Рішення

від 01.11.2022 по справі 754/6382/22

ДЕСНЯНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Номер провадження 2/754/4522/22

Справа №754/6382/22

РІШЕННЯ

Іменем України

01 листопада 2022 року Деснянський районний суд м. Києва в складі:

Головуючого - судді - Галась І.А.

при секретарі - Париста А.С.

за відсутності сторін

розглянувши в підготовчому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ), звернувся до Деснянського районного суду м. Києва з позовом до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 )про стягнення аліментів.

Позовні вимоги обґрунтовано наступним.

01 червня 2013 року між позивачем та відповідачем було укладено шлюб, що зареєстрований Центральним Відділом державної реєстраційної служби Головного управління юстиції в м. Києві, актовий запис 928. Від даного шлюбу сторони мають спільну малолітню дитину - ОСОБА_3 , що народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Деснянського районного управління юстиції у місті Києві здійснено 12 жовтня 2013р. відповідний актовий запис №3011 та видано свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 . 19 червня 2020 року між Позивачем та Відповідачем заочним рішенням Таращанського районного Суду Київської області шлюб було розірвано. Судовим рішенням встановлено, що малолітній ОСОБА_3 проживає разом із матір`ю. Спору щодо місця проживання дитини не має. Станом на дату звернення до суду із даним позовом, малолітній ОСОБА_3 продовжує проживати разом із своєю матір`ю на повному її утриманні. Батько дитини участі у вихованні не приймає. Матеріальну допомогу на утримання дитини не надає. Бабуся дитини, що є матір`ю Відповідача, здійснює не регулярні перерахування на дитину за власним бажанням в довільному розмірі. Позивачу одній матеріально важко забезпечити достатній та належний рівень життя та розвитку дитини. Через введений воєнний стан на території України, що триває з 24 лютого 2022 року, відповідно до указу Президента України №64/2022, що затверджений Законом України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022р №2102-ІХ , з метою забезпечення життя та здоров`я своєї дитини, що гарантовані громадянам статтею 3 Конституції України, позивач змушена була залишити територію України та знайти прихисток в Республіці Польща. Вимушений переїзд до іншої країни збільшив витрати позивача на проживання, до яких входить оренда житла, влаштування дитини для вивчення мови та прискорення соціальної адаптації. В тому числі, вимушений переїзд збільшив витрат на харчування та сплату житлово-комунальних послуг за тарифами Європейської країни. Водночас, батько дитини є здоровим та працездатним, таким, що має постійне місце проживання та роботу, займає керівну посаду в ТОВ «КОМФОРТСЕРВІСБУД», код ЄДРПОУ 41994285, є засновником та власником зазначеного підприємства. Окрім того, має діючий контракт із Добровольчим формування Територіальної громади міста Києва за яким отримує регулярну заробітну плату. Інших дітей, що перебувають на його утриманні - не має. З врахуванням того, що з дати розлучення подружжя, з червня 2020 року, матеріальної допомоги батько не надавав, з врахуванням витрат позивача та усіх обставин відповідача, що мають значення для вирішення розміру аліментів, позивач вважає, що відповідач може сплачувати аліменти в розмірі 10 000 (десять тисяч) грн. 00 коп. щомісяця.

Посилаючись на викладені обставини справи, Позивач просить суд: стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 в розмірі 10 000 (десять тисяч) грн. 00 коп. щомісячно, починаючи стягнення з дати звернення до суду із даною позовною заявою і до досягнення дитиною повноліття; стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 , понесені позивачем судові витрати в розмірі 5000 (п`ять тисяч) грн. 00 коп.

Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 10 серпня 2022 року відкрито провадження в справі.

Представник позивача 01 листопада 2022 року подав до суду заяву про можливість розгляду справи за відсутності позивача та його представника.

Відповідач до розгляду не з`явився, про час та місце судового розгляду був повідомлений належним чином, причини неявки суду не повідомляв, відзив на позовну заяву не надавав.

У відповідності до ч.2 ст.247 ЦПК України у зв`язку з розглядом справи за відсутності сторін фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин цієї справи, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, прийшов таких висновків.

Згідно з ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до вимог ст.5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Вимогами ст.10 ЦПК України передбачено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до вимог ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданими відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності до вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Суд в межах заявлених позовних вимог (стаття 13 ЦПК України) та наданих сторонами доказів по справі встановив наступні обставини та правовідносини.

Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 01 червня 2013 року між позивачем та відповідачем було укладено шлюб, що зареєстрований Центральним Відділом державної реєстраційної служби Головного управління юстиції в м. Києві, актовий запис 928.

Від даного шлюбу сторони мають спільну малолітню дитину - ОСОБА_3 , що народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що Відділом державної реєстрації актів цивільного стану Деснянського районного управління юстиції у місті Києві здійснено 12 жовтня 2013р. відповідний актовий запис №3011 та видано свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 .

19 червня 2020 року між Позивачем та Відповідачем заочним рішенням Таращанського районного Суду Київської області шлюб було розірвано. Судовим рішенням встановлено, що малолітній ОСОБА_3 проживає разом із матір`ю.

Між сторонами відсутня домовленість щодо утримання сина і позивач бажає, щоб відповідач сплачував аліменти за рішенням суду.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним вище обставинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 51 Конституції України батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття.

Згідно ч.1 ст.122 Сімейного Кодексу України дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя.

Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров`я про народження дружиною дитини.

Відповідно до ст. 141 Сімейного кодексу України, мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 180 Сімейного кодексу України, батьки зобов`язані утримувати дітей до досягнення ними повноліття.

Відповідно до ст. 11 Закону України «Про охорону дитинства» батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей.

Відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 181 СК України, способи виконання батьками обов`язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними. За домовленістю між батьками дитини той із них, хто проживає окремо від дитини, може брати участь у її утриманні в грошовій і (або) натуральній формі. За рішенням суду кошти на утримання дитини (аліменти) присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина. Спосіб стягнення аліментів, визначений рішенням суду, змінюється за рішенням суду за позовом одержувача аліментів.

Частиною 1 ст.182 СК України визначено, що при визначенні розміру аліментів суд враховує: стан здоров`я та матеріальне становище дитини; стан здоров`я та матеріальне становище платника аліментів; наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, дочки, сина; наявність рухомого та нерухомого майна, грошових коштів; доведені стягувачем аліментів витрати платника аліментів, у тому числі на придбання нерухомого або рухомого майна, сума яких перевищує десятикратний розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи, якщо платником аліментів не доведено джерело походження коштів; інші обставини, що мають істотне значення.

Відповідно до ч.2 ст.182 СК України розмір аліментів має бути необхідним та достатнім для забезпечення гармонійного розвитку дитини. Мінімальний розмір аліментів на одну дитину не може бути меншим, ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.

Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 ст. 183 СК України частка заробітку (доходу) матері, батька, яка буде стягуватися як аліменти на дитину, визначається судом. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їх утримання, яка буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття.

Відповідно до ч. 5 ст. 183 СК України той із батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина, має право звернутися до суду із заявою про видачу судового наказу про стягнення аліментів у розмірі на одну дитину - однієї чверті, на двох дітей - однієї третини, на трьох і більше дітей - половини заробітку (доходу) платника аліментів, але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку на кожну дитину.

У відповідності до положень ч.1,2 ст.3 Конвенції про права дитини, що ратифікована постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Держави-учасниці зобов`язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.

Згідно ст.8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Крім того, відповідно до ч.ч.1,2 ст.27 Конвенції ООН про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка ратифікована постановою Верховної Ради України № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 року та набула чинності для України 27 вересня 1991 року, держава визнає право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини. Батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

У відповідності до ч.ч. 1, 2 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці. Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Щодо розміру аліментів, то суд виходить з наступного.

Суд враховує, що обов`язок по доказуванню позовних вимог, їх розміру, та по доказуванню тих обставин, на які позивач посилається в обґрунтування позовних вимог, покладається саме на позивача, і не може перекладатись на відповідача обов`язок по спростуванню доводів позивача.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

В силу вимог ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У відповідності до ч.7 ст.81 ЦПК України суд позбавлений можливості самостійно збирати докази.

Відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму ВСУ № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Суд враховує, що відповідач є працездатною особою і має доходи; він не має інших неповнолітніх дітей, осіб, на утримання яких з нього були б стягнуті аліменти.

Підстав для звільнення відповідача від обов`язку утримувати дитину, передбачених ст.188 СК, не встановлено.

Відповідач та Позивач повинні у відповідності до вимог закону утримувати дитину, відчувати відповідальність за неї, забезпечувати її добрі умови для проживання та виховання, у тому числі, забезпечувати матеріально.

Можливість стягнення аліментів за рішенням суду залежить не лише від факту добровільної участі одного з батьків в утриманні дітей, а й від згоди іншого з батьків із розміром та способом такого утримання.

Пунктом 17 Постанови Пленуму ВСУ «Про застосування судами окремих норм СКУ при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів» №3 від 15.05.2006р. передбачено, що суд при визначені розміру аліментів, повинен врахувати: стан здоров`я, матеріальне становище дитини і платника аліментів; наявність в останнього інших неповнолітніх дітей, непрацездатних чоловіка, дружини, батьків, повнолітніх дочки, сина; інші обставини, що мають істотне значення.

З огляду на вказане, приймаючи до уваги принцип рівності прав та обов`язків батьків щодо утримання дитини, враховуючи матеріальне становище платника аліментів та матеріальне становище утримувача аліментів, часткове визнання позову відповідачем, з урахуванням принципів розумності та справедливості суд визначає, що з відповідача на ім`я позивача слід стягнути аліменти на утримання малолітнього сина в розмірі 5000 гривень, щомісячно, що у достатній мірі відповідає заявленим позивачем потребам утримання сина, а також не є заздалегідь непомірними для їх сплати відповідачем.

Стягнення аліментів має ціль найбільш повно захищати інтереси дитини, забезпечити їй не тільки необхідні кошти для існування, але і зберегти по можливості той рівень життя, який дитина мала при сумісному проживанні з обома батьками.

Суд вважає визначений розмір аліментів достатнім та справедливим. Стягнення аліментів у такому розмірі відповідатиме вимогам закону та інтересам дитини, не порушить прав сторін.

Тому за сукупності наведених висновків позов підлягає до часткового задоволення.

Згідно ст. 179 СК України, аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім`я кого вони виплачуються, і мають використовуватися за цільовим призначенням.

Відповідно до вимог ст. 191 СК України аліменти присуджуються за рішенням суду від дня пред`явлення позову.

Одночасно суд вважає за необхідне роз`яснити сторонам, що відповідно до ст.192 Сімейного кодексу України розмір аліментів, визначений рішенням суду, може бути згодом зменшено або збільшено рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів у разі зміни матеріального або сімейного стану, погіршення або поліпшення здоров`я когось з них, а також положення ст.185 Сімейного кодексу України щодо обов`язку того з батьків, з кого присуджено аліменти на дитину, брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами.

Приймаючи рішення Суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії»(Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

При вирішенні питання про розподіл судових витрат, суд виходить з того, що згідно вимог Закону України "Про судовий збір" позивач звільнена від сплати судового збору за цим предметом цивільного спору.

Згідно ч. 6 ст.141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст.ст. 133, 141 ЦПК України та Закону України "Про судовий збір" з відповідача належить стягнути в дохід держави судовий збір в розмірі 768 грн. 40 коп. за вимогу про стягнення аліментів.

Відповідно до ст.141 ЦПК України з відповідача належить стягнути на користь держави судовий збір в розмірі 992 грн. 40 коп.

Що вимоги про стягнення витрат позивача на правничу допомогу суд вважає за необхідне зазначити наступне.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду (ч.3 ст.133 ЦПК України).

Право на професійну правничу допомогу гарантовано ст. 59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України у рішеннях від 16.11.2000 №13-рп/2000 та від 30.09.2009 №23-рп/2009.

Зі змісту статті 58 ЦПК України слідує, що сторона, третя особа, а також особа, якій за законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника.

Відповідно до статті 60 ЦПК України представником у суді може бути адвокат або законний представник.

Згідно статті 15 ЦПК України представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Частиною четвертою статті 62 ЦПК України визначено, що повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Так, у відповідності до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність - це незалежна професійна діяльність адвоката щодо здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту.

Договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Вирішуючи питання про стягнення з відповідача витрат на професійну правову допомогу, суд виходить із диспозиції ч.1 ст. 137 ЦПК України, у відповідності до якої, витрати пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Так, згідно ч.2 ст.137 ЦПК України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, визначаються згідно з умовами договору про надання правової допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Положеннями ч. 3 ст. 4 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05.07.2012 року № 5076-VI (далі - Закон № 5076) встановлено, що адвокат може здійснювати адвокатську діяльність індивідуально або в організаційно-правових формах адвокатського бюро чи адвокатського об`єднання (організаційні форми адвокатської діяльності).

Згідно з п.п. 1, 2, 6 ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону № 5076 до видів адвокатської діяльності, серед іншого, відносяться: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

При цьому, за визначенням п. 6 ст. 1 Закону № 5076 інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення; представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ст. 1 Закону № 5076).

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Відповідно дост.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Аналогічні критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витратина підставі ст.41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України» зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відповідно до ч. 8 ст.141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку із розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

На підтвердження понесених витрат на правову допомогу позивачем долучено: Договір про надання правової допомоги від 05 серпня 2022 року, укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Тимощуком М.В.; Додаткова угода № 1 до договору про надання правової допомоги від 05 серпня 2022 року Меморіальний ордер № 142301526 від 08 серпня 2022 року на 5000 гривень.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України встановлено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів в їх сукупності.

Приймаючи рішення Суд враховує усталену практику Європейського Суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, де мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, але його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії»(Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, враховуючи вимоги ч. 1 ст. 141 ЦПК України, ступінь складності справи та обсяг виконаних робіт, принципи співмірності та розумності судових витрат, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість заявленої вимоги в частині стягнення витрат позивача на правничу допомогу.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст.24, 55, 56, 110, 112, 113, 180-184 Сімейного кодексу України, ст.ст.10,12, 81, 258,263- 266,272,352-354 ЦПК України , суд

У Х В А Л И В:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 , ( АДРЕСА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ), аліменти на утримання неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 в розмірі 5 000 гривень щомісячно, починаючи з 09 серпня 2022 року до досягнення дитиною повноліття.

Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 , ( АДРЕСА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_3 ), витрати на правову допомогу в розмірі 2500 гривень.

Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь держави судовий збір в розмірі 992 гривні 40 копійок.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя