Постанова

від 25.11.2022 по справі 640/17215/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/17215/21 Прізвище судді (суддів) першої інстанції:

Клочкова Н.В., Пащенко К.С., Скочок Т.О.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 листопада 2022 року м. Київ

апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Костюк Л.О.;

суддів: Бужак Н.П., Кобаля М.І.;

за участю секретаря: Несін К.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження у залі суду апеляційну скаргу представника Громадської спілки «СПІЛКА ТХЕКВОНДО УКРАЇНИ» - Слободяника Олега Петровича на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 серпня 2022 року (розглянута у відкритому судовому засіданні, м. Київ, дата складання повного тексту рішення - 17 серпня 2022 року) у справі за адміністративним позовом Громадської спілки «СПІЛКА ТХЕКВОНДО УКРАЇНИ» до Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Громадська організація «ФЕДЕРАЦІЯ ТХЕКВОНДО (ВТФ) УКРАЇНИ», Міністерство молоді та спорту України про визнання протиправним та скасування положення,

В С Т А Н О В И Л А:

У червні 2021 року, Громадська спілка «СПІЛКА ТХЕКВОНДО УКРАЇНИ» (далі - позивач) звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом Кабінету Міністрів України (далі - відповідач), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Громадська організація «ФЕДЕРАЦІЯ ТХЕКВОНДО (ВТФ) УКРАЇНИ» (далі - третя особа 1), Міністерство молоді та спорту України (далі - третя особа 2), в якій позивач, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить суд:

- визнати протиправним та нечинним абзац 3 пункту 5 Положення про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2012 року № 22 (надалі - Постанова № 22 від 18 січня 2012 року), щодо надання спортивній федерації статусу національної здійснюється згідно з такими кваліфікаційними вимогами до учасників конкурсу, як: членство у відповідній міжнародній спортивній федерації, включеної до переліку, що затверджується Мінмолодьспортом з урахуванням пропозицій Національного олімпійського комітету, Спортивного комітету, Національного комітету спорту інвалідів (крім всеукраїнських федерацій, які сприяють розвитку національних видів спорту, за умови відсутності відповідної міжнародної спортивної федерації).

Підставою позову вказано порушення прав та інтересів позивача, внаслідок прийняття суб`єктом владних повноважень оскаржуваного положення нормативно-правового акту.

В обґрунтування позовних вимог позивачем вказана незгода з абзацом 3 пункту 5 Положення про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2012 року № 22 щодо надання спортивній федерації статусу національної, яке здійснюється згідно з такими кваліфікаційними вимогами до учасників конкурсу, як: членство у відповідній міжнародній спортивній федерації, включеної до переліку, що затверджується Мінмолодьспортом з урахуванням пропозицій Національного олімпійського комітету, Спортивного комітету, Національного комітету спорту інвалідів (крім всеукраїнських федерацій, які сприяють розвитку національних видів спорту, за умови відсутності відповідної міжнародної спортивної федерації).

Аргументуючи підстави щодо протиправності вказаної вище норми нормативно-правового акту представник позивача зазначає, що наведена норма Положення суперечить Конституції України та чинному законодавству, з огляду на обставини того, що на даний час склалася ситуація, коли дією вказаної норми, встановленої абзацом 3 пункту 5 Положення про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2012 року № 22 порушуються права позивача та громадян України у сфері фізичної культури і спорту, оскільки, на переконання представника позивача надання статусу національної спортивної федерації не може бути поставлено в залежність від участі громадського об`єднання у будь-якому іншому громадському об`єднанні, тим більше, міжнародному.

Крім того, за твердженнями представника позивача, порушення встановленого Конституцією України принципу призвело до встановлення диктатури ГО «ФЕДЕРАЦІЯ ТХЕКВОНДО (ВТФ) УКРАЇНИ» у відповідному виді спорту та порушення прав позивача, його членів та громадян України, на рівні права та можливості у сфері фізичної культури і спорту, оскільки згідно рішень ГО «ФЕДЕРАЦІЯ ТХЕКВОНДО (ВТФ) УКРАЇНИ» до участі у організованих нею, як національною спортивною федерацією, змаганнях допускаються тільки члени ГО «ФЕДЕРАЦІЯ ТХЕКВОНДО (ВТФ) УКРАЇНИ».

Викладені вище обставини стали підставою для звернення позивача до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 серпня 2022 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням, представником позивача подано апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції як таке, що постановлене з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове, яким позов задоволити.

З огляду на те, що сторони були належним чином повідомлені про дату, час та місце апеляційного розгляду справи, проте у судове засідання не з`явилися, колегія суддів, керуючись п. 2 ч. 1 ст. 311, ч.2 ст. 313 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами.

У відповідності до ст.308 КАС України справа переглядається колегією суддів в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування ним норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла наступного висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню та погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог, з огляду на наступне.

Як встановлено судом першої інстанції, що предметом спору в даній справі є встановлення питання щодо протиправності чи правомірності абзацу 3 пункту 5 Положення про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2012 року № 22 щодо надання спортивній федерації статусу національної яке здійснюється згідно з такими кваліфікаційними вимогами до учасників конкурсу, з поміж іншого як: членство у відповідній міжнародній спортивній федерації, включеної до переліку, що затверджується Мінмолодьспортом з урахуванням пропозицій Національного олімпійського комітету України, Спортивного комітету України, Національного комітету спорту інвалідів України (крім всеукраїнських федерацій, які сприяють розвитку національних видів спорту, за умови відсутності відповідної міжнародної спортивної федерації).

Так, з аналізу позовної заяви встановлено, що підставою, яка передувала зверненню позивача до суду, було те, що Наказом Мінмолодьспорту «Про надання статусу національної спортивної федерації» від 30 жовтня 2020 року № 2421, громадській організації «ФЕДЕРАЦІЯ ТХЕКВОНДО (ВТФ) УКРАЇНИ» було надано статус національної спортивної федерації з виду спорту «тхеквондо (ВТФ)».

Незгода з цим наказом, який був прийнятий на виконання оскаржуваного Положення нормативно-правового акту стала підставою для оскарження самого нормативно-правового акту в цій частині, з якою не погодився позивач.

Надаючи правову оцінку обставинам та матеріалам справи, а також наданим додатковим поясненням та запереченням сторін, колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною другою статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У відповідності до статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Статтею 117 Конституції України передбачено, що Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

В свою чергу, суд звертає увагу, що повноваження Кабінету Міністрів України у спірних правовідносинах врегульовано Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 року № 794-VII, Регламентом Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року № 950 та іншими нормативно-правовими актами.

Частинами 1, 2 статті 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено, що Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Статтею 21 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено, що Кабінет Міністрів України спрямовує і координує роботу міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які забезпечують проведення державної політики у відповідних сферах суспільного і державного життя, виконання Конституції та законів України, актів Президента України, додержання прав і свобод людини та громадянина.

Тобто, передбачені норми права дають змогу стверджувати, що Уряд у межах своєї діяльності на підставі повноважень передбачених Конституцією України та законами України має право видавати постанови та розпорядження.

В свою чергу, суд вважає за необхідне в даному випадку звернути увагу на висновки викладені у постанові Верховного Суду від 11 березня 2021 року у справі № 826/4258/15, в якій колегією суддів Верховного Суду було викладено наступний висновок:

«Частиною другою статті 19 Конституції України визначено обов`язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Указана норма основного закону означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

«На підставі» означає, що суб`єкт владних повноважень повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«У межах повноважень» означає, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.

«У спосіб» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.»

У відповідності до приписів статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України є органом, який: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

Відповідно до частин 1, 2, 4 статті 49 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов`язкові для виконання акти - постанови і розпорядження.

Акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України.

Як вже було зазначено вище, предметом розгляду даної справи є надання оцінки правомірності/протиправності приписів Постанови Кабінету Міністрів України від 18 січня 2012 року № 22, якою було затверджено «Положення про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу», зокрема, абзацу 3 пункту 5 вказаного Положення.

Відповідно до аналізу вказаного Положення вбачається, що таке Положення визначає умови, порядок надання на конкурсних засадах спортивній федерації, яка має всеукраїнський статус, статусу національної та позбавлення такого статусу.

Зокрема, позиція позивача випливає з непогодження останнього з конкретними приписами вказаного вище положення затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України, а саме, з приписами абзацу 3 пункту 5 Положення про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2012 року № 22, щодо того, що надання спортивній федерації статусу національної здійснюється згідно з такими кваліфікаційними вимогами до учасників конкурсу, як: членство у відповідній міжнародній спортивній федерації, включеної до переліку, що затверджується Мінмолодьспортом з урахуванням пропозицій Національного олімпійського комітету, Спортивного комітету, Національного комітету спорту інвалідів (крім всеукраїнських федерацій, які сприяють розвитку національних видів спорту, за умови відсутності відповідної міжнародної спортивної федерації).

Беручи до уваги викладені обставини, враховуючи непогодження позивача з вказаними вище приписами, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

В даному випадку, слід наголосити що статтею 20 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» від 24 грудня 1993 року № 3808-XII (надалі - Закон України «Про фізичну культуру і спорт»), зокрема, визначено, що надання на конкурсних засадах спортивним федераціям статусу національної спортивної федерації та позбавлення цього статусу здійснюються відповідно до положення, затвердженого Кабінетом Міністрів України.

На виконання вимог законодавства України Кабінетом Міністрів України було прийнято оскаржувану в частині в межах даної справи Постанову від 18 січня 2012 року № 22 «Про затвердження Положення про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу», якою було затверджено Положення про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу.

Відповідно до приписів вказаного вище Положення встановлено, що Міністерству молоді та спорту України в межах своїх повноважень надано право щодо надання спортивним федераціям статусу національної за нормами, які передбачені Положенням про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2012 року № 22.

Відповідно до пункту 5 Положення № 22 чітко встановлено, що надання спортивній федерації статусу національної здійснюється згідно з такими кваліфікаційними вимогами до учасників конкурсу:

- розвиток відповідного виду (видів) спорту на території України;

- членство у відповідній міжнародній спортивній федерації, включеній до переліку, що затверджується Мінмолодьспортом з урахуванням пропозицій Національного олімпійського комітету України, Спортивного комітету України, Національного комітету спорту інвалідів України (крім всеукраїнських федерацій, які сприяють розвитку національних видів спорту, за умови відсутності відповідної міжнародної спортивної федерації);

- організація і проведення офіційних міжнародних та всеукраїнських змагань;

- наявність кваліфікованих кадрів (спортсмени, тренери, судді та фахівці, що мають відповідну кваліфікацію і досвід роботи);

- наявність необхідної матеріально-технічної та інформаційної бази, організаційно- методичного забезпечення.

Таким чином, виходячи з викладеного вище вбачається, що однією з кваліфікаційних вимог до учасників конкурсу є членство у відповідній міжнародній спортивній федерації, яку включено до переліку, що затверджується Мінмолодьспортом з урахуванням пропозицій Національного олімпійського комітету, Спортивного комітету, Національного комітету спорту інвалідів.

Частиною 9 статті 20 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» визначено, що на спортивні федерації із статусом національної спортивної федерації відповідно до договору з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері фізичної культури та спорту покладено виконання наступних завдань:

- забезпечення розвитку відповідного виду спорту;

- представлення виду спорту у відповідних міжнародних спортивних федераціях, перелік яких затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері фізичної культури та спорту, з урахуванням пропозицій Національного олімпійського комітету України, Національного комітету спорту інвалідів України, Спортивного комітету України, та на міжнародних спортивних змаганнях;

- здійснення у визначеному порядку організацію та проведення офіційних міжнародних спортивних змагань на території України та всеукраїнських спортивних змагань;

- інформування центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері фізичної культур і та спорту, про проведення всіх спортивних заходів та про рейтинг спортсменів за підсумками змагань.

Отже, з огляду на вищевикладене та з урахуванням приписів статті 20 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», виконання завдань, покладених на спортивну федерацію із статусом національної обумовлена членством у міжнародній спортивній федерації, перелік яких затверджується центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері фізичної культур і та спорту, з урахуванням пропозицій Національного олімпійського комітету України, Національного комітету спорту інвалідів України, Спортивного комітету України.

В свою чергу, на виконання вказаних вище вимог приписів законодавства, Наказом Мінмолодьспорту від 26 лютого 2015 року № 532 затверджено Перелік міжнародних спортивних федерацій, членами яких є відповідні всеукраїнські спортивні федерації та до вказаного переліку міжнародних спортивних федерацій входить Всесвітня федерація таеквондо WORLD TAEKWONDO FEDERATION (п. 1.24 Розділу І.).

З врахуванням викладених обставин, колегія суддів приходить до висновку, що в даному випадку, можливість зокрема, представлення даного виду спорту у Всесвітній федерації тхеквондо та на міжнародних спортивних змаганнях, які проводяться під егідою Всесвітньої федерації тхеквондо, а також повноваження відносно організації та проведення офіційних міжнародних спортивних змагань на території України, закріплено саме за тією спортивною федерацією, яка є членом Всесвітньої федерації тхеквондо.

В свою чергу, під час розгляду даної справи було встановлено, що є членом Всесвітньої федерації тхеквондо, Європейського союзу тхеквондо, Національного олімпійського комітету України.

Вказане в сукупності свідчить про те, що доводи представника позивача, на які останній посилався як в адміністративному позові, так і у проведених судових засіданням проте, що статус національної спортивної федерації ГО «ФЕДЕРАЦІЯ ТХЕКВОНДО (ВТФ) УКРАЇНИ» було надано Мінмолодьспортом на підставі неконституційної норми абзацу 3 пункту 5 Положення № 22 є необґрунтованими, оскільки вказані твердження спростовуються тим, що зазначений пункт Положення № 22 є чинним, узгодженим з актами вищої юридичної сили, зокрема, Законом України «Про Кабінет Міністрів України», статтями 3, 5 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», статті 20 Законом України «Про фізичну культуру і спорт» та регламентом Кабінету Міністрів України.

Аргументи позивача про те, що приписи оскаржуваної в частині в межах даної справи постанови суперечать приписам статті 36 Конституцію України та Закону України «Про громадські об`єднання», суд вважає необґрунтованими та безпідставними, з огляду на те, що норми Конституції України та Закону України «Про громадські об`єднання» в цій частині встановлюють право фізичних осіб на об`єднання у відповідні громадські формування та встановлюють заборону примушення фізичних осіб до вступу у відповідні об`єднання.

Водночас, колегія суддів зауважує, що вказані норми спрямовують свою дію виключно на фізичних осіб, а отже вони не можуть свідчити про ознаки порушення прав, свобод, інтересів громадської спілки.

Крім того, беручи до уваги предмет розгляду даної справи, та враховуючи встановлені під час розгляду обставини, суд вважає за необхідне звернути увагу на наступне.

Пунктом 11 частини 1 статті 92 Конституції України обумовлено, що виключно законами України визначаються засади утворення і діяльності політичних партій, інших об`єднань громадян, засобів масової інформації.

Колегія суддів в даному випадку вважає за необхідне звернути увагу, що положеннями статті 20 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», зокрема визначено, що спортивні федерації (асоціації, спілки, об`єднання тощо) - громадські об`єднання фізкультурно-спортивної спрямованості, основними завданнями яких є сприяння підготовці спортсменів національних збірних команд та забезпечення їх участі в офіційних міжнародних спортивних змаганнях та сприяння розвитку міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури і спорту.

Також, приписами вказаної статті встановлено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері фізичної культури та спорту, може надати спортивній федерації статус національної спортивної федерації. Статус національної спортивної федерації надається лише одній спортивній федерації з відповідного виду спорту, яка має всеукраїнський статус.

Статус національної спортивної федерації осіб з інвалідністю надається лише одній спортивній федерації окремо для осіб з інвалідністю з ураженнями опорно-рухового апарату, вадами зору, слуху та розумового і фізичного розвитку.

Спортивні федерації із статусом національної спортивної федерації відповідно до договору з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері фізичної культури та спорту:

- представляють вид спорту у відповідних міжнародних спортивних федераціях, перелік яких затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері фізичної культури та спорту, з урахуванням пропозицій Національного олімпійського комітету України, Національного комітету спорту інвалідів України, Спортивного комітету України, та на міжнародних спортивних змаганнях;

- здійснюють у визначеному порядку організацію та проведення офіційних міжнародних спортивних змагань на території України та всеукраїнських спортивних змагань.

Водночас, статтею 53 3акону України «Про фізичну культуру і спорт» встановлено, що міжнародне співробітництво у сфері фізичної культури і спорту здійснюється відповідно до законів України та міжнародних договорів України. Держава сприяє міжнародному співробітництву у сфері фізичної культури і спорту, зокрема шляхом укладення відповідних міжнародних договорів України. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері фізичної культури та спорту, представляє інтереси України у сфері фізичної культури і спорту у відносинах з іншими державами та міжнародними організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості, укладає в установленому порядку міжнародні договори у сфері фізичної культури і спорту.

В свою чергу, суд вважає за необхідне зазначити, що Урядом України на виконання вимог чинного законодавства було укладено ряд Угод з країнами світу, щодо міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури і спорту.

Таким чином, виходячи з аналізу наведених положень можна прийти до висновку, що одним з основних завдань спортивної федерації зі статусом національної є представництво України у відповідному виді спорту на міжнародній арені, зокрема й шляхом членства у відповідних міжнародних спортивних федераціях.

Водночас, виходячи з викладених вище норм чинного законодавства у їх сукупності, суд вважає за необхідне наголосити, що міжнародне співробітництво, взагалі є неможливим без членства національної спортивної федерації в міжнародній спортивній федерації, з чого й випливає необхідність наявності кваліфікаційної вимоги стосовно членства у відповідній міжнародній спортивній федерації, включеної до переліку, що затверджується Мінмолодьспортом з урахуванням пропозицій Національного олімпійського комітету, Спортивного комітету, Національного комітету спорту інвалідів (крім всеукраїнських федерацій, які сприяють розвитку національних видів спорту, за умови відсутності відповідної міжнародної спортивної федерації).

Крім цього, колегія суддів зауважує, що вказані вимоги спрямовані не на обмеження прав/свобод певних груп осіб, оскільки виходячи з приписів викладеного вище законодавства, можна прийти до висновку, що вони мають на меті належну реалізацію прав спортсменів відповідного виду спорту у частині забезпечення можливості участі у міжнародних змаганнях та підвищення власних здібностей шляхом участі у відповідних змаганнях та представлення України на міжнародній арені.

Щодо посилань представника позивача на те, що приписи абзацу 3 пункту 5 Положення про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2012 року № 22, є такими, що мають дискримінаційний характер, зокрема, представник позивача заявляв про те, що до учасника конкурсу, який претендує на здобуття статусу національної спортивної федерації встановлюється необхідність бути членом міжнародної спортивної федерації, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до статті 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознакам.

Згідно з приписами викладеними у пункті 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» від 06 вересня 2012 року № 5207-VI (надалі - Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні») вбачається, що дискримінація - ситуація, за якої особа або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами у будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.

Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 3 частини 1 статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»).

Пряма дискримінація - ситуація, за якої з особою або групою осіб за їх даними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними (пункт 6 частини 1 статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»).

В свою чергу, суд вважає за необхідне звернути увагу, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» від 11 червня 2002 року, заява № 36042/97). Відмінність у ставленні також є дискримінаційною, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року, заява № 20060/92; рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» від 07 листопада 2013 року, заява № 10441/06).

Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. В іншому разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004).

Наявність правомірної, об`єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, також виключає дискримінацію, що випливає з визначень прямої та непрямої дискримінації, наданих у Законі України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні».

Відтак, на переконання суду, та виходячи з встановлених вище обставин, запровадження відповідної вимоги Положення у частині кваліфікаційної вимоги до учасника конкурсу, який претендує на здобуття статусу національної спортивної федерації у частині необхідності бути членом міжнародній спортивній федерації з відповідного виду спорту, включеної до переліку, що затверджується Мінмолодьспортом, було зумовлене істотною метою, що полягала у забезпеченні прав та можливостей спортсменів брати участь у змаганнях міжнародного рівня, а тому встановлення такої вимоги, на переконання колегії суддів є об`єктивно виправданим.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що запровадження відповідної вимоги Положення, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці вимоги були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідають конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.

Крім того, колегія суддів звертає увагу, що представником позивача під час розгляду даної справи та, зокрема, під час слухання даної справи у судових засіданнях, не було надано до суду належних та допустимих доказів на підтвердження обставин того, що оскаржуваний в межах даної справи абзац 3 пункту 5 Положення про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2012 року № 22 є дискримінаційним щодо позивача.

В свою чергу, у відповідності до частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Таким чином, з огляду на вказане вище, суд приходить до висновку, що представником позивача не було у відповідності до вимог чинного законодавства доведено допустимими та належними доказами обґрунтованість тих обставин, на яких ґрунтуються вимоги адміністративного позову.

Також, колегія суддів вважає безпідставними аргументи представника позивача про те, що оскаржуваним положенням нормативно-правового акту було встановлено диктатуру громадської організації «ФЕДЕРАЦІЯ ТХЕКВОНДО (ВТФ) УКРАЇНИ» у відповідному виді спорту, чим порушено права громадської спілки «СПІЛКА ТХЕКВОНДО УКРАЇНИ», її членів та громадян України на рівні права та можливості у сфері фізичної культури і спорту, оскільки представником позивача під час розгляду судом цієї справи не було доведено того, що порядками проведення офіційних змагань та умовами допуску спортсменів до участі у змаганнях встановлюються обмеження щодо участі у змаганнях та вимоги щодо членства встановлені виключно для членів громадської організації «ФЕДЕРАЦІЯ ТХЕКВОНДО (ВТФ) УКРАЇНИ», що свідчить про те, що представником позивача не було доведено обставин того, що позивач та його члени позбавлені права та можливості розвивати вищевказаний вид спорту та приймати участь у відповідних змаганнях.

Крім того, колегія суддів вважає безпідставними аргументи представника позивача з приводу того, що внаслідок прийняття наказу Міністерства молоді та спорту № 2421 від 30 жовтня 2020 року було порушено права громадської спілки «СПІЛКА ТХЕКВОНДО УКРАЇНИ» та її членів на рівні права та можливості громадян у сфері фізичної культури і спорту, зокрема на отримання статусу національної спортивної федерації, оскільки, відповідність документів на підставі яких було надано громадській організації «ФЕДЕРАЦІЯ ТХЕКВОНДО (ВТФ) УКРАЇНИ» статус національної спортивної федерації з виду спорту «тхеквондо (ВТФ)» встановлювалась рішенням Комісії для надання спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, яке оформлено Протоколом № 2 від 01 жовтня 2020.

Наказом Мінмолодьспорту від 21 січня 2014 року № 102 було затверджено Положення про комісію для надання спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 04 лютого 2014 року за № 210/24987, відповідно до якого чітко встановлено, що комісія для надання спортивній федерації статусу національної спортивної федерації та позбавлення такого статусу створюється Мінмолодьспортом, як постійний консультаційно-дорадчий орган для розгляду документів спортивних федерацій та прийняття рішень щодо надання спортивній федерації, яка має всеукраїнський статус, статусу національної спортивної федерації та позбавлення такого статусу.

Основним завданням комісії є підготовка пропозицій щодо надання спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу.

Відповідно до пункту 1 розділу III Положення про комісію для надання спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, на підставі розгляду поданих документів Комісія приймає рішення про: надання спортивній федерації статусу національної; відмову в наданні спортивній федерації статусу національної; позбавлення спортивної федерації статусу національної.

Пунктом 5 розділу IV Положення про комісію для надання спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу встановлено, що статус національної надається спортивній федерації з всеукраїнським статусом, яка подала усі необхідні документи та відповідає кваліфікаційним вимогам.

01 жовтня 2020 року відбулося засідання Комісії для надання спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, на якому розглядались заяви громадської організації «ФЕДЕРАЦІЯ ТХЕКВОНДО (ВТФ) УКРАЇНИ» та громадської спілки «СПІЛКА ТХЕКВОНДО УКРАЇНИ», які попередньо були подані для участі у конкурсі для надання спортивній федерації статусу національної з виду спорту «тхеквондо (ВТФ)». Комісією для надання спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу було вирішено надати пропозиції Мінмолодьспорту щодо надання статусу національної спортивної федерації громадській організації «ФЕДЕРАЦІЯ ТХЕКВОНДО (ВТФ) УКРАЇНИ» з виду спорту «тхеквондо (ВТФ)» та надати пропозиції Мінмолодьспорту щодо відмови у наданні статусу національної спортивної федерації громадській спілці «СПІЛКА ТХЕКВОНДО УКРАЇНИ» з виду спорту «тхеквондо (ВТФ)».

З тексту даного протоколу вбачається, що надані громадською організацією «ФЕДЕРАЦІЯ ТХЕКВОНДО (ВТФ) УКРАЇНИ» документи були подані в повному обсязі, правильно оформлені та відповідали всім вимогам, визначеним чинним законодавством.

Щодо оформлення документів громадською спілкою «СПІЛКА ТХЕКВОНДО УКРАЇНИ» в протоколі відмічено, що документи подані частково, а саме: немає членства у відповідній міжнародній спортивній федерації, включеної до переліку, що затверджується Мінмолодьспортом; немає інформації щодо проведення офіційних міжнародних та всеукраїнських змагань; частково подана інформація щодо наявності кваліфікованих кадрів, необхідної матеріально-технічної та інформаційної бази, організаційно-методичного забезпечення.

Таким чином, незгода позивача щодо приписів абзацу 3 пункту 5 Положення про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2012 року № 22, сформувалась лише з урахуванням того, що останньому було відмовлено у наданні статусу національної спортивної федерації на підставі Наказу Міністерства молоді та спорту України від 30 жовтня 2020 року № 2421, в той же час, під час розгляду судом даної справи не було встановлено протиправності вимоги оскаржуваного положення нормативно-правового акту щодо обов`язкової наявності членства у відповідній міжнародній спортивній федерації, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позовних вимог позивача.

Інші доводи та аргументи учасників не спростовують вищенаведених висновків суду та не доводять протилежне.

Керуючись викладеним вище у сукупності, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість та законність оскаржуваного абзацу 3 пункту 5 Положення про надання на конкурсних засадах спортивній федерації статусу національної та позбавлення такого статусу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2012 року № 22, що дає підстави суду для висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог адміністративного позову.

Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, колегія суддів враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 06.09.2005; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18.07.2006; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10.02.2010; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09.12.1994, пункт 29).

Згідно з частини 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції в повній мірі досліджено всі обставини справи у зв`язку із чим прийшов до правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Зі змісту частин 1-4 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.

Згідно з п.1 ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається, апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст.ст. 241, 242, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу представника Громадської спілки «СПІЛКА ТХЕКВОНДО УКРАЇНИ» - Слободяника Олега Петровича - залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 серпня 2022 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, проте на неї може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ст. 329 КАС України.

Головуючий суддя: Л.О. Костюк

Судді: Н.П. Бужак

М.І. Кобаль