Постанова

від 18.11.2022 по справі 753/531/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 листопада 2022 року місто Київ

справа № 753/531/20

провадження №22-ц/824/6693/2022

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шкоріної О.І., суддів - Поливач Л.Д., Стрижеуса А.М., за участю секретаря судового засідання - Онопрієнко К.С.

сторони:

позивач - ОСОБА_1

відповідач - ТОВ «Альтера Консалт»

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Альтера Консалт»

на рішення Дарницького районного суду м.Києва від 26 травня 2021 року, ухвалене у складі судді Каліушко Ф.А.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Альтера Консалт» про визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, -

В С Т А Н О В И В:

У січні 2020 року позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до відповідача про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, моральної шкоди.

Позов обґрунтовано тим, що позивачка ОСОБА_1 працювала на посаді фахівця зі збуту групи обслуговування Лореаль. 29 листопада 2019 року вона уклала контракт з військовою частиною НОМЕР_1 про проходження військової служби у Збройних Силах України, строком на три роки із обов`язком виконувати бойові (службові) завдання в операціях об`єднаних сил.

10 грудня 2019 року вона була звільнена на підставі п.3 ч.1 ст.36 КЗпП України, у зв`язку з укладанням контракту.

13 грудня 2019 року на адресу позивача було направлено письмове повідомлення про звільнення, в якому зазначено, що на думку відповідача, особливий період станом на 29 листопада 2019 року не діє.

Вважає звільнення незаконним, оскільки вона уклала контракт під час дії особливого періоду, який не скасовано, тому у відповідача не було законних підстав для її звільнення з роботи на підставі п.3 ст.36 КЗпП України у зв`язку із вступом на військову службу.

Наявність чинного контракту, укладеного позивачем з Міністерством оборони України 30 жовтня 2017 року на проходження військової служби не на професійній основі строком на три роки, дає підстави для висновку про поширення на позивача гарантій, встановлених ч.3 ст.119 КЗпП України щодо збереження попереднього місця роботи, посади і середнього заробітку на строк дії контракту та відсутність підстав для припинення трудового договору у зв`язку із вступом на військову службу згідно з п.3 ч.1 ст.36 КЗпП України.

Посилаючись на зазначені обставини, просила визнати її звільнення незаконним, поновити її на роботі на посаді фахівця з збуту групи обслуговування Лореаль ТОВ «Альтера Консалт», стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу .

Крім того, в позові зазначала про те, що незаконне звільнення є порушенням її законних трудових прав, що призвело до моральних страждань, нанесло їй моральну шкоду, яка полягає у вимаганні від неї додаткових зусиль для захисту порушених трудових прав у суді, переживань до ухвалення остаточного рішення. Виходячи з вимог розумності та справедливості позивач визначила розмір компенсації за нанесену моральну шкоду у розмірі 20000 грн.

Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 26 травня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково. Визнано звільнення ОСОБА_1 з посади фахівця зі збуту групи обслуговування ТОВ «Альтера Консалт» з 10 грудня 2019 року незаконним. Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді фахівця зі збуту групи обслуговування ТОВ «Альтера Консалт» з 10 грудня 2019 року.

Стягнуто з ТОВ «Альтера Консалт» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 156181,48 грн., моральну шкоду у розмірі 5000 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з зазначеним рішенням, представник ТОВ «Альтера Консалт» подав апеляційну скаргу, в який просить рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовної заяви скасувати у ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовити в повному обсязі. Апелянт вважає, що оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм ЦПК України. Зокрема, зазначає про те, що відповідач, як роботодавець, вжив всіх передбачених заходів при звільненні працівника та здійснив процедуру звільнення працівника у повній відповідності до КЗпП України, жодних прав позивача, як працівника, порушено не було. При цьому, апелянт звертає увагу, що на дату звільнення позивача особливий період не діяв.

Правом на подання відзиву сторона позивача не скористалася.

В судове засідання учасники справи не з`явилися, про день та час розгляду справи були повідомлені шляхом направлення судового повідомлення на електронну адресу, причини своєї неявки суду не повідомили, у зв`язку з чим суд вважав за можливе розглянути справу у їх відсутність відповідно до вимог ч.2 ст.372 ЦПК України.

Оскільки рішення ухвалене за відсутністю учасників справи, то датою ухвалення рішення є дата складення повного судового рішення (ч.5 ст.268 ЦПК України).

Перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення в межах доводів апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судом установлено, що позивач ОСОБА_1 була працевлаштована у ТОВ «Альтера Консалт» на посаді фахівця зі збуту групи обслуговування Лореаль.

29 листопада 2019 року Міністерством оборони України в особі ТВО командира військової частини НОМЕР_2 капітана 2 рангу ОСОБА_2 з ОСОБА_1 укладено контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на три роки. За умовами контракту позивач бере на себе зобов`язання виконувати бойові (службові) завдання в операції об`єднаних сил.

Наказом директора № АК0108-К від 10 грудня 2019 року позивача звільнено з посади фахівця зі збуту групи обслуговування Лореаль ТОВ «Альтера Консалт» на підставі п.3 ч.1 ст.36 КЗпП України у зв`язку з вступом на військову службу. Цього ж дня позивачу направлено повідомлення про звільнення.

На день звільнення позивачу було нараховано та виплачено всі необхідні нарахування ( в тому числі одноразова грошова допомога з виплатою вихідної допомоги у розмірі шестимісячного середнього заробітку).

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що із 18 березня 2014 року по теперішній час в Україні діє особливий період, який закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу. Позивач уклав контракт під час дії особливого періоду, який не скасовано, на позивача, яка уклала контракт з Міністерством оборони України 29 листопада 2019 року на проходження військової служби не на професійній основі строком на три роки, пунктом 8 якого визначено, що контракт укладено під час дії особливого періоду на строк до його закінчення, поширюються гарантії, встановлені ч.3 ст.119 КЗпП України щодо збереження попереднього місця роботи, посади і середнього заробітку на вказаний строк дії контракту та відсутність підстав для припинення трудового договору у зв`язку з вступом позивача на військову службу згідно з п.3 ч.1 ст.36 КЗпП України.

Визначаючи середній заробіток за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції взяв до уваги довідку ТОВ «Альтера Консалт», середній заробіток позивача за останні два календарні місяці роботи склав 18450,92 грн., середньоденний заробіток 429,07 грн. Вимушеним прогулом є період з 10 грудня 2019 року по 25 травня 2021 року, тобто 364 робочі дні. Загальна сума середнього заробітку становить 156181,48 грн.

Вирішуючи вимоги про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції дійшов висновку про доведеність факту заподіяння позивачу моральної шкоди, яка полягає у порушенні роботодавцем законних прав позивача при його звільненні, що призвело до втрати позивачем доходів та роботи. Визначаючи розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 5000 грн, суд врахував характер та обсяг заподіяних позивачу моральних страждань, ступінь вини відповідача, характер і тривалість страждань позивача, істотність вимушених змін у його життєвих стосунках, засади розумності та справедливості.

Крім того, суд першої інстанції вважав доведеним і обґрунтованим розмір витрат позивача на професійну правничу допомогу в сумі 20000 грн., і з урахуванням того, що відповідачем клопотання про їх зменшення не заявлялось суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 20000 грн.

З такими висновками суду колегія суддів погоджується з огляду на таке.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (ст.5-1 КЗпП України).

Відповідно до п.3 ч.1 ст.36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігається місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Згідно з ч.3 ст.119 КЗпП України, у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб- підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до ч.4 ст.119 КЗпП України у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, за працівниками, які були призвані під час мобілізації, на особливий період та які підлягають звільненню з військової служби у зв`язку з оголошенням демобілізації, але продовжують військову службу за контрактом, але не більше ніж на строк укладеного контракту, зберігають місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб-підприєців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Згідно зі ст.1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадянина до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до ч.ч.1 та 2 ст.2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється. Зокрема громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Відповідно до ч.2 ст.39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та(або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими ч.ч.3 та 4 ст.119 КЗпП України.

Встановивши, що позивачка ОСОБА_1 уклала контракт під час дії особливого періоду, який не припинено, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що у відповідача не було законних підстав для звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі п.3 ч.1 ст.36 КЗпП України у зв`язку із вступом на військову службу.

Доводи апеляційної скарги в тій частині, що особливий період станом на дату звільнення позивача не діяв є безпідставними, виходячи з наступного.

Особливий період розпочався з 17 березня 2014 року, коли було оприлюднено Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію».

Відповідно до Указу Президента України від 17 березня 2014 року № 303/2014 «Про часткову мобілізацію», затвердженого встановленим порядком, оголошено часткову мобілізацію, у зв`язку з чим в Україні настав особливий період.

Законом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не визначено чіткого порядку припинення особливого стану.

Водночас, зазначеним Законом передбачено такий захід, як демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, - на організацію і штати мирного часу.

Згідно зі ст.11 зазначеного Закону, рішення про демобілізацію із внесенням його на затвердження Верховної Ради України приймає Президент України.

Указом Президента України від 26 вересня 2016 року № 411/2016 «Про звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, призваних під час третьої черги часткової мобілізації відповідно до Указу Президента України від 14 січня 2015 року № 1, прийнято рішення про звільнення в запас військовослужбовців військової служби за призивом під час мобілізації, на особливий період, крім тих, які висловили бажання продовжувати військову службу. При цьому рішення щодо проведення демобілізації Президентом України не приймалося.

Вищий адміністративний суд України у постанові від 16 лютого 2015 року, виходячи із системного аналізу норм Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» зазначив, що закінчення періоду мобілізації не є підставою для припинення особливого періоду.

З метою юридичного визначення тривалості особливого періоду до Верховного Суду України звернувся начальник Генерального штабу - Головнокомандувач Збройних Сил України та отримав офіційну відповідь від 13 липня 2018 року № 60-1543/2-18, у цьому листі Верховний Суд констатував: особливий період діє у державі починаючи від 17 березня 2014 року, після оприлюднення Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» від 17 березня 2014 року № 303/2014». Президент України відповідного рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу не приймав. Завершення заходів мобілізації не припиняє особливого періоду.

Такими чином, оскільки Президентом України станом на грудень 2019 року відповідного рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу не приймав, а завершення заходів мобілізації не припиняє особливого стану, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про поширення на позивача гарантій, встановлених ч.3 ст.119 КЗпП України щодо збереження попереднього місця роботи, посади і середнього заробітку на вказаний строк дії контракту та відсутність підстав для припинення трудового договору у зв`язку із вступом на військову службу.

Доводи апеляційної скарги в тій частині, що відповідач при звільненні позивача дотримався порядку звільнення не правового значення. Оскільки встановлено, що відповідач без законних на те підстав звільнив позивача.

Суд першої інстанції, застосувавши Порядок обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року, виходячи з інформації наданої ТОВ «Альтера Консалт» про середній заробіток позивача за останні два календарні місяці перед звільненням, правильно обрахував середньоденний заробіток (429,07 грн.), і зважаючи на кількість робочих днів вимушеного прогулу (364 робочі днів), визначив розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 156181,48 грн., який стягнув з відповідача на користь позивача.

Відповідач не заперечує правильність проведеного судом першої інстанції розрахунку середнього заробітку позивача за час вимушеного прогулу.

Отже, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують і не впливають на їх правильність, не дають підстав вважати, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, а у значній мірі зводяться до незгоди з висновками суду.

За змістом ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст.375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Керуючись ст.ст. 259, 268, 367, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Альтера Консалт» залишити без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м.Києва від 26 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Суддя-доповідач: О.І. Шкоріна

Судді: Л.Д. Поливач

А.М. Стрижеус