Постанова

від 18.10.2022 по справі 383/1102/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

18 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 383/1102/20

провадження № 61-6604св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом)- ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

співвідповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 06 липня 2021 року у складі судді Замши О. В. та постанову Кропивницького апеляційного суду від 09 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Голованя А. М., Єгорової С. М., Мурашка С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2020 року ОСОБА_4 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

На обґрунтування позову зазначала, що 23 листопада 2015 року між нею та відповідачем було укладено договір позики, за умовами якого вона передала відповідачу грошову суму в розмірі 125 000,00 грн, що на день передачі відповідала еквівалентові суми 5 000,00 дол. США.

Згідно пункту 2 договору позики остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено до 23 листопада 2025 року та (або) не пізніше, ніж за тридцять календарних днів після вимоги позикодавця. При цьому повна сума позики, що підлягає поверненню, на день остаточного розрахунку має відповідати еквівалентові суми 5 000,00 дол. США за середнім курсом їх продажу комерційними банками м. Бобринець на день передачі грошей.

Позивачка вказує, що 09 вересня 2020 року вона направила ОСОБА_2 претензію щодо повернення боргу в строк до 15 жовтня 2020 року. Вказану претензію відповідач отримав 10 вересня 2020 року, однак на час подання позову борг ним не повернуто, будь якої часткової сплати не здійснено.

З урахуванням викладених обставин позивачка просила суд стягнути з відповідача на її користь борг за договором позики в розмірі 142 253,50 грн.

У січні 2021 року ОСОБА_2 подав зустрічний позов до ОСОБА_4 та ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики.

На обґрунтування позову зазначав, що у грудні 2014 року він керував автомобілем ВАЗ 2107, який належить ОСОБА_3 . Під час руху сталася дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якої вказаний автомобіль було пошкоджено. Вартість відновлювального ремонту приблизно складала 25 000,00 грн.

Коштів на відшкодування збитків він не мав.

23 листопада 2015 року ОСОБА_3 шляхом психологічного тиску та застосувавши фізичну силу, доставив його до нотаріуса, де йому було надано для підписання договір позики, за умовами якого він отримав від ОСОБА_4 125 000,00 грн.

ОСОБА_2 зазначив, що підписав вказаний документ, однак грошей не отримував. Договір був підписаний як гарантія того, що ОСОБА_3 протягом 2017-2020 років буде користуватися належною позивачеві земельною ділянкою, площею 9, 0775 га, яка розташована на території Веселівської сільської ради Бобринецького району за межами населеного пункту; цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 3520882800:02:000:0184.

Позивач вказав, що оспорюваний договір позики не є борговим документом і не свідчить про отримання ним коштів від ОСОБА_4 та обов`язку по їх поверненню. Вказаний договір був підписаний з метою приховання інших правовідносин з ОСОБА_3 - наявність боргу за спричинені матеріальні збитки при дорожньо-транспортній пригоді та порядок його урегулювання, тобто воля сторін була направлена на врегулювання завданих матеріальних збитків внаслідок пошкодження автомобіля.

Посилаючись на зазначені обставини, просив суд визнати недійсним договір позики від 23 листопада 2015 року.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 06 липня 2021 року позов ОСОБА_4 задоволено повністю.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 суму боргу за договором позики від 23 листопада 2015 року в розмірі 142 253,50 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про визнання недійсним договору позики від 23 листопада 2015 року відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задоволяняючи позовні вимоги ОСОБА_4 , суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами ОСОБА_4 та ОСОБА_2 внаслідок укладання договору позики 23 листопада 2015 року виникли відповідні правовідносини, за якими грошові кошти були реально отримані саме на виконання договору позики. Позичальник своїх зобов`язань за вказаним договором не виконав.

При цьому, зважаючи, що ОСОБА_2 не довів належними та достатніми доказами підтвердження тієї обставини, що між сторонами існували інші правовідносини, ніж договір позики та грошові кошти йому не передавалися, суд першої інстанції дійшов висновку про відмову у у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 .

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 оскаржив його в апеляційному порядку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 09 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 06 липня 2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

13 липня 2022 року ОСОБА_2 через засоби поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 06 липня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 09 листопада 2021 року.

В касаційній скарзі заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення у справі, яким відмовити у задоволенні вимог первісного позову, а зустрічний позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами попередніх інстанцій з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2022 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

29 липня 2022 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 23 листопада 2015 року між ОСОБА_4 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) укладений договір позики про те, що позичальник отримав від позикодавця, а позикодавець передав у власність позичальникові грошову суму в розмірі 125 000,00 грн, що на день передачі відповідала еквівалентові суми 5 000,00 дол. США за середнім курсом їх продажу комерційними банками м. Бобринець. Передачу грошей було здійснено до підписання цього договору (пункт 1).

Пунктом 2 договору встановлено, що сторони домовились про те, що договір позики є безпроцентним, остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено до 23 листопада 2025 року та (або) не пізніше ніж за тридцять календарних днів після вимоги позикодавця. При цьому, повна сума позики, що підлягає поверненню, на день остаточного розрахунку має відповідати еквівалентові суми 5 000,00 дол. США за середнім курсом продажу комерційних банків м. Бобринець (за вибором позикодавця) на день передачі грошей.

У відповідності до пункту 5 договору сторони, зокрема, повідомили, що: вони розуміють природу цього правочину, свої права та обов`язки за договором; при укладенні договору відсутній будь-який обман або інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними; договір укладається ними у відповідності зі справжньою їхньою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску; правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивним); цей правочин не приховує інший правочин (не є удаваним).

09 вересня 2020 року ОСОБА_4 на ім`я ОСОБА_2 направлена претензія (вимога щодо сплати боргу), за змістом якої остання просила сплатити суму боргу в строк до 15 жовтня 2020 року, тобто з моменту не пізніше ніж за тридцять календарних днів після вимоги позикодавця. Поштове відправлення отримане ОСОБА_2 10 вересня 2020 року.

Борг ОСОБА_2 не повернуто.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

У відповідності до приписів частин першої-п`ятої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частинами першою, третьою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов`язками наділені обидві сторони договору.

У відповідності до положень статей 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша стаття 1049 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, звичайно ставляться.

Частиною першою статті 598 ЦК України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Статтею 599 ЦК України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім, оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надані відповідний письмовий договір або розписка позичальника, які є доказом не лише укладення угоди, але й посвідчують факт передання грошової суми позичальнику.

Отже, у разі пред`явлення позову про стягнення боргу за договором позики позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Таким чином, досліджуючи надані письмові докази (договори, боргові розписки чи інші письмові документи), суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18).

Відповідно до частини першої статті 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним (частина перша статті 231 ЦК України).

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).

За загальним правилом тягар доказування недійсності правочину покладається на позивача.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій, дослідивши наявні в матеріалах справи докази та надавши їм належну оцінку,установили, що укладений сторонами письмовий договір позики підтверджує не лише факт укладення такого договору, а й факт передачі позикодавцем позичальнику грошової суми в розмірі 125 000,00 грн, що на день передачі відповідала еквівалентові суми 5 000,00 дол. США. ОСОБА_5 свої зобов`язання за вказаним договором не виконав, грошові кошти ОСОБА_6 не повернув.

При цьому суди встановили наявність вільного волевиявлення сторін правочину, його відповідність внутрішній волі сторін, відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження удаваності правочину.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18).

При таких обставинах суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики та про відмову у задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постановах Верховного Суду, оскільки у наведених судових рішеннях Верховного Суду та оскаржуваних рішеннях у цій справі встановлені різні фактичні обставини.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що, як зазначено вище, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Бобринецького районного суду Кіровоградської області від 06 липня 2021 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 09 листопада 2021 рокузалишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

М. Ю. Тітов