий спір буде відноситися до відання відповідного господарського суду.

Судом встановлено, що ОСОБА_3 , саме як спадкоємець ОСОБА_2 , у жовтні 2018 року звернувся до Єланецького районного суду Миколаївської області із позовом, у якому просив визнати протиправними дії Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення, площею 14,80 га, розташованою у межах території Малоукраїнської сільської ради Єланецького району Миколаївської області та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 29.03.2018 №14-1813/14-18-СГ «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою».

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_3 зокрема посилався на те, що він не є землекористувачем земельної ділянки, а тому відповідно до статті 141 Земельного кодексу України його заява не може бути підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою, просив суд визнати дії Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області щодо припинення права постійного користування ОСОБА_2 на спірну земельну ділянку протиправними та скасувати згаданий наказ.

Статтею 256 Цивільного кодексу України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю в три роки (ст.257 ЦК України).

Відповідно до ч.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Зі змісту вказаної статі випливає, що законодавець пов`язує початок перебігу позовної давності з днем, коли особа довідалась не про певний юридичний факт (наприклад, прийняте рішення, укладений правочин тощо), а про те, що саме ним порушено її права, або про особу, яка їх порушила.

Тобто, до місцевого цивільного суду ОСОБА_3 , як спадкоємець ОСОБА_2 , звернувся з позовом у межах загального строку позовної давності.

Судом встановлено, що рішенням Єланецького районного суду Миколаївської області від 01.04.2019 у справі №476/906/18 позов задоволено. Визнано протиправними дії Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області щодо припинення права постійного користування земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення, площею 14, 80 га, наданою ОСОБА_2 , посвідченого державним актом на право постійного користування землею, серія МК №257, зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №26, розташованою у межах території Малоукраїнської сільської ради Єланецького району Миколаївської області. Скасовано наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області від 29.03.2018 №14-1813/14-18-СГ «Про припинення права постійного користування земельною ділянкою».

Задовольняючи позов ОСОБА_3 , суд першої інстанції зробив висновок, що відповідач порушив порядок припинення права користування земельною ділянкою, а відтак вважав за необхідне визнати дії Головного управління Держгеокадастру в Миколаївській області щодо припинення права постійного користування ОСОБА_2 на земельну ділянку протиправними та скасувати наказ від 29.03.2018 №14-1813/14-18-СГ.

Суд першої інстанції вважав, що заява позивача від 08.02.2018 №М-1351/0/19-18-СГ не є достатньою підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою спадкодавця, яке і так припинилося з його смертю, оскільки позивач не є землекористувачем цієї земельної ділянки. Доказів того, що земельна ділянка використовується позивачем представником відповідача до суду не надано, а отже позивач не наділений правом добровільної відмови від права користування земельною ділянкою, яке визначене положеннями пункту 1 статті 142 ЗК України.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 11.07.2019 у справі №476/90/18, з урахування додаткової постанови Миколаївської апеляційного суду від 03.10.2019, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено. Здійснено розподіл судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд зазначив, що за умовами цивільного законодавства успадкувати можливо те майно, яке на момент смерті спадкодавця належало йому на праві власності, а не на праві користування. Право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.

Апеляційний суд стверджував, що хоча й перелік підстав для припинення права користування земельною ділянкою є вичерпним, але з урахуванням норм матеріального права Головне управління Держгеокадастру у Миколаївській області мало передбачені законом підстави для припинення права постійного користування землею сільськогосподарського призначення в межах території Малоукраїнської сільської ради Єланецького району Миколаївської області.

В подальшому, постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.04.2021 у справі №476/90/18, скасовано рішення Єланецького районного суду Миколаївської області від 01.04.2019 та постанову Миколаївського апеляційного суду від 11.07.2019 та ухвалено нове рішення, яким відмовлено ОСОБА_3 у задоволенні позову до Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області про визнання дій протиправними та скасування наказу.

Як встановлено судом вище, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, Верховний Суд у постанові від 21.04.2021 у справі №476/906/18 зазначив, що особою, права якої порушено, у спорі про визнання протиправними дій та скасування наказу є саме фермерське господарство (Фермерське господарство «Урожай») як самостійна юридична особа, до якого перейшло право постійного користування земельною ділянкою, наданою її засновникові саме з метою ведення селянського (фермерського) господарства. Позивач у цій справі ( ОСОБА_3 ) не є тією особою, якій належить право вимоги, з якою він звернувся до суду з позовом. Суд може задовольнити позов лише тієї особи, яка має право пред`явлення вимоги до відповідачів. У разі відсутності у позивача такого права, його вимоги не підлягають задоволенню (постанова Верховного Суду від 28.03.2018 у справі №2-216/2011 (провадження №61-5909св18)).

Також, Верховний Суд у постанові від 21.04.2021 у справі №476/906/18 вказав, що за встановлених обставин справи особою, права якої порушено, у спорі про визнання протиправними дій та скасування наказу є саме фермерське господарство як самостійна юридична особа, до якого перейшло право постійного користування земельною ділянкою, наданою її засновникові саме з метою ведення селянського (фермерського) господарства. Позивач у цій справі не є тією особою, якій належить право вимоги, з якою він звернувся до суду з позовом, водночас, за правилами суб`єктної юрисдикції такий спір буде відноситися до відання відповідного господарського суду.

Суд, оцінюючи поважність зазначених позивачем причин пропущення строку звернення саме до господарського суду, зазначає таке.

Відповідно до ч.ч.2, 3 ст.264 ЦК України перебіг позовної давності переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.

За змістом ст.267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому, так і в позасудовому порядку.

Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

Очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій, на думку добросовісного розсудливого спостерігача, виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі інших позовів, заяв про закриття провадження у справі тощо. Подібний правовий висновок викладений у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2020 у справі №922/1467/19, відступати від якого правові підстави відсутні.

Аналогічного висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 у справі №904/3405/19.

Ураховуючи викладене, зважаючи на факт звернення ОСОБА_3 , саме як спадкоємця ОСОБА_2 , до місцевого суду за правилами цивільного судочинства в межах строку позовної давності з тими ж позовними вимогами до того ж відповідача та її тривалий розгляд до 21.04.2021 місцевим, апеляційним та Верховним Судом, і, як наслідок, наявність для ОСОБА_3 , як спадкоємця ОСОБА_2 та як керівника Фермерського господарства «Урожай», підстав вважати, що право постійного користування спірною земельною ділянкою, яке було надано його померлому батьку ОСОБА_2 , буде захищено в такому судовому провадженні, а також звернення вже Фермерського господарства «Урожай» до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою у цій справі 09.12.2021, тобто через незначний проміжок часу після ухвалення Верховним Судом у постанові від 21.04.2021 у справі №476/906/18 правових висновків, зокрема щодо визначення фермерського господарства особою, права якої порушено, у спорі про визнання протиправними дій та скасування наказу, та підвідомчості такого спору саме господарському суду, суд дійшов висновку про поважність причин пропуску позивачем строку звернення до суду з позовом у даній справі.

За таких обставин, позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ст.129 ГПК України, у разі задоволення позову, судовий збір підлягає покладенню на відповідача.

Керуючись ст.ст.73, 74, 76-79, 91, 129, 210, 220, 232, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

1. Позовні вимоги задовольнити.

2. Скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області №14-1813/14-18-СГ від 29.03.2018 "Про припинення права постійного користування земельною ділянкою".

3. Визнати за Фермерським господарством "Урожай" (ідент.код 25374434) право постійного користування земельною ділянкою, загальною площею 14,8 га, що розташована в межах території Малоукраїнської сільської ради Єланецького району Миколаївської області, яка зазначена у Державному акті на право постійного користування землею серія МК №257, зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №26, виданого на ім`я ОСОБА_2 .

4. Стягнути з Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (54034, м.Миколаїв, просп.Миру, буд.34; ідент код 39825404) на користь Фермерського господарства "Урожай" (55500, Миколаївська обл., смт.Єланець, вул.Ватутіна, буд.7; ідент.код 25374434) 4540,0 грн судового збору.

Рішення суду, у відповідності до ст.241 ГПК України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Згідно ч.1 ст.254 ГПК України, учасники справи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

Згідно ч.ч.1, 2 ст.256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Згідно ст.257 ГПК України, апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Повне судове рішення складено 21.09.2022 року.

Суддя М.В.Мавродієва