ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 жовтня 2022 року Справа № 918/569/20
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Василишин А.Р., суддя Бучинська Г.Б. , суддя Філіпова Т.Л.
секретар судового засідання Мельников О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Рівненської області від 1 червня 2022 року в справі №918/569/20 (суддя Р.В. Романюк)
час та місце ухвалення рішення: 1 червня 2022 року; м. Рівне, вул. Набережна, 26-А; вступна і резолютивна частина проголошена о 14:50 год; повний текст рішення складено 13 червня 2022 року
за позовом керівника Дубенської місцевої прокуратури в інтересах держави
в особі:
Позивача 1: Дубенської міської ради Рівненської області;
Позивача 2: Управління економіки і власності Дубенської міської ради
до ОСОБА_1
про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору, повернення майна та скасування запису про державну реєстрацію права власності
за участю представників сторін:
від Прокурора - Котяй І.В.;
від Позивача 1 - не з`явився;
від Позивача 2 - не з`явився;
від Відповідача - не з`явився.
ВСТАНОВИВ:
Керівник Дубенської місцевої прокуратури (надалі Прокурор) в інтересах держави в особі Дубенської міської ради Рівненської області (надалі Позивач 1) та Управління економіки і власності Дубенської міської ради (надалі Позивач 2) звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до ОСОБА_1 (надалі Відповідач) про:
·визнання незаконним та скасувати пункту 7 частини 1 рішення Позивача 1 № 2500 від 22 листопада 2013 року "Про внесення змін і додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині затвердження переліку об`єкту комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році, до якого включене пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м;
·визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі, укладеного 17 січня 2014 року між Позивачем 2 та Відповідачем, зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за №95;
· зобов`язання Відповідача повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м, яке знаходиться в АДРЕСА_1 , до комунальної власності територіальної громади м. Дубно в особі Позивача 1;
· скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №4289312 про державну реєстрацію права приватної власності на пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м по АДРЕСА_1 за Відповідачем.
В обґрунтування своїх позовних вимог Прокурор посилався на те, що рішення Позивача 1 № 2500 від 22 листопада 2013 року "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині включення пожежного депо до об`єктів комунального майна, що підлягають приватизації у 2013 році, не відповідає вимогам законодавства. Такі обставини є підставою для визнання його незаконним у судовому порядку, оскільки розпорядження Кабінету Міністрів України про передачу майнового комплексу містило умову про неприйняття Позивачем 1 рішень про відчуження зазначеного майна. Відповідно, Прокурор вважає, що договір купівлі - продажу будівлі підлягає визнанню недійсним, а приміщення пожежного депо необхідно повернути до комунальної власності територіальної громади міста Дубно. У зв`язку з наведеним, у разі визнання недійсним договору купівлі-продажу Прокурор вважає, що запис в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на пожежне депо за Відповідачем підлягає скасуванню.
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 15 вересня 2020 року в задоволенні позову відмовлено повністю.
Постановою Північно - західного апеляційного господарського суду від 13 січня 2021 року апеляційну скаргу Прокурора задоволено. Рішення Господарського суду Рівненської області від 15 вересня 2020 року в справі №918/569/20 скасовано. Прийнято нове рішення. Позов Прокурора задоволено. Визнано незаконним та скасовано пункт 7 частини 1 рішення Позивача 1 №2500 від 22 листопада 2013 року «Про внесення змін і додаток до рішення Дубенської міської ради №2083 від 25 січня 2013р. «Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні» в частині затвердження переліку об`єкту комунальної власності територіальної громади м.Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році, до якого включене пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м. по АДРЕСА_1 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу будівлі, укладений 17 січня 2014 року між Позивачем 2 та Відповідачем, зареєстрований в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 95. Зобов`язано Відповідача повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м., яке знаходиться в АДРЕСА_1 , до комунальної власності територіальної громади м.Дубно в особі Позивача 1. Скасовано в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №4289312 про державну реєстрацію права приватної власності на пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м. по АДРЕСА_1 за Відповідачем (том 2, а.с. 45-50).
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25 травня 2021 року касаційну скаргу Відповідача задоволено частково. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 13 січня 2021 року в справі № 918/569/20 скасовано. Справу №918/569/20 направлено на новий розгляд до Північно-західного апеляційного господарського суду.
Направляючи справу на новий розгляд Верховним Судом зазначено, що апеляційним судом не розглянуто заяву Відповідача про застосування позовної давності і вказане процесуальне порушення не може бути усунуто Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції, а також апеляційним судом не враховано, що з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не передбачав, постанова апеляційного господарського суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційного суду.
Постановою Північно - західного апеляційного господарського суду від 10 серпня 2021 року рішення Господарського суду Рівненської області від 15 вересня 2020 року в справі №918/569/20 залишено без змін, апеляційну скаргу Прокурора - без задоволення.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30 листопада 2021 року касаційну скаргу Прокурора задоволено частково, постанову Північно - західного апеляційного господарського суду від 10 серпня 2021 року та рішення Господарського суду Рівненської області від 15 вересня 2020 року в справі № 918/569/20 скасовано, справу № 918/569/20 направлено на новий розгляд до Господарського суду Рівненської області.
Направляючи справу на новий розгляд Верховний Суд в своїй постанові зазначив, що:
·суди попередніх інстанцій взагалі не навели мотивів, за яких вони дійшли висновку про добросовісність Відповідача, а лише констатували у судових рішеннях, що останній є добросовісним набувачем майна;
·передчасним є висновок судів обох інстанцій про порушення принципу "пропорційності" втручання в право відповідача володіти майном, та що визнання недійсним у судовому порядку спірного договору та повернення придбаного за договором купівлі-продажу майна за відсутності справедливої компенсації призведе до покладення на відповідача індивідуального та надмірного тягаря та порушення балансу інтересів сторін і таке непропорційне обтяження відповідача матиме наслідком порушення його прав, які об`єктивно існують на час розгляду спору, а отже призведе і до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 1 червня 2022 року позов задовольнити частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу будівлі, укладений 17 січня 2014 року між Позивачем 2 та Відповідачем, зареєстрований в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 95. Зобов`язати Відповідача повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв. м., яке знаходиться в Дубно по вул. Семидубська 12а, до комунальної власності територіальної громади м. Дубно в особі Дубенської міської ради. В решті позову місцевим господарським судом відмовлено (том 4, а.с. 212-231).
Приймаючи дане рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що звертаючись з позовом у даній справі з позовними вимогами, серед яких першою є вимога визнання незаконним та скасування (в частині) рішення органу місцевого самоврядування Позивача 1, Прокурор у позовній заяві визначив Відповідачем лише фізичну особу, яка набула право власності на спірне майно. При цьому, місцевий господарський суд вказав, що фізична особа ОСОБА_1 , визначений Прокурором як відповідач у даній справі, не може відповідати за позовною вимогою про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування, оскільки не є суб`єктом прийняття спірного рішення. З огляду на викладене, позовна вимога заявлена до Відповідача про визнання незаконним і скасування рішення органу місцевого самоврядування задоволенню не підлягає.
Місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні вказав, що в оспорюваному договорі купівлі-продажу, зазначено, що його укладено, зокрема, на підставі рішення Позивача 1 № 2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні", рішення Позивача 1 № 2500 від 22 листопада 2013 року. Оскільки пункт 7 частини 1 рішення Позивача 1 № 2500 від 22 листопада 2013 року "Про внесення змін і додаток до рішення Дубенської міської ради №2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" суперечить зазначеним вище вимогам законодавства, вказане свідчить про наявність порушень вимог чинного законодавства України при укладанні договору купівлі-продажу будівлі від 17 січня 2014 року між Позивачем 2 та Відповідачем, оскільки порушено положення статті 7 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності"
Місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні вказав, що передача об`єкта за спірним договором купівлі-продажу відбулася всупереч обмеженням визначеним законом, оскільки орган місцевого самоврядування не дотримав принципу належного урядування. У справі встановлено наявність юридичних підстав, з яким закон пов`язує недійсність правочину. Отже втручання шляхом постановлення судового рішення про недійсність правочину і зобов`язання повернути об`єкт нерухомості буде відповідати критерію законності.
Також приймаючи оскаржуване рішення місцевий господарським судом зазначено, що згідно інформації, яка міститься на офіційному сайті Позивача 1, Відповідач входив до складу депутатів Дубенської міської ради 6 скликання (2010-2015), що в свою чергу свідчить про його обізнаність щодо заборони відчуження вказаного спірного майна, та необхідності використання його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно, а також, прийняття рішення № 2500 від 22 листопада 2013 року "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні".
За таких обставин, місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні прийшов до висновку, що Відповідач знав або міг знати, що відчуження спірного майна - будівлі пожежного депо загальною площею 293,2 кв. м., яке знаходиться в АДРЕСА_1 , суперечить вимогам законодавства України та Позивач 2 не мав права на її відчуження.
Місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні вказав, що у зв`язку з визнанням недійсним договору купівлі-продажу будівлі, укладеного 17 січня 2014 року Договір між Позивачем 2 та Відповідачем, підлягає також задоволенню позовні вимоги про зобов`язання Відповідача повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м., яке знаходиться в м. Дубно по вул. Семидубська, 12а до комунальної власності територіальної громади м. Дубно в особі Позивача 1, оскільки ці вимоги є похідними від вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та приймаючи до уваги те, що спірний договір, укладено з порушенням вимог чинного законодавства.
Що ж до позовної вимоги про скасування запису про державну реєстрацію, то місцевим господарським судом в оскаржуваному рішенні зазначено, що з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав). Таким чином, з 16 січня 2020 року законодавець виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, який (спосіб захисту) в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачеві відновлення порушеного права, а отже не спроможний надати особі ефективний захист її прав.
Щодо заяви Відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності як на підставу для відмови у позові, місцевим господарським судом зазначено про те, що в матеріалах справи наявні листи Позивача 1 вих. № 34/1-339вих-20 від 13 лютого 2020 року та вих. № 34/1-833вих-20 від 29 квітня 2020 року, які адресовані Позивачу 1 щодо скасування рішення міської ради, визнання недійсним договору купівлі продажу та вжиття невідкладних заходів щодо повернення спірного майна. Тобто зібрані у справі докази свідчать що Прокурор довідався про порушене право та про особу, яка його порушила, а також звернувся до суду з відповідним позовом в межах трирічного строку позовної давності, визначеного статтею 257 Цивільного кодексу України, а тому заява Відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності судом визнається необгрунтованою.
Відповідач не погоджуючись з винесеним судом першої інстанції рішенням, звернувся до Північно-західного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою (том 5, а.с. 26-30), в якій з підстав, висвітлених в ній, просив суд рішення місцевого господарського суду скасувати та прийняти нове, яким повністю відмовити в задоволенні позовних вимог.
Мотивуючи дану апеляційну скаргу, Відповідач звертає увагу апеляційного суду на те, що суд першої інстанції розглянув дану справу без належного повідомлення Відповідача. В матеріалах справи відсутні докази належного повідомлення Відповідача про дату та час судових засідань.
Відповідач зазначає в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції не враховано той факт, що Прокурор пропустив строк позовної давності. В матеріалах даної справи наявні докази, які підтверджують пропуск Прокурором строку позовної давності. Більше того у самій позовній заяві Прокурор просить поновити строк позовної давності, зазначаючи, що заступник прокурора прокуратури Рівненської області вже звертався із аналогічним позовом до відповідача у 2015 році, що підтверджується доданою Позивачем до позовної заяви постановою Верховного суду України у справі № 559/2664/15- Ц.
Апелянт зазначає, що ним було заявлено клопотання по застосування наслідків спливу строку позовної давності.
Окрім того, Відповідач в апеляційній скарзі вказав, що Прокурором не надано доказів виконання приписів, передбачених абзацом 3 частини четвертої статті 2 Закону України "Про прокуратуру", згідно з яким Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта владних повноважень. Апелянт вважає, що Прокурором не доведено невиконання або неналежного виконання Позивачем 1 та Позивачем 2 своїх функцій щодо захисту майнових інтересів держави, оскільки матеріали справи не містять належних і допустимих доказів того, що Позивачі, які є самостійними юридичними особами з повним обсягом процесуальної дієздатності, не можуть чи не бажають здійснювати захист інтересів держави та звертатися до суду з відповідним позовом. На переконання апелянта Господарський суд Рівненської області не врахував, що розумність строку, протягом якого компетентні органи мають відреагувати на повідомлення Прокурора щодо фактів порушення інтересів держави, не може вважатися тотожним відсутності такого строку, що має місце в даному випадку.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 22 серпня 2022 року (том 5, а.с. 52) відкрито апеляційне провадження у справі № 918/569/20 за апеляційною скаргою Відповідача. Запропоновано учасникам по справі протягом 7 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі надати відзив.
На адресу Північно-західного апеляційного господарського суду 31 серпня 2022 року надійшов відзив від Прокурора, в якому з підстав, наведених у даному відзиві, Прокурор просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення. При цьому, Прокурор вказав, що , згідно з інформацією, що перебуває у відкритому доступі та розміщена на офіційному сайгі Лубенської міської ради за посиланням https://deputat.dubno-adm.gov.ua/deputati/deputati-poperednikh-sklikan/deputatidubenskoji-miskoji-radi-6-sklikannja-20102015.html встановлено, що Відповідач входив до складу депутатів Дубенської міської ради 6 скликання (2010-2015 роках), що в свою чергу свідчить про його обізнаність щодо заборони відчуження вказаного спірного майна, та необхідності використання його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно, а також, прийняття рішення № 2500 від 22 листопада 2013 року «Про внесення змін у додаток до рішення Лубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 року «Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні». Відсутність Відповідача на сесії міської ради, що проходила 22 листопада 2013 року, жодним чином не впливає на його доступ до рішень органу місцевого самоврядування як попередніх скликань, так і рішень сесії прийнятих за його відсутності. Відповідач не був позбавлений можливості перевірити спосіб набуття територіальною громадою міста Дубно спірного майна, а тому не мав перешкод, які б завадили йому дізнатись про відсутність у позивачів права відчужувати нерухоме майно (том 5, а.с. 58-60).
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 27 вересня 2022 року проведення підготовчих дій закінчено та розгляд апеляційної скарги призначено на 19 жовтня 2022 року об 14:00 год.
В судове засідання від 19 жовтня 2022 року представники Позивача 1, Позивача 2, Відповідача 2 не з`явилися.
З наявного в матеріалах справи реєстру вручення рекомендованих повідомлень про вручення поштового відправлення вбачається, що поштове відправлення, яке було адресовано Відповідачу за індикатором штрихкоду №3300106209876 вручено адресату особисто 3 жовтня 2022 року.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце розгляду судом справи у разі виконання судом вимог частини першої статті 120 Господарського процесуального кодексу України.
Відповідно до частини першої статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Крім того, суд не викликав учасників справи у судове засідання, відповідно до частини 1 статті 120 ГПК України, що вказує на те, що ухвалою суду від 27 вересня 2022 року явка сторін обов`язковою не визнавалась.
При цьому суд констатує, що згідно з частинами 1 та 2, пунктами 1, 2, 6, 8-11 частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Таким чином, відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною передумовою для якого є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Враховуючи вищевказане суд констатує, що відкладення розгляду апеляційної скарги, визначене статтею 273 Господарського процесуального кодексу України, по суті є неприпустимим з огляду на те, що це суперечить одному із завдань господарського судочинства, визначених частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України (своєчасне вирішення судом спорів). При цьому апеляційний господарський суд наголошує на тому, що в силу дії частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншим міркуваннями в судовому процесі.
З огляду на все вищезазначене (та закінчення процесуального строку розгляду апеляційної скарги), зважаючи на викладення позиції Відповідача у апеляційній скарзі, колегія апеляційного господарського суду вбачає за можливе розглядати дану апеляційну скаргу без участі представників Відповідача та Позивача 1, Позивача 2 за наявними в матеріалах справи доказами.
В судовому засіданні від 19 жовтня 2022 року Прокурор заперечив доводи, наведені в апеляційній скарзі, та з підстав, висвітлених в ній просив залишити рішення місцевого господарського суду без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, та наголосив, що представник Відповідача був неодноразову присутнім у судовому засіданні, що проводилися судом першої інстанції 9 лютого 2022 року та подавав клопотання про відкладення розгляду справи, за таких обставин, враховуючи, що неявка Відповідача не перешкоджала всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, місцевим господарським судом законно було винесено судове рішення по даній справ.
Заслухавши пояснення Прокурора, дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, колегія суддів Північнозахідного апеляційного господарського суду дійшла висновку, що в її задоволенні слід відмовити, а оскаржуване рішення слід залишити без змін. При цьому колегія виходила з наступного.
Із наявних у справі та досліджених судом доказів слідує, що рішенням Позивача 1 № 1552 від 26 вересня 2008 року "Про надання згоди на прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкта державного майна - цілісного майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_1 АДРЕСА_1 " надано згоду на прийняти у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкт державної власності - майнового комплексу військового містечка № 1 військової частини НОМЕР_2 , що перебуває у віданні Міністерства оборони України (том 1, а.с. 16).
Пунктом 2 рішенням Позивача 1 № 1552 від 26 вересня 2008 року орган міського самоврядування зобов`язався в подальшому не відчужувати зазначене майно, а використовувати його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно.
З додатку до рішення вбачається, що під порядковим номером 12 (номер генерального плану 91) вказано пожежне депо, 1925 року забудови, будівельним об`ємом 1042 куб.м.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 434-р від 22 квітня 2009 року "Про передачу майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_1 у АДРЕСА_1 " прийнято пропозицію Міністерства оборони України та Позивача 1 про передачу у власність територіальної громади м. Дубно майнового комплексу військового містечка АДРЕСА_1 з умовою неприйняття Позивачем 1 рішень, внаслідок виконання яких у подальшому може бути відчужено зазначений майновий комплекс (том 1, а.с. 24).
Позивачем 1 прийнято рішення № 446 від 16 липня 2009 року "Про затвердження акта приймання-передачі військового майна - цілісного майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_1 АДРЕСА_1 у комунальну власність", яким затверджено акт приймання-передачі військового майна - майнового комплексу військового містечка № НОМЕР_1 АДРЕСА_1 ) у комунальну власність територіальної громади міста, та вирішено передати його безоплатно на баланс КП "ЖЕК №3" (том 1,а.с. 18).
25 січня 2013 року Позивачем 1 прийнято рішення № 2083 "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" (том 1, а.с. 13).
22 листопада 2013 року Позивачем 1 прийнято оскаржуване рішення № 2500 "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" (том 1, а.с. 15).
Відповідно до пункту 1 оскаржуваного рішення пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м по АДРЕСА_1 , балансоутримувачем якого є КП "Дубенська ЖЕК №3", включено до переліку об`єктів нерухомого майна територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації.
21 листопада 2013 року Позивачем 1 прийнято рішення №497 "Про затвердження оцінки нерухомого майна - будівлі пожежного депо площею 293,2 кв.м., що підлягає приватизації шляхом продажу на аукціоні та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ". Цим рішенням затверджено оцінку та початкову вартість продажу на аукціоні нерухомого майна - будівлі пожежного депо площею 293,2 кв.м., що підлягає приватизації шляхом продажу на аукціоні та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 в сумі 170 000 грн (том 1, а.с. 17).
Згідно з відомостями з протоколу проведення аукціону з продажу об`єкта комунальної власності від 25 грудня 2013 року, переможцем аукціону визнано Відповідача. Ціна продажу будівлі пожежного депо площею 293,2 м.кв. становила 187 000 грн (том 1,а.с. 20).
Відповідач оплатив вартість купленого на аукціоні майна, що підтверджено відповідною випискою по рахунку (том 1, а.с. 21).
14 січня 2014 року за територіальною громадою м. Дубно в особі Позивача 1 зареєстровано право власності на нерухоме майно за № 4236667 відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 265982856103 (том 1,а.с. 22).
17 січня 2014 року, між Позивачем 2 та Відповідачем укладено договір купівлі-продажу будівлі (том 1,а.с. 11-12; надалі Договір).
За умовами пункту 1 Договору, Позивач 2 на підставі рішення Позивача 1 №2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні", рішення Позивача 1 №2500 від 22 листопада 2013 року "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" продав, а Відповідач прийняв будівлю пожежного депо загальною площею 293,2 кв.м., що знаходиться в АДРЕСА_1 , що розташована на земельній ділянці площею 0,1478 Га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, кадастровий номер земельної ділянки 5610300000:02:001:3902.
Договір 17 січня 2014 року зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 95. Дані інформаційної довідки з цього Державного реєстру від 29 квітня 2020 року вказують, що право власності на пожежне депо зареєстровано за Відповідачем, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 265949356103.
Крім того, Прокурор вказує, що згідно інформації, що перебуває у відкритому доступі та розміщена на офіційному сайті Позивача 1 за посиланням https://deputat.dubno-adm.gov.ua/deputati/deputati-poperednikh-sklikan/deputati-dubenskoji-miskoji-radi-6-sklikannja 20102015.html, Відповідач входив до складу депутатів Дубенської міської ради 6 скликання (2010-2015), що в свою чергу свідчить про його обізнаність щодо заборони відчуження вказаного спірного майна, та необхідності використання його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно, а також, прийняття рішення № 2500 від 22 листопада 2013 року "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні".
На переконання Прокурора, рішення Позивача 1 № 2500 від 22 листопада 2013 року "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині включення пожежного депо до об`єктів комунального майна, що підлягають приватизації у 2013 році, не відповідає вимогам законодавства. Такі обставини є підставою для визнання його незаконним у судовому порядку, оскільки розпорядження Кабінету Міністрів України про передачу майнового комплексу містило умову про неприйняття Позивачем 1 рішень про відчуження зазначеного майна. Відповідно, договір купівлі - продажу будівлі підлягає визнанню недійсним, а приміщення пожежного депо необхідно повернути до комунальної власності територіальної громади міста Дубно. У зв`язку з наведеним, у разі визнання недійсним договору купівлі-продажу прокурор вважає, що запис в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на пожежне депо за Відповідачем підлягає скасуванню.
Вищеописане стало підставою звернення Прокурора до суду, за захистом порушеного, на його думку, права з позовною заявою про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору, повернення майна та скасування запису про державну реєстрацію права власності.
Розглядаючи питання щодо підставності доводів апеляційної скарги про підставність представництва Прокурором інтересів держави в даній справі та неврахування місцевим господарським судом висновків Великої Палати Верховного Суду у справі № 912/2385/18, щодо застосування статті 23 Закону України "Про прокуратуру", колегія суду зазначає таке.
Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
В силу дії частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Згідно з частиною 4 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.
Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.
Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.
Частинами 1, 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Відповідно до статті 53 Господарського процесуального кодексу України, у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Водночас, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
З огляду на висвітлене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини 1 статті 1311 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.
Пунктом 3 частини 2 статті 129 Конституції України визначено, що прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя.
Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 7 грудня 2018 року в справі № 924/1256/17 та від 15 травня 2019 року в справі № 911/1497/18.
Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу.
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокурором у цих двох випадках істотно відрізняються.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень для захисту інтересів держави.
У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.
У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27 березня 2003 року № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві права" передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.
При цьому, на сьогодні однозначною є практика ЄСПЛ, яка відстоює позицію про можливість участі прокурора у справі тільки за наявності на це підстав.
Для підтвердження судом підстав для представництва прокурора інтересів держави в суді у випадку, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, достатнім є дотримання прокурором порядку повідомлення, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", та відсутність самостійного звернення компетентного органу до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення.
Аналогічна правова позиція наведена Великою Палатою Верховного Суду у підпунктах 76-81 постанови від 26 травня 2020 року в справі № 912/2385/18.
З матеріалів справи вбачається, що Прокурор 13 лютого 2020 року звернувся до органу місцевого самоврядування з листом про надання інформації стосовно скасування оскаржуваного рішення, та про вжиття міською радою заходів щодо визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу (том 1, а.с. 37).
Позивач 1 у листі від 4 травня 2020 року повідомив, що у відповідь на лист прокуратури від 13 лютого 2020 року направив 18 лютого 2020 року відповідь на запит Прокурора (том 1, а.с. 41), однак матеріали справи не містять вказаної відповіді.
В свою чергу лист Дубенської місцевої прокуратури від 29 квітня 2020 року містить інформацію про неотримання відповіді на вказаний запит.
Разом з тим, 9 червня 2020 року Дубенська місцева прокуратура звернулась до Позивача 1 та Позивача 2 з листом, в якому повідомила вказаних осіб про свій намір подати відповідну позовну заяву (том 1,а.с. 43-44).
При цьому, як вбачається зі справи №559/2664/15-ц за позовом Першого заступника прокурора Рівненської області до Позивача 1, Позивача 2, Відповідача про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним договору та повернення майна, визнання права власності, Позивач 1 та Позивач 2 просили суд відмовити в задоволенні позовних вимог прокуратури Рівненської області, оскільки вважали, що Позивач 1 діва в межах Закону, спірне майно під будь-якими обтяженнями не перебувало (рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 15 березня 2018 року в справі №559/2664/15-ц).
Зазначеної позиції Позивач 1 та Позивач 2 дотримувалися і в суді апеляційної інстанції (постанова Апеляційного суду Рівненської області від 2 серпня 2018 року в справі №559/2664/15-ц; том 1,а.с. 29-32).
Наведене, на переконання колегія суддів, свідчить про те, що Позивач 1 та Позивач 2 не здійснювали захист законних інтересів держави, до компетенції яких віднесені повноваження з такого захисту, та небажанням його здійснювати, що в свою чергу вказує на підставність звернення Прокурора з таким позовом і нівелює заперечення Відповідача.
Водночас, апеляційний господарський суд констатує, що звертаючись до суду з позовом Прокурор підставою звернення в інтересах держави зазначив про незаконну приватизацію військового майна, зокрема, пожежного депо в м. Дубно по вул. Семидубська, 12а, що суперечить статусу цього майна, оскільки останнє передавалось у комунальну власність виключно для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно. Вказане порушує інтереси територіальної громади м. Дубно в особі Дубенської міської ради у зв`язку з незаконним відчуженням комунального майна.
При цьому, колегія суддів зауважує, що проміжок часу, який минув між повідомленням, яке прокурор надіслав до органу, уповноваженого на виконання функцій держави, та поданням позову у справі, не завжди є вирішальним у питанні дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Аналогічна правова позиція наведена в постанові Верховного Суду від 20 січня 2021 року в справі №927/468/20.
З огляду на усе вищеописане, враховуючи позицію Верховного Суду в даній справі під час винесення постанови від 25 травня 2021 року, де предметом розгляду були аналогічні заперечення касаційної скарги Відповідача щодо підставності представництва Прокурора, колегія суддів прийшла до висновку, що Прокурором у позовній заяві наведено підставу для представництва інтересів держави, обґрунтовано, у чому полягає порушення цих інтересів, а відтак підтверджено підстави для представництва інтересів держави у цій справі.
При цьому, колегія суддів зауважує, що Прокурором заявлена вимога щодо визнання незаконним та скасування пункту 7 рішення Позивача 1 за №2500 від 22 листопада 2013 року Про внесення змін і додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині затвердження переліку об`єкту комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році, до якого включене пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м., розглянувши яку місцевим господарським судом прийнято рішення про відмову в позові в цій частині. В той же час, колегія суддів зазначає, що Відповідач в своїй апеляційній скарзі не оспорює рішення в цій частині, що відповідно до норм процесуального права, а саме діючи в правовому полі статті 269 Господарського процесуального кодексу України (зважаючи на відсутність порушення норм процесуального права) не є підставою для перегляду апеляційний господарським судом законності рішення в цій частині.
Що ж стосується позовної вимоги Прокурора про визнання недійсним договору та повернення майна, колегія суддів враховуючи вказівки Верховного Суду, наведені в постанові від 30 листопада 2021 року (щодо визначення характеру добросовісності Відповідача як набувача спірного майна та дотримання в даній справі принципу належного урядування з врахуванням трьох головних критеріїв в даній справі з точки зору задоволення «суспільного інтересу»), зазначає наступне.
Аналізуючи встановлені обставини справи та переглядаючи спірні правовідносини на предмет наявності правових підстав для задоволення позовних вимог, суд апеляційної інстанції приймає до уваги наступні положення діючого законодавства з урахуванням фактичних даних справи.
Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Підстави недійсності правочинів визначаються положенням статті 215 Цивільного колексу України.
Згідно з приписами статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
За положеннями статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
В оспорюваному Договорі купівлі-продажу, зазначено, що його укладено, зокрема, на підставі рішення Позивача 1 № 2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні", рішення Позивача 1 № 2500 від 22 листопада 2013 року
Оскільки пункт 7 частини 1 рішення Позивача 1 № 2500 від 22 листопада 2013 року "Про внесення змін і додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" суперечить вищезазначеним вимогам законодавства, вказане на переконання колегії суду свідчить про наявність порушень вимог чинного законодавства України при укладанні спірного Договору між Позивачем 2 та Відповідачем, оскільки порушено положення статті 7 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності".
Відповідно до положень статті 2 Господарсько процесуального кодексу України, верховенство права є одним з основних принципів (засад) господарського судочинства.
Зміст цього принципу полягає в тому, що верховенство права є засобом для досягнення внутрішньої мети права і правової системи загалом - забезпечення пріоритету природних прав людини. Принцип верховенства права є істотною характеристикою співвідношення між людиною і державою. За допомогою його дії діяльність держави спрямовується на виконання мети - утвердження і забезпечення прав людини.
За практикою Європейського суду з прав людини (надалі - ЄСПЛ), цей суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Беєлер проти Італії", "Онер`їлдіз проти Туреччини", "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" і "Москаль проти Польщі"). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах "Лелас проти Хорватії" і "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії"). Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі "Москаль проти Польщі"). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки"). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (рішення у справі "Лелас проти Хорватії"). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки", "Ґаші проти Хорватії", "Трґо проти Хорватії"). У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку (рішення у справі "Москаль проти Польщі"), а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові (див. зазначені вище рішення у справах "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pinc v. the Czech Republic), пунк 53, та "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), пункт 38).
Такі ж характеристики принципу "належного урядування" ЄСПЛ навів у рішенні у справі "Рисовський проти України". У вказаній справі ЄСПЛ визнав низку порушень пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами. ЄСПЛ наголосив, що процедура скасування рішень, на підставі яких добросовісні власники отримують право користування земельною ділянкою, яка дозволяє органам влади ретроспективно позбавляти особистих прав, наданих помилково, без будь-якого відшкодування добросовісним правовласникам, є порушенням гарантій статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з положеннями статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику ЄСПЛ як джерело права. Зазначені рішення ЄСПЛ застосовуються у цій справі як джерело права.
Одним з основоположних прав людини є право власності. Суд трактує це право у широкому розумінні, спираючись при цьому на норми національного законодавства, положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику ЄСПЛ.
Національним законодавством України передбачено зокрема такі гарантії дотримання "права власності". Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану (стаття 41 Конституції України).
Положеннями частини 1 статті 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити "справедливий баланс" між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронг та Льон рот проти Швеції", пункти 69 і 73).
Відповідний висновок наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 214/6174/15-ц.
У зв`язку з наведеним слід зазначити, що у практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний інтерес"; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Передача об`єкта за спірним договором купівлі-продажу відбулася всупереч обмеженням визначеним законом, оскільки орган місцевого самоврядування не дотримав принципу належного урядування. У справі встановлено наявність юридичних підстав, з яким закон пов`язує недійсність правочину. Отже втручання шляхом постановлення судового рішення про недійсність правочину і зобов`язання повернути об`єкт нерухомості буде відповідати критерію законності.
Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном (в тому числі внаслідок постановлення судового рішення) є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного інтересу", при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Це поняття має широке значення, втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Відтак, постановлення судового рішення про недійсність правочину і зобов`язання повернути предмет договору купівлі-продажу буде виправданим з точки зору задоволення "суспільного інтересу".
В той же, колегія суддів констатує, що час втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися з дотриманням принципу "пропорційності" - "справедливої рівноваги (балансу)" між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості в кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Принцип "пропорційності", закріплений як загальний принцип у Договорі про заснування Європейського Суду, вимагає співрозмірного обмеження прав і свобод людини для досягнення публічних цілей - органи влади, зокрема, не можуть покладати на громадян зобов`язання, що перевищують межі необхідності, які випливають із публічного інтересу, для досягнення цілей, які прагнуть досягнути за допомогою застосовуваної міри (або дій владних органів).
Дотримання принципу "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, все одно буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано розумної пропорційності між втручанням у право особи та інтересами суспільства. Ужиті державою заходи мають бути ефективними з точки зору розв`язання проблеми суспільства, і водночас пропорційними щодо прав приватних осіб. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були б менш обтяжливими для прав і свобод заінтересованої особи, оскільки обмеження не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для реалізації поставленої мети. Одним із важливих елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації.
У рішенні у справі "Новоселецький проти України" ЄСПЛ наголосив, що у кожній справі в якій іде мова про порушення права власності необхідно перевірити дії чи бездіяльність держави з огляду на дотримання балансу між загальною суспільною потребою та потребами збереження фундаментальних прав особи, особливо враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та непомірний тягар.
У рішенні у справі "Кривенький проти України" ЄСПЛ констатував порушення Україною статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з позбавленням заявника права на земельну ділянку без надання будь-якої компенсації або іншого відповідного відшкодування. Зокрема, ЄСПЛ відзначив, що у подібних справах для дотримання справедливого балансу між суспільною потребою (інтересом) та правами людини особа внаслідок позбавлення власності повинна отримати відшкодування, інакше вважатиметься, що на неї покладений надмірний тягар. ЄСПЛ також наголосив, що принцип "належного урядування" може покладати на органи влади зобов`язання щодо виплати компенсації або іншого виду відшкодування добросовісному володільцю майна у разі його позбавлення. У названій справі заявник добросовісно набув землю у власність, з огляду на що наступне позбавлення його земельної ділянки без виплати компенсації вважається покладанням на заявника непропорційного тягаря.
У рішенні у справі "Максименко та Герасименко проти України" ЄСПЛ встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції у зв`язку з втручанням у право заявників на мирне володіння їхнім майном, оскільки, хоча таке втручання і було здійснене в інтересах суспільства, існують сумніви щодо його законності. Окрім того, заявники, як добросовісні набувачі, так і не отримали компенсації за вилучене у них майно.
Досліджуючи питання відносно того, чи вважатиметься, крізь призму практики ЄСПЛ, втручанням держави в фундаментальні права "добросовісного власника" постановлення господарським судом рішення у справі про позбавлення права власності на підставі недійсності правочину спричиненої "неналежним урядуванням" органу влади (місцевого самоврядування), колегією суддів враховується наступне.
Статтею 328 Цивільного кодексу України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.
Відповідно до частини 1 статті 386 Цивільного кодексу України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.
Згідно статті 387 Цивільного кодексу України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.
З`ясування питання добросовісності/недобросовісності набувача є визначальним для застосування положень статей 387, 388 Цивільного кодексу України, так і для визначення критерію "пропорційності" втручання у право власності набувача майна. Можливість витребування майна, придбаного за відплатним договором, з чужого незаконного володіння закон ставить у залежність, насамперед, від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним його набувачем. Одночасно добросовісність (недобросовісність) володільця характеризує його суб`єктивне ставлення до обставин вибуття майна з володіння власника та правомірність його придбання.
Аналогічний висновок наведений в постанові Верховного Суду від 18 лютого 2021 року в справі №14/5026/1020/2011.
При цьому незаконним володільцем може бути і добросовісний, і недобросовісний набувач. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Слід зазначити, що від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках, а саме відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України.
Аналогічний висновок наведений в постанові касаційного господарського суду від 18 лютого 2021 року в справі №14/5026/1020/2011.
Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (наприклад, рішення ЄСПЛ у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 7 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 2 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати, аналізуючи сумісність втручання в право особи на мирне володіння майном з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи можна вважати втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) є пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону, нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними із втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що ставиться для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотримано, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
При цьому ЄСПЛ у питаннях оцінки пропорційності, як і в питаннях наявності суспільного, публічного інтересу, визнає за державою досить широку «сферу розсуду», за винятком випадків, коли такий «розсуд» не ґрунтується на розумних підставах.
Тож для розкриття критерію пропорційності вагоме значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна.
Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України). На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (провадження № 14-192цс19), пункт 46.1 постанови від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (провадження № 14-436цс19)).
При цьому, колегія суддів зазначає, що згідно інформації, яка міститься на офіційному сайті Позивача 1, Відповідач входив до складу депутатів Дубенської міської ради 6 скликання (2010-2015), що в свою чергу свідчить про його обізнаність щодо заборони відчуження вказаного спірного майна, та необхідності використання його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно, а також, свідчить про обізнаність прийняття рішення № 2500 від 22 листопада 2013 року "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні".
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що Відповідач знав або міг знати, що відчуження спірного майна - будівлі пожежного депо загальною площею 293,2 кв. м., яке знаходиться в м. Дубно по вул. Семидубська, 12а, суперечить вимогам законодавства України та Позивач 2 не мав права на її відчуження.
У зв`язку з визнанням недійсним Договору укладеного 17 січня 2014 року між Позивачем 2 та Відповідачем, підлягають також задоволенню позовні вимоги про зобов`язання Відповідача повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м., яке знаходиться в м. Дубно ао вул. Семидубська 12а, до комунальної власності територіальної громади м. Дубно в особі Позивача 1, оскільки ці вимоги є похідними від вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу та враховуючи те, що спірний договір, укладено з порушенням вимог чинного законодавства.
З урахуванням наведено вище, колегія суддів констатує, що усе встановлене вище свідчить про недобросовісність поведінки Відповідача під час укладення спірного договору, та про існування в даних правовідносинах трьох головних критеріїв, які є виправданими в даній справі з точки зору задоволення «суспільного інтересу».
Зважаючи на все вищевстановлене в даній постанові в площинні встановлення обставини щодо порушення оскаржуваним Договором прав та інтересів територіальної громади та законодавства України, суд апеляційної інстанції вважає підставними та обґрунтованими доводи Прокурора щодо задоволення позовних вимог, а відтак, приймає рішення яким визнає недійсним договір та зобов`язує відповідача повернути майно до комунальної власності територіальної громади в особі Позивача 1.
Дане рішення в цій частині було прийнято місцевим господарським судом, а тому Північно-західний апеляційний господарський суд залишає оскаржуване рішення в цій частині без змін.
Що ж стосується доводів апеляційної скарги щодо застосування до даних позовних вимог наслідків спливу строку позовної давності, враховуючи подання заяви Відповідача про таке застосування, то колегія суддів дослідивши докази, долучені до матеріалів справи, розглянувши заяву Відповідача зазначає наступне.
Відповідачем 21 липня 2020 року на адресу Господарського суду Рівненської області подано клопотання про застосування наслідків спливу позовної давності та відмову в позові (том 1,а.с. 100-101), розглянувши котре колегія суддів зазначає наступне.
Статтею 256 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
В силу дії частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Частиною третьою статті 267 Цивільного кодексу України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом. Посилання сторони на сплив позовної давності в процесі касаційного перегляду судового рішення не вважається такою заявою. У суді апеляційної інстанції заявити про сплив позовної давності може сторона у спорі, яка доведе неможливість подання відповідної заяви в суді першої інстанції, зокрема у разі, якщо відповідну сторону не було належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи місцевим господарським судом. Згадану заяву може бути зроблено і в процесі нового розгляду справи, який здійснюється після скасування судового рішення (судових рішень) за результатами його касаційного перегляду.
За змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини
Позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.
При цьому, із судових актів по справі №559/2664/15-ц за позовом першого заступника прокурора Рівненської області до Відповідача, Позивача 1 та Позивача 2 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору та повернення майна, визнання права власності, що у жовтні 2015 року Прокурор звернувся з даним позовом до Дубенського міськрайонного суду (том 1,а.с. 27).
Рішенням Дубенського міськрайоного суду від 15 березня 2018 року позов Прокурора задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано пункт 7 частини першої рішення Позивача 1 за №2500 від 22 листопада 2013 року в частині затвердження переліку об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягали приватизації в 2013 році до якого включено пожежне депо площею 293,2 кв.м.. Визнано недійсним договір купівлі-продажу будівлі від 17 січня 2014 року. В іншій частині позову відмовлено.
Постановою Апеляційного суду Рівненської області від 2 серпня 2018 року апеляційні скарги Відповідача та Позивача 1 залишенні без задоволення, а рішення без змін.
При цьому, постановою Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року скасовано рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 15 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 2 серпня 2018 року, а провадження у справі закрито, оскільки спір щодо законності приватизації комунального майна підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
Колегія суддів зазначає, що за змістом статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому порядку, так і без використання судового примусу. Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. Висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим. Таким чином очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій на думку добросовісного розсудливого спостерігача виключає необхідність вчинення процесуальних дій, спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів в порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості відповідної справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах. Враховуючи викладене, надавши оцінку наявним у справі доказам і доводам сторін, з огляду на тривалий час розгляду справи, як наслідок - наявність підстав вважати, що права будуть відновлені та захищені в судовому порядку, звернення Прокурора до Господарського суду Рівненської області з даною позовною заявою через кілька днів після того, як Прокурор дізнався, що даний спір відноситься до господарської юрисдикції, вбачається, що строк Прокурором пропущено з поважних причин.
В матеріалах справи наявні листи Дубенської міської прокуратури, вих. № 34/1-339вих-20 від 13 лютого 2020 року та вих. № 34/1-833вих-20 від 29 квітня 2020 року, які адресовані Позивачу 1 щодо скасування рішення міської ради, визнання недійсним договору купівлі продажу та вжиття невідкладних заходів щодо повернення спірного майна (том 1, а.с. 37-40).
Тобто зібрані у справі докази свідчать що Прокурор довідався про порушене право та про особу, яка його порушила, а також звернувся до суду з відповідним позовом в межах трирічного строку позовної давності, визначеного статтею 257 Цивільного кодексу України, тому заява Відповідача від 17 липня 2020 року про застосування наслідків спливу позовної давності судом визнається необгрунтованою та не підлягає до задоволення.
Що ж стосується заперечень апеляційної скарги щодо неналежного повідомлення Відповідача про розгляд даної справи (щодо відсутності в матеріалах справи повідомлень про час та дату судових засідань), токолегія суддів зазначає наступне.
З матеріалів справи вбачається, що Господарським судом Рівненської області 20 травня 2022 року рекомендованими листами на адреси Відповідача (35600, Дубенський район, м. Дубно, провулок Федорова, 16 та 35600, Дубенський район, м. Дубно, вул. Квітнева, 41), а також на адресу представника Відповідача - адвоката Мацея А.М. (35600, м. Дубно, вул. Данила Галицького, 11) направлено копії ухвали суду від 18 травня 2022 року.
Згідно з інформації ВОМІРМП УДМС в Рівненської області від 24 травня 2022 року здійсненої на запит Господарського суду Рівненської області від 18 травня 2022 року, Відповідач (РНОКПП 2384703214) місце проживання за адресою: АДРЕСА_2 .
Інші адреси Відповідача, ніж ті, які зазначені Позивачем у позовній заяві та інформації ВОМІРМП УДМС в Рівненської області, не відомі.
При цьому, апеляційний господарський суд констатує, що вказана вище адреса вказується Відповідачем як особиста і у апеляційній скарзі.
Водночас, відповідно до статті 122 Господарського процесуального кодексу України, 20 травня 2022 року господарським судом опубліковано повідомлення по справі № 918/569/20 про оголошення перерви в судовому засіданні до 1 червня 2022 року об 14:00 год. на офіційному веб-сайті судової влади України Господарського суду Рівненської області.
Приписами частини 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.
За змістом частини 4 статті 122 Господарського процесуального кодексу України, відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, викликається в суд через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.
Крім того, статтею 42 Господарського процесуального кодексу України визначено права та обов`язки учасників судового процесу, зокрема учасники справи зобов`язані: виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; з`являтися в судове засідання за викликом суду, якщо їх явка визнана судом обов`язковою; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; надавати суду повні і достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки; виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.
Частиною 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" визначено, що усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.
Згідно частин 1, 2 статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. (далі - Реєстр) - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.
Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України.
З огляду на вказане учасники справи не були позбавлені права та можливості ознайомитись з ухвалами у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).
Згідно з частиною 1 статті 202 Господарського процесуального кодексу України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Крім того, представник Відповідача був неодноразову присутнім у судовому засіданні, що проводилися судом першої інстанції 9 лютого 2022 року та подавав клопотання про відкладення розгляду справи (том 1, а.с. 169). З даного ж опосередковано вбачається, що йому було відомо про дати розгляду справи.
За таких обставин, враховуючи, що неявка Відповідача не перешкоджала всебічному, повному та об`єктивному розгляду всіх обставин справи, відтак, керуючись статтею 202 Господарського процесуального кодексу України, місцевий господарський суд здійснював розгляд справи за наявними у ній матеріалами та відсутності представника Відповідача.
Окрім того, Господарським судом Рівненської області в даній справі, з огляду на відсутність такого способу захисту, відмовлено в задоволенні позовної вимоги про скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №4289312 про державну реєстрацію права приватної власності на пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м по вул. Семидубська 12а, в м. Дубно за Відповідачем.
В той же час, колегія суддів зазначає, що Відповідач в своїй апеляційній скарзі не оспорює рішення в цій частині, що відповідно до норм процесуального права, а саме діючи в правовому полі статті 269 Господарського процесуального кодексу України (зважаючи на відсутність порушення норм процесуального права) не є підставою для перегляду апеляційний господарським судом законності рішення в цій частині.
З врахуванням серйозності та важливості основного доводу Прокурора щодо відсутності підстав для продажу майна, яке не підлягало приватизації та могло перебувати лише у комунальній власності з огляду на його характеристики та підставу набуття Позивачем 1, Північно-західний апеляційний господарський суд повно, всебічно та об`єктивно дослідив всі доводи та докази Прокурора, Відповідача, як вищевказані, так і інші, наведені у позові та апеляційній скарзі (зокрема і, щодо обставин добросовісності набуття Відповідачем спірного майна та застосування до даних правовідносин принципу «неналежного урядування»), як кожний окремо, так і, головне, у їх комплексі та сукупності на підтвердження чи непідтвердження недійсності Договору та повернення майна.
Доводи наведені Відповідачем в апеляційній скарзі колегією суддів до уваги не приймаються з огляду на те, що вони є необґрунтованими та такими, що спростовуються матеріалами справи та усім вищеописаним в даній постанові.
З огляду на усе вищевикладене, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги та про залишення оскаржуваного рішення без змін.
При цьому при прийнятті даної постанови, Північно західним апеляційним господарським судом не встановлено обставин, що б вказували на необхідність скасування даного рішення (в розумінні частини 4 статті 269 ГПК України).
Відтак, виносячи дану судову постанову та враховуючи те, що апеляційним господарським судом залишено без задоволення апеляційну скаргу Позивача, апеляційний господарський суд, відповідно статті 129 ГПК України, залишає судовий збір за розгляд апеляційної скарги за Відповідачем.
Керуючись статтями 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Рівненської області від 1 червня 2022 року в справі №918/569/20 - залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду Рівненської області від 1 червня 2022 року в справі №918/569/20 - залишити без змін.
3. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
4. Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.
5. Справу №918/569/20 повернути Господарському суду Рівненської області.
Повний текст постанови виготовлено 24 жовтня 2022 року.
Головуючий суддя Василишин А.Р.
Суддя Бучинська Г.Б.
Суддя Філіпова Т.Л.
Суд | Північно-західний апеляційний господарський суд |
Дата ухвалення рішення | 19.10.2022 |
Оприлюднено | 28.03.2024 |
Номер документу | 106901143 |
Судочинство | Господарське |
Категорія | Справи позовного провадження Справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на нерухоме майно (крім землі) про комунальну власність щодо визнання незаконним акта, що порушує право власності |
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні