Ухвала

від 09.11.2022 по справі 991/4163/22

АПЕЛЯЦІЙНА ПАЛАТА ВИЩОГО АНТИКОРУПЦІЙНОГО СУДУ

справа № 991/4163/22

провадження №11-сс/991/329/22

ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД

АПЕЛЯЦІЙНА ПАЛАТА

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2022 року м.Київ

Колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду у складі:

головуючого - судді ОСОБА_9.,

суддів: ОСОБА_10, ОСОБА_11.,

за участю секретаря судового засідання ОСОБА_12.,

особи, яка подала апеляційну скаргу - прокурора ОСОБА_13,

підозрюваного ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м.Києві апеляційну скаргу прокурора ОСОБА_13 на ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 10 жовтня 2022 року про відмову в задоволенні клопотання про арешт майна у кримінальному провадженні №12015100100003812 від 04 квітня 2015 року,

ВСТАНОВИЛА:

Зміст оскаржуваного рішення і встановлені судом обставини.

Детективами Національного антикорупційного бюро України (далі - НАБУ) здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №12015100100003812 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч.2, 3, 5 ст.191, ч.2 ст.366, ч.3 ст.209 КК.

28 вересня 2022 року до Вищого антикорупційного суду надійшло клопотання прокурора Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (далі - САП), про арешт Ѕ частини майна, зареєстрованого за ОСОБА_2 , яке є спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання.

Ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 10 жовтня 2022 року у задоволенні вказаного клопотання прокурора відмовлено у зв`язку з відсутністю підстав для накладення арешту на майно.

Вимоги апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала.

Не погоджуючись з вказаною ухвалою слідчого судді, вважаючи її незаконною, необґрунтованою, внаслідок невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи, прокурор звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив скасувати ухвалу слідчого судді та постановити нову, якою задовольнити клопотання про арешт майна.

В доповненнях до апеляційної скарги прокурор зазначив, що слідчий суддя в оскаржуваній ухвалі не взяв до уваги подані стороною обвинувачення докази на підтвердження обставин удаваності шлюбного договору, укладеного 22 вересня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а лише послався на викладені в ухвалі Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 22 вересня 2022 року у справі №991/1441/22 висновки.

За твердженням прокурора на момент укладення вищевказаного договору ОСОБА_1 було достеменно відомо про наявність кількох кримінальних проваджень, зокрема №12015100100003812 від 04 квітня 2015 року, в якому його двічі допитано в якості свідка з приводу обставин невиконання договорів про постачання програмного забезпечення на користь ДП «Держінформ`юст», слідчими витребовувалися з вказаного ДП та Міністерства юстиції України документи та інформація щодо зазначених обставин та відносно перебування ОСОБА_1 на посаді гендиректора ДП.

Таким чином, прокурор звертав увагу на обставину використання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 інституту шлюбного договору в якості механізму виведення майна від обтяжень для запобігання накладення арешту на нього у зв`язку з загрозою можливого кримінального переслідування ОСОБА_1 . За таких обставин на переконання прокурора майно, отримане ОСОБА_2 за період шлюбу з ОСОБА_3 є таким, що відноситься до об`єктів спільної сумісної власності, на яке може бути накладено арешт.

Позиції учасників провадження.

Прокурор в судовому засіданні апеляційну скаргу підтримав та просив задовольнити у повному обсязі з зазначених у ній підстав.

Підозрюваний ОСОБА_1 заперечував проти задоволення апеляційної скарги.

Власник майна ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомленою про дату, час і місце апеляційного розгляду, не з`явилась, про поважні причини свого неприбуття суд не повідомила, проте суд з урахуванням позиції учасників провадження та положень ч.4 ст.405 КПК, вважав за можливе розглянути апеляційну скаргу за відсутності власника майна.

Мотиви суду.

Відповідно до вимог ч.1 ст.404 КПК суд апеляційної інстанції переглядає судове рішення в межах апеляційної скарги.

Зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, віднесено і засади недоторканості права власності. Згідно з вимогами ст.16 КПК позбавлення або обмеження права власності під час кримінального провадження здійснюється лише на підставі вмотивованого судового рішення ухваленого в порядку, передбаченому КПК.

При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, а також умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.

За положеннями ст.170 КПК арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт може бути накладений у встановленому цим Кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна.

Завданням арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі, відчуження.

При вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та справедливого рішення слідчий суддя згідно з вимогами ст.ст.94, 132, 173 КПК повинен врахувати, зокрема, правову підставу для арешту майна, можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні (якщо арешт майна накладається у випадку, передбаченому п.1 ч.2 ст.170 КПК), наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність (якщо арешт майна накладається у випадках, передбачених п.3,4 ч.2 ст.170 КПК), розумність та співмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також наслідки арешту майна для підозрюваного, третіх осіб.

З матеріалів провадження вбачається, що детективами НАБУ здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні №12015100100003812 від 01 квітня 2015 року.

За версією сторони обвинувачення ОСОБА_1 , як генеральний директор ДП «Держінформ`юст», в період часу з 22 січня 2014 року по 26 лютого 2015 року, діючи умисно, за попередньою змовою із ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , шляхом зловживання своїм службовим становищем, організував заволодіння грошовими коштами ДП «Держінформ`юст», що передбачалися для оплати за поставку ТОВ «Астен-МН» програмного забезпечення «TrueConf» відповідно до Договору від 22 січня 2014 року №КТ25 на загальну суму 7 719 059 грн, яка у шістсот і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян на момент вчинення злочину та є особливо великим розміром, достовірно при цьому знаючи, що необхідного для роботи у режимі відеоконференсзв`язку визначеній кількості користувачів державного підприємства не отримувало, а ТОВ «Астен-МН» його не поставляло.

Крім того, ОСОБА_1 після отримання фактичної можливості розпорядитися грошовими коштами, одержаними внаслідок перерахування їх за ланцюгом фінансових операцій на підконтрольну йому через ОСОБА_7 компанію Ceterum Limited під виглядом постачання програмного забезпечення «TrueConf», вирішив продовжити реалізацію свого злочинного наміру, який надалі полягав у легалізації частини доходів, одержаних злочинним шляхом, та вчиненні дій, спрямованих на приховання чи маскування незаконного походження таких грошових коштів.

27 квітня 2022 року в межах вказаного кримінального провадження ОСОБА_1 повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч.3 ст.27, ч.5 ст.191, ч.3 ст.209 КК. Оскільки санкція вказаних кримінальних правопорушень передбачає обов`язкове додаткове покарання у виді конфіскації майна, що може бути застосовано до підозрюваного ОСОБА_1 у випадку визнання винним у вчиненні інкримінованих злочинів, прокурор вважає за необхідне застосувати такий захід забезпечення кримінального провадження як арешт Ѕ частки майна підозрюваного ОСОБА_1 у спільній сумісній власності з ОСОБА_2 , яке зареєстроване за останньою, з метою забезпечення конфіскації майна як виду можливого покарання.

Оскаржуваною ухвалою слідчого судді від 10 жовтня 2022 року у задоволенні клопотання відмовлено. Приймаючи таке рішення слідчий суддя послався на те, що ОСОБА_2 не має статусу підозрюваної у даному кримінальному провадженні, правовий режим майна підозрюваного ОСОБА_1 та його дружини ОСОБА_2 визначено шлюбним договором, за умов якого майно нажите під час шлюбу є особистою власністю ОСОБА_2 , а тому накладення арешту на її майно не відповідатиме заявленій в клопотанні меті забезпечення конфіскації майна як виду покарання, що може бути призначене саме ОСОБА_1 у разі визнання винуватим у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень.

Зазначені обставини покладені слідчим суддею в обґрунтування висновку про відсутність підстав для задоволення клопотання прокурора про арешт майна.

При перегляді оскаржуваної ухвали колегія суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду, заслухавши пояснення учасників провадження, дослідивши надані матеріали, в межах доводів апеляційної скарги, дійшла наступних висновків.

Застосування заходів забезпечення кримінального провадження не допускається, якщо слідчий, дізнавач, прокурор не доведе, зокрема, що існує обґрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення такого ступеня тяжкості, що може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження (п.1 ч.3 ст.132 КПК).

Відповідно до ч.5 ст.170 КПК у випадку, передбаченому пунктом 3 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна.

За приписами ч.1 ст.173 КПК слідчий суддя, суд відмовляють у задоволенні клопотання про арешт майна, якщо особа, що його подала, не доведе необхідність такого арешту, а також наявність ризиків, передбачених абзацом другим частини першої статті 170 цього Кодексу.

Правовий режим власності в Україні визначається виключно законами України, що передбачає п.7 ч.1 ст.92 Конституції України.

Відповідно до положень п.1 ч.1 ст.57 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним до шлюбу.

Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (ст.9 СК).

За положеннями ч.1 ст.93 СК шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки.

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч.2 ст.60 СК). Дружина, чоловік мають право укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном (ч.1 ст.67 СК). У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень ст.60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них (ч.2 ст.97 СК).

30 травня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зареєстровано шлюб, 22 вересня 2016 року подружжям укладено шлюбний договір, що посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_14., реєстровий номер 1666.

Предметом укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 правочином є врегулювання майнових прав та обов`язків подружжя як за час перебування у шлюбі, та і за випадок розлучення, включаючи визначення правового режиму майна, набутого в період перебування в зареєстрованому шлюбі, тощо.

Встановивши, що правовий режим майна підозрюваного ОСОБА_1 та його дружини ОСОБА_2 визначено шлюбним договором, колегія суддів враховує закріплені в ньому умови при перевірці наявності правових підстав для накладення арешту на майно.

Так, у п.2 шлюбного договору визначено, що будь-яке майно, а також майно, яке підлягає державній реєстрації, нажите подружжям під час шлюбу, в тому числі до укладення даного договору, є особистою власністю кожного з подружжя, на чиє ім`я зареєстровано рухоме або нерухоме майно.

Доказів того, що цей договір, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , визнавався недійсним суду не надано, відтак на нього поширюється презумпція правомірності правочину, визначена ст.204 ЦК.

Відповідно до реєстраційної картки ТЗ - транспортний засіб марки «MERCEDES-BENZ GL 350 CDI 4 MATIC», 2013 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 зареєстровано 15 лютого 2014 року за ОСОБА_2 .

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на літній будинок АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна - 864298332212) зареєстровано 25 лютого 2016 року за ОСОБА_2 .

Виходячи з вищенаведеного, колегія суддів зазначає, що за умовами шлюбного договору вищевказане майно є особистою власністю дружини, яке з метою забезпечення конфіскації майна підозрюваного не підлягає арешту, а тому слідчий суддя обґрунтовано дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення клопотання прокурора.

Оцінюючи доводи прокурора щодо удаваності укладеного 22 вересня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 шлюбного договору колегія зазначає наступне.

Правочином є дія особи, спрямована на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків (ч.1 ст.202 ЦК). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч.5 ст.203 ЦК). За змістом фіктивні та удавані правочини формально відповідають закону, але дійсна воля їх сторін суперечить внутрішньому волевиявленню, тобто є деформованою: спрямованою на досягнення іншого результату.

Відповідно до ч.1, 2 ст.235 ЦК удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Законодавство прямо не передбачає недійсність удаваного правочину, проте у процесі судового розгляду суд має встановити, який правочин вчинено насправді та застосувати норми, що його регулюють. У випадку, коли він суперечить закону чи обсягу дієздатності однієї сторони, суд ухвалює рішення про визначення його недійсним чи встановлює його нікчемність. Відповідно кожна з сторін повинна повернути іншій все те, що отримала внаслідок вчинення правочину, в натурі або відшкодувати його вартість.

Надаючи оцінку доводам прокурора, слід зазначити, що вжита у ч.4 ст.93 СК категорія "надзвичайно невигідне матеріальне становище" має оціночний характер, підлягає доведенню стороною відповідно до ч.3 ст.12 ЦПК.

Не погоджуючись з доводами прокурора про те, що на підставі шлюбного договору усі зареєстровані у шлюбі за ОСОБА_2 об`єкти нерухомості передано останній, при цьому за ОСОБА_1 не залишено жодного майна, що в умовах не удаваного правочину ставить останнього у надзвичайно невигідне матеріальне становище, колегія суддів вважає, що прокурором не надано належних та допустимих доказів того, що умови шлюбного договору поставили ОСОБА_1 у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Зазначений договір не суперечить ч.5 ст.93 СК, оскільки сторони не передавали у власність один одному нерухоме чи рухоме майно, право на яке підлягає державній реєстрації, а лише встановили правовий режим майна, право власності на яке вже було зареєстровано за кожною із сторін. Крім того, прокурором на підтвердження удаваності правочину не зазначено для приховування якого правочину між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено шлюбний договір.

Також неспроможними є посилання прокурора на ухвали слідчих суддів про арешт, відмову у скасуванні арешту та скасування арешту цього ж майна в іншому кримінальному провадженні, оскільки суд апеляційної інстанції при розгляді скарги оцінює її обґрунтованість виключно на підставі наявних доказів та не зв`язаний висновками, викладеними у рішеннях слідчих суддів в інших провадженнях. А тому, відсутність у мотивувальних частинах перелічених прокурором судових рішень будь-якої оцінки доводам або доказам, які б могли бути подані ОСОБА_8 на підтвердження існування шлюбного договору та виключно її права власності на арештоване майно не вказує на удаваність цього шлюбного договору.

В обґрунтування своєї позиції щодо удаваності шлюбного договору прокурор, крім зазначеного, послався на протоколи допитів ОСОБА_1 у якості свідка у цьому кримінальному провадженні з приводу обставин невиконання договорів про постачання програмного забезпечення на користь ДП «Держінформ`юст», зазначив про обізнаність ОСОБА_1 на дату укладення шлюбного договору щодо наявності цього провадження, а тому на переконання прокурора, для запобігання накладенню арешту на майно у зв`язку з загрозою можливого кримінального переслідування ОСОБА_1 та ОСОБА_2 використали інститут шлюбного договору в якості механізму виведення майна від обтяжень.

Заперечуючи проти зазначених доводів підозрюваний вказав, що виклики та його допити в різних кримінальних провадженнях з приводу діяльності ДП «Держінформ`юст» не є чимось надзвичайним та не можуть свідчити про удаваність шлюбної угоди, як і запити про надання інформації (документів) з підприємства (інших юридичних осіб), на яких він не працював та жодним чином не мав можливість як ознайомитись з цими запитами, так і будь-яким чином вплинути на їх розгляд.

Заслухавши в контексті вищевказаних обставин доводи учасників судом встановлено, що до укладення шлюбного договору ОСОБА_1 дійсно двічі допитано в якості свідка з приводу обставин невиконання договорів про постачання програмного забезпечення на користь ДП «Держінформ`юст», а слідчими витребовувалися з вказаного ДП та Міністерства юстиції України документи та інформація щодо зазначених обставин та відносно перебування ОСОБА_1 на посаді гендиректора ДП.

Натомість, вказані обставини об`єктивно не можуть свідчити про ймовірний удаваний характер укладеного шлюбного договору, оскільки підозру особі вручено лише через майже шість років після таких допитів, будь-яких належних відомостей щодо ймовірного ознайомлення підозрюваним із запитами органу досудового розглядування, як і впливу на прийняття рішення за результатами розгляду останніх матеріали провадження не містять. Також є нелогічним та суперечним довод прокурора щодо удаваності шлюбного правочину, оскільки за повідомленою стороною обвинувачення підозрою у вчиненні кримінального правопорушення ОСОБА_1 , діючи як директор ДП «Держінформ`юст», уклав із підконтрольним йому через свою дружину ОСОБА_2 як одного із засновників ТОВ «Іволга-2» договір, знаючи, що умови цього договору реально виконуватись не будуть, а тому мав би передбачити про можливе притягнення дружини до кримінальної відповідальності та накладення арешту на її майно, у зв`язку з чим виведення майна подружжя (його, дружини) з-під можливого майбутнього арешту могло б бути здійснено шляхом укладання будь-якого правочину з формального відчудження майна на користь інших осіб, проте не оформлено на дружину з урахуванням викладених у підозрі обставин. Твердження прокурора, що ймовірним відведенням майна на користь ОСОБА_2 можливо уникнути конфіскації майна, є сумнівними. Таким чином, колегія вважає не доведеним прокурором факт спрямованості укладення шлюбного договору на уникнення можливості конфіскації майна.

Враховуючи, що прокурором не надано достатніх, належних та допустимих доказів що вказували б на укладення шлюбного договору саме через обізнаність ОСОБА_1 про кримінальні провадження з метою відведення майна від обтяжень та унеможливлення накладення арешту на нього, колегія суддів визнає зазначені прокурором доводи необґрунтованими.

Разом з цим заслуговують на увагу доводи прокурора з приводу неналежної оцінки доводів сторони обвинувачення та матеріалів клопотання, проте зазначені порушення усунуто шляхом їх ретельного дослідження під час апеляційного перегляду оскаржуваного рішення.

Таким чином, колегія судів (незалежно від раніше зазначеної в ухвалі Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 22 вересня 2022 року у справі №991/1441/22 позиції з цього питання, проте лише на підставі доводів апеляційної скарги прокурора та оцінки наявних в матеріалах провадження доказів) приходить до висновку про те, що вищевказане зареєстроване за ОСОБА_2 майно є її особистою власністю, у зв`язку з чим з урахуванням зазначеної у ч.5 ст.170 КПК умови арешт такого майна не відповідатиме заявленій в клопотанні меті, а саме забезпеченню конфіскації майна як виду покарання, яке може бути призначено саме ОСОБА_1 у разі визнання винуватим у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень.

Зважаючи на вищевикладене в сукупності з обставинами кримінального провадження, колегія суддів об`єктивно переконана, що слідчий суддя, відмовляючи в задоволенні клопотання про арешт майна, діяв у спосіб та в межах діючого законодавства, а тому доводи апеляційної скарги щодо необґрунтованості ухвали слідчого судді слід визнати непереконливими.

Відтак, під час постановлення оскаржуваної ухвали слідчим суддею дотримано вимоги кримінального процесуального закону, порушень норм КПК, які могли б стати підставою для скасування ухвали слідчого судді, в тому числі за вимогами та обставинами, викладеними в апеляційній скарзі, колегією суддів не встановлено, у зв`язку з чим оскаржувана ухвала слідчого судді є законною, обґрунтованою та такою, що підлягає залишенню без змін, а вимоги апеляційної скарги - без задоволення.

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Ухвалу слідчого судді Вищого антикорупційного суду від 10 жовтня 2022 року про відмову в задоволенні клопотання про арешт майна у кримінальному провадженні №12015100100003812 від 04 квітня 2015 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.

Судді:

ОСОБА_9 ОСОБА_10 ОСОБА_11