Постанова

від 08.11.2022 по справі 320/12171/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 320/12171/21 Суддя (судді) першої інстанції: Леонтович А.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 листопада 2022 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Файдюка В.В.,

Суддів Мєзєнцева Є.І.,

Собківа Я.М.,

При секретарі Шепель О.О.

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Дмитрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 09 червня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Дмитрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області про визнання незаконним та скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії, -

В С Т А Н О В И В :

ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Дмитрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області (далі - відповідач, рада), в якому просив:

- визнати незаконним і скасувати рішення сесії Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області від 18 серпня 2021 року за №53/11;

- зобов`язати Дмитрівську сільську раду Бучанського району Київської області надати позивачу дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, орієнтовною площею 0,15 га, за рахунок земель комунальної власності на території с. Лісне, Бучанського району Київської області з подальшою передачею у власність згідно поданого графічного матеріалу до клопотання від 18 липня 2021 року.

В обґрунтування позову зазначено, що відмовляючи у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, відповідач порушив норми Земельного Кодексу України, оскільки своїми діями перешкоджає в реалізації його конституційного права на отримання у власність земельної ділянки. Вказано, що рішення про відмову не містить підстав, визначених частиною 7 статті 118 ЗК України. Однак, зазначаючи про те, що бажана земельна ділянка перебуває у власності третьої особи, в оскаржуваному рішенні не вказано, на підставі яких відомостей зроблено відповідний висновок, тобто, обставина, яка стала підставою для прийняття оскаржуваного рішення, фактично не відображена в останньому, а сама відмова є невмотивованою.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 09 червня 2022 року даний адміністративний позов задоволено.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що запитувана позивачем земельна ділянка передана у власність третій особі, про що вказано в оскаржуваному рішенні. Однак, будь які докази для підтвердження цього факту Дмитрівською сільською радою не надано. Враховуючи те, що доказів перебування у власності запитуваної земельної ділянки немає, суд дійшов висновку, що відповідач, як орган місцевого самоврядування приймаючи спірне рішення, діяв неправомірно. При цьому суд звернув увагу сторін, що рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не є правовстановлюючим актом і не гарантує особі чи невизначеному колу осіб набуття права власності чи користування на земельну ділянку.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржуване рішення суду та прийняти нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовити.

Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Зазначає, що на час звернення ОСОБА_1 до Дмитрівської сільської ради про отримання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення йому конкретної земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, позивача вчасно було,проінформовано про те, що дана земельна ділянка перебуває у власності третьої особи.

На переконання відповідача, позивач свідомо ігнорує отриману відповідь на свій запит від Дмитрівської сільської ради про неможливість виділити йому саме запитувану земельну ділянку та опирається лише на те, що в Публічній кадастровій карті не визначено права власності на земельну ділянку, зазначену у графічних матеріалах доданих до заяви, а тому у нього склалася необґрунтована хибна думка про те, що запитувана земельна ділянка є вільною.

Своїми діями відповідач не порушив норми статті 118 Земельного кодексу, оскільки дана земельна ділянка згідно поданих до апеляційної скарги документів знаходиться у власності третьої особи.

Також відповідачем вказано, що задовольнивши вимоги позивача в частині зобов`язання відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки, суд фактично підмінив собою орган місцевого самоврядування, до виключної компетенції якого належить розпорядження земельними ділянками комунальної власності відповідних територіальних громад і співставлення відповідності їх місця розташування з вимогами законів прийнятих відповідно до них нормативно - правовими актами, генеральними планами населених пунктів та іншої містобудівної документації.

Відповідно до п.3 ч.1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Приймаючи до уваги, що в суді першої інстанції справа розглядалась в порядку спрощеного провадження, враховуючи, що за наявними у справі матеріалами її може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів та з огляду на відсутність необхідності розглядати справу у судовому засіданні, справу призначено до розгляду в порядку письмового провадження.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга відповідача не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції, позивач звернувся до Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області з клопотанням надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовно площею 0,15 га за рахунок земель комунальної власності на території с. Лісне Дмитрівської територіальної громади.

До заяви додано копії паспорта та ідентифікаційного коду ОСОБА_1 , графічні матеріали із зазначенням місця розташування земельної ділянки. Також позивачем зазначено, що він, як учасник бойових дій, має право на першочергове відведення земельних ділянок для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за рахунок земель комунальної власності.

Дмитрівською сільською радою Бучанського району Київської області було прийнято рішення від 18серпня 2021 року 53/11 "Про надання дозволу на складання проекту щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд в с. Лісне гр. ОСОБА_1 ", яким було відмовлено в наданні дозволу на складання проекту щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд в с. Лісне Бучанського району Київської області в зв`язку із перебуванням даної ділянки у власності третьої особи.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням відповідача, вважаючи його протиправним, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відповідно до ч.1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до статті 12 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України) до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб; організація землеустрою, тощо.

Згідно п. 34 ч.1 статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» вирішення відповідно до Закону питань регулювання земельних відносин є виключною компетенцією пленарних засідань сільських, селищних міських рад.

Відповідно до статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом.

Згідно п. п. «а», «б» ч. 1 статті 19 ЗК України, землі України за основним цільовим призначенням поділяються, в тому числі, на таку категорію, як землі сільськогосподарського призначення, землі житлової та громадської забудови.

За правилами статті 38 ЗК України до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування.

За змістом статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Повноваження відповідних органів виконавчої влади та порядок передачі земельних ділянок у власність громадянам встановлені статтями 118, 122 ЗК України.

Зокрема, п. «г» ч. 1 статті 121 Земельного кодексу України передбачає, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах - не більше 0,25 гектара, в селищах - не більше 0,15 гектара, в містах - не більше 0,10 гектара.

З наведеного випливає, що законодавцем гарантовано право безоплатної передачі земельної ділянки громадянину у власність, зокрема, у межах норм безоплатної приватизації, порядок проведення якої регламентовано положеннями статті 118 Земельного кодексу України.

За змістом ч.6 статті 118 ЗК України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Згідно абз.1 ч.7 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян суб`єктами господарювання, що є виконавцями робіт із землеустрою згідно із законом, у строки, що обумовлюються угодою сторін.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, що передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, у двотижневий строк з дня отримання проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність (ч.9 статті 118 ЗК України).

Відповідно до ч.10, 11 статті 118 ЗК України відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.

З наведених вище норм вбачається, що чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 ЗК України. При цьому, законодавцем визначені виключні підстави для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Отже, відповідач був зобов`язаний розглянути зазначене клопотання у місячний строк і надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надати мотивовану відмову у його наданні з підстав невідповідності місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

В той же час, відповідно згідно норм ЗК України способами формування земельної ділянки є: у порядку відведення земельної ділянки із земель комунальної власності (за відсутності на цій частині земної поверхні сформованих та зареєстрованих земельних ділянок) та шляхом поділу раніше сформованої земельної ділянки. На одній частині земної поверхні неможливим є існування двох одночасно зареєстрованих земельних ділянок, координати яких перетинаються, адже частина друга статті 79 ЗК України встановлює, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий шар.

Частина 5 статті 116 ЗК України визначає, що земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

Таким чином, безоплатна приватизація земельних ділянок, що вже перебувають у власності інших осіб, допускається виключно після припинення права власності такими особами земельними ділянками.

Відповідно, органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади можуть передавати у власність земельні ділянки, виключно які перебувають у комунальній формі власності.

В обґрунтування своєї позиції відповідач стверджує, що запитувана позивачем земельна ділянка передана у власність третій особі, про що ним зазначено в оскаржуваному рішенні. Однак, будь яких доказів на підтвердження даного факту Дмитрівською сільською радою до суду надано не було.

Натомість, на підтвердження правомірності викладеного у спірному рішенні висновку про знаходження запитуваної позивачем до відведення земельної ділянки у власності третьої особи відповідач надав суду апеляційної інстанції копію державного акту ЯД №669878 від 01 березня 2007 року на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222488205:03:001:0095 та копію державного акту ЯД №669877 від 01 березня 2007 року на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3222488205:03:001:0096 на ім`я ОСОБА_2 .

Між тим, з наданих відповідачем документів жодним чином неможливо встановити, що земельна ділянка, якої вони стосуються, є тією земельною ділянкою, на яку претендує позивач. Зокрема, до заяви про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки безоплатно для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) орієнтовно площею 0,15 га за рахунок земель комунальної власності на території с. Лісне Дмитрівської територіальної громади позивачем було додано графічні матеріали із зазначенням місця розташування земельної ділянки з кадастровим номером 3222488205:03:001:0063. Тобто, запитувана позивачем земельна ділянка, та земельна ділянка, на яку посилається відповідач, мають різні кадастрові номери. Жодних інших підстав вважати, що вказані вище земельні ділянки є однією і тією ж ділянкою, судом не встановлено.

В той же час, відповідно до ч.1, 2, 5 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Згідно ч.4, 5, 8 статті 79 КАС України якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк.

Учасник справи також повинен надати докази, які підтверджують, що він здійснив усі залежні від нього дії, спрямовані на отримання відповідного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Відповідно до ч.4 статті 296 КАС України якщо в апеляційній скарзі наводяться нові докази, які не були надані суду першої інстанції, то у ній зазначається причина, з якої ці докази не були надані.

Однак, всупереч вказаним нормам відповідачем у скарзі не зазначено поважних причин, з яких ним не було подано докази на підтвердження своєї позиції до суду першої інстанції. У зв`язку з наведеним суд першої інстанції розглядав та вирішував справу по суті за наявними у ній матеріалами. Відтак, апеляційний суд не вбачає підстав для твердження про незаконність чи необґрунтованість рішення суду першої інстанції.

Також колегія суддів критично оцінює наведені відповідачем аргументи, оскільки надання особі дозволу уповноваженим органом місцевого самоврядування на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки із земель комунальної власності не означає позитивного рішення про передачу її в користування, а направлене на ідентифікацію земельної ділянки, яка в подальшому може стати предметом передачі.

Надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не покладає на орган місцевого самоврядування обов`язку (не є підставою для виникнення зобов`язання перед особою, яка розробила проект землеустрою) щодо надання цієї земельної ділянки у власність чи користування. Рада може відмовити у затвердженні проекту та наданні земельної ділянки у власність чи користування з підстав, визначених законом, зокрема, у разі невідповідності місця розташування ділянки вимогам генеральних планів населених пунктів та з інших, визначених законом, підстав.

Наведене узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постанові від 30 травня 2018 року по справі № 826/5737/16.

Крім того, Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Однак, в оскаржуваному рішенні відповідача не вбачаються законні підстави для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

Відтак, відповідач вийшов за межі наданих йому повноважень та всупереч вимогам Земельного Кодексу безпідставно відмовив позивачу у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянок, що не узгоджується з приписами чинного законодавства.

Отже, ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що відповідачем безпідставно прийнято рішення про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність.

Надаючи оцінку висновками суду першої інстанції щодо зобов`язання Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області надати позивачу дозвіл на розроблення проекту із землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, орієнтовною площею 0,15 га, за рахунок земель комунальної власності на території с. Лісне, Бучанського району Київської області, судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу «належного врядування».

Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах «Beyeler v. Italy» № 33202/96, «Oneryildiz v. Turkey» № 48939/99, «Moskal v. Poland» № 10373/05).

Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» № 30985/96).

Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

Таким чином, у межах даної справи Дмитрівська сільська рада Бучанського району Київської області не наділена повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.

Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 804/881/18 та від 16 травня 2019 року у справі № 821/925/18.

За правилами ч. 3-4 статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

У випадку, визначеному пунктом 4 частини 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Зі змісту наведених норм випливає, що втручанням у дискреційні повноваження суб`єкту владних повноважень може бути прийняття судом рішень не про зобов`язання вчинити дії, а саме прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб`єкта владних повноважень.

Тобто законодавець передбачив обов`язок суду змусити суб`єкт владних повноважень до правомірної поведінки, а не вирішувати питання, які належать до функцій і виключної компетенції останнього (дискреційні повноваження), тому втручання в таку діяльність є формою втручання в дискреційні повноваження наведеного органу та виходить за межі завдань адміністративного судочинства.

Згідно судової практики Європейського суду з прав людини (рішення по справі «Олссон проти Швеції» від 24 березня 1988 року) запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас, суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

При цьому колегією суддів враховується, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верхового Суду від 15 червня 2021 року у справі № 804/881/18.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції винесене з дотриманням норм процесуального та матеріального права, судом встановлено всі обставини, що мають значення для справи, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, у зв`язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.

Таким чином, правомірним є висновок суду першої інстанції про задоволення даного адміністративного позову.

Отже при ухваленні оскаржуваного рішення судом першої інстанції було дотримано всіх вимог законодавства, а тому відсутні підстави для його скасування.

За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 243, 246, 312, 315, 316, 321, 325, 328 КАС України суд,

ПОСТАНОВИВ :

Апеляційну скаргу Дмитрівської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області - залишити без задоволення.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 09 червня 2022 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків передбачених п. 2 ч. 5 статті 328 КАС України.

Повний текст рішення виготовлено 08 листопада 2022 року.

Головуючий суддя: В.В. Файдюк

Судді: Є.І. Мєзєнцев

Я.М. Собків