Окрема думка

від 09.11.2022 по справі 753/4498/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Окрема думка

судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Крата В. І.

09 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 753/4498/19

провадження № 61-13723св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І., суддів Антоненко Н. О., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М., касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_2 , на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 19 січня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року задовольнив частково, постанову Київського апеляційного суду від 15 липня 2021 року скасував, справу № 753/4498/19 направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Не можу погодитися із постановою колегії суддів з таких мотивів.

Фактичні обставини

1. ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_3 про поділ спільного сумісного майна подружжя, в якому просила:

визнати спільною сумісною власністю подружжя 12/100 частин садового будинку з будівлями та спорудами за АДРЕСА_1 та 12/100 частин земельної ділянки від 0,0637 га земельної ділянки № НОМЕР_1 кадастровий номер 8000000000:90:856:0131, яка передана для ведення садівництва, знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ;

в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ОСОБА_1 право власності на 6/100 частин садового будинку з будівлями та спорудами за АДРЕСА_1 та на 6/100 частин земельної ділянки від 0,0637 га земельної ділянки № НОМЕР_1 кадастровий номер 8000000000:90:856:0131, яка передана для ведення садівництва, знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 ;

1.1. В обґрунтування позову ОСОБА_1 посилалася на те, що сторони 12 червня 2016 року уклали договір про поділ спільного майна подружжя відповідно до якого визначено, що 50 % від 12/100 частин садового будинку переходить у власність позивачки, а 50 % у власність дитини, однак цей договір не був нотаріально посвідчений, тому є нікчемним. Сам факт існування договору про поділ спільного майна подружжя та його назва вказують на те, що відповідач визнав ту обставину, що наразі спірне майно є спільною власністю подружжя. За час перебування у шлюбі сторони не укладали договорів купівлі-продажу майна, що визначало б його правовий режим як особиста приватна власність.

1.2. Згідно Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно ОСОБА_3 є співвласником садового будинку з будівлями та спорудами за номером АДРЕСА_3 та земельної ділянки № НОМЕР_1 кадастровий номер 8000000000:90:856:0131, яка передана для ведення садівництва, розташована за адресою: АДРЕСА_2 .

Розмір частки в праві спільної владності на садовий будинок та земельну ділянку складає 12/100.

Вказані частки в праві спільної часткової власності придбані ОСОБА_3 17 березня 2012 року на підставі договорів купівлі продажу.

1.3. У матеріалах справи міститься договір про поділ спільного майна подружжя і утримання дитини від 12 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 (сторона 1, мати) та ОСОБА_3 (сторона 2, батько). Договір укладений у письмовій формі без нотаріального посвідчення.

1.3.1. У договорі про поділ спільного майна подружжя і утримання дитини від 12 червня 2016 року, зокрема, передбачено, що:

батько передає для утримання дитини у власність дитини 50 % квартири (12/100 частин будинку) що розташована за адресою: АДРЕСА_4 із ремонтними роботами, меблями та побутовою технікою що зазначені у п. 6 цього Договору. Участь батька в матеріальному забезпеченні та утриманні дитини здійснюється за рахунок цього майна (пункт 2.1.);

поділ спільного майна сторін здійснюється таким чином: 50 % квартири (12/100 частин будинку), що розташована за адресою: АДРЕСА_4 із ремонтними роботами, меблями та побутовою технікою, що зазначені у п. 6 цього Договору, відходить у власність ОСОБА_1 ; автомобіль Suzukі SX4 ДНЗ НОМЕР_2 відходить у власність ОСОБА_1 ; грошові кошти в сумі 17 000 доларів США та грошові кошти виручені від продажу меблів та побутової техніки із орендованої квартири (за адресою: АДРЕСА_5 ) у спільну власність ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Витрати на державну реєстрацію поділу майна сторони несуть порівну - кожна із сторін. Державна реєстрація майна на ОСОБА_1 та ОСОБА_5 має бути розпочата у 2016 році і завершена протягом розумного строку, із урахуванням передбаченої чинним законодавством процедури (пункт 5);

укладаючи цей Договір Сторона 1 засвідчує що вона не має до Сторони 2 жодних матеріальних претензій, моральних претензій та особистих претензій, засвідчує волю продовжувати своє подальше життя самостійно та незалежно від Сторони 2. Укладаючи цей Договір Сторона 2 засвідчує що вона не має до Сторони 1 жодних матеріальних претензій, моральних претензій та особистих претензій, засвідчує свою продовжувати своє подальше життя самостійно та незалежно від Сторони 1 (пункт 8).

1.4. Відповідно до нотаріально посвідченого договору про визначення місця проживання дитини та здійснення батьківських прав і виконання обов`язків від 10 квітня 2019 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , місцем проживання спільної малолітньої дитини сторін: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з дня укладання договору є місце проживання батька (пункт 2.1). Той з батьків, хто проживає окремо від дитини, має право надавати посильну матеріальну допомогу дитині (пункт 7.1). Всі спірні питання за цим договором, які можуть виникнути в ході його виконання, вирішується сторонами за цим договором шляхом переговорів, за наявності непереборних розбіжностей, сторони вправі звернутися до суду. Сторони, також підтверджують, що ця редакція договору, є останньою редакцією договору, яку вони обговорювали, усі положення цього договору відповідають їх домовленостям (пункт 9.1). Всі інші договори та домовленості сторін, укладені ними стосовно дитини раніше, є розірваними, втратили свою силу, сторони не мають права в майбутньому посилатись на них (пункт 10.8).

Щодо ключових питань

1. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша статті 71 СК України).

1.1. Тлумачення частини першої статті 71 СК України свідчить, що як поділ спільного сумісного майна в натурі, так і визначення розміру часток кожного з них, може здійснюватися на підставі:

договору подружжя;

рішення суду при наявності спору між подружжям.

1.2. Тобто, суд має вирішити спір про поділ спільного сумісного майна саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

2. Ключовими питаннями, з урахуванням того, що наявність дійсного договору виключає розгляд спору про поділ спільного сумісного майна, на які повинен був надати відповідь касаційний суд в цій справі є те, чи підлягав договір про поділ спільного майна подружжя і утримання дитини від 12 червня 2016 року від 12 червня 2016 року нотаріальному посвідченню та чи є він нікчемним?

2.1. Касаційний суд відповів на ці питання наступним чином: «у справі, що переглядається, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що договір про поділ майна подружжя від 12 червня 2016 року є нікчемним, оскільки укладений у письмовій формі без нотаріального посвідчення. Частка у праві спільної часткової власності на річ є одночасно часткою у праві та ідеальною часткою в речі. Тому правочини щодо частки у праві спільної часткової власності підпорядковуються тому правовому режиму, який встановлений для речі, що є об`єктом відповідного права спільної власності».

2.2. Не можу погодитися з цим підходом з таких підстав.

Щодо природи частки в праві спільної часткової власності на нерухомість та стосовно допустимості конструкції частки в праві спільної сумісної власності на нерухомість

1. Майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності (стаття 355 ЦК України).

1.1. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю (стаття 356 ЦК України).

2. Спільна часткова власність є нетиповою конструкцією, що без сумнівів, впливає на застосування норм ЦК України, які регулюють відносини пов`язані із її виникненням, здійсненням та припиненням. Нетиповість конструкції спільної часткової власності проявляється в тому, що існує:

а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів, якими можуть бути фізичні та юридичні особи, держава, територіальні громади (наприклад, один будинок - два співвласники);

б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків.

3. Множинність суб`єктів та єдиного об`єкта права спільної часткової власності зумовлює наявність досить складної структури правовідносин - зовнішніх та внутрішніх. Зовнішні правовідносини характеризуються як абсолютні, речові. Вони виникають та існують поміж співвласниками та третіми особами, які зобов`язані не порушувати право спільної часткової власності. Внутрішні правовідносини по своїй сутності є відносними. Вони виникають та існують поміж чітко визначеними суб`єктами (співвласниками) з приводу здійснення та припинення права спільної часткової власності. Майновим субстратом у внутрішніх відносинах спільної часткової власності виступає частка в праві спільної часткової власності, яка є окремим об`єктом цивільних прав.

3.1. Частка в праві спільної часткової власності відноситься до ідеальних категорій і виражається у вигляді дробу (наприклад, Ѕ частки в праві спільної часткової власності на будинок). Як наслідок частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному з співвласників, виступає не як частина речі і не як право на частину речі, а як частина права на всю річ як єдине ціле. Тобто, право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна.

3.2. По своїй суті право на частку є майновим та відносним, існує у внутрішніх відносинах спільної часткової власності, а його об`єктом виступає частка в праві спільної часткової власності. На цьому моменті, видається за необхідне особливо акцентувати увагу, оскільки він дозволяє найбільш ефектно підкреслити, що співвласник у внутрішніх відносинах спільної часткової власності має частку, яка є фактично майновим втіленням або ж відображенням права власності. Проте частка в праві спільної часткової власності не тотожна спільному майну.

3.3. Залежно від того, на який об`єкт виникло право спільної часткової власності, законодавцем дійсно можуть регулюватися певні, досить віддалені «речові» прояви. Зокрема, до таких належить віднести: величину строку нездійснення переважного права купівлі частки в праві спільної часткової власності на нерухоме майно (абзац другий частини другої статті 362 ЦК України); момент виникнення права на частку в спільній частковій власності (частина друга статті 363 ЦК України); вимоги щодо форми договору про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна чи про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності (стаття 364 ЦК України, стаття 367 ЦК України). Проте, як свідчить зміст частини четвертої статті 364 ЦК України, частини третьої статті 367 ЦК України, законодавець в цих нормах прямо вказує про необхідність нотаріального посвідчення відповідного договору.

3.4. Частка в праві спільної власності, яка є майновим правом. Ця частка є окремим об`єктом, адже саме як окремий об`єкт вона відчужується (продаж частки в праві спільної власності на нерухоме майно, а не продаж нерухомості). У разі якщо продається частка, то співвласник має право її відчужувати на власний розсуд (з додержання переважного права інших співвласників на її купівлю), а коли продається нерухомість, що належить співвласникам, вони мають спільно прийняти рішення про її продаж. Серед об`єктів, правовий режим яких регулюється в Главі 13 ЦК України, майнове право (частина друга статті 190 ЦК) і нерухома річ (стаття 181 ЦК) є різними об`єктами. Майнове право в різних правовідносинах може мати свої особливості.

3.5. З урахуванням положень частини першої статті 181 ЦК до нерухомості можуть відноситися об`єкти, на яких відповідно до закону поширено режим нерухомої речі. Тобто, які по своїй суті нерухомістю не є, але з використанням фікції, на них поширюється правовий режим як для нерухомості. Наприклад, предметом іпотеки може бути право оренди чи користування нерухомим майном, що надає орендарю чи користувачу право будувати, володіти та відчужувати об`єкт нерухомого майна, право оренди земельної ділянки, яке відповідно до закону може бути відчужене, передано у заставу орендарем, а також право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) чи для забудови (суперфіцій). Таке право оренди чи користування нерухомим майном для цілей цього Закону вважається нерухомим майном (частина сьома статті 5 Закону України «Про іпотеку»). Натомість такий прийом законодавчої техніки не був використаний щодо права на частку в спільній частковій власності на нерухомість.

3.5.1. У відкритому переліку, передбаченому в статті 181 ЦК України, вказівка про інше нерухоме майно не може розумітися як допустимість вважати таким іншим нерухомим майном частку, яка є майновим правом. Тому частка не підпадає під розуміння нерухомого майна, наданого у статті 181 ЦК України за відсутності всіх позначених у цій статті ознак нерухомих речей. Таким чином, частка: не може вважатися нерухомим майном; не може дорівнювати нерухомому майну.

3.6. Правовий режим спільної сумісної власності не припускає наявності такого окремого об`єкта як частка в спільній сумісній власності (на відміну від спільної часткової власності).

3.6.1. Використання законодавцем словосполучення «частка в праві спільній сумісній власності», що містяться у статті 372 ЦК, слід розуміти як інструментарій для визначення обсягу (розміру) майна, що надійде кожному із співвласників. Тобто, це є орієнтиром для набуття ними права приватної власності на окрему нерухомість (наприклад, частину земельної ділянки, половину будинку з визначеними кімнатами та іншими приміщеннями).

3.6.2. Поділу частки в спільній сумісній власності не може бути, оскільки відсутній такий окремий об`єкт як частка в спільній сумісній власності. Самої ж по собі частки у спільній власності не існує і існувати не може, оскільки це суперечило би правовому режиму спільної сумісної власності. Подібний підхід законодавця з оперуванням словосполучення «частка в праві спільній сумісній власності», є вадами законодавчої техніки, що, можна, напевно, пояснити лише неможливістю іншого формулювання сутності регулювання відповідних відносин.

3.6.3. Основне, що слід враховувати, це наявність або відсутність об`єкта, який би був оборотоздатний. За відсутності такого об`єкта не існуватиме предмета договору. При правовому режимі спільної сумісної власності відсутні частки у праві, а відтак - відсутній і об`єкт. Тому в принципі неможливе укладення договору про відчуження частки у праві спільної сумісної власності.

3.6.4. Однак законодавець оперує не тільки поняттям частки у праві спільної сумісної власності, а й регулює укладення договору про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя (частина друга статті 64 СК України). Ця норма має тлумачитися не як можливість обороту неіснуючого об`єкту (частки у праві спільної власності), а як правовий механізм припинення правового режиму спільної власності подружжя.

3.6.5. Тлумачення статті 64 СК дозволяє стверджувати, що: по-перше, договори між подружжям є родовим поняттям і охоплює собою як пойменовані (купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, шлюбний договір тощо), так і не пойменовані договори; по-друге, договори між подружжям можуть одночасно бути укладені як щодо роздільного, так і стосовно спільного майна; по-третє, допускається укладення договору поміж подружжям про відчуження «частки в спільній сумісній власності», в якому відбудеться визначення частки і її відчуження на користь іншого із подружжя (постанова Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 вересня 2021 року в справі № 522/627/17 (провадження № 61-21368св19).

3.6.6. Іншими словами, алгоритм, що пропонується в частині другій статті 64 СК України дозволяє оминути один крок: виділ частки в майні кожному з подружжя, що було б логічно задля виникнення об`єкту, який можна було б відчужувати - частки. Цим самим законодавець підтверджує, що часток в праві спільної власності все-таки не існує як об`єкту, але тим не менш дозволяє їх відчужувати. Хоча в цьому спостерігається величезна спірність такого регулювання.

Щодо форми та нікчемності договору

1. Дружина та чоловік мають право на укладення між собою усіх договорів, які не заборонені законом, як щодо майна, що є їхньою особистою приватною власністю, так і щодо майна, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Договір про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя може бути укладений без виділу цієї частки (стаття 64 СК України).

1.1. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений (абзац 2 частини другої статті 69 СК України).

1.2. Той із батьків, з ким проживає дитина, і той із батьків, хто проживає окремо від неї, з дозволу органу опіки та піклування можуть укласти договір про припинення права на аліменти для дитини у зв`язку з передачею права власності на нерухоме майно (житловий будинок, квартиру, земельну ділянку тощо). Такий договір нотаріально посвідчується. Право власності на нерухоме майно за таким договором виникає з моменту державної реєстрації цього права відповідно до закону (частина перша статті 190 СК України).

2. Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто.

2.1. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає.

2.2. Як нікчемні законодавець, зокрема, кваліфікує договори, вчинені з порушенням вимоги про нотаріальне посвідчення правочину (частина перша статті 220 ЦК України).

2.3. У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (частина перша статті 220 ЦК України).

2.4. Очевидно, що для приватного права апріорі властивою є така засада як розумність. Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20).

2.5. Тлумачення частини першої статті 220 ЦК України, з урахуванням принципу розумності, свідчить, що вимога про нотаріальне посвідчення має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер.

2.5.1. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування очевидного обов`язку вчинити відповідний договір в письмовій формі з нотаріальним посвідченням, недотримання якого призводить автоматично (ipso iure) до нікчемності.

2.5.2. Тому навряд чи розумно було б та й взагалі можливо витлумачувати статтю 64, абзац 2 частини другої статті 69, частини першої статті 190 СК України таким чином, що вони містить вимогу (обов`язок) про необхідність нотаріального посвідчення договору про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя на нерухомість, про поділ частки в спільній сумісній власності на нерухомість; про припинення права на аліменти, за яким передається частка в праві спільної часткової власності на нерухомість і, більше того, недотримання яких зумовлює такий суровий наслідок, як нікчемність відповідного договору.

2.5.3. По суті касаційний суд створив нову норму, яка відсутня в законі, щодо обов`язку нотаріального посвідчення договору про відчуження одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя на нерухомість, про поділ частки в спільній сумісній власності на нерухомість; про припинення права на аліменти, за яким передається частка в праві спільної часткової власності на нерухомість. Між тим норми права має створювати законодавець.

2.5.4. Це породжує ще одну проблему, вже в контексті забезпечення принципу правової визначеності, адже висновки викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права та це не є обов`язковим для фізичних чи юридичних осіб які укладають відповідний договір щодо частки у праві спільної часткової власності та розумно враховують відсутність в законодавстві імперативної норми про обов`язкове нотаріальне посвідчення такого договору.

2.5.5. Очевидно, що договори стосовно частки в праві спільної власності на нерухомість мали би бути нотаріально посвідченими, оскільки цей об`єкт не менш важливий у цивільному обороті, аніж сама нерухомість. Відсутність в законі регулювання форми таких договорів з вимогою їх нотаріального посвідчення, думається, є помилкою. Натомість її виправлення шляхом поширення на такі договори статті 64, абзац 2 частини другої статті 69, частини першої статті 190 СК України шляхом їх розширеного тлумачення видається навряд чи обґрунтованим. Виправляти ситуацію слід внесенням змін до закону або нотаріальним посвідченням таких договорів за бажанням його сторін.

Щодо вирішення спору по суті

У справі, що переглядається:

між сторонами було вчинено змішаний договір (договір про поділ спільного майна подружжя і утримання дитини від 12 червня 2016 року), який містив елементи різних договорів (про припинення права на аліменти, участь у вихованні дитини, відчуження частини частки, поділ майна (грошей та автомобіля);

вимога закону про необхідність вчинення договору про поділ спільного майна подружжя і утримання дитини від 12 червня 2016 року в письмовій формі з нотаріальним посвідченням відсутня. Оскільки відсутня вимога про обов`язкове нотаріальне посвідчення, то немає й підстав для кваліфікації договору про поділ спільного майна подружжя і утримання дитини від 12 червня 2016 року як нікчемного. При цьому, навіть якщо сприйняти підхід що договір стосовно частки в праві спільної власності на нерухомість підлягає нотаріальному посвідченню, то однаково відсутні підстави для нікчемності всього договору (з урахуванням, того що це змішаний договір і стосувався, зокрема, й поділу автомобіля та грошей);

в задоволенні позовних вимог про визнання спільною сумісною власністю подружжя 12/100 частин садового будинку з будівлями та спорудами за АДРЕСА_1 та 12/100 частин земельної ділянки від 0,0637 га земельної ділянки № НОМЕР_1 кадастровий номер 8000000000:90:856:0131, яка передана для ведення садівництва, знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , потрібно було відмовити, оскільки вони є неефективними;

в задоволенні позовної вимоги про визнання за ОСОБА_1 права на 6/100 частин садового будинку з будівлями слід відмовити тому, що ОСОБА_1 є співвласником садового будинку з будівлями на підставі договору про поділ спільного майна подружжя і утримання дитини від 12 червня 2016 року;

позовну вимогу про визнання за ОСОБА_1 права на 6/100 земельної ділянки від 0,0637 га земельної ділянки № НОМЕР_1 кадастровий номер 8000000000:90:856:0131, яка передана для ведення садівництва, знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 слід було задовольнити, оскільки це майно є спільним.

Суддя В. І. Крат