Окрема думка

від 21.11.2022 по справі 916/261/21

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

Окрема думка

21 листопада 2022 рокум. ОдесаСправа № 916/261/21Судді Південно західного апеляційного господарського суду Аленіна О.Ю.

по справі №916/261/21

за позовом Концерну «Веселка»

до відповідача Одеської міської ради

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предамету спору, на стороні відповідача Виконавчого комітету Одеської міської ради

про скасування свідоцтва про право власності та державної реєстрації права власності

У серпні 2022 до Господарського суду Одеської області від Концерну «Веселка» надійшла заява (вх.№2-679/22), відповідно до якої останній просив суд змінити спосіб виконання рішення Господарського суду Одеської області від 28.12.2021 у справі №916/261/21 в частині стягнення з Одеської міської ради на користь Концерну «Веселка» 4 540 грн витрат по сплаті судового збору та 23 000 грн - витрат на проведення експертизи, шляхом стягнення з Одеської міської ради через Виконавчий комітет Одеської міської ради витрат по сплаті судового збору та витрат на проведення експертизи

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 31.08.2022 у задоволенні заяви Концерну «Веселка» про зміну способу виконання судового рішення (вх.№2-679/22 від 16.08.2022) відмовлено.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.11.2022 ухвалу Господарського суду Одеської області від 31.08.2022 по справі №916/261/21 залишено без змін.

В мотивах даної постанови колегія суддів дійшла висновку, що Одеська міська рада та Виконавчий комітет Одеської міської ради є різними, самостійними юридичними особами органами місцевого самоврядування, суб`єктами права, які наділені цивільною правоздатністю і дієздатністю, тобто, здатністю від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов`язки та самостійно брати участь у правовідносинах, бути позивачем та відповідачем у суді.

Як зазначено колегію суддів, відповідно до рішення Господарського суду Одеської області від 28.12.2021, яке набрала законної сили 17.01.2022, єдиним боржником щодо сплати на користь Концерну «Веселка» витрат по сплаті судового збору у сумі 4 540,00 грн та витрат на проведення експертизи у сумі 23 000,00 грн є Одеська міська рада. При цьому, Виконавчий комітет Одеської міської ради не входить до складу учасників судового процесу у справі № 916/261/21 та не належить до складу сторін у правовідносинах, що стали предметом судового розгляду у даній господарській справі.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 28.12.2021 у справі №916/261/21 Виконавчий комітет Одеської міської ради не визначено боржником у правовідносинах щодо стягнення на користь Концерну «Веселка» в витрат по сплаті судового збору у сумі 4 540,00 грн та витрат на проведення експертизи у сумі 23 000,00 грн.

З огляду на таке, судова колегія вирішила, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що визначення заявником способу виконання рішення, як стягнення заборгованості за виконавчим документом через іншу юридичну особу, фактично змінить зміст рішення, замінить боржника у зобов`язанні на особу, яка не була відповідачем у справі №916/261/21, та яка, відповідно до положень Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», є окремою юридичною особою та наділена власними повноваженнями.

Колегія суддів дійшла до висновку, що Боржником за наказом Господарського суду Одеської області від 20.01.2022 у справі №916/261/21 є саме Одеська міська рада, а Виконавчий комітет Одеської міської ради не був відповідачем у даній справі, а отже вказана юридична особа не може виконувати обов`язки за боржника без існування законних на те підстав.

З цього приводу, вважаю за необхідне, керуючись частиною третьою статті 34 Господарського процесуального кодексу України, висловити окрему думку щодо прийнятого судового рішення.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 331 Господарського процесуального кодексу України, за заявою сторони суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, а за заявою стягувача чи виконавця (у випадках, встановлених законом), - встановити чи змінити спосіб або порядок його виконання. Підставою для встановлення або зміни способу або порядку виконання, відстрочки або розстрочки виконання судового рішення є обставини, що істотно ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим.

У частині третій статті 33 Закону України Про виконавче провадження зазначено, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення або роблять його неможливим, сторони, а також виконавець за заявою сторін або державний виконавець з власної ініціативи у випадку, передбаченому Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", мають право звернутися до суду, який розглядав справу як суд першої інстанції, із заявою про встановлення або зміну способу і порядку виконання рішення.

Поняття "спосіб" і "порядок" виконання судового рішення мають спеціальне значення, яке реалізується у виконавчому провадженні. Вони означають визначену рішенням суду послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем. Спосіб виконання судового рішення - це спосіб реалізації та здійснення способу захисту, встановленого статтею 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Отже, під зміною способу виконання рішення суду слід розуміти прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у раніше встановлений спосіб. Зокрема, зміна способу виконання рішення можлива шляхом видозмінення зазначеної у рішенні форми виконання (грошової чи майнової), тобто за відсутності у боржника присудженого позивачеві майна в натурі або грошових коштів, достатніх для покриття заборгованості.

Зміна способу та порядку виконання рішення є однією з процесуальних гарантій захисту та відновлення захищених судом прав та інтересів фізичних і юридичних осіб. Зі змісту та призначення інституту зміни способу виконання рішення, ухвали, постановивбачається, що він є ефективним процесуальним засобом на гарантування виконання рішення (пункт 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 25.04.2015 №11-рп/2012).

Зміна способу виконання рішення, здійснена судом в порядку, визначеному статтею 331 ГПК України, не є прийняттям нового рішення, яке підлягає окремому виконанню, але означає прийняття судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у спосіб встановлений у рішенні та припинення здійснення тих заходів, які були визначені рішенням та здійснення їх у спосіб, встановлений ухвалою, винесеною відповідно до норм процесуального права. Отже, така ухвала є допоміжним процесуальним актом реагування суду на перешкоди, які унеможливлюють або ускладнюють виконання судового рішення та спрямована на забезпечення повного виконання рішення суду і відповідного судового наказу.

Відповідно до положень ст. 129-1 Конституції України судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Згідно з ст. 18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

У відповідності до ч. 1 ст. 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Частиною 1 ст. 327 ГПК України передбачено, що виконання судового рішення здійснюється на підставі наказу, виданого судом, який розглядав справу як суд першої інстанції.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (п. 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13.12.2012 року N 18-рп/2012).

Невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (п. 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 25.04.2012 року N 11-рп/2012).

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У ч. 1 ст. 6 Конвенції закріплено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2004 року по справі Шмалько проти України (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей ст. 6 виконання рішення, ухваленого будь - яким судом, має розцінюватися як невід`ємна частина судового розгляду. У рішенні від 17 травня 2005 року по справі Чіжов проти України (заява №6962/02) Європейський суд з прав людини зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії параграф 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Відповідно до усталеної практики Європейського Суду з прав людини право на суд, захищене ст. 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Було б незрозуміло, якби стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується виключно доступу до судового органу та судового провадження, то це могло б призводити до ситуацій, що суперечать принципу верховенства права, який договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина "судового розгляду" (див. рішення від 19.03.1997 зі справи "Горнсбі проти Греції" (Hornsby v. Greece); рішення від 20.07.2004 зі справи "Шмалько проти України").

Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (рішення від 7 червня 2005 року у справі Фуклев проти України, заява N 71186/01, п. 84).

Саме на державу покладається обов`язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у п.1 ст. 6 Конвенції.

Відповідно до пп. 1 п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України від 08 липня 2010 року №2456-VI, Рішення суду про стягнення (арешт) коштів держаного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України виключно для виконання.

Згідно з абз.1 пп. 2 п. 9 та абз. 2 п. 2 Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого Постановою КМУ від 03 серпня 2011 року №845, органи казначейства змушені повертати виконавчі документи у разі, якщо боржником зазначено не розпорядника бюджетних коштів.

Статтею 1 Закону України „Про місцеве самоврядування в України визначено, що виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Відповідно до ч.1, ч. 2 ст. 11 Закону України „Про місцеве самоврядування, виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

У відповідності до ст. 51 Закону України „Про місцеве самоврядування в України виконавчим органом сільської, селищної, міської, районної у місті (у разі її створення) ради є виконавчий комітет ради, який утворюється відповідною радою на строк її повноважень. Після закінчення повноважень ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної у місті ради її виконавчий комітет здійснює свої повноваження до сформування нового складу виконавчого комітету.

Згідно з ч. 2 ст. 64 Закону України „Про місцеве самоврядування в України, сільські, селищні, міські, районі в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання. При цьому, як зазначав позивач, згідно з пп. 27 п. 1 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються такі питання: як прийняття рішень щодо передачі коштів з відповідного місцевого бюджету.

Статтею 2 Бюджетного Кодексу України визначено, що головні розпорядники бюджетних коштів - бюджетні установи в особі їх керівників, які відповідно до статті 22 цього Кодексу отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень.

Згідно з ст. 22 Бюджетного Кодексу України Головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно: 1) за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України, - установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Національне антикорупційне бюро України, Конституційний Суд України, Верховний Суд, вищі спеціалізовані суди, Вища рада правосуддя та інші органи, безпосередньо визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Державна судова адміністрація України, Національна академія наук України, Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників; 2) за бюджетними призначеннями, визначеними рішенням про бюджет Автономної Республіки Крим, - уповноважені юридичні особи (бюджетні установи), що забезпечують діяльність Верховної Ради Автономної Республіки Крим та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, а також міністерства та інші органи влади Автономної Республіки Крим в особі їх керівників; 3) за бюджетними призначеннями, визначеними іншими рішеннями про місцеві бюджети, - місцеві державні адміністрації, виконавчі органи та апарати місцевих рад (секретаріат Київської міської ради), структурні підрозділи місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевих рад в особі їх керівників. Якщо згідно із законом місцевою радою не створено виконавчий орган, функції головного розпорядника коштів відповідного місцевого бюджету виконує голова такої місцевої ради.

Пунктом 1.1. Положення про Виконавчий комітет Одеської міської ради, визначено, що Виконавчий комітет Одеської міської ради є виконавчим органом Одеської міської ради, який створюється радою на період її повноважень відповідно до Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні, Статуту територіальної громади міста Одеси та Регламенту ради.

З урахуванням того, що Одеська міська рада, не є розпорядником коштів місцевого бюджету м. Одеси та не має рахунків в органах державного казначейства, вважаю, що з метою захисту прав позивача та подальшого реального виконання рішення суду у даній справі, стягнення присуджених грошових коштів слід здійснювати з рахунку розпорядника бюджетних коштів місцевого бюджету міста Одеси - Виконавчого комітету Одеської міської ради.

Вказаний висновок суду узгоджується із правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 14.05.2020 року у справі № 916/1952/17.

З приводу посилання суду першої інстанції на те, що Виконавчий комітет Одеської міської ради не був відповідачем у даній справі, а отже вказана юридична особа не може виконувати обов`язки за боржника, вважаю за необхідне зазначити таке.

У даному випадку, у разі стягнення грошових коштів з Виконавчого комітету Одеської міської ради, не відбувається заміна сторони на стадії виконання судового рішення, оскільки грошові кошти стягуються саме з Одеської міської ради, однак за рахунок коштів Виконавчого комітету Одеської міської ради.

Також, у відповідності до приписів ч. 2 ст. 64 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради та їх виконавчі органи самостійно розпоряджаються коштами відповідних місцевих бюджетів, визначають напрями їх використання.

Враховуючи, що безпосереднім правом розпоряджатися коштами місцевого бюджету наділений Виконавчий комітет Одеської міської ради, а не Одеська міська рада, при тому, що виконавчий комітет Одеської міської ради створений саме Одеською міською радою, підконтрольний та підзвітний Одеській міській ради, вважаю цілком обґрунтованим стягнення з Одеської міської ради за рахунок коштів міста Одеси в особі Виконавчого комітету Одеської міської ради грошових коштів, що є не заміною боржника у виконавчому провадженні.

Суддя Аленін О.Ю.