Рішення

від 17.10.2022 по справі 910/18595/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

17.10.2022Справа № 910/18595/21

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНВЕСТКОМ" вул. Дегтярівська 48, м. Київ, 04112

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Джейкобс" пр- т Перемоги,45, м. Київ, 03057

про стягнення 126 665,07 грн.

Представники сторін: не викликались

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Інвестком» звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Джейкобс» про стягнення 126 665,07 грн., а саме 62 022,90 грн. основного боргу, 14 239,22 грн. пені, 50 402,95 грн. процентів, а також витрати сплаті судового збору та витрати на професійну правничу допомогу.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов Договору поставки № 150219-008 від 15.02.2019 року в частині своєчасної та повної оплати товару, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі, за наявності якої позивачем нараховані пеня та проценти річних.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.11.2021 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/18595/21 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь-якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 910/18595/21 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Так, від відповідача через канцелярію суду 06.01.2022 року надійшов відзив б/н від 04.01.2021 року на позовну заяву, в якому останній заперечує проти позовних вимог, посилаючись на те, що відповідно до накладної № 2712215 від 27.12.2019 за поставлений позивачем товар на суму 66 511,14 грн. відповідачем було оплачено замовлений товар в період з 27.12.2019 по 25.08.2020 року на загальну суму 32 775,76 грн., тому заборгованість складає 33 735,38 грн., та додатково відповідач зазначає про неспівмірність заявлених до стягнення позивачем витрат на професійну правничу допомогу в сумі 21000,00 грн. На переконання відповідача, суд має зменшити розмір штрафних санкцій, що підлягають стягненню, та просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог в частині стягнення 32775,76 грн. основного боргу, 64 642,17 грн. штрафних санкцій та витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 14000,00 грн. Відзив судом долучено до матеріалів справи.

В свою чергу через канцелярію суду від позивача 16.02.2022 року надійшла відповідь на відзив б/н від 15.01.2022 року, в якій позивач зазначає про наявність у відповідача перед позивачем станом на 01.11.2019 року заборгованості в розмірі 48 188,56 грн. за попередні неоплачені поставки товару, з урахуванням якої та згідно п.п.7.5, 8.7 Договору позивачем зараховані здійснені відповідачем оплати. Додатково позивач наголошує на відсутності підстав для зменшення штрафних санкцій та розміру відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. Відповідь на відзив разом з доказами надсилання на адресу відповідача судом долучено до матеріалів справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від сторін до суду не надходило.

Наразі, від відповідача станом на час винесення рішення до суду не надходило заперечень на відповідь на відзив, жодних заяв про неможливість подання такої заяви по суті спору та/або про намір вчинення відповідних дій та/або продовження відповідних процесуальних строків.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

З огляду на вищевикладене, оскільки відповідач не скористався наданими йому процесуальними правами в частині надання заперечень на відповідь на відзив тощо, суд здійснював розгляд справи виключно за наявними матеріалами.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 15 лютого 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Інвестком" (позивач у справі, постачальник за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Джейкобс" (відповідач у справі, покупець за договором) укладено Договір поставки № 150219-008 (далі - Договір), відповідно до умов пункту 1.1 якого постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Розділами 1 - 11 Договору сторони узгодили предмет договору, базис поставки, строки і порядок поставки, якість товарів, що поставляється та упаковка, порядок розрахунків тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Як визначено пунктом 11.1 Договору даний Договір вступає в дію з дати його укладання (підписання) та скріплення печатками і діє протягом одного року, а у частині не виконаних зобов`язань - до їх повного виконання.

Вказаний Договір підписаний представниками постачальника і покупця та скріплений печатками сторін.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

За пунктом 3.1 Договору покупець здійснює вибірку товару з асортименту, наявного на складі постачальника та направляє постачальнику замовлення на поставку товару, користуючись відповідною електронною формою, доступною для покупця на сайті постачальника або по електронній пошті. Замовлення може надаватись постачальнику не менше, ніж за 10 (десять) робочих днів до запланованої дати поставки товару.

Постачальник зобов`язується поставити товар не пізніше 10 робочих днів з моменту погодження сторонами замовлення (пункт 3.2. Договору).

Згідно п. 1.2 Договору загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією, яка укладається одночасно з укладенням цього договору і після укладення сторонами є невід`ємним додатком до цього договору.

Кількість товару, яка підлягає поставці за цим Договором, встановлюється в одиницях вимірювання та/або у грошовому виразі. Загальна кількість товару та асортимент (номенклатура), що вказана в Специфікації, є попередньою та не зобов`язує покупця викупити саме таку кількість товару (п.1.3 Договору).

Так, сторонами погоджено Додаток № 1 до Договору - Специфікацію, якою визначено попередній асортимент, що не є вичерпним та остаточно узгоджується у накладній на поставку партії товару. Загальна кількість товару дорівнює 100 000,00 грн. та є попередньою.

Відповідно до п. 3.3 Договору найменування, ціна за одиницю товару та кількість товару, що входить у партію поставки, визначаються у накладних на товар. Дата, вказані у накладній про прийняття товару покупцем, є датою поставки товару постачальником та фактичним виконанням замовлення.

Право власності на поставлені товари переходить до покупця в момент отримання товару від постачальника (перевізника) за накладною (транспортним документом) (п.2.4 Договору).

За матеріалами справи судом встановлено, що на виконання умов вищевказаного Договору позивачем згідно видаткової накладної № 2712215 від 27.12.2019 року було здійснено відповідачу поставку товару на суму 66 511,14 грн. з ПДВ, копія якої наявна в матеріалах справи.

При цьому судом встановлено, що факт отримання товару відповідачем підтверджується засвідченими відбитками печаток сторін та підписами на видатковій накладній представників постачальника - Товариства з обмеженою відповідаьністю «Інвестком» та покупця - Товариства з обмеженою відповідальністю "Джейкобс".

Згідно з частиною 1 статті 673 Цивільного кодексу України продавець повинен передати покупцеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі - продажу.

Якість товару, що поставляється за цим Договором, повинна відповідати стандартам/ технічним умовам. Упаковка та маркування товару повинні відповідати стандартам, прийнятим для упаковки товару такого типу. Постачальник гарантує відповідність товару вимогам і специфікаціям виробника, а також його повну відповідність умовам Договору та накладних на відповідну партію товару (п. 4.1 Договору).

Відповідно до частини 1 статті 680 Цивільного кодексу України покупець має право пред`явити вимогу у зв`язку з недоліками товару за умови, що недоліки виявлені в строки, встановлені цією статтею, якщо інше не встановлено договором або законом.

Разом з тим, заперечень щодо факту поставки товару за спірною видатковою накладною відповідачем суду не надано.

Доказів пред`явлення претензій щодо якості, кількості та термінів поставки товару у відповідності до умов Договору, а також наявності письмових претензій та/або повідомлень про невідповідність, ознак ушкодження чи псування поставленого товару від відповідача до суду не надходило.

Як вбачається із матеріалів справи, будь-які заперечення щодо повного та належного виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "Інвестком" умов Договору з боку відповідача відсутні.

За таких обставин суд приходить до висновку, що у відповідності до укладеного між сторонами Договору позивачем виконані прийняті на себе зобов`язання з передачі товару відповідачу - Товариству з обмеженою відповідальністю "Джейкобс", а відповідачем, у свою чергу, прийнято товар без будь - яких зауважень.

Факт передачі позивачем товару належним чином підтверджено матеріалами справи та не заперечуються відповідачем у поданому до суду відзиві.

Суд зазначає, що відповідно до статті 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства. Первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, та які повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Отже, за висновками суду, з урахуванням положень укладеного між сторонами Договору, документом, який підтверджує як факт виконання позивачем зобов`язання з поставки товару відповідачеві, так і факт виникнення у останнього зобов`язання з його оплати, є видаткова накладна.

Згідно частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Відповідно до пункту 6.3 Договору сума договору складається з суми вартості партій товарів, поставлених постачальником на протязі строку дії цього Договору.

Ціни встановлюються у національній валюті України (п.6.4 Договору).

Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Відповідно до п. 7.1 Договору сторони домовились провести розрахунки по товару наступним чином:

7.1.1. Покупець повинен сплатити авансовий платіж у розмірі 10% від загальної суми вартості товару не пізніше 3 (трьох) днів після дати виписки постачальником рахунка-фактури на вищезазначений товар;

7.1.2. Покупець здійснює другий платіж за товар у розмірі 30% від загальної суми вартості товари не пізніше 30 (тридцяти) календарних днів з моменту поставки товару;

7.1.3 Покупець здійснює третій платіж залишок суми вартості товару у розмірі 30% від загальної суми вартості товару сплачується покупцем не пізніше 60 (шістдесяти) днів з моменту поставки товару;

7.1.4. Залишок суми вартості товару у розмірі 30% від загальної суми вартості товару сплачується покупцем не пізніше 90 (дев`яності) днів з моменту поставки товару.

Оплата здійснюється покупцем на підставі цього Договору, а у випадку передплати -у порядку, передбаченому п. 7.8 даного Договору. При здійсненні платежу покупець обов`язково повинен вказувати у платіжному дорученні номер та дату цього Договору, номер та дату видатково - прибуткової накладної (товарно - транспортної накладної), за якою партія товару постачалася (п.7.3 Договору).

Доказів узгодження сторонами іншого строку та/або порядку оплати поставленого за Договором товару матеріали справи не містять.

Таким чином, підписання покупцем (відповідачем) видаткових накладних, які є первинними обліковими документами у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і які відповідають вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 за № 168/174, та фіксують факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов`язку щодо здійснення розрахунків за поставлений позивачем товар.

Отже, оскільки поставка товару за накладною № 2712215 від 27.12.2019 року на суму 66511,14 грн. відбулась 27.12.2019 року, відповідач з урахуванням п. 7.1 Договору повинен був здійснити оплату отриманого від позивача за вказаною накладною товару в повному обсязі у строк до 26.03.2020 року включно.

Проте, як встановлено судом за матеріалами справи, відповідач у визначений умовами Договору строк свої зобов`язання щодо повної оплати вартості товару не виконав, здійснивши тільки часткову оплату товару у загальній сумі 32775,76 грн., а саме 27.12.2019 року - 6615,12 грн., 18.02.2020 року - 19124,64 грн., 25.08.2020 року - 10000,00 грн. із зазначенням призначення платежів «оплата за товар згідно договору постачання», на підтвердження чого позивачем надано копію відповідної виписки банку.

При цьому, як вбачається з матеріалів справи, 11.02.2020 року між сторонами було складено Акт звірки взаєморозрахунків станом на 31.01.2020 року, за змістом якого станом на 01.11.2019 року у відповідача наявна заборгованість у сумі 48188,56 грн. та заборгованість відповідача станом на 01.02.2020 року, з урахуванням здійсненої 27.12.2019 року оплати в сумі 6651,12 грн., становила 88147,54 грн.

З боку відповідача акт звірки підписано уповноваженою особою ТОВ «Джейкобс» бухгалтера Мурашко М.А.

Господарський суд відзначає, що відповідно до вимог чинного законодавства акт звірки розрахунків у сфері бухгалтерського обліку та фінансової звітності не є зведеним обліковим, а лише технічним (фіксуючим) документом, за яким бухгалтерії підприємств звіряють бухгалтерський облік операцій.

Проте, підписання акту звірки, в якому зазначено розмір заборгованості, уповноваженою особою боржника, та підтвердження наявності такого боргу первинними документами свідчить про визнання боржником такого боргу, позаяк акт звірки фактично є дією у розумінні ст.264 Цивільного кодексу України, яка свідчить про визнання покупцем товару боргу.

Отже, акт звірки може вважатися доказом у справі в підтвердження певних обставин, зокрема, в підтвердження наявності заборгованості суб`єкта господарювання, її розміру, визнання боржником такої заборгованості тощо, за умови, що інформація, відображена в акті, підтверджена первинними документами, а сам акт містить підписи уповноважених на його підписання сторонами осіб.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 19.04.2018 року у справі № 905/1198/17, від 24.10.2018 року у справі № 905/3062/17, від 05.03.2019 року у справі № 910/1389/18 та від 04.12.2019 року у справі № 916/1727/17.

Таким чином суд відзначає, що акт звірки взаєморозрахунків, за умови відсутності заперечень щодо повноважень осіб, якими він підписаний, зокрема, з боку відповідача з урахуванням конкретних обставин справи розцінюється як обставина, що свідчить про визнання відповідачем заборгованості за Договором станом на 01.02.2020 року у загальній сумі 88147,54 грн. з урахуванням оплати від 27.12.2019 року в сумі 6651,12 грн. та останнім не заперечується.

Поряд із цим, як зазначено у постанові Верховного Суду від 26.12.2019 у справі №911/2630/18 у випадку, коли в графі платіжного доручення «призначення платежу» відсутні посилання на період, дату, номер договору, згідно якого здійснюється платіж тощо, такий період має визначатись одержувачем відповідно до умов договору між платником та одержувачем коштів. Якщо відповідні застереження у договорі відсутні, то у разі наявності заборгованості платежі мають відноситись на погашення заборгованості в хронологічному порядку: починаючи з тієї, що виникла у найдавніший період, до повного її погашення.

Наведений вище алгоритм розподілу коштів урегульований в статті 534 Цивільного кодексу України, яка визначає правила виконання грошового зобов`язання, якщо наявна сума грошей є меншою за суму боргу, і вимоги кредитора в повному обсязі не можуть бути задоволені. У такому випадку вимоги кредитора погашаються у встановленій черговості:

- у першу чергу відшкодовуються витрати кредитора, пов`язані з одержанням виконання. В даному випадку мова йдеться про судові витрати, витрати на сплату держмита та інших обов`язкових платежів, витрати на юридичну допомогу тощо. Такі витрати мають бути підтверджені кредитором (наприклад, підлягатиме стягненню за рішенням суду тощо);

- у другу чергу підлягають сплаті проценти та неустойка, в разі їх нарахування на підставі договору або закону;

- і лише в третю чергу сплачується основна сума боргу. Інший порядок погашення вимог кредитора може бути встановлений договором. Сторони можуть передбачити, наприклад, першочергове погашення основної суми боргу або інші правила тощо.

Можливість застосування положень статті 534 Цивільного кодексу України безпосередньо залежить від змісту реквізиту «призначення платежу» платіжного доручення, згідно з яким боржник здійснював платіж кредиторові на виконання грошового зобов`язання. Це означає, що якщо платник (боржник) здійснює переказ коштів, чітко зазначаючи призначення платежу - погашення основного боргу (оплата товару, робіт, послуг), черговість, встановлена статтею 534 цього Кодексу застосовуватися не може.

Розподіл коштів може здійснюватися кредитором відповідно до статті 534 Цивільного кодексу України у випадку, коли стягнення заборгованості здійснюється в порядку виконавчого провадження, або платіж буде отримано без реквізиту "Призначення платежу" чи як загальна підстава - на виконання договору або погашення кредиторської заборгованості тощо.

Відповідний порядок наведено у пункті 3.8 Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Національного банку Україні від 21.01.2004 року № 22 та пункті 1.2 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 року № 88, згідно з якими отримувач коштів, якщо інше не передбачено договором, не вправі самостійно визначати порядок зарахування коштів, якщо платник чітко визначив призначення платежу.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 року у справі №904/12527/16 та від 26.09.2019 року у справі №910/12934/18.

При цьому згідно п.7.5 Договору у разі наявності заборгованості покупця за поставлений йому постачальником товар, кошти, що надходять на рахунок постачальника зараховуються на погашення такої заборгованості по мірі утворення останньої і не є попередньою оплатою за здійснення поставок наступних партій товару.

Відтак, оскільки при здійсненні платежів відповідач не вказував чіткого призначення платежу та не зазначав посилання на конкретну накладну, за якою було здійснено поставку, вказуючи тільки здійснення платежу згідно з договором постачання, здійснений позивачем порядок зарахування сплачених відповідачем грошових коштів в рахунок погашення попередньої заборгованості, яка виникла по строкам раніше, про що також зазначено позивачем у поданій відповіді на відзив, суд вважає обґрунтованим та таким, що здійснений відповідно до умов Договору.

Отже, враховуючи наявну станом на 01.11.2019 року заборгованість відповідача в сумі 48188,56 грн., здійснену 27.12.2019 року поставку на суму 66511,14 грн. за спірною видатковою накладною та часткові оплати, які правомірно зараховувались позивачем в рахунок погашення найдавнішої заборгованості, суд дійшов висновку щодо обґрунтованості тверджень позивача про наявність у відповідача заборгованості з оплати частини товару за накладною №2712215 від 27.12.2019 року у сумі 62022,90 грн., у зв`язку з чим заперечення відповідача у вказаній частині щодо наявності боргу в сумі 33735,38 грн., замість заявленого позивачем в сумі 66511,14 грн., судом до уваги не приймаються.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим до виконання сторонами.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У відповідності до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

У зв`язку з невиконання умов Договору та з метою досудового врегулювання спору позивач звертався до відповідача з претензією № 17.08/1 від 17.08.2021 року про сплату заборгованості в сумі 62022,90 грн., а також пені та процентів, копія якої наявна в матеріалах справи. Факт надсилання претензії підтверджується наданими позивачем копіями накладної № 0411203162901 від 13.09.2021 року та опису вкладення в цінний лист від 13.09.2021 року.

Проте, вказана претензія залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

Таким чином, як зазначено позивачем в позовній заяві та встановлено судом, свої зобов`язання щодо сплати Товариству з обмеженою відповідальністю "Інвестком" грошових коштів за поставлений товар у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору відповідач не виконав, в результаті чого у Товариства з обмеженою відповідальністю "Джейкобс" утворилась заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у розмірі 62 022,90 грн., яку останній просив стягнути в поданій суду позовній заяві.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу або письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору поставки № 150219-008 від 15.02.2019 року та/або окремих положень суду також не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору на час його підписання та на протязі виконання з боку сторін відсутні.

В свою чергу, зважаючи на відсутність обґрунтованих заперечень відповідача та належних і допустимих доказів щодо визначення розміру заборгованості за Договором на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначив розмір заборгованості відповідача на підставі наданих позивачем доказів.

Таким чином, оскільки матеріалами справи підтверджується факт неналежного виконання відповідачем зобов`язань за Договором у встановлений строк, розмір основної заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів повної оплати поставленого позивачем товару відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимоги позивача про стягнення з відповідача боргу за поставлений за вказаним Договором товар підлягають задоволенню в сумі 62 022,90 грн.

Пункт 1 статті 612 Цивільного кодексу України визначає що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Зокрема, як було встановлено та зазначено судом вище, відповідач в порушення умов Договору не здійснив оплату товару у визначені законодавством та Договором строки, а отже в розумінні приписів статті 612 Цивільного кодексу України є таким, що прострочив виконання зобов`язання.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

З урахуванням приписів статті 549, частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України та статті 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Так, виходячи з положень частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Згідно частини 1 статті 546 та статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Так, за умовами пункту 8.4 Договору за порушення грошових зобов`язань за цим Договором винна сторона сплачує постраждалій стороні пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла у період порушення винною стороною, від суми невиконаного грошового зобов`язання за кожний день порушення виконання.

Відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з аналізу статей 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Аналогічна правова позиція щодо застосування частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 05.07.2019 у справі № 905/600/18 та постанові Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 905/587/18.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 Цивільного кодексу України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і процентів річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Відповідно до п. 7.10. Договору в разі прострочення покупцем оплати товару постачальник має право вимагати, а покупець зобов`язаний сплатити проценти за користування чужими грошовим коштами у розмірі: за прострочення до 30 календарних днів - 40 % річних, за прострочення більше ніж за 30 календарних днів - 50 % річних, які нараховуються на суму заборгованості покупця за весь період користування ним грошовими коштами, які належать до сплати постачальнику.

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з простроченням відповідачем виконання зобов`язання щодо оплати поставленого товару у строк, визначений умовами Договору, позивачем нараховано та пред`явлено до стягнення з відповідача на підставі пункту 8.4 Договору пеню в сумі 14 239, 22 грн. за період з 27.03.2020 року до 10.11.2021 року, а також на підставі п. 7.10 Договору проценти за користування грошовими коштами (50 % річних) у розмірі 50 402,95 грн., які позивач просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто, визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині пені та процентів річних суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення сум або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

При цьому перебіг часу, за який нараховуються пені, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Згідно з частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Даним приписом передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане; законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Поряд із цим законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов`язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України.

Так, згідно з п. 8.8 Договору нарахування штрафних санкцій здійснюється протягом 3-х років. Також сторонами погоджено, що строк позовної давності по стягненню штрафних санкцій становить три роки.

Отже, за висновками суду, положеннями пункту 8.8 Договору щодо нарахування пені, що діє у період невиконання зобов`язань, від несплаченої в строк суми за кожний день прострочення протягом трьох років сторони визначили інше (більше) визначення тривалості періоду нарахування пені, ніж передбачений положеннями статті 232 Господарського кодексу України, а тому нарахування пені в даному випадку повинно здійснюватись виключно у визначеному Договором порядку.

За результатами здійсненої за допомогою системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення пені, штрафу та процентів річних судом встановлено, що розмір пені, процентів річних, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства та в межах визначеного позивачем періоду прострочення, відповідає вимогам зазначених вище норм законодавства, умовам Договору та є арифметично вірним, тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 14 239, 22 грн. пені та 50 402, 95 грн. 50 % річних підлягають задоволенню.

Щодо заявленого відповідачем у відзиві на позовну заяву клопотання про зменшення розміру неустойки на підставі статті 551 Цивільного кодексу України та статті 233 Господарського кодексу України, в обґрунтування якого відповідач посилався, зокрема, на тяжке фінансове становище товариства, світову пандемію, спричинену коронавірусом SARS-CoV-2 (COVID-19) та відсутність в матеріалах справи доказів понесення позивачем збитків, завданих несвоєчасною оплатою товару суд зазначає, що відповідно до статті 233 Господарського кодексу України суд має право зменшити розмір санкцій, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Наразі, відповідач наголошує, що як основним видом його діяльності є - діяльність ресторанів, надання послуг мобільного харчування, а отже обмежувальні заходи та локдауни, під час яких ресторанам було заборонено приймати відвідувачів, негативно вплинули на фінансовий стан відповідача.

Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (частина 3 статті 551 Цивільного кодексу України).

З огляду на приписи частини 3 статті 551 Цивільного кодексу України приймаючи рішення господарський суд має право зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання.

Суд звертає увагу, що ні у вище зазначеній нормі, ні в чинному законодавстві України не міститься переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено неустойку, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності.

Вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.

Таким чином, законом надано право суду зменшити неустойку, яка є надмірною порівняно з наслідками порушення грошового зобов`язання, що спрямовано на встановлення балансу між мірою відповідальності і дійсного (а не можливого) збитку, що завданий правопорушенням, а також проти зловживання правом.

При цьому, зменшення розміру заявленої до стягнення неустойки є правом суду, за відсутності у законі переліку обставин, які мають істотне значення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи у їх сукупності, на власний розсуд вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе зменшення неустойки (аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 27.02.2019 року у справі №910/9765/18, від 10.09.2019 року у справі №904/4685/18, від 21.11.2019 року у справі № 916/553/19).

В свою чергу згідно висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених в постанові від 18.03.2020 року у справі № 902/417/18, з огляду компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника. Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання.

Цивільні та господарські відносини повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права. Наявність у кредитора можливості стягувати із боржника надмірні грошові суми як неустойку спотворює її дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне зобов`язання неустойка перетворюється на несправедливо непомірний тягар для боржника та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06.11.2018 у справі №913/89/18, від 04.12.2018 у справі №916/65/18, від 03.07.2019 у справі №917/791/18.

Судом встановлено, що відповідач є господарюючим суб`єктом і несе відповідний ризик під час здійснення своєї господарської діяльності.

Відповідно до статті 42 Господарського кодексу України підприємництвом є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Отже сторони, здійснюючи господарську діяльність, мали передбачити пов`язані із цим ризики, в тому числі можливість несвоєчасного виконання зобов`язань з оплати товару та наступне понесення витрат.

Зменшення (за клопотанням сторони) заявленої пені та процентів річних, які нараховуються за неналежне виконання стороною свої зобов`язань кореспондується із обов`язком сторони, до якої така міра відповідальності застосовується, довести згідно з приписами статті 74 Господарського процесуального кодексу України, статті 233 Господарського процесуального кодексу України те, що вона не бажала вчинення таких порушень, що вони були зумовлені винятковими обставинами та не завдали значних збитків контрагенту на підставі належних і допустимих доказів.

Подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27.02.2019 року у справі № 910/9765/18.

Суд наголошує, що згідно зі ст. 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є не тільки судовий захист цивільного права та інтересу, свобода договору, свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, а й справедливість, добросовісність та розумність.

Як зазначалось судом вище, відсотки та інфляційні, передбачені в ст.625 ЦК України, мають компенсаційний характер, їх мета - захист кредитора шляхом отримання від недобросовісного боржника плати за користування коштами.

Відтак, застосування неустойки та відсотків має здійснюватися із дотриманням принципу розумності та справедливості.

В свою чергу судом враховано незначний розмір нарахованої позивачем пені, в тому числі по відношенню до сплаченої відповідачем на виконання своїх зобов`язань за спірним Договором суми та наявної заборгованості.

При цьому господарський суд не приймає до уваги посилання відповідача на ненадання позивачем доказів понесення збитків внаслідок прострочення виконання зобов`язань з оплати товару, оскільки обов`язок доведення наявності підстав для зменшення штрафних санкцій покладений саме на відповідача.

Посилання відповідача на наявність карантинних обмежень не можуть бути розцінені судом в якості підстава для зменшення неустойки, оскільки карантинні обмеження були запроваджені з 12.03.2020 року, тоді як відповідач зобов`язаний був оплатити товар у строк до 26.03.2020 року, з огляду на що суд критично ставиться до тверджень відповідача, що саме запровадження карантинних заходів є наслідком невиконання відповідачем свого грошового зобов`язання, з огляду на нетривалу дію карантинних обмежень до дати виникнення обов`язку оплатити товар у повному обсязі, а також враховуючи той факт, що роботу закладів громадського харчування було заборонено лише з 17.03.2020 року.

Окрім цього враховуючи зміст підписаного сторонами акту звірки розрахунків суд наголошує на недотриманні відповідачем порядку та строків оплати товару, визначених п. 7.1 Договору, а також відсутність доказів вчинення ТОВ «Джейкобс» дій, спрямованих на врегулювання спору в досудовому порядку, зокрема, надання відповіді на претензію та/або звернення до позивача з метою вирішення питання про надання відстрочки/розстрочки наявної заборгованості за Договором.

Суд зазначає, що згідно статті 218 ГК України учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов`язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов`язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Відповідно до ч. 1 ст. 617 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов`язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов`язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Узагальнюючими обставинами непереборної сили є їх об`єктивна і абсолютна дія, яка розповсюджується на невизначене коло осіб та неможливість передбачення та відвернення цих обставин. До таких обставин відносяться перш за все природні та техногенні явища катастрофічного характеру (землетрус, повінь, пожежі тощо), а також соціальні явища (війни, страйки, акти владних органів тощо).

Частиною 2 ст. 14-1 Закону України "Про торгово-промислові палати в Україні" форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об`єктивно унеможливлюють виконання зобов`язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов`язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади, вторгнення, блокада, революція, заколот, повстання, масові заворушення, введення комендантської години, карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, експропріація, примусове вилучення, захоплення підприємств, реквізиція, громадська демонстрація, блокада, страйк, аварія, протиправні дії третіх осіб, пожежа, вибух, тривалі перерви в роботі транспорту, регламентовані умовами відповідних рішень та актами державних органів влади, закриття морських проток, ембарго, заборона (обмеження) експорту/імпорту тощо, а також викликані винятковими погодними умовами і стихійним лихом, а саме: епідемія, сильний шторм, циклон, ураган, торнадо, буревій, повінь, нагромадження снігу, ожеледь, град, заморозки, замерзання моря, проток, портів, перевалів, землетрус, блискавка, пожежа, посуха, просідання і зсув ґрунту, інші стихійні лиха тощо.

Наразі, 17.03.2020 року Верховна Рада України прийняла закон, яким були внесені зміни в Закон України «Про торгово-промислові палати в Україні» та карантин був включений в список форс-мажорних обставин.

У постановах Верховного Суду від 15.06.2018 року у справі № 915/531/17, від 26.05.2020 року у справі № 918/289/19, від 17.12.2020 року у справі № 913/785/17 та від 01.06.2021 року у справі № 910/9258/20 викладено висновок щодо застосування статті 141 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні», відповідно до якого:

- статтею 141 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» визначено, що засвідчення дії непереборної сили шляхом видачі сертифікату про форс-мажорні обставини покладено на Торгово-промислову палату України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати;

- форс-мажорні обставини не мають преюдиційного характеру, і при їх виникненні сторона, яка посилається на них як на підставу неможливості виконання зобов`язання, повинна довести наявність таких обставин не тільки самих по собі, але й те, що ці обставини були форс-мажорними саме для даного конкретного випадку виконання господарського зобов`язання;

- доведення наявності непереборної сили покладається на особу, яка порушила зобов`язання. Саме вона має подавати відповідні докази в разі виникнення спору.

Отже, виходячи з наведених норм законодавства, висновків Верховного Суду та умов Договору, підтвердженням існування форс-мажорних обставин є відповідний сертифікат Торгово-промислової палати України чи уповноваженої нею регіональної торгово-промислової палати.

Виходячи з аналізу статті 218 Господарського кодексу України звільнення сторони від відповідальності у разі настання обставин непереборної сили (форс-мажору) відбувається за умови, якщо дані обставини безпосередньо вплинули на своєчасне виконання договірних зобов`язань.

Разом з тим, при вирішенні питання щодо впливу обставин непереборної сили має бути підтверджено не факт настання таких обставин, а саме їхня здатність впливати на реальну можливість виконання зобов`язання.

При цьому судом встановлено відсутність будь-якого документального підтвердження існування форс-мажорних обставин та відповідні сертифікати про виникнення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) у матеріалах справи відсутні.

Також відсутні в матеріалах справи докази перебування відповідача у скрутному фінансовому становищі, зокрема, звіт про фінансові результати, оборотно - сальдові відомості, виписки з банківських рахунків про розмір коштів на рахунках товариства, докази наявності значної кредиторської заборгованості тощо.

З урахуванням викладеного та змісту поданого відповідачем відзиву суд зазначає, що ТОВ «Джейкобс» не надано суду жодних належних, допустимих та достовірних доказів в розумінні ст.ст. 76, 77, 78, 79, 91 ГПК України на підтвердження наявності поважних причин неналежного виконання зобов`язань з вчасної оплати товару та винятковості даного випадку, відтак обставини, на які посилається відповідач не можуть бути розцінені судом як виняткові та такі, що є підставою для зменшення неустойки (пені) та процентів річних, у зв`язку з чим відповідне клопотання відповідача задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача.

Щодо заявлених позивачем до стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу витрат в сумі 21000,00 грн. суд зазначає, що право на правову допомогу гарантовано статтями 8, 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України (Рішення від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000; Рішення від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009; Рішення від 11 липня 2013 року № 6-рп/2013).

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Стаття 16 Господарського процесуального кодексу України закріплює за учасниками справи право на користування правничою допомогою.

Витрати позивачів та відповідачів, третіх осіб, пов`язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських об`єднань та бюро, з надання правничої допомоги щодо ведення справи в суді розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених ст.ст. 129, 130 ГПК України.

Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 126 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Тобто, у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 Господарського процесуального кодексу України.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

В свою чергу, з аналізу наведеної норми законодавства вбачається, що витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, якщо стороною не буде документально доведено, що нею понесені витрати на правничу допомогу, а саме: не надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для стягнення таких витрат.

Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Суд у позовному провадженні є арбітром, що надає оцінку ти доказами і доводам, що наводяться сторонами у справі, тобто суд не може діяти на корить будь-якої зі сторін, що не відповідатиме основним принципам господарського судочинства.

Таким чином суд може зменшити розмір витрат на правову допомогу, що підлягають розподілу, за клопотанням іншої сторони, яка і зобов`язана довести не співмірність заявлених опонентом витрат.

При цьому відповідач у поданому відзиві заперечив проти заявленої позивачем до стягнення суми витрат на професійну правничу допомогу, посилаючись на її неспівмірність з проведеною адвокатом роботою, та просив зменшити відповідну суму.

При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (ст.ст. 16, 126 ГПК України).

Згідно п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 1 Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокат - фізична особа, яка здійснює адвокатську діяльність на підставах та в порядку, що передбачені цим Законом.

Адвокатська діяльність - незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

За приписами п. 9 ч.1 ст.1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності щодо надання правової інформації, консультацій та роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п.6 ч.1 ст.1 вказаного Закону).

В статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» наведені види адвокатської діяльності, а також адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Відповідно до статті 26 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору (ст. 1 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність").

За приписами частиною 3 статті 27 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України 09.06.2017 року, передбачено, що при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час на виконання доручення.

Відтак, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань, з урахуванням складності справи, кваліфікації, досвіду і завантаженості адвоката та інших обставин. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. У разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу й обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

При цьому, адвокатський гонорар може існувати в двох формах - фіксований розмір та погодинна оплата. Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки, підставою для виплати гонорару, який зазначено як погодинну оплату, є кількість годин помножена на вартість такої години того чи іншого адвоката у залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 07.09.2020 у справі № 910/4201/19).

Отже, діяльність адвоката є оплачуваною працею і така оплата у вигляді гонорару здійснюється на підставі укладеного між адвокатом та його клієнтом договору про надання правової допомоги.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі "East/WestAllianceLimited" проти України (заява № 19336/04, п. 269) визначено, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Відповідно до частини 3 статті 126 Господарського процесуального кодексу України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Так, на підтвердження витрат на правову допомогу позивачем надано копію Договору про надання правової допомоги № І-162/02-11/21 від 02.11.2021 року між Адвокатський об`єднанням «СОЛ» (об`єднання за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Інвестком» (клієнт за договором, позивач у справі) укладено Договір про надання правничої (правової) допомоги, відповідно до умов якого об`єднання зобов`язується надавати клієнту послуги, обумовлені у розділі 1 договору, а клієнт зобов`язується оплатити об`єднанню надані послуги.

Відповідно до п. 4.3 вказаного Договору розмір, обчислення та строки сплати винагороди (гонорару) визначаються за взаємною згодою сторін та оформлюються окремими додатковими угодами.

Зокрема, 02.11.2021 року між сторонами укладено Додаткову угоду №1 до Договору про надання правової допомоги № І-162/02-11/21 від 02.11.2021 року, в якій сторони погодили, що об`єднання бере на себе зобов`язання з надання допомоги клієнту щодо можливості стягнення в судовому порядку на користь клієнта з ТОВ «Джейкобс» грошових коштів за Договором поставки №150219-008 від 15.02.2019 року, формування правової позиції захисту інтересів клієнта, збір доказів; складання та подання до Господарського суду міста Києва позовної заяви; представляти інтереси клієнта у Господарському суді міста Києва під час розгляду судом справи.

У пункті 1.6 Додаткової угоди №1 від 02.11.2020 року до Договору про надання правової допомоги № І-162/02-11/21 від 02.11.2021 року вказано, що розмір винагороди (гонорару) становить 21000,00 грн.

Судом встановлено за матеріалами справи, що на виконання умов Договору про надання правової допомоги № І-162/02-11/21 від 02.11.2021 року клієнт - ТОВ «Інвестком» 03.11.2020 року сплатив на користь об`єднання гонорар у розмірі 21000,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням №56606 від 03.11.2021 року.

Таким чином, наявними доказами підтверджується понесення позивачем під час розгляду даної справи адвокатських витрат у розмірі 21000,00 грн.

Надання адвокатом Климчук Олександром Сергійовичем (свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю серії КВ № 005727 від 28.04.2016 року) правової допомоги позивачу у Господарському суді міста Києва підтверджується ордером серії АІ №1170145 від 08.11.2021 року, виданим Адвокатським об`єднанням «СОЛ» відповідно до умов договору про надання правової допомоги № І-162/02-11/21 від 02.11.2021 року.

Суд також бере до уваги, що позовна заява ТОВ «Інвестком» до ТОВ «Джейкобс» про стягнення 126665,07 грн., так само як відповідь на відзив б/н від 15.01.2022 року підписані адвокатом Климчуком О.С.

Отже, позивач згідно з вимогами статті 74 ГПК України довів надання йому послуг професійної правничої допомоги Адвокатським об`єднанням «СОЛ» в особі адвоката Климчук О.С. під час розгляду даної справи № 910/18595/21.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Така ж правова позиція випливає з інших рішень Європейського суду з прав людини, зокрема, у п. 95 рішення у справі "Баришевський проти України" від 26.02.2015, п. п. 34-36 рішення у справі "Гімайдуліна і інших проти України" від 10.12.2009, п. 80 рішення у справі "Двойних проти України" від 12.10.2006, п. 88 рішення у справі "Меріт проти України" від 30.03.2004.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.

Згідно пункту 1 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України інші судові витрати, до яких належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України), у разі задоволення позову покладаються на відповідача.

В свою чергу, суд не погоджується з твердженням позивача про необхідність покладення на відповідача повного обсягу витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем, оскільки розмір таких витрат не є розумним, дійсно необхідним, неминучим та пропорційним предмету спору.

Так, розмір витрат лише на оплату правничої допомоги у даній справі, які поніс позивач, складає більше 16% від ціни позову, який не можна віднести до складного.

Крім того, дана справа є малозначною в розумінні приписів ч.5 ст.12 ГПК України та, відповідно, розглядалась у порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи і проведення судових засідань, до того ж згідно ч.2 ст.58 ГПК України представляти інтереси позивача могла особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність (за винятком осіб, визначених ст. 59 ГПК України), а не лише адвокат.

Окремо судом враховано факт подання адвокатом в порядку виконання Договору про надання правової допомоги № І-162/02-11/21 від 02.11.2021 року тільки двох процесуальних документів, а саме позовної заяви та відповіді на відзив, а також відсутність в матеріалах справи переліку наданих адвокатом послуг та їх опису.

Тобто, враховуючи нескладний характер спору та сталу судову практику з даного питання, враховуючи те, що розгляд справи № 910/18595/21 здійснювався в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи, що, в свою чергу, не вимагало від представника позивача з`являтися до суду для участі у судових засіданнях, враховуючи незначну кількість доказів та нескладність арифметичних нарахувань, суд приходить до висновку про те, що розмір понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу значно завищено, та відповідно, завищено вартість таких послуг правничої допомоги.

Додатково судом враховано правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17, згідно якого стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.

Отже, враховуючи вищевикладене, дослідивши надані представником позивача докази, та враховуючи заперечення відповідача щодо розміру заявлених позивачем до відшкодування витрат на правову допомогу, приймаючи до уваги принципи співмірності та розумності судових витрат на професійну правничу допомогу, ціну позову, рівень складності, характер спору та юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, а також їх значення для спору, суд приходить до висновку про часткове задоволення вимог позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в сумі 15000,00 грн., що відповідає критерію пропорційності та розумності.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Джейкобс" (03057, м. Київ, проспект Перемоги, 45; код ЄДРПОУ 41531537) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестком" (04112, м. Київ, вул. Дегтярівська, 48; код ЄДРПОУ 42582645) 62 022 (шістдесят дві тисячі двадцять дві) грн. 90 коп. основного боргу, 50 402 (п`ятдесят тисяч чотириста дві) грн. 95 коп. 50 % річних, 14 239 (чотирнадцять тисяч двісті тридцять дев`ять) грн. 22 коп. пені та 2 270 (дві тисячі двісті сімдесят) грн. 00 коп. судового збору та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15000 (п`ятнадцять тисяч) грн. 00 коп.

3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно частини 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано 17 жовтня 2022 року.

Суддя А.М. Селівон