Рішення

від 15.07.2022 по справі 160/5692/22

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 липня 2022 року Справа № 160/5692/22

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді: Турової О.М.,

розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи в порядку письмового провадження у місті Дніпрі адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування в частині вимоги про сплату боргу (недоїмки), -

ВСТАНОВИВ:

19.04.2022 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (далі ГУ ДПС у Дніпропетровській області, відповідач), в якій позивач просить:

- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління Державної податкової служби у Дніпропетровській області від 22.02.2021 року №Ф-330532-55 в частині визначення ОСОБА_1 суми боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування у розмірі 34385,68грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначається, що дійсно ОСОБА_1 був зареєстрований як суб`єкт підприємницької діяльності - фізична особа-підприємець, проте, у період з січня 2018 року по грудень 2020 року позивач фактично підприємницьку діяльність не здійснював та не отримував доходів від провадження підприємницької діяльності. При цьому, в період нарахування заборгованості з єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі ЄСВ, єдиний внесок) згідно зі спірною вимогою він взагалі не був платником ЄСВ, оскільки з січня 2018 року по грудень 2020 року, включно (крім червня 2020 року), він мав постійне офіційне місце роботи та працював як найманий працівник, зокрема, з 11.01.2017р. по 22.05.2020р. позивач працював директором на ТОВ «ПОДІЯ СЬОГОДНІ» (код ЄДРПОУ 40138047) (змінено назву на ТОВ «ДЕКІДС ДНІПРО») та з 21.07.2020р. по 31.12.2020р., включно, позивач працював головним редактором ТОВ «М.О.С. Медіа» (код ЄДРПОУ 38028677), а, отже, ЄСВ за нього регулярно нараховували та сплачували роботодавці в розмірі не менше мінімального страхового внеску, що підтверджується відповідними довідками Пенсійного фонду України форми ОК-7 «Індивідуальні відомості про застраховану особу». За наведених обставин, позивач вважає, що протягом періоду з січня 2018 року по грудень 2020 року, включно (крім червня 2020 року), він не був страхувальником у розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування» №2464-VI (далі Закон №2464-VI) в статусі фізичної особи-підприємця, одночасно, в розумінні цього Закону, позивач є застрахованою особою і єдиний внесок за нього регулярно нараховували та сплачували роботодавці в розмірі не менше мінімального страхового внеску, відтак, позивачеві неправомірно нараховано єдиний внесок за І-ІV квартали 2018 року, за І-ІV квартали 2019 року, за І квартал 2020 року та за ІІІ-ІV квартал 2020 року на загальну суму 34385,68грн. Відповідно, подвійне нарахування єдиного внеску одній особі за один і той самий період є протиправним за відсутності доходу у позивача як у фізичної особи-підприємця та не здійснення ним господарської діяльності. Водночас, за ІІ квартал 2020 року ЄСВ у сумі 1039,06грн. відповідачем визначено правомірно, отже, в цій частині вимога про сплату боргу (недоїмки) від 22.02.2021 року №Ф-330532-55 позивачем не оскаржується. Також позивач зауважував, що штрафна санкція у сумі 340,00грн., нарахована позивачеві по єдиному внеску згідно з рішенням про застосування штрафних санкцій за несвоєчасну подачу декларації єдиного внеску №0528721314 від 10.10.2018р. та №0528681314 від 10.10.2018р., сплачена позивачем 25.10.2018р., що підтверджується листом відповідача від 01.02.2022 року №9511/6/04-36-13-07-11. Таким чином, на думку позивача, спірна вимога в оскаржуваній частині є протиправною та підлягає скасуванню. Також позивачем у позовній заяві заявлено клопотання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у сумі 6000,00грн.

Разом із позовною заявою ОСОБА_1 подано до суду заяву про забезпечення позову.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 20.04.2022р. заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову в адміністративній справі №160/5692/22 за позовною заявою ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу задоволено у повному обсязі та зупинено стягнення на підставі виконавчого документа - вимоги про сплату боргу (недоїмки) №Ф-330532-55 У від 22.02.2021 року, яка видана Головним управлінням ДПС у Дніпропетровській області, про стягнення з ОСОБА_1 боргу у розмірі 35424,74грн. у виконавчому провадженні №68084874, відкритому державним виконавцем Заводського відділу ДВС у м. Кам`янське Кам`янського району Дніпропетровської області Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) Павлюк А.Р. 11.01.2021 року, до набрання законної сили судовим рішенням у справі №160/5692/22.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2022 року позовна заява ОСОБА_1 залишена без руху та позивачеві надано строк - десять днів з дня отримання копії цієї ухвали, для усунення недоліків шляхом подання до суду належним чином завірених копій доданих до позовної заяви документів для відповідача.

На виконання вимог вказаної ухвали суду 25.04.2022р. представником позивача було усунуті означені недоліки позовної заяви. Також представником позивача в позовній заяві заявлено клопотання про поновлення стоку на подання адміністративного позову.

Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 16.05.2022р. клопотання ОСОБА_1 про поновлення процесуального строку звернення до суду з адміністративним позовом задоволено, поновлено ОСОБА_1 строк звернення до суду з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 22.02.2021 року №Ф-330532-55 Головного управління ДПС у Дніпропетровській області в частині визначення ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) суми боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску у сумі 34385,68 грн., прийнято до розгляду вищевказану позовну заяву ОСОБА_1 та відкрито провадження в адміністративній справі №160/5692/22 за цією позовною заявою, призначено цю справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (у письмовому провадженні) з 16.06.2022 року за наявними у справі матеріалами, а також встановлено відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву протягом п`ятнадцяти днів з дня отримання ухвали.

Також вказаною ухвалою суду від 16.05.2022р. витребувано у Головного управління ДПС у Дніпропетровській області детальний розрахунок суми боргу (недоїмки), визначеної у вимозі про сплату боргу (недоїмки) від 22.02.2021 року №Ф-330532-55, із зазначенням за який період та на якій підставі нарахована така заборгованість і в якій сумі.

17.06.2022 року до суду надійшов відзив ГУ ДПС у Дніпропетровській області на позовну заяву ОСОБА_1 , в якому відповідач пред`явлений позов не визнав, заперечував проти його задоволення і просив повністю відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що за даними інформаційної системи податкового органу ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ) з 29.11.1999 року по 11.02.2022 року перебував на податковому обліку в ГУ ДПС у Дніпропетровській області (Кам`янський ДПІ (м. Кам`янське) як фізична особа-підприємець (з 01.01.2012р. до 01.01.2016р. на спрощеній системі оподаткування, з 01.01.2016р. по 11.02.2022р. на загальній системі оподаткування), з 11.02.2022р. перебуває в процесі припинення, але з обліку не знятий (КОР не пусті), отже, відповідно до п.4 ч.1 ст.4 Закону №2464-VI протягом вищевказаного періоду позивач був платником єдиного внеску. При цьому, п.1 ч.2 ст.7 Закону №2464-VI, в редакції Закону від 19.04.2014р., передбачений обов`язок фізичної особи-підприємця сплачувати єдиний внесок, незалежно від отримання доходу, у розмірі не меншому мінімального страхового внеску за місяць. Із врахуванням зазначеного, контролюючим органом в ІКП ФОП ОСОБА_1 по коду платежу 71040000 за 2017-2020 роки проведено щоквартальні нарахування ЄСВ на загальну суму 38128,74грн., які включають єдиний соціальний внесок за 2017 рік у сумі 8448,00грн. (граничний строк сплати до 09.02.2018;); за 2018 рік: 1 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.04.2018 року; 2 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.07.2018 року; 3 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.10.2018 року; 4 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 21.01.2019 року; донараховану відповідно до рішення про застосування штрафних санкцій за несвоєчасну подачу декларації єдиного внеску №0528721314 від 10.10.2018р. та №0528681314 від 10.10.2018р. штрафну санкцію у сумі 340,00грн., з граничним строком сплати до 03.11.2018р.; за 2019 рік: 1 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 19.04.2019 року; 2 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 19.07.2019 року; 3 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 21.10.2019 року; 4 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 20.01.2020 року; за 2020 рік: 1 квартал 2020 року у сумі 2078,12 грн., граничний строк сплати до 21.04.2020 року; 2 квартал 2020 року у сумі 1039,06 грн., граничний строк сплати до 20.07.2020 року; 3 квартал 2020 року у сумі 3178,12 грн., граничний строк сплати до 19.10.2020 року; 4 квартал 2020 року у сумі 2200,00грн., граничний строк сплати до 19.01.2021р. При цьому, станом на 01.01.2018р. в ІКП ФОП ОСОБА_1 по коду платежу 71040000 обліковувалась переплата (авансові платежі) в сумі 2364,00грн., а 25.10.2018 року позивачем сплачено єдиний внесок у сумі 340,00 грн. (штрафна санкція). У зв`язку із несплатою позивачем у встановлені законом строки сум нарахованих зобов`язань з ЄСВ у повному обсязі, станом на 31.01.2021р. у останнього, з урахуванням наявної на 01.01.2018р. переплати та здійсненої 25.10.2018р. сплати, утворився борг (недоїмка) з єдиного внеску у загальному розмірі 35424,74грн., на який відповідно до Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої Наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015р. №449, і винесено спірну вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 22.02.2021 року №Ф-330532-55, адже на кінець календарного місяця у позивача в ІКП була наявна недоїмка зі сплати єдиного внеску саме на цю суму. В подальшому, 28.01.2022 року ОСОБА_1 сплачено 482,73грн. за рахунок стягнення в межах виконавчого провадження (платіжне доручення №1310 від 26.01.2022р.), у зв`язку із чим, станом на 10.06.2022р. в ІКП позивача по коду платежу 71040000, з урахуванням часткової сплати, обліковується заборгованість зі сплати єдиного внеску в сумі 34942,01грн. Отже, вищенаведене свідчить про те, що ГУ ДПС у Дніпропетровській області під час прийняття спірної вимоги про сплату боргу (недоїмки) діяло у межах повноважень та у спосіб, які визначені чинним законодавством, що свідчить про відсутність підстав для скасування цієї вимоги про сплату боргу.

04.07.2022р. до суду від позивача надійшла відповідь на відзив, в якій останнім висловлено позицію, аналогічну викладеній у позовній заяві.

15.07.2022р. до суду від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких останнім висловлено позицію, аналогічну викладеній у відзиві на позовну заяву.

Відповідно до ч.1 ст.257 КАС України, за правилами спрощеного позовного провадження розглядаються справи незначної складності.

Згідно з ч.1 ст.258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Частиною 4 статті 243 КАС України встановлено, що судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.

Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Зважаючи на наведене та відповідно до вимог ст.ст. 243, 250, 257, 258-262 КАС України, справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.

Дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази, а також проаналізувавши зміст норм матеріального та процесуального права, що регулюють спірні правовідносини, суд доходить висновку про часткове задоволення позовних вимог, з огляду на таке.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 ) 29.11.1999р. зареєстрований як фізична особапідприємець, про що внесено відповідний запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, номер 22230170000006217.

З 29.11.1999р. по 11.02.2022р. ОСОБА_1 перебував на податковому обліку в ГУ ДПС у Дніпропетровській області (Кам`янський ДПІ (м. Кам`янське) як фізична особа-підприємець (з 01.01.2012р. до 01.01.2016р. на спрощеній системі оподаткування, з 01.01.2016р. по 11.02.2022р. на загальній системі оподаткування).

11.02.2022р. до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (підстава припинення: за власним рішенням, номер запису: 2002230060003006217).

Водночас, 22 лютого 2021 року ГУ ДПС у Дніпропетровській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-330532-55, відповідно до якої за ОСОБА_1 станом на 31.01.2021 року обліковується борг (недоїмка) зі сплати єдиного внеску на загальну суму 35424,74грн., в тому числі: недоїмка 35084,74грн. та штраф 340,00грн.

Як слідує з інтегрованої картки платника ЄСВ ФОП ОСОБА_1 та наданого відповідачем на виконання вимог ухвали суду від 16.05.2022р. детального розрахунку суми боргу (недоїмки), визначеної у вимозі про сплату боргу (недоїмки) від 22.02.2021 року №Ф-330532-55, заборгованість з ЄСВ, вказана у цій вимозі становить 35424,74грн. та нарахована позивачеві за період 2017-2020р.р., а саме:

- за 2017 рік у сумі 8448,00грн. з граничним строком сплати до 09.02.2018;

- за 2018 рік у сумі 9828,72грн., а саме: за 1 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.04.2018 року; за 2 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.07.2018 року; за 3 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 19.10.2018 року; за 4 квартал 2018 року у сумі 2457,18 грн., з граничним строком сплати до 21.01.2019 року;

- донарахована відповідно до рішення про застосування штрафних санкцій за несвоєчасну подачу декларації єдиного внеску №0528721314 від 10.10.2018р. та №0528681314 від 10.10.2018р. штрафна санкція у сумі 340,00грн., з граничним строком сплати до 03.11.2018р.;

- за 2019 рік у сумі 11016,72грн.: за 1 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 19.04.2019 року; за 2 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 19.07.2019 року; за 3 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 21.10.2019 року; за 4 квартал 2019 року у сумі 2754,18 грн., граничний строк сплати до 20.01.2020 року;

- за 2020 рік у сумі 8435,30грн.: за 1 квартал 2020 року у сумі 2078,12 грн., граничний строк сплати до 21.04.2020 року; за 2 квартал 2020 року у сумі 1039,06 грн., граничний строк сплати до 20.07.2020 року; за 3 квартал 2020 року у сумі 3178,12 грн., граничний строк сплати до 19.10.2020 року; за 4 квартал 2020 року у сумі 2200,00грн., граничний строк сплати до 19.01.2021р., -

а всього на загальну суму 38128,74грн. (8448,00грн. + 9828,72грн. + 340,00грн. + 11016,72грн. + 8435,30грн.)

При цьому, оскільки станом на 01.01.2018р. в ІКП ФОП ОСОБА_1 по коду платежу 71040000 обліковувалась переплата (авансові платежі) в сумі 2364,00грн., а 25.10.2018 року позивачем сплачено єдиний внесок у сумі 340,00 грн. (штрафна санкція), проте, інші нараховані грошові зобов`язання з ЄСВ позивачем у встановлені законом строки сплачені у повному обсязі не були, станом на 31.01.2021р. у останнього утворився борг (недоїмка) з єдиного внеску у загальному розмірі 35424,74грн. (38128,74грн. 2364,00грн. 340,00грн.), яка і вказана відповідачем у вимозі про сплату боргу (недоїмки) від 22.02.2021 року №Ф-330532-55.

Незгода позивача з означеною вимогою в частині визначення нею заборгованості з єдиного внеску за І-ІV квартали 2018 року, за І-ІV квартали 2019 року, за І квартал 2020 року та за ІІІ-ІV квартал 2020 року на загальну суму 34385,68грн., стала підставою для звернення до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зважає на таке.

Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України (далі - ПК України) в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов`язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов`язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань) в частині відносини, які виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців та нормами Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - Закон №2464-VI) в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

За змістом приписів статті 2 Закону №2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов`язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.

Згідно з абзацом другим пункту 1 частини першої статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Пунктом 4 частини першої статті 4 Закону №2464 з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб-підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:

- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України Про оплату праці, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Верховний Суд вже неодноразово вирішував зазначене питання. Зокрема, у постановах від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19), від 4 грудня 2019 року (справа №440/2149/19), від 23 січня 2020 року (справа №480/4656/18) висловлено правову позицію, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

З урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ.

При цьому, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте, за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте, фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

З огляду на предмет спору у цій справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд доходить висновку, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Таким чином, з урахуванням наведеного, суд при вирішенні спору повинен, зокрема, перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення ним підприємницької діяльності та отримання ним доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19 (адміністративне провадження №К/9901/28514/19).

Задля визначення наявності у особи статусу фізичної-особи підприємця має першочергове значення для вирішення питання щодо наявності обов`язку сплати єдиного внеску.

З метою встановлення наявності такого статусу у відповідних осіб, суд звертає увагу на наступне правове регулювання.

01 липня 2004 року набув чинності Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (у подальшому змінено назву на Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»).

Відповідно до частини першої статті 4 вказаного Закону державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру.

01 липня 2010 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» №2390-VI (далі - Закон № 2390-VI), який набув чинності 03 березня 2011 року.

Відповідно до ч.1 ст.10 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (тут і далі в редакції, чинній станом на час формування спірної вимоги) якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Згідно з ч.8 ст.4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи підприємця.

Приписами п.4 ст.13 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» встановлено, що відомості з Єдиного державного реєстру про державну реєстрацію про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця є підставою для зняття їх з обліку в органах державної статистики, державної фіскальної служби, Пенсійного фонду України та/або вчинення інших дій відповідно до законодавства.

Згідно з ч.3 ст.46 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців фізична особа позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця.

Як зазначалося вище, судом встановлено та позивачем визнається, що відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 був зареєстрований як фізична особа-підприємець з 29.11.1999р., про що в подальшому до цього Єдиного державного реєстру внесено запис про фізичну особу-підприємця ОСОБА_1 (номер запису 22230170000006217); з 29.11.1999р. позивач взятий на облік в контролюючих органах як платник податків (номер взяття на облік: 5627).

Запис про припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_1 на підставі власного рішення внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 11.02.2022р. (запис номер: 2002230060003006217).

Таким чином, відомостей щодо перебування ФОП ОСОБА_1 в стані припинення, про недійсність його свідоцтва про державну реєстрацію тощо у період 2017-2020 років Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не містив. Отже, протягом цього періоду ОСОБА_1 мав статус фізичної особи-підприємця.

При цьому, у зв`язку із встановленням судом обставин наявності у позивача станом на час формування спірної вимоги, а також протягом періоду, за який цією вимогою визначено борг з ЄСВ, статусу фізичної особи-підприємця, слід звернути увагу на наступне правове регулювання.

Підпунктом 14.1.195 пункту 14.1 статті 14 ПК України надано визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону №2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:

- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом №2464-VI не врегульовано.

Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ.

Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте, за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов`язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.

Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов`язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте, фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов`язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.

З огляду на предмет спору у цій справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд доходить висновку, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону №2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДПС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

Таким чином, з урахуванням наведеного, суд при вирішенні спору повинен, зокрема, перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення ним підприємницької діяльності та отримання ним доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19 (адміністративне провадження №К/9901/28514/19).

Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Як встановлено судом з наданих відповідачем інтегрованої картки платника ЄСВ ФОП ОСОБА_1 та детального розрахунку суми боргу (недоїмки), визначеної у вимозі про сплату боргу (недоїмки) від 22.02.2021 року №Ф-330532-55, заборгованість з ЄСВ, вказана у цій вимозі становить 35424,74грн. та нарахована позивачеві за період 2017-2020р.р.

Водночас, судом встановлено, що ОСОБА_1 в період з 11 січня 2017 року по 22.05.2020р. та з 21.07.2020р. по 31.12.2020р., включно, мав постійне офіційне місце роботи та працював як найманий працівник.

Так, з 11.01.2017р. по 22.05.2020р. позивач працював директором в ТОВ «ПОДІЯ СЬОГОДНІ» (код ЄДРПОУ 40138047) (змінено назву на ТОВ «ДЕКІДС ДНІПРО»), що підтверджується наказом №2-к від 10 січня 2017 року ТОВ «ПОДІЯ СЬОГОДНІ» про прийняття на посаду директора цього підприємства з 11 січня 2017 року; протоколом загальних зборів засновників ТОВ «ПОДІЯ СЬОГОДНІ» від 10 січня 2017 року про призначення на посаду директора даного підприємства Позивача з 11.01.2017 року; рішенням єдиного учасника ТОВ «ПОДІЯ СЬОГОДНІ» від 22.05.2020 року про звільнення з посади директора товариства; довідками ТОВ «ДЕКІДС ДНІПРО» про нараховану та виплачену ОСОБА_1 заробітну плату від 03.02.2022р. за вих. №1.

Крім цього, з 21.07.2020р. по 31.12.2020р., включно, позивач працював головним редактором ТОВ «М.О.С. Медіа» (код ЄДРПОУ 38028677), що підтверджується наказом ТОВ «М.О.С. Медіа» від 21.07.2020р. №4-к про прийняття на роботу та довідкою від 04.02.2022р. вих. №3 про нараховану заробітну плату в період з липня 2020 року по грудень 2020 року.

При цьому, факт сплати страхових внесків за позивача його роботодавцями ТОВ «ПОДІЯ СЬОГОДНІ» (код ЄДРПОУ 40138047) (змінено назву на ТОВ «ДЕКІДС ДНІПРО») та ТОВ «М.О.С. Медіа» (код ЄДРПОУ 38028677) за період з січня 2017 року по травень 2020 року, включно, та з липня 2020 року по грудень 2020 року, включно, підтверджується Довідкою з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування «Індивідуальні відомості про застраховану особу» (Форма ОК-7), що міститься у матеріалах справи.

Водночас Закон №2464-VI не містить норм щодо обов`язку фізичної особи - підприємця сплачувати єдиний внесок за себе самостійно у разі, коли така особа не веде підприємницьку діяльність, а працевлаштована як найманий працівник за трудовим договором і єдиний внесок за неї сплачує роботодавець.

Зважаючи на те, що основоположним принципом збору єдиного внеску є обов`язковість законодавчого визначення умов і порядку його сплати, відсутність у законі конкретної вказівки на необхідність сплати єдиного внеску у вищеописаному випадку свідчить на користь висновку про відсутність у позивача обов`язку з його сплати.

Крім того, визначальним у контексті саме цього спору на думку суду є мета сплати єдиного внеску - отримання особою права на соціальне забезпечення у разі настання страхового випадку.

Позивачу таке право гарантоване за рахунок її участі в системі загальнообов`язкового державного соціального страхування як найманого працівника та сплати єдиного внеску за неї роботодавцем за основним місцем роботи.

Застосування судом вищенаведених правових норм відповідає правовим висновкам Верховного Суду, висловленим у постановах від 27.11.2019 у справі № 160/3114/19, від 04.12.2019 у справі № 404/2149/19, від 23.01.2020 у справі № 480/4656/18, від 18.03.2020 у справі № 140/1777/19.

Враховуючи зазначене, Верховний Суд у постанові від 04.12.2019р. у справі №440/2149/19 сформував правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Отже, позиція контролюючого органу про наявність у позивача обов`язку щодо сплати єдиного внеску незалежно від факту перебування його у трудових відносинах є протиправною.

Таким чином, встановлені обставини свідчать про те, що в період з січня 2017 року по травень 2020 року, включно, та з липня 2020 року по грудень 2020 року, включно, позивач був застрахованою особою і платниками єдиного внеску за нього були його роботодавці, що, в свою чергу, свідчить про те, що ОСОБА_1 у ці періоди не був платником ЄСВ у розумінні приписів частини першої статті 4 Закону №2464-VI.

Відтак, у контролюючого органу відсутні підстави для нарахування позивачеві зобов`язань зі сплати ЄСВ за період з січня 2017 року по травень 2020 року, включно, та з липня 2020 року по грудень 2020 року, включно, на загальну суму 37442,38грн. (8448грн. (2017р.) + 9828,72грн. (2018р.) + 11016,72грн. (2019р.) + 2078,12грн. (І квартал 2020 року) + 692,70грн. (квітень, травень 2020 року (1039,06грн. (ІІ квартал 2020 року) : 3 = 346,35 х 2) + 3178,12грн. (ІІІ квартал 2020 року) + 2200,00грн. (ІV квартал 2020 року).

При цьому, зобов`язання з ЄСВ за липень 2020 року у сумі 346,35грн. позивачеві визначені вірно, з чим погоджується і сам позивач, оскільки у цей період ОСОБА_1 найманим працівником не був, водночас, перебував у статусі фізичної особи-підприємця, що ним також визнається.

Також позивачем не оскаржується нарахування йому штрафних санкцій у сумі 340,00грн. відповідно до рішення про застосування штрафних санкцій за несвоєчасну подачу декларації єдиного внеску №0528721314 від 10.10.2018р. та №0528681314 від 10.10.2018р. штрафна (граничний строк сплати штрафної санкції до 03.11.2018р.), відтак, такі зобов`язання контролюючим органом також визначено вірно.

Разом з цим, враховуючи, що станом на дату формування оскаржуваної вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 22.02.2021 року №Ф-330532-55 штрафна санкція, застосована до позивача відповідно до рішення про застосування штрафних санкцій за несвоєчасну подачу декларації єдиного внеску №0528721314 від 10.10.2018р. на суму 340,00грн. вже була сплачена ОСОБА_1 25.10.2018 року, що визнається самим відповідачем та підтверджується ІКП позивача, а також враховуючи, що станом на 01.01.2018р. в ІКП ФОП ОСОБА_1 по коду платежу 71040000 обліковувалась переплата (авансові платежі) в сумі 2364,00грн., що також визнається контролюючим органом у відзиві на позовну заяву та підтверджується відомостями з ІКП позивача, виникле у позивача зобов`язання з ЄСВ за червень 2020 року у сумі 346,35грн., яке визнається позивачем та підтверджене у ході розгляду цієї справи, фактично погашається за рахунок вищевказаної переплати на суму 2364,00грн., що була наявна станом на 01.01.2018р.

Відтак, з урахуванням наведеного у сукупності та зважаючи на встановлення судом протиправності визначення відповідачем позивачеві зобов`язань з ЄСВ за період з січня 2017 року по травень 2020 року, включно, та з липня 2020 року по грудень 2020 року, включно, на загальну суму 37442,38грн., і підтвердження правильності визначення контролюючим органом позивачеві зобов`язань зі сплати ЄСВ лише за червень 2020 року у сумі 346,35грн., які фактично вважаються погашеними за рахунок наявної у позивача станом на 01.01.2018р. переплати з ЄСВ на суму 2364,00грн., наявність якої відповідачем визнається, а також враховуючи самостійне погашення позивачем штрафної санкції у сумі 340,00грн. до формування спірної вимоги, суд доходить висновку, що будь-яка заборгованість з ЄСВ станом на дату формування спірної вимоги 22.02.2021р. у ОСОБА_1 була відсутня.

За наведених обставин, з метою ефективного захисту порушених прав позивача, керуючись приписами частини 2 статті 9 КАС України, якими передбачено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог, при цьому, суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, суд вважає за необхідне та доцільне вийти за межі заявлених позовних вимог та визнати протиправною і скасувати вимогу ГУ ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) від 22.02.2021 року №Ф-330532-55 у повному обсязі.

Таким чином, суд доходить висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Питання щодо розподілу судових витрат врегульовані ст.139 КАС України.

Згідно з абзацом 1 частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З огляду на положення вказаної статті та зважаючи на задоволення позовних вимог у повному обсязі, понесені позивачем судові витрати зі сплати судового збору у загальному розмірі 992,40грн. підлягають відшкодуванню на користь останнього шляхом стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Дніпропетровській області коштів у вказаній сумі.

Крім того, позивачем у позові заявлено клопотання щодо стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем, у розмірі 6000,00грн., при вирішенні якого суд керуються наступними нормами КАС України.

Так, за змістом приписів ч.1 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини третьої статті 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Частинами 1 та 2 статті 134 КАС України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини четвертої цієї статті для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката, виходячи із положень частини п`ятої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до частини 6 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина сьома статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Як зазначалося вище, за правилами частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з ч.7 ст.139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись (частина дев`ята статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України).

Зміст наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Суд звертає увагу на те, що при визначенні суми відшкодування судових витрат суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг. Витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо.

Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди мають досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Тобто, суд під час вирішення питання щодо розподілу судових витрат зобов`язаний оцінити рівень витрат на правничу допомогу обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 26.09.2018 року у справі №816/416/18.

Так, з аналізу положень статті 134 КАС України слідує, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню у судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною.

Водночас, відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов`язаний навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами, подавши відповідне клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги, а суд, керуючись принципом співмірності, обґрунтованості та фактичності, вирішує питання розподілу судових витрат керуючись критеріями, закріпленими у статті 139 КАС України.

Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постановах Верховного Суду від 09.03.2021р. у справі №200/10535/19-а, від 05.08.2020р. у справі №640/15803/19.

Відповідно до статті 59 Конституції України кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Приписами п.4 ч.1 ст.1 Закону України від 05 липня 2012 року №5076-VI «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» (далі - Закон №5076-VI) передбачено, що договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 Закону №5076-VI визначено такі види адвокатської діяльності, як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Відповідно до п. 6, 9 ч. 1 ст. 1 Закону №5076-VI інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Згідно зі ст.30 Закону №5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду від 30.09.2009р. №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Отже, з викладеного слідує, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Відповідно до статті 28 Правил адвокатської етики, схвалених Установчим З`їздом адвокатів України від 17.11.2012 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час на виконання доручення.

Таким чином, витрати на правову допомогу мають бути документально підтверджені та доведені договором про надання правничої допомоги, актами приймання-передачі наданих послуг, платіжними документами про оплату таких послуг, розрахунками таких витрат тощо. Водночас, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, суди мають досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категорії складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Аналогічна правова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 19.09.2019р. у справі №810/2760/17.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України, від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України , від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України, від 30 березня 2004 року у справі Меріт проти України , заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Верховним Судом у постанові від 27.06.2018 року у справі №826/1216/16 зазначено, що склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критеріїв реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Аналогічна правова позиція зазначена у постанові Верховного Суду від 08.04.2020р. у справі №922/2685/19.

Такі самі критерії використовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ).

Так, у рішенні ЄСПЛу справі «East/West Alliance Limited» проти України», оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, суд виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), №34884/97, рішення від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України», рішення від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України», рішення від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України», рішення від 30 березня 2004 року у справі «Меріт проти України»).

При цьому, у рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Крім того, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного суду, висловленою у постанові від 23.04.2019р. у справі №826/9047/16.

Так, на підтвердження вимог про стягнення з відповідача на користь позивача витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 6000,00грн. останнім надано Договір про надання правничої допомоги від 25.01.2022р., укладений між ОСОБА_1 , як Клієнтом, та адвокатом Ковальчуком Денисом Юрійовичем; ордер серії АЕ №1132199 від 17.04.2022р., виписаний на підставі Договору про надання правничої допомоги від 25.01.2022р., копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю Ковальчука Д.Ю. №2709 від 29.10.2012р. та акт від 18.04.2022р. приймання наданої правничої допомоги за Договором про надання правничої допомоги від 25.01.2022р.

Відповідно до п.1.1 Договору про надання правничої допомоги від 25.01.2022р. Адвокат зобов`язується надати Клієнту правничу допомогу з питань визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) ГУ ДПС у Дніпропетровській області від 22.02.2021р. №Ф-330532-55, а Клієнт зобов`язується прийняти та оплатити правову допомогу на умовах, передбачених цим Договором.

Згідно з п.1.2 цього Договору з метою надання правничої допомоги, передбаченої п.1.1 Договору, Адвокат готує, підписує та подає до Дніпропетровського окружного адміністративного суду позовну заяву про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) ГУ ДПС у Дніпропетровській області від 22.02.2021р. №Ф-330532-55 та представляє Клієнта в суді з усіма правами, передбаченими КАС України.

Пунктом 5.1 Договору вартість наданої правничої допомоги за даним Договором становить 6000,00грн.

Відповідно до Акта від 18.04.2022р. приймання наданої правничої допомоги за Договором про надання правничої допомоги від 25.01.2022р. Адвокат надав, а Клієнт приймав наступну правничу допомогу: підготовка позовної заяви від імені Клієнта до Дніпропетровського окружного адміністративного суду про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) ГУ ДПС у Дніпропетровській області від 22.02.2021р. №Ф-330532-55 в частині визначення боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску у сумі 34385,68грн. кількість годин 3, вартість однієї години 2000,00грн., загальна вартість наданої правничої допомоги 6000,00грн.

Посилаючись на вищевказані докази, позивач просить стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 6000,00грн.

При цьому, відповідач у своєму відзиві на позов та у запереченнях на відповідь на відзив заперечував проти стягнення з нього на користь позивача вищевказаних витрат на правничу допомогу у повному обсязі, посилаючись на їх не співмірність зі складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, відтак, їх необґрунтованість та завищення їх розміру.

Вирішуючи питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу в даній адміністративній справі, судом враховано наступне.

По-перше, дана справа не викликає складності у правовому розумінні, та є справою незначної складності, відповідно до вимог п.10 ч.6 ст.12 КАС України, а також на наявність установленої практики з вирішення цієї категорії спорів.

Справа розглянута у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), є нескладною. У судових засіданнях адвокат участі не брав.

По-друге, при визначенні суми відшкодування суд повинен виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Суд погоджується з доводами відповідача з приводу неспівмірності заявлених до стягнення витрат з категорією та складністю справи, позаяк, як зазначалося вище, дана справа не викликає складності у правовому розумінні та не містить великого обсягу досліджуваних доказів, а також не потребує складання значної кількості процесуальних документів учасниками справи. У даному випадку представником позивача подано до суду лише позовну заяву та відповідь на відзив, який є аналогічним позовній заяві, водночас, будь-які додаткові пояснення щодо суті спору останнім не подавалися. Також представник позивача не брав участі у розгляді справи, оскільки дана справа розглянута судом в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників, тобто без проведення судового засідання (у письмовому провадженні).

З урахуванням викладеного, суд вважає, що витрати на професійну правничу допомогу у сумі 6000,00грн. є неспівмірними з наданим адвокатом обсягом послуг у суді. У поданих документах жодним чином не обґрунтовано вартість наданих правових послуг з урахуванням їх обсягу відповідно до умов Договору, часу, витраченого адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), та, виходячи з предмету спору та характеру спірних відносин, розгляду і вирішення справи як незначної складності у спрощеному позовному провадженні, тобто без проведення судових засідань, отже заявлені до стягнення витрати на професійну правничу допомогу не відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, а тому не можуть бути стягнуті у заявленому розмірі.

В той же час, оскільки позивач, у зв`язку із протиправними діями відповідача був вимушений звернутися до суду за захистом порушених прав, у зв`язку із чим ним було понесено витрати на професійну правничу допомогу, враховуючи принцип співмірності та задоволення позовних вимог у повному обсязі, суд доходить висновку про необхідність присудження на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача понесених ним витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2000,00грн., оскільки така вартість наданих адвокатом послуг є обґрунтованою та співмірною зі складністю справи, ціною позову та обсягом наданої адвокатом правничої допомоги.

З огляду на наведене, суд доходить висновку, що підтвердженими належними та допустимими в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України доказами є витрати позивача на професійну правничу допомогу у сумі 2000,00грн.

Відтак, у стягненні решти витрат на професійну правничу допомогу у сумі 4000,00грн., про відшкодування якої просив позивач, слід відмовити у зв`язку із не наданням позивачем належних доказів їх співмірності та розумності, а також того, що вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.

При цьому, суд зазначає, що в Кодексі адміністративного судочинства України у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, імплементовано нову процедуру відшкодування витрат на професійну правову допомогу, однією з особливостей якої є те, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Аналогічний підхід щодо застосування положення частини сьомої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України у разі відсутності документа про оплату позивачем витрат на професійну правничу допомогу, за умови погодження сторонами при укладанні договору про надання правничої допомоги оплати таких витрат у майбутньому, застосовано Верховним Судом у постановах від 26 червня 2019 року у справі №813/481/18, від 29 жовтня 2020 року у справі №686/5064/20, від 21 січня 2021 року у справі №280/2635/20.

Керуючись ст. ст. 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) до Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 44118658, місцезнаходження: вул. Сімферопольська, 17-А, м. Дніпро, 49600) про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) задовольнити у повному обсязі.

Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Дніпропетровській області про сплату боргу (недоїмки) від 22 лютого 2021 року №Ф-330532-55.

Стягнути з Головного управління ДПС у Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 44118658, місцезнаходження: вул. Сімферопольська, 17-А, м. Дніпро, 49600) за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (р.н.о.к.п.п. НОМЕР_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 ) судові витрати зі сплати судового збору у сумі 992,40грн. (дев`ятсот дев`яності дві гривні 40 копійок) та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 2000,00грн. (дві тисячі гривень 00 копійок).

У стягненні з відповідача решти витрат на професійну правничу допомогу - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до Третього апеляційного адміністративного суду в порядку та у строки, передбачені ст.ст. 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Повний текст рішення суду складено 15 липня 2022 року.

Суддя: О.М. Турова