Постанова

від 05.10.2022 по справі 569/5761/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

05 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 569/5761/19

провадження № 61-4221св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І. (суддя-доповідач),

суддів: Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 29 листопада 2021 року у складі судді Галінської В. В. та постанову Рівненського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року у складі колегії суддів: Ковальчук Н. М., Хилевича С. В., Шимківа С. С.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення збитків.

Короткий зміст позовних вимог

21 березня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення збитків.

Позов мотивований тим, що у квітні 2009 року за договором купівлі-продажу позивач придбав будівлю кафе та земельну ділянку на АДРЕСА_1 . 28 жовтня 2015 року позивач уклав з ОСОБА_5 договір оренди цього приміщення, однак, передати приміщення не зміг в силу неправомірних дій відповідачів, які незаконного позбавили його права власності. Неправомірність дій відповідачів підтверджено належними доказами та судовими рішеннями, які вступили в законну силу.

Так, ОСОБА_6 30 жовтня 2015 року незаконно зареєстрував за собою право власності на спірне нерухоме майно на підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 15 липня 2015 року, яке на час реєстрації права власності законної сили не набрало і було скасовано рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 27 жовтня 2015 року.

28 січня 2016 року Рівненський окружний адміністративний суд виніс постанову про скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію за ОСОБА_6 права власності на нежитлове приміщення (будівлю кафе) загальною площею 281,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 766832156101, та земельну ділянку під приміщенням площею 0,021 га, кадастровий номер 5610100000:01:026:0008, адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 766655556101.

В подальшому ОСОБА_6 за договорами купівлі-продажу від 06 листопада 2015 року вказане приміщення та земельну ділянку продав ОСОБА_4 , а 29 січня 2016 року право спільної часткової власності на це майно незаконно зареєстровано за ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 по 1/3 частині за кожним. Вищевказані обставини встановлені рішенням Рівненського міського суду від 20 квітня 2016 року у справі № 569/1651/16-ц, яким задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 про витребування майна з чужого незаконного володіння.

У зв`язку з неправомірними діями відповідачів, що пов`язані з незаконними переходами права власності на приміщення, позивач не отримав орендну плату за користування приміщенням в розмірі 410 483,87 грн за період з 06 листопада 2015 року по 28 січня 2016 року та сплатив штраф орендарю за непередачу приміщення у розмірі 450 000,00 грн.

Враховуючи недобросовісне набуття права власності відповідачами ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , за період з 29 січня 2016 року по 09 березня 2017 року позивач отримав збитки у вигляді упущеної вигоди в розмірі 2 008 064,52 грн орендної плати, яка повинна була сплачуватися за договором оренди.

Позивач просив суд стягнути збитки (упущену вигоду):

- з ОСОБА_3 у розмірі 860 483,87 грн за період з 06 листопада 2015 року по 28 січня 2016 року;

- з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 у загальному розмірі 2 008 064,52 грн по 669 354,84 грн з кожного за період з 29 січня 2016 року по 09 березня 2017 року;

- стягнути з відповідачів судові витрати по справі.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 29 листопада 2021 року, яке залишено без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року, позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1/3 збитків (упущеної вигоди) за період з 16 лютого 2016 року по 09 березня 2017 року у розмірі 637 330,41 грн.

Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 1/3 збитків (упущеної вигоди) за період з 16 лютого 2016 року по 09 березня 2017 року у розмірі 637 330,41 грн.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1/3 збитків (упущеної вигоди) за період з 16 лютого 2016 року по 09 березня 2017 року у розмірі 637 330,41 грн.

У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 2 305,20 грн.

Стягнуто з ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 в дохід державного бюджету судовий збір у розмірі 7 299,80 грн.

Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що у вказаний період власником будівлі кафе на АДРЕСА_1 був позивач, при цьому він не мав фактичної та юридичної можливості передати орендарю право користування вказаною будівлею у зв`язку із незаконним її заволодінням відповідачами, і, як наслідок таких протиправних дій відповідачів, позивачу завдано збитків у вигляді упущеної вигоди, що полягає у неможливості отримання орендної плати за укладеним договором оренди від 28 жовтня 2015 року.

До суду позивач звернувся 21 березня 2019 року, а тому враховуючи трирічний строк позовної давності, позивач має право на стягнення збитків з 21 березня 2016 року.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У касаційній скарзі, поданій у травні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_4 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

У касаційній скарзі, поданій у травні 2022 року до Верховного Суду, ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Рух касаційних скарг в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 у цій цивільній справі та витребувано її з Рівненського міського суду Рівненської області.

Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3 у цивільній справі.

Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2022 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 у цивільній справі.

23 серпня 2022 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

На підставі ухвали Верховного Суду від 16 вересня 2022 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.

Згідно з протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 26 вересня 2022 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Мартєв С. Ю., Петров Є. В., Пророк В. В.

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

В касаційних скаргах ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , кожен окремо, посилаються на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказують, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 та інших.

В касаційних скаргах відповідачі зазначають, що суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцінки договору оренди від 28 жовтня 2015 року, зокрема тим обставинам, що цей правочин було укладено виключно з метою незаконного заволодіння майном відповідачів через призму формально створених та фактично неіснуючих зобов`язань між учасниками такого правочину - ОСОБА_1 та його батьком ОСОБА_5 .

Орендна плата у розмірі 150 000 грн на місяць на момент укладення договору оренди не співмірна з вартістю нерухомого майна.

Відповідачам не були та не могли бути відомі події, що відбулися між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 . Кожне набуття права власності відбулося у встановленому законом порядку на підставі відплатних договорів. Вказані обставини свідчать про правомірну та послідовну поведінку відповідачів.

Відповідачі у касаційних скаргах вказують, що суди неправильно застосували приписи статті 22 ЦК України та помилились із визначенням моменту початку перебігу позовної давності.

Доводи інших учасників справи

У липні 2022 року ОСОБА_1 надіслав відзив на касаційні скарги у якому просить касаційні скарги залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суд встановив, що 24 квітня 2009 року ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу придбав у ОСОБА_9 будівлю кафе та земельну ділянку на АДРЕСА_1 . Договір купівлі-продажу посвідчено приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Сохацькою О. В. та зареєстровано в реєстрі за № 571 (т. 1 а. с. 8-11).

28 жовтня 2015 року між позивачем та ОСОБА_5 було укладено договір оренди вказаної будівлі. У пункті 10.2 договору оренди сторони узгодили що договір набирає чинності з моменту підписання. Орендна плата складає 150 000,00 грн на місяць, а відповідальність за порушення строків передачі приміщення в оренду передбачена у вигляді сплати штрафу в розмірі 300 % від розміру місячної орендної плати (пункти 5.1, 8.3) (т. 2 а. с. 164-167).

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 15 липня 2015 року у справі № 569/14997/14-ц за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет застави (приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та земельну ділянку під цим приміщенням) шляхом визнання права власності позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено, звернуто стягнення на предмет застави шляхом визнання права власності за позивачем на вищевказане майно.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 27 жовтня 2015 року рішення Рівненського міського суду від 15 липня 2015 року у справі № 569/14997/14-ц скасовано, ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 про звернення стягнення на предмет застави відмовлено (т. 1 а. с. 12-15).

На підставі рішення Рівненського міського суду Рівненської областівід 15 липня 2015 року ОСОБА_6 30 жовтня 2015 року звернувся до державного реєстратора відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Рівненського міського управління юстиції Рівненської області, який провів реєстрацію права на власності на нежитлове приміщення (будівлю кафе) загальною площею 281,2 кв. м та земельну ділянку площею 0,021 га, кадастровий номер 5610100000:01:026:0008, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_6 . Така реєстрація проведена на підставі рішення суду, яке на час реєстрації права власності вже було скасовано апеляційним судом.

06 листопада 2015 року ОСОБА_6 уклав з ОСОБА_3 договори про часткове відчуження на його користь будівлі кафе та земельної ділянки.

Також між ОСОБА_3 (іпотекодавець) і ОСОБА_10 (іпотекодержатель) було укладено договір іпотеки від 06 листопада 2015 року, який посвідчений приватним нотаріусом Рівненського міського нотаріального округу Киселюк О. В., згідно якого було накладено обтяження на вищезазначене майно, обтяжувач - ОСОБА_10

29 січня 2016 року державним реєстратором Міщур О. Г. зареєстровано право спільної часткової власності на нежитлове приміщення - будівлю кафе-бару, загальною площею 373,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 766832156101) за ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 по 1/3 частині за кожним, підстава виникнення права власності - декларація про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер: РВ 143160260380, видана 26 січня 2016 року, видавник - Управління ДАБІ у Рівненській області; договір про спільну діяльність, серія та номер: б/н, виданий 25 грудня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 ; акт приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер: б/н, який виданий 28 січня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 ; технічний паспорт, серія та номер: 277, виданий 28 січня 2016 року, видавник - ФОП ОСОБА_11 .

Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 28 січня 2016 року у справі № 817/3309/15 скасовано рішення державного реєстратора про реєстрацію за ОСОБА_6 права власності на нежитлове приміщення (будівлю кафе) загальною площею 281,2 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 766832156101 га, земельну ділянку під приміщенням площею 0,021 га, кадастровий номер 5610100000:01:026:0008, адреса: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 766655556101.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 20 квітня 2016 року по справі № 569/1651/16-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 26 серпня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року, задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_7 про витребування майна з чужого незаконного володіння (т. 1 а. с. 16-37).

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2018 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 березня 2017 року.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У частині другій статті 22 ЦК України визначено, що збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Тобто, збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ кредитора, яке пов`язане з утиском його інтересів, як учасника певних суспільних відносин, що виражається у зроблених ним витратах, у втраті або пошкодженні його майна, у втраті доходів, які він повинен був отримати.

Як зазначено вище, збитки як правова категорія включають в себе й упущену (втрачену) вигоду (lucrum cessans), яка відрізняється від реальних збитків (damnum emergens) тим, що реальні збитки характеризують зменшення наявного майна потерпілого (проведені витрати, знищення і пошкодження майна тощо), а у разі упущеної вигоди наявне майно не збільшується, хоча і могло збільшитися, якби не правопорушення. Тобто упущена вигода відображає різницю між реально можливим у майбутньому потенційно отриманим майном та вже наявним майном.

Для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди необхідна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки особи (боржника); 2) збитків, заподіяних такою особою; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи і збитками; 4) вини особи, яка заподіяла збитки, у тому числі встановлення заходів, вжитих кредитором для одержання такої вигоди. За відсутності одного із елементів складу цивільного правопорушення не настає відповідальності з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди.

Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 910/15865/14 та від 30 вересня 2021 року у справі № 922/3928/20.

При цьому протиправною вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи (така поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці - діях або бездіяльності). Під збитками розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага тощо. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою та заподіяними збитками виражається в тому, що протиправні дії заподіювача є причиною, а збитки є наслідком такої протиправної поведінки. Вина заподіювача збитків є суб`єктивним елементом відповідальності і полягає в психічному ставленні особи до вчинення нею протиправного діяння і проявляється у вигляді умислу або необережності.

Відповідно до статті 22 ЦК України у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання.

Тому звернення з вимогою про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди покладає на кредитора (позивача) обов`язок також довести, окрім наведеного, реальну можливість отримання визначених ним доходів, тобто, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані і тільки неправомірні дії відповідача стали єдиною і достатньою причиною, яка позбавила можливості їх отримання.

Вимоги про відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди мають бути належним чином обґрунтовані, підтверджені конкретними підрахунками і доказами про реальну можливість отримання позивачем відповідних доходів, але не отриманих через винні дії відповідача.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 127/16524/16-ц (провадження № 61-22106св18).

Доказуючи наявність упущеної вигоди, кредитор має довести факти вжиття певних заходів щодо одержання таких доходів. Якщо неодержання кредитором очікуваних доходів є наслідком недбалої поведінки самого кредитора, така упущена вигода не підлягає відшкодуванню (подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 06 грудня 2019 року у справі № 908/2486/18, від 15 жовтня 2020 року у справі № 922/3669/19 та від 16 червня 2021 року у справі № 910/14341/18).

Тлумачення змісту частини другої статті 22 ЦК України свідчить, що упущена вигода, будучи складовою поняття збитки, на відміну від реальних збитків, фактичну вартість яких можна виявити на основі оцінки прямих майнових втрат, завданих особі, пов`язана з тим реальним приростом, збільшенням її майнової сфери, якого можна було б очікувати за звичайних обставин, якби ці обставини не були порушені неправомірною поведінкою боржника.

У частині третій статті 623 ЦК України закріплено норму, яка регламентує ціни на товари, роботи, послуги тощо, які використовуються для обчислення збитків, зокрема, збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов`язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред`явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

Відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди має свою специфіку, обумовлену низкою факторів, що зумовлено, зокрема, особливістю правової природи категорії збитків у вигляді упущеної вигоди, оскільки в момент вчинення правопорушення упущена вигода є лише можливою (майбутньою), а не наявною майновою втратою, а її розмір допустимо встановити лише приблизно, із деякими припущеннями, адже досить складним є визначення розміру тих втрат, які ще не сталися (не наступили фізично), позаяк невідомо, які чинники могли б мати вплив на прибуток.

Тож у з`ясуванні критеріїв, яким слід керуватися при визначені (обрахунку) розміру збитків у вигляді упущеної вигоди, суд зважає на сутність правової природи категорії упущена вигода, принципи на яких ґрунтується виконання зобов`язання з відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, а також функції, які повинен виконувати інститут відшкодування шкоди.

При визначенні (обчисленні) розміру упущеної вигоди першочергове значення має врахування критерію звичайних обставин (умов цивільного обороту), за яких кредитор мав достатні очікування на отримання відповідного доходу в разі належного виконання боржником своїх обов`язків.

При цьому звичайними обставинами (умовами цивільного/господарського обороту) фактично є типові (нормальні) обставини (умови) комерційного обігу (функціонування ринку), а не теоретично, потенційно можливі, особливо сприятливі ситуації, що мали місце під час неналежного виконання боржником своїх обов`язків.

Іншим критерієм, який необхідно враховувати при визначенні (розрахунку) розміру упущеної вигоди, є критерій розумності витрат. Сутнісний зміст цього критерію та необхідність його урахування при розрахунку упущеної вигоди обумовлений загальними засадами цивільного законодавства - керівними ідеями, з яких мають виходити усі без виключення учасники цивільних відносин.

Слід зазначити, що визначаючи розмір збитків у вигляді упущеної вигоди, необхідно також враховувати функцію, яку повинно виконувати відповідне відшкодування. Такою функцією передусім є компенсаційна функція, яка виходить з неприпустимості збагачення потерпілої сторони зобов`язання (кредитора) та визначає своїм завданням компенсацію кредитору дійсних негативних наслідків порушення його прав. Іншими словами відновлення майнового стану кредитора за рахунок боржника має здійснюватися із розрахунку еквівалентності, співмірності між собою відшкодування та збитків.

Отже, при визначенні розміру збитків у вигляді упущеної вигоди слід керуватися такими критеріями її розрахунку (обчислення) як: 1) звичайні обставини (умови цивільного обороту); 2) розумні витрати; 3) компенсаційність відшкодування збитків.

Європейський Суд з прав людини вказав, що коли мова заходить упущеної вигоди (lucrum cessans), її існування має бути встановлено з упевненістю, і не повинно грунтуватися тільки на здогадах або ймовірності (Centro Europa 7 S. r. l. і Ді Стефано C. Italy [GC], no. 38433/09, § 219 in fine, ECHR 2012).

Суди попередніх інстанцій у цій справі, вважаючи, що наявні підстави для стягнення з відповідачів упущеної вигоди, виходили із того, що позивач не мав фактичної та юридичної можливості передати орендарю право користування спірною будівлею за договором оренди від 28 жовтня 2015 року у зв`язку із чим йому завдано збитків у вигляді упущеної вигоди.

Проте такі висновки судів попередніх інстанцій зроблені з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Звертаючись із цим позовом до суду, позивач вказував на те, що він був власником спірного нерухомого майна, в тому числі в період з 06 листопада 2015 року по 09 березня 2017 року.

Задовольняючи частково позов про стягнення упущеної вигоди у мотивувальній частині свого рішення суд першої інстанції вказав на наявність підстав для стягнення коштів за період з 21 березня 2016 року (три роки до моменту пред`явлення цього позову в суд) по 09 березня 2017 року. В резолютивній частині рішення зазначено період - з 16 лютого 2016 року по 09 березня 2017 року. Остання дата не пов`язана із будь-яким правочином чи перереєстрацією права власності, а в аспекті встановлених судом першої інстанції обставин співпадає лише із датою постановлення Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвали у справі № 569/1651/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_6 , ОСОБА_3 , ОСОБА_10 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , Відділу державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, треті особи - приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Киселюк О. В., приватний нотаріус Рівненського міського нотаріального округу Чубай О. С., Відділ державної реєстрації речових прав на нерухоме майно Рівненського міського управління юстиції, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, договору іпотеки, скасування державної реєстрації права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння.

За установлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи, що підтверджуються наявними в матеріалах цивільної справи копіями правочинів, позивач набув у власність в 2009 році приміщення будівлі-кафе площею 281,2 кв. м на АДРЕСА_1 . Приміщення такої ж площі є об`єктом договору оренди від 28 жовтня 2015 року.

Копії правочинів, за якими спірне майно відчужене або могло бути відчужене позивачем в матеріалах цивільної справи відсутні.

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 20 квітня 2016 року у справі № 569/1651/16-ц витребувано у ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 будівлю кафе-бару площею 373,2 кв. м (т. 1 а. с. 36).

Із вказаного вбачається, що за судовим рішенням позивачу повернуто будівлю більшої площі, ніж яка належала йому за первинними правовстановлюючими документами, що свідчить про певну компенсацію кредитору негативних наслідків порушення його прав.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 7.22 постанови від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (провадження № 12-44гс20) конкретизувала свої попередні висновки та зазначила: «Скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення».

Договір від 28 жовтня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 було укладено вже після того, як рішенням Рівненського міського суду Рівненської областівід 15 липня 2015 року у справі № 569/14997/14-ц визнано право власності на спірне майно за ОСОБА_6 , фактично на наступний день після його скасування Апеляційним судом Рівненської області.

На час укладення договору оренди відповідачі не були фактичними володільцями спірного нерухомого майна (buchbesitz [нім.] - книжкове володіння), а майно витребуване від них за судовим рішенням як від добросовісних набувачів на підставі статті 388 ЦК України.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18) вказала, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини «venire contra factum proprium» знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Позивач, який 27 жовтня 2015 року брав участь в апеляційному розгляді справи що стосувалася спірного нерухомого майна (т. 1 а. с. 13), був обізнаний про вибуття нерухомого майна з його володіння, про що свідчать його наступні дії щодо пред`явлення віндикаційного позову, наступного дня (28 жовтня 2015 року) уклав договір оренди щодо цього ж майна із жорсткими штрафними санкціями, що свідчить про те,що у питанні можливості дотримання строку передачі майна в оренду він діяв на власний ризик та повинен був усвідомлювати можливість реального виконання укладеного на таких умовах договору оренди.

За таких обставин суд першої інстанції зробив помилковий висновок про можливість застосування до спірних правовідносин положення пункту 2 частини другої статті 22 ЦК України щодо стягнення з добросовісних набувачів спірного нерухомого майна упущеної вигоди від потенційної здачі в оренду такого майна.

Встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи свідчать про відсутність у позивача реальної можливості отримати доходи від оренди майна у визначеному ним розмірі за звичайних обставин.

Подібний висновок щодо застосування норм права наведено у постановах Верховного Суду від 15 липня 2020 року у справі № 205/5667/16-ц (провадження № 61-14640св19) та від 24 листопада 2021 року у справі № 161/14197/20(провадження № 61-7288св21).

Враховуючи вищезазначене, колегія суддів Верховного Суду робить висновок, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права (частина перша статті 412 ЦПК України).

Згідно з частиною третьою статті 412 ЦПК України неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню, а рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції - скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 389, 400, 409, 412, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 29 листопада 2021 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 12 квітня 2022 року скасувати, ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення збитків відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

С. Ю. Мартєв Є. В. Петров В. В. Пророк