Рішення

від 31.10.2022 по справі 514/221/20

ТАРУТИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Тарутинський районний суд Одеської області

Справа №514/221/20

Провадження по справі № 2/514/29/22

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

31 жовтня 2022 року смт Тарутине

Тарутинський районний суд Одеської області у складі:

головуючого судді Тончевої Н.М.,

при секретарі Георгієвій О.А.,

розглянувши в порядку ч. 2 ст. 247 ЦПК України у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в залі суду смт Тарутине цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про право власності на 1/2 частину самочинно збудованих об`єктів будівництва,

В С Т А Н О В И В:

Позивачка звернулась до суду з позовом до відповідача, який в подальшому уточнила та просить:

визнати за нею право як співзабудовника на 1/2 частину побудованих під час шлюбу, але не введених в експлуатацію самочинно збудованих об`єктів будівництва, а саме прибудови під літерою А1 та сараю під літерою Г, які розташовані за адресою: квартира АДРЕСА_1 з правом здачі в експлуатацію та отримання документів, що посвідчують право власності;

визнати за нею право власності на 1/2 частину самочинно збудованих об`єктів будівництва, а саме прибудови під літерою А1 та сараю під літерою Г, які розташовані за адресою: квартира АДРЕСА_1 згідно технічного паспорта на об`єкт нерухомого майна від 03 грудня 2007 року;

визнати за відповідачем ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину самочинно збудованих об`єктів будівництва, а саме прибудови під літерою А1 та сараю під літерою Г, які розташовані за адресою: квартира АДРЕСА_1 ;

визнати за нею право власності на 1/2 частину земельної ділянки площею 0,0312 га (кадастровий номер 5124755100:02:001:0016 площею 0,0069 га, кадастровий номер 5124755100:02:001:0017 площею 0,0146 га, кадастровий номер 5124755100:02:001:0018 площею 0,0030 га, кадастровий номер 5124755100:02:001:0019 площею 0,0067 га) надану для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських будівель та споруд, розташовану за адресою корпус АДРЕСА_1 ;

стягнути з відповідача судові витрати.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з відповідачем з 25 червня 2000 року. Рішенням Тарутинського районного суду Одеської області від 21 вересня 2016 року шлюб між позивачем та відповідачем було розірвано. За час перебування у шлюбі ними була збудована житлова прибудова під літерою А1 загальною площею 39.4 кв.м та сарай під літерою Г загальною площею 14.3 кв.м до житлового будинку, розташованого за адресою: квартира АДРЕСА_1 . Земельні ділянки під цими забудовами були приватизовані відповідачем на підставі рішення Тарутинської селищної ради Одеської області №255-ІV від 18 травня 2005 року. Будівництво прибудов здійснювалось за відсутності необхідної документації, а тому є самочинно збудованим. На теперішній час вказані вище прибудови не введені в експлуатацію, однак є придатними для проживання, оскільки в них виконані внутрішні ремонтні роботи, проведено комунікації та укладено договори з обслуговуючими організаціями. Однак, відповідач відмовляється реєструвати право власності на зазначені прибудови. Після розірвання шлюбу вони з відповідачем не можуть дійти згоди щодо поділу спільного майна, зокрема зазначених прибудов.

Вказане вище стало підставою для звернення представника позивача до суду з зазначеним позовом.

Ухвалою суду відкрито провадження за вказаним позовом та призначено до розгляду у спрощеному позовному провадженні з повідомленням сторін. Одночасно запропоновано відповідачу у 15 денний строк з дня одержання ухвали про відкриття провадження подати на адресу Тарутинського районного суду Одеської області відзив на позов,зустрічний позов або заперечення проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження. Копію ухвали надіслано сторонам.

Відповідач, скориставшись своїм процесуальним правом, надав суду відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги не визнав, так як вважає, що спірна нерухомість не вводилась в експлуатацію, державна реєстрація права власності на це майно не проводилась, тому відповідно до законодавства такого нерухомого майна не існує. Крім того зазначив, що зазначені прибудови є самочинно збудованими, на які може бути набуто право власності відповідно до вимог ст. 376 ЦК України, проте позивач не є суб`єктом звернення до суду з такими вимогами. Також зазначив, що зазначене майно не є об`єктом права власності та не може бути предметом поділу. Таким чином вважає, що предмет позову у даній справі відсутній, оскільки неможливо визнати об`єктом права спільної сумісної власності об`єкт якого не існує, який не має власника і не може мати такого.

Крім цього, надав заяву відповідно до якої просив застосувати позовну давність у справі, посилаючись на те, що позивачці стало відомо про порушення її права щодо вищезазначеної прибудови після розірвання шлюбу з відповідачем, яке відбулось 21 вересня 2016 року, тобто строк звернення до суду з вказаним позовом сплив у жовтня 2019 року.

З наведених підстав просив відмовити у задоволенні позову.

Позивач не скористалась своїм процесуальним правом та не надала суду відповідь на відзив та подану заяву про застосування строків позовної давності.

Позивач в судове засідання не з`явилась, на розгляд суду від неї надійшла заява з проханням розглянути справу у її відсутність, на вимогах наполягає.

Відповідач в судове засідання не з`явився, надав суду заяву, в якій зазначив, що не заперечує щодо розгляду справи у його відсутність, просить у задоволенні позову відмовити.

Оскільки сторони в судове засідання не з`явились, то відповідно до вимог ч.2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Розглянувши подані документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд прийшов до наступного висновку.

Суд розглядає справу дотримуючись принципів змагальності і диспозитивності цивільного судочинства, оцінює докази у справі у їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням згідно ст. 89 ЦПК України, захищаючи порушені, невизнані або оспорюванні права, свободи чи інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб згідно ст. 1 ЦПК України.

Судом встановлено, що 15 червня 2000 року відділом реєстрації актів громадянського стану Тарутинського районного управління юстиції Одеської області за актовим записом № 30 було зареєстровано шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є батьками:

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим 07 травня 2001 року відділом реєстрації актів громадянського стану Тарутинського районного управління юстиції Одеської області;

ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_2 , виданим 17 червня 2008 року відділом реєстрації актів цивільного стану Тарутинського районного управління юстиції Одеської області.

ОСОБА_2 є власником 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 загальною площею 49.8 кв.м, що підтверджується:

Рішенням виконавчого комітету Тарутинської селищної ради Одеської області №362 від 25 лютого 2005 року «Про оформлення права власності»;

Свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 03 березня 2005 року;

Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 6673120 від 05 березня 2005 року;

Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта №188688322 від 14 листопада 2019 року.

ОСОБА_2 на підставі рішення Тарутинської селищної ради №255-ІV від 18 травня 2005 року є власником земельної ділянки площею 0.0312 га для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), яка розташована за адресою:корпус АДРЕСА_1 , що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯГ №286200 виданим 16 березня 2006 року.

03 грудня 2007 року ОСОБА_2 отримав технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_1 , відповідного до якого до складу приміщень входить:

Житловий будинок під літерою А;

Житлова прибудова під літерою А1 загальною площею 39. 4 кв.м. (самочинне будівництво);

Сарай під літерою Г (самочинне будівництво);

Гараж під літерою В.

Рішенням виконавчого комітету Тарутинської селищної ради Одеської області №274 від 03 грудня 2007 року «Про оформлення права власності» вирішено:

залишити у приватний власності ОСОБА_2 , мешканця квартири АДРЕСА_1 самовільно збудовані: житлову прибудову під літерою А1 загальною площею 39.4 кв.м; сарай під літерою Г; кухню №2площею 6.1 кв.м переобладнану в житлову №8 площею 7.4 кв.м, при цьому збільшена загальна площа на 66.8 кв.м, житлова на 19.4 кв.м;

доручити Тарутинському районному бюро технічної інвентаризації оформити свідоцтво про право власності.

Згідно висновку експерта №170/21 від 12 жовтня 2021 року, вартість об`єктів незавершеного будівництва, а саме житлової прибудови під літерою А1 загальною площею 39.4 кв.м та сараю під літерою Г загальною площею 14.3 кв.м до квартири АДРЕСА_1 визначена витратним підходом за допомогою складання кошторису станом на дату складання висновку становить 421117 гривень при умові виконання будівельних робіт господарським способом та 532680 гривень після застосування обов`язкових нарахувань (загальновиробничих витрат, адміністративних витрат, прибутку та податку), при умові виконання будівельних робіт підрядним способом (лицензійною будівельною організацією).

Щодо вимог позивача про визнання за нею права на 1/2 частину прибудови під літерою А1 та сараю під літерою Г як співзабудовника та визнання за нею права власності на 1/2 частину прибудови під літерою А1 та сараю під літерою Г в порядку поділу спільного майна подружжя, суд прийшов до наступного висновку.

За правилами статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 15 квітня 2020 року в справі № 307/3957/14-ц вказано, що: "самочинно збудоване нерухоме майно не є об`єктом права власності, а тому не може бути предметом поділу між подружжям (подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 04 грудня 2013 року № 6-130цс13).

За змістом частини першої статті 376 ЦК України самочинним вважається будівництво житлового будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна, якщо вони збудовані на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснює будівництво; або відведена не для цієї мети; або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту; або з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Отже, відсутність дозволу на будівництво, проекта або порушення умов, передбачених у цих документах, тягне визнання такого будівництва самочинним відповідно до частини першої статті 376 ЦК України.

Враховуючи наведене, встановлену судом обставину, що об`єкт спірного будівництва, а саме прибудова під літерою А1 та сарай під літерою Г є самочинним будівництвом, не є об`єктами права власності та не можуть бути предметом поділу між подружжям, а тому відсутні правові підстави для визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 частину спірного нерухомого майна.

Аналогічний правовий висновок відображено у Постанові Верхового суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду №587/1186/18 від 22 вересня 2021 року, відтак відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України суд враховує такий при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин.

Крім того, суд вважає необхідним зазначити наступне.

Частиною 2 статті 376 ЦК України чітко передбачено, що особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Однак, в окремих випадках ст. 376 ЦК України передбачає можливість визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно в разі наявності обставин, передбачених частинами третьою, п`ятою цієї статті.

Відповідно до ч. 3 ст. 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

При цьому, частиною 5 ст. 376 ЦК України визначено, що на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

З вказаної правової норми вбачається, що право власності на самочинне будівництво може бути визнано за умови відведення для цієї мети в установленому порядку забудовнику земельної ділянки або якщо особа, яка здійснила таке будівництво, отримає в установленому порядку земельну ділянку розташовану під збудованим нерухомим об`єктом, такого цільового призначення, яке передбачає можливість будівництва на ній відповідного об`єкту, а також за умови відсутності заперечень з боку власника земельної ділянки (ч. 4 ст. 376 ЦК України) та відсутності порушення в результаті самочинної забудови прав інших осіб.

Позивач у спорах про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно повинен довести обставини, що складають фактичну підставу такого позову: наявність права позивача на земельну ділянку, на якій збудоване спірне майно; наявність самочинно збудованого майна; відповідність самочинно збудованого нерухомого майна будівельним нормам і правилам; наявність згоди власника земельної ділянки на будівництво нерухомого майна (у випадку, якщо земельна ділянка належить позивачу на праві користування).

У свою чергу, задоволення позову про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно повинно ґрунтуватися на підтвердженій відповідними доказами сукупності обставин: позивач має право власності або право користування земельної ділянки; власник земельної ділянки надав позивачу дозвіл на будівництво спірного нерухомого майна і не заперечує проти визнання права власності на самочинно збудоване на його земельній ділянці нерухоме майно; самочинно збудоване майно, що є предметом спору, відповідає будівельним нормам і правилам та придатне для експлуатації за призначенням; визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно не порушує прав інших осіб.

Правова конструкція передбачена ст. 376 ЦК України є спеціальною нормою в регулюванні спірних правовідносин, оскільки унормовує відносини, що виникають у тих випадках, коли загальний порядок будівництва був порушений.

Вказаний висновок відображено у постанові Верховного Суду від 12 березня 2018 року у справі № 11/384-06.

Як роз`яснено у п. 2 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6 «Про практику застосування судами статті 376 Цивільного кодексу України (про правовий режим самочинного будівництва)» від 30 березня 2012 року відповідно до статті 376 ЦК суди розглядають спори щодо самочинного будівництва, зокрема: - про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно власником земельної ділянки; - про визнання права власності на самочинно збудоване майно на земельній ділянці, що не була відведена особі, яка здійснила самочинне будівництво; - про відшкодування витрат на будівництво, здійснене на земельній ділянці, яку особі не було відведено; - про знесення самочинно збудованого нерухомого майна; - про зобов`язання особи, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, провести відповідну перебудову; - про стягнення витрат, пов`язаних із приведенням земельної ділянки до попереднього стану.

Пунктом 12 вказаної вище постанови передбачено, що у справах, пов`язаних із самочинним будівництвом нерухомого майна, суди мають враховувати, що за загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює таке будівництво, не набуває права власності на нього (частина друга статті 376 ЦК). Разом із цим власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (частина друга статті 375 ЦК), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це не порушує права інших осіб (частина п`ята статті 376 ЦК). Вирішуючи справу за позовом власника (користувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, суди зобов`язані встановлювати усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушені будівельні норми та правила істотними.

Таким чином, враховуючи вищенаведене та те, що саме на належній відповідачу ОСОБА_2 на праві приватної власності земельній ділянці знаходяться самочинно збудовані спірні об`єкти, виключно йому належить право звернення до суду з позовом про визнання за ним права власності на зазначені самочинно збудовані об`єкти або вирішення зазначеного питання в позасудовому порядку.

Щодо вимог позивача про визнання за нею права власності на 1/2 частину земельною ділянки, суд прийшов до наступного.

Відповідно до статті 61 СК в редакції, чинній станом на дату набуття відповідачем права власності на спірну земельну ділянку (2005-2006 роки), приватизовані одним із подружжя земельні ділянки не належать до об`єктів права спільної сумісної власності.

Відповідно до Закону «Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя» від 11 січня 2011 року статтю 61 СК України доповнено частиною 5 такого змісту: «об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації».

Вказана норма набула чинності з 8 лютого 2011 року, однак була виключена на підставі Закону «Про внесення змін до Сімейного кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка» від 17 травня 2012 року, який набрав чинності 13 червня 2012 року. Натомість статтю 57 СК України доповнено пунктом 5 частини першої, згідно з яким особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації.

Із урахуванням вказаних змін до СК правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався. При цьому тільки в період часу з 8 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, в тому числі приватизації, визнавалась спільної сумісною власністю подружжя; до 8 лютого 2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

Аналогічний висновок по застосуванню норм Закону України "Про внесення зміни до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя" від 11 січня 2011 року зроблений в постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року в справі N 1311/832/12 (провадження N 61-6409св18), від 12 листопада 2018 року в справі N 753/6139/14-ц (провадження N 61-27342св18) і від 12 червня 2019 року в справі N 409/1959/15-ц (провадження N 61-14257св18), у постанові КЦС ВС від 12 серпня 2020 року у справі № 626/4/17.

Установивши, що приватизована відповідачем земельна ділянка є його особистою власністю, суд дійшов висновку, що вона не підлягає поділу між подружжям, а тому позовні вимоги в цій частині також не підлягають задоволенню.

Щодо заяви представника відповідача про застосування позовної давності суд враховує положення ст.257 ЦК України, згідно якої загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила ( ч.1 ст.261 ЦК України).

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252 -255 ЦК України.

Відповідно до ст. 253 ЦК України, перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

За загальним правилом перебіг загальної позовної давності починається з дня, коли особа дізналася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила( ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Відповідно до ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

За змістом загальних норм права заява про застосування позовної давності може бути розглянута, якщо вона подана під час розгляду справи в суді першої інстанції.

При цьому законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності.

Відтак, заяву про сплив позовної давності може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання - письмового чи усного, що відповідає вимогам наведених статей процесуального законодавства.

Згідно із ч.4 ст.267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Крім того, суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосовувати позовну давність суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого він звернувся, якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в задоволені позову через його необгрунтованість. Лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє в позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску. Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц; від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц; від 07 листопада 2018 року у справі № 575/476/16-ц.

Судом з`ясовано, що право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого він звернувся не порушені, тож відмовляє в задоволені позову через його необгрунтованість.

Оскільки позовні вимоги задоволенню не підлягають, то судові витрати слід віднести на рахунок позивача.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 89, 141, 264, 265, 268, 272, 273, 354 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про право власності на 1/2 частину самочинно збудованих об`єктів будівництва відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Одеського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Н.М. Тончева