Постанова

від 14.09.2022 по справі 461/4020/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

14 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 461/4020/19

провадження № 61-11067св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Усика Г. І.,

Яремка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач за первісним позовом, відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ,

відповідач за первісним позовом, позивач за зустрічним позовом - ОСОБА_2 ,

відповідачі за первісним та зустрічним позовами: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, за первісним та зустрічним позовами - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Урумова Жанна Михайлівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року у складі колегії суддів Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.; касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_5 на ухвали Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Левика Я. А., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , просила встановити факт її проживання однією сім`єю з ОСОБА_10 без реєстрації шлюбу у період 2004- 2007 років, а також визнати за нею право власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 , 1/2 частки квартири АДРЕСА_2 та 1/2 частки місця для паркування автотранспорту АДРЕСА_10 .

На обґрунтування позову посилалася на таке.

У 2000 році вона познайомилася з ОСОБА_10 , згодом їхні відносини стали носити характер подружніх.

19 жовтня 2003 року позивачка та ОСОБА_10 повінчалися в Українській православній церкві, про що видано свідоцтво про вінчання.

ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_11 , у свідоцтві про народження якого батьками зазначено ОСОБА_1 та ОСОБА_10 .

Перші декілька років з часу створення сім`ї вони проживали у помешканні позивачки, а саме за адресою: АДРЕСА_3 .

Усе своє доросле життя вона працювала, отримувала заробітну плату, що підтверджується копією трудової книжки.

За спільно зароблені з чоловіком кошти вони придбали майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , квартиру АДРЕСА_2 та місце для паркування автотранспорту АДРЕСА_10 . Право власності на це майно зареєстровано за ОСОБА_10 .

Відразу після здачі в експлуатацію будинку на АДРЕСА_2 сім`я проживала за цією адресою. Державна реєстрація шлюбу між ОСОБА_1 та ОСОБА_10 відбулася 14 листопада 2007 року. Проте впродовж 2004-2018 років позивачка разом із чоловіком ОСОБА_10 жили подружнім життям, вели спільне господарство, були пов`язані спільним побутом, дозвіллям та відпочинком, мали єдиний бюджет, спільно утримували житло та сім`ю, виховували сина.

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_10 помер. Після смерті чоловіка вона подала заяву приватному нотаріусу Львівського міського нотаріального округу Урумовій Ж. М. про прийняття спадщини.

Оскільки державна реєстрація шлюбу між нею та ОСОБА_10 відбулася у 2007 році, то режим права спільної власності подружжя, за загальним правилом, поширюється на об`єкти, придбані ними після 2007 року.

Проте майно, яке було набуте нею та ОСОБА_10 за час фактичного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Оскільки ОСОБА_3 , яка є матір`ю ОСОБА_10 , не визнає права позивачки на половину майна, яке було придбане ОСОБА_10 у період 2004-2007 років, позивачка змушена звернутися за захистом своїх прав до суду.

У червні 2020 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , просила суд встановити факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_10 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , і ОСОБА_2 у період 2004-2007 років та визнати за нею право власності на 1/2 частки майна, що є об`єктом їхньої спільної сумісної власності з ОСОБА_10 , а саме, місце для паркування автотранспорту АДРЕСА_10 .

На обґрунтування зустрічного позову посилалася на те, що ОСОБА_10 у період з 1991 до 2007 років проживав та вів спільне господарство разом з нею.

19 жовтня 1991 року між нею та ОСОБА_10 зареєстровано шлюб. ІНФОРМАЦІЯ_3 у них народилась донька ОСОБА_12 .

З метою спрощення ведення бізнесу вони вирішили розірвати шлюб. Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 07 липня 2003 року шлюб було розірвано.

Проте до 2007 року вони продовжували проживати однією сім`єю за адресою: АДРЕСА_4 , вели спільне господарство та добудовували спільний будинок.

У 2004 році вони готувались до виїзду на постійне проживання до Канади.

У березні 2004 року в ПАО «Кий-Авіа» вони купили квитки до Канади.

13 грудня 2006 року, на підставі договору дольової участі в будівництві житла, укладеного 15 липня 2005 року між ОСОБА_10 та ТОВ «Домекс», вони придбали квартиру АДРЕСА_5 та місце для паркування автотранспорту НОМЕР_2, з метою облаштування в квартирі офісу, і в період з 2006 року до 2009 року квартира використовувалась для зазначених цілей.

На підставі договору купівлі-продажу квартири від 17 листопада 2005 року, із залученням коштів батьків ОСОБА_10 : ОСОБА_13 та ОСОБА_3 , придбали квартиру АДРЕСА_1 . Право власності на зазначену квартиру зареєстровано за ОСОБА_10 , оскільки вони залучали кредитні кошти для ведення бізнесу.

Зазначена квартира завжди вважалась батьківською та була придбана для їхнього проживання, тому ОСОБА_2 на неї не претендувала.

ОСОБА_1 не мала та не могла мати жодного відношення до зазначеної квартири.

У зв`язку з проживанням ОСОБА_2 однією сім`єю з ОСОБА_10 без перебування у зареєстрованому шлюбі або в будь-якому іншому шлюбі, вважає, що майно, набуте ними за час спільного проживання у період з 2004 року до 2007 року та не розподілене між ними, належить їм на праві спільної сумісної власності, однак через відсутність коштів для оплати судового збору просила визнати право на частину цього майна, у межах суми сплаченого судового збору, а саме: паркомісця АДРЕСА_5 .

Короткий зміст рішень судів

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 30 листопада 2020 року у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено. Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 05 червня 2019 року, а саме арешт на квартиру АДРЕСА_1 , квартиру АДРЕСА_5 , місце для паркування автотранспорту АДРЕСА_10 .

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували доводи щодо існування як між позивачкою за первісним позовом та ОСОБА_10 , так і позивачкою за зустрічним позовом та ОСОБА_10 відносин, притаманних подружжю, ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та побуту та придбання спірного нерухомого майна за їхні спільні сумісні кошти або спільною працею у спірний період.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 оскаржила його в апеляційному порядку.

Постановою Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 листопада 2020 року в частині відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення про задоволення первісного позову.

Встановлено факт проживання однією сім`єю ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , і ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 ) без державної реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року до 14 листопада 2007 року.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частки у квартирі АДРЕСА_1 , 1/2 частки квартири АДРЕСА_5 та 1/2 частки місця для паркування автотранспорту АДРЕСА_10 . У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що позивачка ОСОБА_1 належними та допустимими доказами не довела факт проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу з ОСОБА_10 , а тому за нею не може бути визнано право власності на майно, набуте за час спільного проживання з ОСОБА_10 , оскільки вказаний факт підтверджується таїнством вінчання, здійсненого 19 жовтня 2003 року, вагітністю позивачки після рішення суду про розірвання попереднього шлюбу, укладеного між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 , народженням у квітні 2004 року ОСОБА_6 , батьком якого в актовому записі записано саме ОСОБА_10 , спільним та фактичним проживанням сторін, придбанням побутової техніки із зазначенням адреси фактичного місця проживання ОСОБА_1 , а також реєстрацією ОСОБА_10 , в одній із квартир ( АДРЕСА_6 ), придбаних на його ім`я у березні та грудні 2006 року за час спільного проживання з ОСОБА_1 , подальшою реєстрацією у 2007 році шлюбу, публічним висвітленням спільного проживання сторін у період з липня 2003 року до дня смерті ОСОБА_10 та позиціонування їх як сімейної пари, яка проживає разом, проводить спільний відпочинок, виховує спільну дитину.

Вказані обставини, підтверджено також показаннями свідків, допитаних судом першої інстанції.

Водночас позивачка за зустрічним позовом не надала достатніх та належних доказів щодо факту проживання її разом з ОСОБА_10 однією сім`єю протягом спірного періоду, у зв`язку із чим у задоволенні зустрічного позову відмовлено, а рішення суду першої інстанції у цій частині вирішення спору в апеляційному порядку не оскаржується.

У травні 2021 року рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 листопада 2020 року в апеляційному порядку оскаржили ОСОБА_2 та ОСОБА_6 .

Ухвалами Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 листопада 2020 року відмовлено у зв`язку з пропуском заявницями строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У травні 2021 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, надалі уточненою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції надав оцінку виключно доказам, які викладені стороною позивача за первісним позовом, та залишив поза увагою докази, надані у зустрічному позові.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що ОСОБА_10 у спірний період фактично проживав з ОСОБА_2 у с. Оброшене, що підтверджується актом про фактичне місце проживання від 17 січня 2020 року № 74 та показаннями свідків. Між ними врегульовано розподіл майна набутого після припинення шлюбу, зокрема набутого у спірний період, що свідчить про визнання сторонами статусу такого майна, як набутого за час фактичних шлюбних відносин.

Суд апеляційної інстанції неправильно застосував частину другу статті 3, статтю 74 Сімейного кодексу України (далі - СК України) та не застосував статтю 21, частину четверту статті 368 ЦК України.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що свідки не підтвердили факту введення спільного господарства ОСОБА_14 разом з ОСОБА_10 , водночас з показань свідків випливає, що побутом, приготуванням їжі та доглядом за дитиною займалися сторонні особи за винагороду, кошти на оплату цих послуг надавав ОСОБА_10 .

Крім того, наявність спільного сина та виконання ОСОБА_10 батьківського обов`язку щодо участі у догляді та вихованні сина, спільний відпочинок сторін не свідчить про виникнення у ОСОБА_1 та ОСОБА_10 прав та обов`язків подружжя та спільність побуту.

Позивачка за первісним позовом не надала доказів на підтвердження її працевлаштування та наявності у неї коштів на момент придбання спірного майна.

Водночас ОСОБА_2 надала докази на підтвердження того, що вона займалась підприємницькою діяльністю та брала фінансову участь спільно із ОСОБА_10 у придбані спірного майна.

Суд апеляційної інстанції не врахував, що квартира АДРЕСА_1 придбана за кошти батьків ОСОБА_10 , які були зареєстровані та проживали у спірній квартирі, сплачували комунальні послуги. Ремонтом та облаштуванням квартири на АДРЕСА_2 займався батько ОСОБА_10 .

Вказана квартира була придбана для облаштування в ній офісу, лише у 2009 році, після оформлення у 2007 році шлюбних відносин між ОСОБА_1 та ОСОБА_10 , вони почали використовувати спірну квартира для їхнього спільного проживання.

Суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у витребуванні кредитних договорів, укладених ОСОБА_10 з ЗАТ «Альфа-Банк» у спірний період, оскільки у зазначених договорах позичальник вказував адресу фактичного проживання, сімейний стан, цільове використання коштів, що має значення для правильного вирішення справи.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 400/936/18, від 21 лютого 2019 року у справі № 262/5224/17, від 30 червня 2020 року у справі № 562/408/16-ц, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 18 березня 2020 року у справі № 695/1732/16-ц; Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); недослідження зібраних у справі доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України); необґрунтоване відхилення клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У травні 2021 року ОСОБА_3 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, надалі уточненою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував, що позивачка за первісним позовом не надала належних доказів на підтвердження її перебування у сімейних відносинах з ОСОБА_10 у спірний період, доказів ведення ними спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї.

Водночас ОСОБА_2 надала належні докази на підтвердження факту її проживання у спірний період з ОСОБА_10 .

Суд першої інстанції встановив, що спірна квартира АДРЕСА_1 придбана за кошти батьків ОСОБА_10 , а квартира АДРЕСА_5 придбана з метою організації в ній офісного приміщення, що свідчить про недоведеність факту придбання такого майна для спільного користування з позивачкою за первісним позовом.

Жоден із свідків у справі не підтвердив факт введення спільного господарства ОСОБА_14 разом з ОСОБА_10 .

Позивачка за первісним позовом не надала належних доказів на підтвердження її працевлаштування, водночас ОСОБА_2 мала власний бізнес та кошти для придбання спірного майна разом з ОСОБА_10 .

Суд апеляційної інстанції безпідставно відмовив у витребуванні кредитних договорів, укладених ОСОБА_10 із ЗАТ «Альфа-Банк» у спірний період, оскільки у зазначених договорах позичальник зазначав адресу фактичного проживання, сімейний стан, цільове використання коштів, що має значення для правильного вирішення справи.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неврахування висновків, викладених у постановах: Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року № 6-1026цс15; Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 562/408/16-ц, від 09 вересня 2020 року у справі № 400/936/18, від 21 лютого 2019 року у справі № 202/5224/17, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 18 березня 2020 року у справі № 695/1732/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України); недослідження зібраних у справі доказів (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України); необґрунтоване відхилення клопотання про витребування дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У серпні 2021 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалу Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року скасувати.

На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 листопада 2020 року сторонам не направлялося, а було відправлене лише електронною поштою на електронні адреси представників сторін.

Електронна адреса адвоката Моргунова С. Ю., на яку було направлено рішення суду першої інстанції, не є офіційною.

Крім того, договір про надання правової допомоги, укладений між Моргуновим С. Ю. та ОСОБА_2 , було розірвано, 25 листопада 2020 року. Тому ОСОБА_2 самостійно брала участь у судовому засіданні 30 листопада 2020 року, проте під час проголошення вступної та резолютивної частин рішення присутня не була, оскільки рішення проголошувалось зранку 01 грудня 2020 року.

Суд першої інстанції не виконав вимоги частини третьої статті 272 ЦПК України та не надіслав копію повного тексту судового рішення.

03 лютого 2021 року ОСОБА_2 захворіла на коронавірус, та у зв`язку з хворобою впродовж місяця не мала можливості самостійно ознайомитися з рішенням суду першої інстанції.

У зв`язку з оскарженням рішення суду першої інстанції ОСОБА_6 та ОСОБА_1 матеріали справи у січні 2021 року були направлені до суду апеляційної інстанції, проте з метою попередження розповсюдження захворюваності, спричиненої коронавірусом, було обмежено контактування працівників суду із відвідувачами, тому працівники судової охорони не пропускали заявницю в приміщення апеляційного суду.

У березні 2021 року ОСОБА_2 отримала копію апеляційної скарги ОСОБА_1 , проте рішення суду першої інстанції їй не надали.

29 березня 2021 року заявниця звернулася із заявою про ознайомлення із матеріалами справи, проте їй відмовили.

27 квітня 2021 року ОСОБА_2 звернулася до суду першої інстанції із заявою про видачу рішення суду від 30 листопада 2020 року і лише 12 травня 2021 року отримала копію оскаржуваного рішення.

Також заявниця зазначила, що подаючи 09 квітня 2021 року відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , вона була ознайомлена лише з її апеляційною скаргою та їй була відома лише вступна та резолютивні частини рішення, проте вона не була ознайомлена з повним тексом рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, не врахував поважності причин пропуску строку та порушив її конституційне право на судовий захист.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права: пункту 3 розділу ХІІ «Прикінцеві положення», статті 354 ЦПК України, частини першої статті 55, статті 64, частини першої та восьмої статті 129 Конституції України, пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

У серпні 2021 року ОСОБА_6 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалу Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року скасувати.

На обґрунтування касаційної скарги посилається на те, що рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 листопада 2020 року сторонам не направлялося, а було відправлене лише електронною поштою на електронні адреси представників сторін.

Електронна адреса адвоката Моргунова С. Ю., на яку було направлено рішення суду першої інстанції, не є офіційною.

Крім того, договір про надання правової допомоги, укладений між Моргуновим С. Ю. та ОСОБА_2 , було розірвано 25 листопада 2020 року. Участі у судовому засіданні 30 листопада 2020 року ОСОБА_6 не брала, оскільки перебувала у Республіці Мальта.

З оскаржуваним рішенням суду першої інстанції ознайомилася лише 12 травня 2021 року, після того як його отримала ОСОБА_2 .

Подаючи 09 квітня 2021 року відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , заявниця була ознайомлена лише з апеляційної скаргою.

Суд апеляційної інстанції помилково зазначив про представництво ОСОБА_6 у суді ОСОБА_2 , оскільки вона не є адвокатом та не була залучена до участі у справі як її представник.

Адвокат Ганич І. М. також не представляв її інтереси у цій справі, оскільки довіреність на представлення її інтересів видавалася адвокату лише для участі у справі № 466/4902/19 про встановлення факту родинних відносин. Адвокат помилково долучив до матеріалів апеляційної скарги ордер, який він подавав у іншій справі - № 466/4902/19.

Як на підставу касаційного оскарження заявниця посилається на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права: пункту 3 розділу ХІІ «Прикінцеві положення», статті 354 ЦПК України, частини першої статті 55, статті 64, частини першої та восьмої статті 129 Конституції України, пункту 1 статті 6 Конвенції.

У вересні 2021 року надійшов відзив на касаційні скарги ОСОБА_6 та ОСОБА_2 на ухвали Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року, у якому представник ОСОБА_1 - адвокат Кравчук П. І. просить касаційні скарги залишити без задоволення, а оскаржувані ухвали - без змін.

На обґрунтування відзиву посилається на те, що суд апеляційної інстанцій дійшов обґрунтованого висновку про пропущення заявницями строку на апеляційне оскарження та відмовив у відкритті апеляційного провадження.

У вересні та жовтні 2021 року надійшли відзиви на касаційні скарги ОСОБА_3 та ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року, у яких представник ОСОБА_1 - адвокат Кравчук П. І. просить касаційній скарги залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін.

На обґрунтування відзивів посилається на те, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_10 почали проживати однією сім`єю у період 2004-2007 років. Доводи касаційних скарг ОСОБА_3 та ОСОБА_2 зводяться до необхідності переоцінки доказів, а правовідносини у постановах Верховного Суду, на які посилаються заявниці, не є подібними із правовідносинами у цій справі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 20 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на ухвали Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року на підставі частини другої статті 389 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2021 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 01 вересня 2022 року справу призначено до розгляду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційних скарг та відзивів на них, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року та касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на ухвали Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року підлягають залишенню без задоволенняз огляду на таке.

Встановлені судами обставини

Суди встановили, що рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 07 липня 2003 року розірвано шлюб між ОСОБА_10 та ОСОБА_2

19 жовтня 2003 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_1 у Свято-Покровському кафедральному соборі здійснено таїнство вінчання, що підтверджується копією відповідного свідоцтва.

ІНФОРМАЦІЯ_6 у ОСОБА_10 та ОСОБА_1 народився син ОСОБА_11 , що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 .

02 березня 2006 року на підставі договору купівлі-продажу від 17 листопада 2005 року ОСОБА_10 зареєстрував право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

13 грудня 2006 року на підставі договору дольової участі в будівництві житла, укладеного 15 липня 2005 року між ОСОБА_10 та ТОВ «Домекс», ОСОБА_10 зареєстрував право власності на квартиру АДРЕСА_5 та місце для паркування автотранспорту АДРЕСА_10 .

14 листопада 2007 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_1 укладений шлюб, який зареєстрований Кунцевським відділом запису актів громадянського стану Управління запису актів громадянського стану м. Москви, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу.

Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 04 березня 2011 року у справі № 2-413/11 за позовом ОСОБА_10 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та усунення перешкод у його користуванні затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_2 та ОСОБА_10 , за умовами якої проведено поділ нерухомого майна, набутого ними за час шлюбу.

Суди також встановили, що ОСОБА_1 у період з 1997 року до 2005 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_7 , з 2005 року до 2008 року - за адресою: АДРЕСА_8 , а з 2008 року і до цього часу - за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно з довідкою Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «24 Мередіан», яка складена на підставі свідчень сусідів, підписана ними та головою правління ОСББ і скріплена відтиском відповідної печатки, з 2003 року до 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_10 проживали за адресою: АДРЕСА_3 (т. 1, а. с. 14). Зазначену адресу вказував ОСОБА_10 купуючи у 2004 та 2005 роках побутову техніку (т. 4, а. с. 179-182).

У червні 2006 року ОСОБА_10 та ОСОБА_1 одночасно уклали договори добровільного страхування (т. 4, а. с. 178).

ОСОБА_10 з 19 березня 1999 року був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_9 .

Ця адреса була вказана ним 18 червня 2003 року при подачі позовної заяви про розірвання шлюбу, у договорі купівлі-продажу квартири від 17 листопада 2005 року, договорі дольової участі у будівництві від 15 липня 2005 року, заяві про оформлення свідоцтва на право власності від 21 листопада 2006 року.

Відповідно до посвідки на постійне проживання місцем проживання в Україні ОСОБА_10 з 04 серпня 2015 року була зазначена така адреса: АДРЕСА_6 .

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо вирішення вимог касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтями 1216 та 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Відповідно до статті 1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Згідно зі статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадкування почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (стаття 1264 ЦК України).

Згідно з частинами першою, третьою та п`ятою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Верховний Суд виходить з того, що при вирішенні спору про право на спадщину осіб, які проживали зі спадкодавцем однією сім`єю не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом), судам необхідно враховувати частину другу статті 3 СК України про те, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Зазначений п`ятирічний строк повинен виповнитися на момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю до набрання чинності цим Кодексом. До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка (чоловік), які проживали однією сім`єю зі спадкодавцем без шлюбу, таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно проживали зі спадкодавцем, були пов`язані спільним побутом, мали взаємні права та обов`язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки, падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім`ї, тощо.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 3 СК України сім`я є первинним та основним осередком суспільства. Сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя. (частини перша та друга статті 21 СК України).

Згідно зі статтею 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об`єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц (провадження № 14-130цс19) зазначено, що вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти: спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).

Обов`язковою умовою для визнання осіб членами сім`ї, крім факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин не менш як п`ять років до часу відкриття спадщини.

Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц (провадження № 14-283цс18), та Верховним Судом у постановах від 09 січня 2020 року у справі № 186/421/17 (провадження № 48280св18); від 09 червня 2021 року у справі № 346/5702/18 (провадження № 61-17111св20) та від 01 вересня 2021 року у справі № 523/9720/17 (провадження № 61-7715св21).

Відповідно до частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції зазначив, що під час розгляду справи підтвердився факт спільного проживання ОСОБА_1 з ОСОБА_10 однією сім`єю як чоловіка й жінки без реєстрації шлюбу у період з січня 2004 року до 14 листопада 2007 року.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що вказаний факт підтверджується таїнством вінчання, здійсненого 19 жовтня 2003 року, вагітністю позивачки після рішення суду про розірвання попереднього шлюбу, укладеного між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 , народженням у квітні 2004 року ОСОБА_6 , батьком якого в актовому записі записано саме ОСОБА_10 , спільним та фактичним проживанням сторін, придбанням побутової техніки із зазначенням адреси фактичного місця проживання ОСОБА_1 , а також реєстрацією ОСОБА_10 в одній із квартир ( АДРЕСА_6 ), придбаних на його ім`я у березні та грудні 2006 року під час спільного проживання з ОСОБА_1 , подальшою реєстрацією у 2007 році шлюбу, публічним висвітленням спільного проживання сторін у період з липня 2003 року до дня смерті ОСОБА_10 та позиціонування їх як сімейної пари, яка проживає разом, проводить спільний відпочинок, виховує спільну дитину.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, проаналізувавши всі надані сторонами докази, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову, оскільки факт спільного проживання однією сім`єю ОСОБА_10 та ОСОБА_1 встановлено судом на підставі показань свідків та письмових доказів, наявних у матеріалах справи, що ОСОБА_2 не спростовано.

Як на підставу касаційного оскарження ОСОБА_2 та ОСОБА_3 посилаються на неврахування висновків, викладених у постановах: Верховного Суду України від 23 вересня 2015 року у справі № 6-1026цс15; Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 562/408/16-ц, від 09 вересня 2020 року у справі № 400/936/18, від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, від 18 березня 2020 року у справі № 695/1732/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду України від 23вересня 2015 року у справі

№ 6-1026цс15 зазначено, що майно набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об`єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім`ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, унаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об`єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними. У зв`язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім`єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, а й обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці.

У постанові Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 562/408/16-ц зазначено, що вирішуючи питання щодо правового режиму такого майна, суди мають встановити факти створення (придбання) сторонами майна внаслідок спільної праці, ведення спільного господарства, побуту, виконання взаємних прав та обов`язків, з`ясувати час придбання, джерело набуття (кошти, за які таке майно було набуте), а також мету придбання майна, що дозволяє надати йому правовий статус спільної сумісної власності.

У постанові Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 588/350/15, зазначено, що факт спільного відпочинку сторін, спільна присутність на святкуванні свят, пересилання відповідачем коштів на рахунок позивачки, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.

Відповідно до висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 695/1732/16, обов`язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільної участі у придбанні майна для спільного користування, у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Водночас Верховний Суд відхиляє доводи заявниць про неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у зазначених постановах Верховного Суду, оскільки висновки у вказаних справах та встановлені судами фактичні обставини є відмінними у порівнянні зі справою, яка переглядається. У кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності. Однак питання щодо встановлення факту спільного проживання однією сім`єю вирішується у кожному конкретному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи та поданих сторонами доказів.

У цій справі суд апеляційної інстанції дав оцінку наявним у матеріалах справи доказам та дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_1 довела факт проживання з ОСОБА_10 однією сім`єю як чоловіка й жінки без реєстрації шлюбу у період з 01 січня 2004 року до 14 листопада 2007 року.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.

Також Верховний Суд відхиляє посилання заявниць на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 400/936/18, відповідно до яких, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Оскільки зазначені посилання зводяться до визначення критеріїв, яким має відповідати мотивоване та обґрунтоване судове рішення.

Посилання на зазначену постанову Верховного Суду не спростовують правильність висновків апеляційного суду, який ухвалюючи рішення навів належне обґрунтування мотивів, з яких виходив скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов ОСОБА_1 .

Щодо вирішення вимог касаційних скарг ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на ухвали Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року

Однією з основних гарантій права сторони на судовий захист є право оскарження судових рішень (стаття 129 Конституції України). Реалізація цього права здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права і виконувати процесуальні обов`язки.

Згідно зі статтею 354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду; 2) на ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 357 ЦПК України апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, встановлених у статті 354 цього Кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 358 ЦПК України суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі, якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що «право на суд», одним із аспектів якого є право доступу, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленого метою (рішення у справі «Воловік проти України» від 06 грудня 2007 року, заява № 15123/03).

Норми, які регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані (рішення ЄСПЛ у справі «Перетяка та Шереметьев проти України» від 21 грудня 2010 року, заяви № 17160/06 та № 35548/06).

ЦПК України не визначений конкретний перелік причин, що належать до поважних і можуть бути підставою для поновлення пропущеного процесуального строку. Однак суд апеляційної інстанції, керуючись верховенством права та основними засадами судочинства, повинен надати оцінку наведеним особою обставинам на предмет поважності причин пропуску строку, встановити, чи є такий строк значним та чи поновлення такого строку не буде втручанням у принцип юридичної визначеності з врахуванням балансу суспільного та приватного інтересу.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 08 травня 2019 року у справі № 442/37/14 (провадження № 61-1683св19).

Суд встановив, що повний текст рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 листопада 2020 року складено 10 грудня 2020 року, проте апеляційні скарги на зазначене рішення ОСОБА_2 та ОСОБА_6 подали лише 21 травня 2021 року.

Заявниці просили поновити строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що повний текст оскаржуваного рішення суд першої інстанції їм не направив, з оскаржуваним рішенням суду першої інстанції ознайомилися лише 12 травня 2021 року.

Ухвалами Львівського апеляційного суду від 01 червня 2021 року залишено без руху апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_6 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 листопада 2020 року та надано строк протягом десяти днів з дня вручення цієї ухвали подати заяву з наведенням інших поважних підстав для поновлення строку.

16 червня 2021 року заявниці подали до суду клопотання про поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

На обґрунтування клопотання ОСОБА_2 посилалася на те, що суд першої інстанції оскаржуване рішення їй не направляв, у зв`язку з тривалою хворобою вона була позбавлена можливості самостійно ознайомитися із оскаржуваним рішенням. Договір із її адвокатом Моргуновим С. Ю. розірвано 25 листопада 2020 року.

На обґрунтування клопотання ОСОБА_6 посилалася на те, що суд першої інстанції оскаржуване рішення їй не направляв, при проголошенні рішення в судовому засіданні не була присутня, оскільки 01 листопада 2020 року виїхала за межі України. З оскаржуваним рішенням ознайомилася 12 травня 2021 року, коли її мати ОСОБА_2 ознайомилася із рішенням суду першої інстанції та надіслала їй копію рішення на електронну адресу.

Частиною першою статті 126 ЦПК України передбачено, що право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом.

Згідно з частиною першою статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Тобто поновлення процесуального строку на апеляційне оскарження є правом суду, яке останній реалізує лише встановивши об`єктивну неможливість дотримання особою, яка подає апеляційну скаргу, відповідних вимог процесуального закону щодо строків оскарження судового рішення.

Постановляючи ухвали про відмову у відкритті апеляційного провадження за апеляційними скаргами ОСОБА_2 та ОСОБА_6 , суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_2 була присутня у судовому засіданні 30 листопада 2020 року, коли було ухвалено оскаржуване рішення (т. 5, а. с. 110-113), 09 квітня 2021 року ОСОБА_2 та ОСОБА_6 подали відзиви на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду м. Львова від 30 листопада 2020 року, які були підписані ними власноручно (т. 5, а. с. 225-228, а. с. 229-232), що свідчить про те, що вони були ознайомлені із оскаржуваним рішенням.

З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції зазначив, що вказані підстави для поновлення строку є неповажними, оскільки вони не пов`язані із об`єктивними перешкодами, істотними труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливлюють своєчасне подання апеляційної скарги, та дійшов правильного висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України.

При вирішенні питання про поновлення строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції правильно посилався на те, що безпідставне поновлення строку на оскарження рішення суду є порушенням вимог статті 6 Конвенції у такому його елементі справедливого судового розгляду як принцип правової визначеності.

Таким чином, суд апеляційної інстанції, врахувавши вимоги наведених норм закону, перевіривши доводи заявників щодо підстав для поновлення строку на апеляційне оскарження та встановивши, що ці підстави є неповажними, дійшов правильного висновку про відмову у відкритті апеляційного провадження на підставі пункту 4 частини першої статті 358 ЦПК України.

Підстав вважати, що апеляційний суд допустив порушення норм процесуального права, немає.

З урахуванням наведеного ухвали Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року підлягають залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на те, що постанова Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року прийнята, ухвали Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року постановлені з додержанням норм процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційних скарг ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_6 без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані постанова суду апеляційної інстанції та ухвали суду апеляційної інстанції підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат за подання касаційних скарг Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 410, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року залишити без задоволення.

Постанову Львівського апеляційного суду від 13 травня 2021 року залишити без змін.

Касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_5 на ухвали Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року залишити без задоволення.

Ухвали Львівського апеляційного суду від 22 червня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко