Рішення

від 12.10.2022 по справі 910/2602/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

12.10.2022Справа № 910/2602/22

Господарський суд міста Києва у складі: головуючого судді Князькова В.В. за участю секретаря судового засідання Дупляченко Ю.О. розглянувши у відкритому судовому засіданні справу

за позовом Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва,

до відповідача1 Київської міської ради

до відповідача 2 Комунального підприємства "Київтранспарксервіс"

до відповідача 3 Фізичної особи - підприємця Фітро Тетяни Богданівни

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Навчально-виховний комплекс допрофесійної підготовки та технічної творчості молоді м.Києва

про визнання протиправним та скасування пункту рішення, визнання недійсним договору, -

За участю представників сторін:

від позивача: Угринович О.М.

від відповідача 1: Івашова Г.Л.

від відповідача 2: Ковтунець Ю.С.

від відповідача 3: не з`явився

від третьої особи: Желепа О.М.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Керівник Солом`янської окружної прокуратури міста Києва звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Київської міської ради, Комунального підприємства "Київтранспарксервіс", Фізичної особи - підприємця Фітро Тетяни Богданівни про: визнання протиправним та скасування пункту 10 (Солом`янський район «Спеціально обладнані майданчики для паркування» (територіальне розміщення паркувального майданчика (II зона)) таблиці 1 до додатку 5 рішення Київської міської ради від 23.06.2011 №242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» (із змінами та доповненнями в редакції №2185/2226 від 31.08.2021) за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» закріплено спеціально обладнаний майданчик для паркування за адресою: м. Київ, вул. Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А на 74 паркомість (загальна плоша земельної ділянки 1850 кв. м.); визнання недійсним договору від 25.03.2021 №ДНП-2021-03/32 «Про надання майданчика для експлуатації утримання та облаштування», укладеного між Комунльним підприємством «Київтранспарксервіс» та Фізичною особою - підприємцем Фітро Тетяною Богданівною щодо паркувального майданчика на земельній ділянці по вул. Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А у Солом`янському районі м. Києва (з урахуванням заяви про виправлення описки).

В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що згідно даних Державного земельного кадастру, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:72:088:0029, розташована по вул. Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А у Солом`янському районі м. Києва має цільове призначення 03.02 для будівництва та обслуговування будівель закладів освіти, вид використання - для використання та обслуговування закладу освіти, тоді як оспорюваним рішенням частину вказаною земельної ділянки площею 1850 кв.м закріплено за відповідачем 2 як спеціально обладнаний майданчик для паркування. Прокурором наголошено, що на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:72:088:0029 розташовано нежитлові будівлі Навчально-виховного центру допрофесійної підготовки та технічної творчості молоді м.Києва, а отже, внаслідок прийняття оспорюваного рішення та укладання договору було допущено скорочення матеріальної бази закладу освіти. Зі змісту позовної заяви вбачається, що оспорюване рішення та договір суперечать вимогам Земельного кодексу, Закону України "Про землеустрій", Закону України "Про Державний земельний кадастр", Закону України "Про освіту".

23.02.2022 судом було відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження; залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Навчально-виховний комплекс допрофесійної підготовки та технічної творчості молоді м.Києва; призначено підготовче засідання на 23.03.2022.

23.03.2022 судове засідання не відбулось.

Ухвалою від 12.04.2022 судом було призначено підготовче засідання на 18.05.2022.

Відповідач 2 у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що фактично прокурор звернувся до суду захистом прав третьої особи, яка може бути самостійним позивачем. Одночасно, вказаний учасник судового процесу наголосив, що спірне рішення не суперечить нормам чинного законодавства, оскільки згідно Правил благоустрою м.Києва конкретне місцезнаходження майданчиків для паркування визначається схемою організації дорожнього руху, а відвід земельної ділянки не потребується. Означене, на думку відповідача 2, також вказує на відсутність підстав для визнання договору від 25.03.2021 №ДНП-2021-03/32 «Про надання майданчика для експлуатації утримання та облаштування», укладеного між Комунльним підприємством «Київтранспарксервіс» та Фізичною особою - підприємцем Фітро Тетяною Богданівною щодо паркувального майданчика на земельній ділянці по вул. Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А у Солом`янському районі м. Києва, недійсним.

18.05.2022 судом було відкладено підготовче засідання на 22.06.2022.

18.05.2022 відповідачем 1 разом із клопотанням про поновлення пропущеного строку було подано відзив на позов. Судом було задоволено вказане клопотання та долучено відзив до матеріалів справи. У вказаній заяві по суті спору відповідач 1 проти задоволення позову заперечував посилаючись на те, що прокурором не було доведено обставин порушення внаслідок ухвалення оспорюваного рішення прав та законних інтересів третьої особи, оскільки на теперішній час земельна ділянка, на якій було розташовано паркувальний майданчик, у користування Навчально-виховного комплексу допрофесійної підготовки та технічної творчості молоді м.Києва не передана. Також вказаним учасником судового процесу наголошено на відповідності оспорюваного рішення та договору вимогам чинного законодавства.

15.06.2022 прокурором було подано відповідь на відзив, в якій проти доводів відповідачів 1 та 2 було надано заперечення.

22.06.2022 судом було відкладено підготовче засідання на 13.07.2022.

13.07.2022 судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 10.08.2022.

У судовому засіданні 10.08.2022 судом було залишено без розгляду на підставі ч.1 ст.207 Господарського процесуального кодексу України клопотання відповідача 1 про закриття провадження у справі в частині вимог про визнання протиправним та скасування пункту рішення, з огляду на те, що спір в цій частині не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

10.08.2022 у судовому засіданні було оголошено перерву до 31.08.2022.

31.08.2022 судом було оголошено перерву до 14.09.2022.

14.09.2022 судом було задоволено клопотання відповідача 2 про відкладення розгляду справи по суті, з огляду на вчинення з боку Київської міської ради дій щодо скасування оспорюваного пункту рішення шляхом внесення відповідного проекту рішення на розгляд органу місцевого самоврядування. Розгляд справи по суті відкладено на 12.10.2022.

У судовому засіданні 12.10.2022 прокурором було підтримано заявлений позов.

Представниками відповідачів 1 та 2 проти задоволення позовних вимог надано заперечення.

Третьою особою позов прокурора підтримано в повному обсязі.

Відповідач 3 в судове засідання 12.10.2022, як і в попередні засідання суду не з`явився, проте, про дату час та місце розгляду справи вказаний учасник судового процесу був належним чином повідомлений, що підтверджується поштовим повідомленням №0105492821353. Вказаним учасником судового процесу відзиву на позов подано не було, правової позиції по суті справи не висловлено.

Наразі, суд звертає увагу, що відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

За приписами ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Наразі, з огляду на неявку вказаного учасника в судове засідання суд зазначає, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті (ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України).

Зі змісту п.1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності учасника справи, якого було належним чином повідомлено про судове засідання, та яким не було повідомлено про причини неявки.

Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов`язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).

Отже, за висновками суду, неявка відповідача 3 не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 12.10.2022.

В судовому засіданні 12.10.2022 на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до Податкового кодексу України та Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та з метою створення достатньої кількості місць для паркування транспортних засобів, приведення у відповідність паркувальної інфраструктури міста 23.06.2011 Київською міською радою було прийнято рішення №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві", згідно якого (із змінами та доповненнями в редакції №2185/2226 від 31.08.2021) за Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» закріплено спеціально обладнаний майданчик для паркування за адресою: м. Київ, вул. Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А на 74 паркомість (загальна плоша земельної ділянки 1850 кв. м.).

25.03.2021 між Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» (сторона 1) та Фізичною особою - підприємцем Фітро Тетяною Богданівною (сторона 2) було укладено договір №ДНП-2021-03/32 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування, за умовами п.1.1 якого сторона 1 передає за плату стороні 2 для експлуатації, утримання та облаштування майданчика для паркування транспортних засобів за адресою: м.Київ, Солом`янський район, вул.Курська, 15-а в межах ІІ територіальної зони паркування м.Києва, що включає 22 місця для платного паркування транспортних засобів, а також 2 спеціальних місця для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю для ведення діяльності з паркування транспортних засобів та здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами за паркування їхніх транспортних засобів.

Згідно п.3.1 договору №ДНП-2021-03/32 від 25.03.2021 майданчик для паркування вважається переданими в експлуатацію стороні 2 з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі майданчика для паркування в експлуатацію.

Відповідно до п.4.1, 4.2 договору №ДНП-2021-03/32 від 25.03.2021 вартість експлуатації 1 машиномісця за 1 день в гривнях становить 7,50 грн, в тому числі, податок на додану вартість 1,25 грн. Загальна ціна договору становить 180 675 грн, в тому числі, податок на додану вартість 30 112,50 грн.

Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами. Строк дії договору становить 1095 календарних днів від дати підписання акту приймання передачі стороною 1 в експлуатацію стороні 2 майданчика для паркування (п.п.7.1, 7.2 договору №ДНП-2021-03/32 від 25.03.2021).

За твердженнями прокурора, вказані рішення та договір суперечать вимогам Земельного кодексу, Закону України "Про землеустрій", Закону України "Про Державний земельний кадастр", Закону України "Про освіту". Прокурором вказано, що згідно даних Державного земельного кадастру, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:72:088:0029, розташована по вул. Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А у Солом`янському районі м. Києва має цільове призначення 03.02 для будівництва та обслуговування будівель закладів освіти, вид використання - для використання та обслуговування закладу освіти, тоді як оспорюваним рішенням частину вказаною земельної ділянки площею 1850 кв.м закріплено за відповідачем 2 як спеціально обладнаний майданчик для паркування. Прокурором наголошено, що на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:72:088:0029 розташовано нежитлові будівлі Навчально-виховного центру допрофесійної підготовки та технічної творчості молоді м.Києва, а отже, внаслідок прийняття оспорюваного рішення та укладання договору було допущено скорочення матеріальної бази закладу освіти. Означені обставини і стали підставою для звернення прокурора до суду з розглядуваним позовом.

Щодо правових підстав заявленння позову у справі саме прокурором суд зазначає таке.

Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Частинами 1, 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Згідно із ч.4 ст.55 Господарського процесуального кодексу України якщо особа, яка має процесуальну дієздатність і в інтересах якої подана заява, не підтримує заявлених позовних вимог, суд залишає заяву без розгляду, крім позову про відшкодування збитків, заподіяних юридичній особі її посадовою особою, поданого власником (учасником, акціонером) цієї юридичної особи в її інтересах, а також позову прокурора в інтересах держави.

Водночас, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

Так, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99 з`ясовуючи поняття "інтереси держави" визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (ч. 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у ст. 131-1 Конституції України та ст. 23 Закону України "Про прокуратуру".

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом.

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Статтею 1, ч.2 ст.5 Конституції України встановлено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Згідно із ст.ст.13, 41 Конституції України передбачено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Як вбачається з матеріалів справи, прокурором обґрунтовуючи звернення до суду з розглядуваним позовом вказано, що Київська міська рада при прийнятті оспорюваного рішення внаслідок допущених порушень розпорядилась земельною ділянкою, яка належать територіальній громаді міста Києва, та має освітнє призначення всупереч чинному законодавству.

Відповідно до ст. 10, 11 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені територіальної громади функції і повноваження місцевого самоврядування здійснюють місцеві ради, яким підконтрольні і підзвітні їх виконавчі органи.

За змістом преамбули та ч.1 ст.15 Статуту територіальної громади міста Києва, затвердженого рішенням Київської міської ради № 371/1805 від 28.03.2002 (зі змінами і доповненнями), повноважним представником територіальної громади міста Києва є Київська міська рада.

Територіальна громада міста Києва сприяє зміцненню громадської злагоди, забезпеченню прав і свобод людини і громадянина, утворенню у місті Києві гідних людини умов життя, праці і відпочинку (ч.5 ст.1 Статуту).

Відповідно до ст.9 Земельного кодексу України, п.34 ч.1 ст.26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" Київська міська рада здійснює передачу у власність або надання у користування земельних ділянок, виключно у порядку, визначеному законодавством.

Водночас, на думку прокурора, приймаючи спірне рішення щодо фактичного розпорядження земельною ділянкою комунальної форми власності Київська міська рада діяла всупереч інтересів територіальної громади та з грубим порушенням вимог законодавства, що стало наслідком для звернення прокурором до суду з розглядуваним позовом та визначення компетентного органу саме відповідачем, оскільки останнім самостійно порушення усунено не було.

Одночасно, неможливість звернення прокуратури до суду в інтересах держави в особі Навчально-виховного комплексу допрофесійної підготовки та технічної творчості молоді м.Києва обумовлюється тим, що останній не є органом державної влади чи місцевого самоврядування, як то передбачено ст.23 Закону України "Про прокуратуру".

За таких обставин, виходячи з всього вищевикладеного, суд вважає обґрунтованим та правомірним звернення Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва до суду з позовом щодо оскарження рішення Київської міської ради, визначивши останню у даному випадку відповідачем.

Відповідно до частини 1 статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

У Рішенні від 16.04.2009 № 7-рп/2009 у справі № 1-9/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини 2 статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини 14 статті 46, частин 1, 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) Конституційний Суд України дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування мають право приймати рішення, вносити до них зміни та скасовувати їх на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, керуючись у своїй діяльності ними та актами Президента України, Кабінету Міністрів України.

Конституційний Суд України зазначив, що в Конституції України закріплено принцип, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону). Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення. Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, тому вони не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

Статтею 12 Конституції України визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно із ст.ст.13, 41 Конституції України передбачено, що від імені українського народу права власника, зокрема, на землю здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Відповідно до ст.ст.142, 143 Основного Закону України до матеріальної основи органів місцевого самоврядування, крім інших об`єктів, належить земля, управління якою здійснюють територіальні громади через органи самоврядування в межах їх повноважень шляхом прийняття рішень.

За приписами ст.155 Земельного кодексу України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Статтею 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Частиною 1 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Частиною 10 ст.59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або Законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.

Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з позовом про визнання незаконним (протиправним) та скасування рішення Київської міської ради повинно бути доведено суду невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі. Аналогічний предмет доказування у спорі про визнання рішення органу місцевого самоврядування незаконним визначено Верховним Судом у постанові від 23.11.2021 по справі №910/18851/19.

Судом вище вказувалось, що в обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що згідно даних Державного земельного кадастру, земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:72:088:0029, розташована по вул. Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А у Солом`янському районі м. Києва має цільове призначення 03.02 для будівництва та обслуговування будівель закладів освіти, вид використання - для використання та обслуговування закладу освіти, тоді як оспорюваним рішенням частину вказаною земельної ділянки площею 1850 кв.м закріплено за відповідачем 2 як спеціально обладнаний майданчик для паркування. Прокурором наголошено, що на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:72:088:0029 розташовано нежитлові будівлі Навчально-виховного центру допрофесійної підготовки та технічної творчості молоді м.Києва, а отже, внаслідок прийняття оспорюваного рішення та укладання договору було допущено скорочення матеріальної бази закладу освіти. Зі змісту позовної заяви вбачається, що оспорюване рішення та договір суперечать вимогам Земельного кодексу, Закону України "Про землеустрій", Закону України "Про Державний земельний кадастр", Закону України "Про освіту" щодо порядку передання у користування земельної ділянки. Прокурором наголошено, що спірне рішення прийняте щодо невизначеної земельної ділянки, яку реально неможливо встановити на місці її розташування, оскільки проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки під розташування на ній спеціальної автостоянки не розроблявся, кадастровий номер, який є єдиним визначенням її місця розташування, не присвоєний.

Відповідач 1 проти задоволення позову заперечував посилаючись на те, що прокурором не було доведено обставин порушення внаслідок ухвалення оспорюваного рішення прав та законних інтересів третьої особи, оскільки на теперішній час земельна ділянка, на якій було розташовано паркувальний майданчик, у користування Навчально-виховного комплексу допрофесійної підготовки та технічної творчості молоді м.Києва не передана. Також вказаним учасником судового процесу наголошено на відповідності оспорюваного рішення та договору вимогам чинного законодавства.

Відповідач 2 у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що фактично прокурор звернувся до суду за захистом прав третьої особи, яка може бути самостійним позивачем. Одночасно, вказаний учасник судового процесу наголосив, що спірне рішення не суперечить нормам чинного законодавства, оскільки згідно Правил благоустрою м.Києва конкретне місцезнаходження майданчиків для паркування визначається схемою організації дорожнього руху, а відвід земельної ділянки не потребується. Означене, на думку відповідача 2, також вказує на відсутність підстав для визнання договору до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Навчально-виховний комплекс допрофесійної підготовки та технічної творчості молоді м.Києва, недійсним.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд вважає, що позовні вимоги прокурора підлягають задоволенню, виходячи з такого.

За частиною першою статті 79 Земельного кодексу України земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Відповідно до частини першої статті 79-1 цього Кодексу формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.

Формування земельних ділянок здійснюється, зокрема, у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності (частина друга статті 79-1 ЗК України).

Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі (частина третя статті 79-1 Земельного кодексу України ).

Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера (частина четверта статті 79-1 Земельного кодексу України ).

Формування земельних ділянок (крім випадків, визначених у частинах шостій - сьомій цієї статті) здійснюється за проектами землеустрою щодо відведення земельних ділянок (частина п`ята статті 79-1 Земельного кодексу України).

Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї (частина дев`ята статті 79-1 Земельного кодексу України).

Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі (частина десята статті 79-1 Земельного кодексу України ).

Відповідно до частини першої статті 15 Закону України від 7 липня 2011 року № 3613-VI «Про Державний земельний кадастр» до Державного земельного кадастру включаються такі відомості про земельні ділянки: кадастровий номер; місце розташування; опис меж; площа; міри ліній по периметру; координати поворотних точок меж; дані про прив`язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі; дані про якісний стан земель та про бонітування ґрунтів; відомості про інші об`єкти Державного земельного кадастру, до яких територіально (повністю або частково) входить земельна ділянка; цільове призначення (категорія земель, вид використання земельної ділянки в межах певної категорії земель); склад угідь із зазначенням контурів будівель і споруд, їх назв; відомості про обмеження у використанні земельних ділянок; відомості про частину земельної ділянки, на яку поширюється дія сервітуту, договору суборенди земельної ділянки; нормативна грошова оцінка; інформація про документацію із землеустрою та оцінки земель щодо земельної ділянки та інші документи, на підставі яких встановлено відомості про земельну ділянку.

За частиною другою статті 83 Земельного кодексу України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності.

До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо) (пункт «а» частини четвертої статті 83 Земельного кодексу України ).

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування визначений у статті 123 Земельного кодексу України .

Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання) (частина перша статті 123 Земельного кодексу України).

Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки (абзац перший частини другої статті 123 Земельного кодексу України ).

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки). Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею (абзац другий частини другої статті 123 Земельного кодексу України).

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку (частина третя статті 123 Земельного кодексу України ).

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, а в разі необхідності здійснення обов`язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи приймає рішення про надання земельної ділянки у користування (частина шоста статті 123 Земельного кодексу України ).

Отже, в розумінні наведених норм Земельного кодексу України рішення про передачу у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності має здійснюватися за проектом землеустрою щодо її відведення.

За положеннями абзаців першого, другого підпункту 268-1.1.2 пункту 268-1.1 статті 268-1 Податкового кодексу України установлено, що перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів, в якому зазначаються їх місцезнаходження, загальна площа, технічне облаштування, кількість місць для паркування транспортних засобів, затверджується рішенням сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, про встановлення збору. Таке рішення разом з переліком осіб, які уповноважені організовувати та провадити діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів, надається виконавчим органом сільської, селищної, міської ради або ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, контролюючому органу в порядку, встановленому розділом I цього Кодексу.

Згідно з підпунктом 14.1.104 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України майданчики для платного паркування - площа території (землі), що належить на правах власності територіальній громаді або державі, на якій відповідно до рішення органу місцевого самоврядування здійснюється платне паркування транспортних засобів.

Відповідно до підпункту 14.1.229 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України спеціально відведені автостоянки - площа території (землі), що належить на правах власності територіальній громаді або державі, яка визначається органами місцевого самоврядування із встановленням правил щодо відповідальності за збереження транспортного засобу. До спеціально відведених автостоянок можуть належати комунальні гаражі, стоянки, паркінги (будівлі, споруди, їх частини), які побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету з метою здійснення організації паркування транспортних засобів. Не належать до спеціально відведених автостоянок гаражі, автостоянки, власники або користувачі яких є платниками земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності, а також земельні ділянки, що належать до прибудинкових територій.

Зі змісту ст.266 Податкового кодексу України вбачається, що об`єктом оподаткування є земельна ділянка, яка згідно з рішенням сільської, селищної або міської ради спеціально відведена для забезпечення паркування транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування, тротуарах або інших місцях, а також комунальні гаражі, стоянки, паркінги (будівлі, споруди, їх частини), які побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету, за винятком площі земельної ділянки, яка відведена для безоплатного паркування транспортних засобів, передбачених статтею 30 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Отже, з наведеного вбачається, що норми податкового законодавства також визначають паркувальні майданчики як об`єкти оподаткування, використовуючи саме категорію "земельна ділянка", якою у розумінні норм чинного законодавства є саме частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами, сформована відповідним чином.

Системний аналіз наведених положень Земельного кодексу України та Податкового кодексу України дає підстави для висновку, що відведення для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів спеціальних земельних ділянок, які затверджуються переліком відповідного органу місцевого самоврядування, має здійснюватися з урахуванням норм Земельного кодексу України щодо порядку формування земельної ділянки. Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 по справі №520/12022/17.

Проте, як свідчать наявні в матеріалах справи докази, а саме інформаційна довідка №299581582 від 15.02.2022 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за адресою: м.Київ, вул.Курська, 15-А сформано земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:72:088:0029 площею 0,9397 га, цільове призначення для будівництва та обслуговування будівель закладів освіти; вид використання земельної ділянки: для експлуатації та обслуговування закладу освіти, власником земельної ділянки є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради. Даних щодо інших сформованих за вказаною адресою земельних ділянок матеріали справи не містять.

Одночасно, зі змісту оспорюваного пункту рішення Київської міської ради вбачається, що відповідачем 1 закріплено за відповідачем 2, яким у подальшому передано відповідачу 3 для організації місць для паркування спеціально обладнаний майданчик для паркування за адресою: м. Київ, вул. Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А на 74 паркомість (загальна площа земельної ділянки 1850 кв. м.), а не окремо сформовану земельну ділянку як того вимагають положення Земельного кодексу України та Податкового кодексу України.

При цьому, в контексті наведеного судом враховано, що відповідачами 1 та 2 вказані обставини у відзивах на позов було підтверджено та вказано, що земельна ділянка у порядку норм Земельного кодексу України за вказаною вище адресою для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів не відводилась.

Крім того, суд вважає за доцільне звернути увагу на цільове призначення земельної ділянки за адресою: м.Київ, вул.Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А, яким згідно інформаційної довідки №299581582 від 15.02.2022 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна визначено будівництво та обслуговування будівель закладів освіти; вид використання земельної ділянки: для експлуатації та обслуговування закладу освіти, власником земельної ділянки є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради.

Тоді як згідно приписів ст.71 Земельного кодексу України майданчики для стоянки транспорту належать до земель дорожнього господарства.

Тобто, наведене вказує, що майданчик для паркування за адресою: м.Київ, вул.Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А на 74 паркомісця (загальна площа земельної ділянки 1850 кв.м), як земельна ділянка фактично не був сформований і всупереч вимогам земельного законодавства, відведений для паркуванням з порушенням її цільового призначення.

Щодо посилань відповідачів 1 та 2 на положення Правил благоустрою міста Києва та схему організації дорожнього руху за адресою: м.Київ, вул.Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А, суд зазначає таке.

Правила благоустрою міста Києва, які затверджено рішенням Київської міської ради від 25 грудня 2008 р. №1051/1051, визначають правові, економічні, екологічні, соціальні та організаційні засади благоустрою міста і спрямовані на створення умов, сприятливих для життєдіяльності людини.

Згідно п.17.3.1, 17.3.2 вказаних Правил платні місця для паркування транспортних засобів (майданчики для платного паркування) призначені для тимчасової стоянки транспортного засобу зі стягненням плати за паркування у відведених або спеціально обладнаних місцях без відповідальності за збереження транспортного засобу або з такою відповідальністю, якщо можливе оснащення місця для паркування транспортних засобів необхідним обладнанням. Організація та експлуатація місць платного паркування транспортних засобів здійснюється лише оператором або підприємствами, з якими оператор уклав відповідний договір. Особливі умови користування земельними ділянками, на яких розташовані спеціально обладнані та відведені місця, полягають в розробці та погодженні в установленому цими Правилами порядку схем організації дорожнього руху, згідно з якими у оператора виникає право надання платних послуг паркування транспортних засобів та не потребує розроблення проектів відведення цих земельних ділянок.

Проте, у даному випадку положення Правил благоустрою міста Києва не нівелюють приписів Земельного кодексу України та Податкового кодексу України, які мають вищу юридичну силу по відношенню до рішення Київської міської ради.

Означене у сукупності фактично вказує, що пункт 10 (Солом`янський район "Спеціально обладнані майданчики для паркування" (територіальне розміщення паркувального майданчика (ІІ зона) таблиці 1 до додатку 5 рішення Київської міської ради від 23.06.2011 №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м.Києві" (із змінами та доповненнями в редакції №2185/2226 від 31.08.2021), яким за Комунальним підприємством "Київтранспарксервіс" закріплено спеціально обладнаний майданчик для паркування за адресою: м.Київ, вул.Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А на 74 паркомісця (загальна площа земельної ділянки 1850 кв.м), ухвалений із порушенням вимог земельного законодавства, а отже підлягає визнанню незаконним та скасуванню.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору від 25.03.2021 №ДНП-2021-03/32 «Про надання майданчика для експлуатації утримання та облаштування», укладеного між Комунльним підприємством «Київтранспарксервіс» та Фізичною особою - підприємцем Фітро Тетяною Богданівною щодо паркувального майданчика на земельній ділянці по вул. Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А у Солом`янському районі м. Києва, суд зазначає таке.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).

Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України).

За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено, укладення оспорюваного правочину, та наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсним.

Як було встановлено судом, 25.03.2021 між Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» (сторона 1) та Фізичною особою - підприємцем Фітро Тетяною Богданівною (сторона 2) було укладено договір №ДНП-2021-03/32 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування, за умовами п.1.1 якого сторона 1 передає за плату стороні 2 для експлуатації, утримання та облаштування майданчика для паркування транспортних засобів за адресою: м.Київ, Солом`янський район, вул.Курська, 15-а в межах ІІ територіальної зони паркування м.Києва, що включає 22 місця для платного паркування транспортних засобів, а також 2 спеціальних місця для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять осіб з інвалідністю для ведення діяльності з паркування транспортних засобів та здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами за паркування їхніх транспортних засобів.

Згідно п.3.1 договору №ДНП-2021-03/32 від 25.03.2021 майданчик для паркування вважається переданими в експлуатацію стороні 2 з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі майданчика для паркування в експлуатацію.

Відповідно до п.4.1, 4.2 договору №ДНП-2021-03/32 від 25.03.2021 вартість експлуатації 1 машиномісця за 1 день в гривнях становить 7,50 грн, в тому числі, податок на додану вартість 1,25 грн. Загальна ціна договору становить 180 675 грн, в тому числі, податок на додану вартість 30 112,50 грн.

Цей договір вважається укладеним і набирає чинності з моменту його підписання сторонами. Строк дії договору становить 1095 календарних днів від дати підписання акту приймання передачі стороною 1 в експлуатацію стороні 2 майданчика для паркування (п.п.7.1, 7.2 договору №ДНП-2021-03/32 від 25.03.2021).

Оцінюючи правову природу вказаного договору, суд дійшов висновку, що останній за своїм змістом та характером правовідносин сторін є договором оренди землі, оскільки фактично орендною норми чинного законодавства визначають строкове платне володіння і користування об`єктом, необхідним орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Зі змісту оспорюваного правочину вбачається, що об`єктом оренди визначено майданчик для паркування транспортних засобів за адресою: м.Київ, Солом`янський район, вул.Курська, 15-а, що фактично є частиною земної поверхні з певним місцем розташування. Проте, як було встановлено вище, означений майданчик не визначений межами та не сформований як об`єкт земельних правовідносин - земельна діяльна у розумінні ст.79 Земельного кодексу України.

Порядок надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування визначений у статті 123 Земельного кодексу України .

Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання) (частина перша статті 123 Земельного кодексу України).

Стаття 123 Земельного кодексу України визначає чіткий порядок передачі земельної ділянку в оренду, який у даному випадку дотримано не було, а отже, договір №ДНП-2021-03/32 від 25.03.2021 є таким, що укладений всупереч норм Земельного кодексу України щодо порядку надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування, а отже, підлягає визнанню недійсним.

Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,

вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від

27 вересня 2001 року).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.

З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу, в тому числі, і стосовно того, що на теперішній час третьою особою не зареєстроано за собою майнові права (право користування) на земельну ділянку за адресою: м.Київ, вул.Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А, залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як такі, що не спростовують висновків суду наявністі достатніх підстав для задоволення позовних вимог.

З огляду на приписи ст.129 Господарського процесуцального кодексу України судові витрати з оплати судового збору покладаються на відповідачів.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 145, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Керівника Солом`янської окружної прокуратури міста Києва до Київської міської ради, Комунального підприємства "Київтранспарксервіс", Фізичної особи - підприємця Фітро Тетяни Богданівни про визнання протиправним та скасування пункту рішення, визнання недійсним договору - задовольнити повністю.

2. Визнати незаконним та скасувати пункт 10 (Солом`янський район "Спеціально обладнані майданчики для паркування" (територіальне розміщення паркувального майданчика (ІІ зона) таблиці 1 до додатку 5 рішення Київської міської ради від 23.06.2011 №242/5629 "Про встановлення місцевих податків і зборів у м.Києві" (із змінами та доповненнями в редакції №2185/2226 від 31.08.2021), яким за Комунальним підприємством "Київтранспарксервіс" закріплено спеціально обладнаний майданчик для паркування за адресою: м.Київ, вул.Генерала Генадія Воробйова (колишня назва - Курська), 15-А на 74 паркомісця (загальна площа земельної ділянки 1850 кв.м).

3. Визнати недійсним договір №ДНП-2021-03/32 від 25.03.2021 про надання майданчика для експлуатації, утримання та облаштування, укладений між Комунальним підприємством "Київтранспарксервіс" та Фізичної особи - підприємця Фітро Тетяною Богданівною.

4. Стягнути з Київської міської ради (01044, місто Київ, вул.Хрещатик, будинок 36, ЄДРПОУ 22883141) на користь Київської міської прокуратури (03150, місто Київ, вул.Предславинська, будинок 45/9, ЄДРПОУ 02910019) судовий збір в сумі 2481 (дві тисячі чотириста вісімдесят одну) грн.

5. Стягнути з Комунального підприємства "Київтранспарксервіс" (01030, місто Київ, вул.Леонтовича, будинок 6, ЄДРПОУ 35210739) на користь Київської міської прокуратури (03150, місто Київ, вул.Предславинська, будинок 45/9, ЄДРПОУ 02910019) судовий збір в сумі 1240 (одна тисяча двісті сорок) грн 50 коп.

6. Стягнути з Фізичної особи - підприємця Фітро Тетяни Богданівни ( АДРЕСА_1 ) на користь Київської міської прокуратури (03150, місто Київ, вул.Предславинська, будинок 45/9, ЄДРПОУ 02910019) судовий збір в сумі 1240 (одна тисяча двісті сорок) грн 50 коп.

7. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складено та підписано 17.10.2022.

Суддя В.В. Князьков