Рішення

від 24.11.2022 по справі 920/528/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

24.11.2022м. СумиСправа № 920/528/22

Господарський суд Сумської області у складі судді Джепи Ю.А, за участю секретаря судового засідання Саленко Н.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Господарського суду Сумської області матеріали справи №920/528/22 в порядку загального позовного провадження

за позовом: керівника Роменської окружної прокуратури Сумської області (вул. Соборна, буд. 43, м. Ромни, Сумська область, 42000)

в інтересах держави в особі позивачів: 1) Головного управління Держгеокадастру у Сумській області (вул. Супруна, буд. 32, м. Суми, 40022, ідентифікаційний код 39765885)

2) Коровинського закладу загальної середньої освіти Коровинської сільської ради Роменського району Сумської області (вул. Київська, буд. 70, с. Коровинці, Роменський район, Сумська область, 42140, ідентифікаційний код 24022160)

до відповідача: фізичної особи-підприємця Какуши Станіслава Володимировича ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 )

про визнання недійсним договору про здійснення спільної діяльності

за участю представників учасників справи:

прокурор Луцик О.О. згідно службового посвідчення від 25.01.2021 № 059464

позивачів не з`явилися

відповідача не з`явився

УСТАНОВИВ:

Прокурор в інтересах держави в особі позивачів звернувся до господарського суду з позовною заявою, відповідно до якої просить суд визнати недійсним та припинити на майбутнє договір про здійснення спільної діяльності від 12.01.2022, укладений між Коровинським закладом загальної середньої освіти Коровинської сільської ради Роменського району Сумської області (вул. Київська, буд. 70, с. Коровинці, Роменський район, Сумська область, 42140, ідентифікаційний код 24022160) та фізичною особою-підприємцем Какушою Станіславом Володимировичем ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ); а також стягнути з відповідача на користь Сумської обласної прокуратури (вул. Герасима Кондратьєва, буд. 33, м. Суми, 40000; код 03527891, р/р UA598201720343120001000002983 в ДКСУ у м. Київ, МФО 820172) витрати по сплаті судового збору в сумі 2 481,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог заявник зазначає, що договір про здійснення спільної діяльності від 12.01.2022 укладений між фізичною особою-підприємцем Какушою Станіславом Володимировичем та Коровинським закладом загальної середньої освіти Коровинської сільської ради Роменського району Сумської області, не відповідає вимогам статей 92, 95 Земельного кодексу України, а тому підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

Стислий виклад позицій сторін по справі. Заяви, які подавались сторонами. Процесуальні дії, які вчинялись судом.

Ухвалою від 02.08.2022 у справі № 920/528/22 постановлено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 920/528/22 за правилами загального позовного провадження; призначити підготовче засідання на 13.09.2021, 10:30; встановити відповідачу строк для подання відзиву на позов із урахуванням вимог статті 165 Господарського процесуального кодексу України протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі; встановити прокурору та позивачам строк для подання до суду відповіді на відзив із урахуванням вимог статей 166, 251 Господарського процесуального кодексу України - до 06.09.2022.

18.08.2022 представником позивача-1 надіслано до суду електронною поштою письмові пояснення від 15.08.2022 б/н (вх. № 3695/22), де останній зазначає, шо оспорюваний прокурором договір про здійснення спільної діяльності від 12.01.2022 не відповідає вимогам статей 92, 93, 95 ЗК України, що свідчить про його недійсність на підставі статей 203, 215 ЦК України.

13.09.2022 відповідачем подано до суду заяву від 12.09.2022 б/н (вх. № 4219/22) про перенесення розгляду справи у зв`язку з його хворобою.

Проте розгляд зазначеної справи 13.09.2022, 10:30 не відбувся у зв`язку з оголошенням повітряної тривоги на території Сумської області 13.09.2022 з 10:05 до 10:46 у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України.

Ураховуючи наведене та положення частини тринадцятої статті 32 ГПК України, судом ухвалою від 14.09.2022 постановлено продовжити строк проведення підготовчого провадження на тридцять днів з 04.10.2022 до 03.11.2022 та призначив справу № 920/528/22 до судового розгляду в підготовчому засіданні на 18.10.2022, 10:30.

Відповідачем надіслано до суду електронною поштою заяви б/д, б/н (вх. № 4879/22, вх. № 4875/22 від 17.10.2022), де останній зазначає, що позовні вимоги визнає у повному обсязі, проти задоволення позову не заперечує та просить суд розглянути справу без його участі.

Відповідно до вимог частини другої статті 185 Господарського процесуального кодексу України за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу, зокрема, про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Враховуючи те, що судом остаточно з`ясований предмет спору та характер спірних правовідносин, позовні вимоги та склад учасників судового процесу, визначені обставини справи, які підлягають встановленню, та зібрані відповідні докази, вчинені усі дії з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, судом, ухвалою від 18.10.2022 постановлено закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті в судове засідання на 24.11.2022, 10:30.

В судовому засіданні по суті 23.09.2021 прокурор у справі приймала участь та підтримала позовні вимоги в повному обсязі та просила їх задовольнити.

Представники сторін в судове засідання не з`явивлися, про дату, час і місце судового засіданні повідомлені судом належним чином, про що свідчать рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, повернуті відділенням поштового зв`язку на адресу суду.

Відповідачем надіслано до суду заяви б/д, б/н (вх. № 5606/22 від 22.11.2022, вх. № 5040 від 24.10.2022 та вх. № 5656/22 від 24.11.2022), де відповідач зазначає про визнання позовних вимог в повному обсязі та просить суд розглянути справу без його участі.

Згідно зі статті 194 Господарського процесуального кодексу України завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

За приписами частини другої статті 195 ГПК України суд розглядає справу по суті протягом тридцяти днів з дня початку розгляду справи по суті.

Згідно статті 114 ГПК України суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

За змістом статті 9 Конституції України передбачено, Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Відповідно до статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості провадження повинна визначитися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах Савченко проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Судовий процес на виконання вимог статті 222 ГПК України фіксувався за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Відповідно до статті 233 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих учасниками справи.

В судовому засіданні 24.11.2022 на підставі статті 240 ГПК України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Щодо інтересів держави та підстав їх представництва прокурором у суді.

Як закріплено у частині першій статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно із частиною першою статті 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Зі змісту пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України вбачається, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно частиною третьою статті 4 ГПК України до господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до частини третьої статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (частина четверта цієї ж статті).

Частиною першою статті 55 ГПК України встановлено, що органи та особи, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов`язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою цієї статті.

Частинною першою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (частина третя статті 23 Закону України «Про прокуратуру»).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання, тощо.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Підстави для звернення прокурора до суду із зазначеною позовною заявою обумовлено наступним.

Відповідно до статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

У практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23.09.1982, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21.02.1986, «Щокін проти України» від 14.10.2010, «Серков проти України» від 07.07.2011, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23.11.2000, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22.01.2009, «Трегубенко проти України» від 02.11.2004, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються.

У Рішенні «Трегубенко проти України» від 02.11.2004 Європейський Суд з прав людини наголошує, що правильне застосування законодавства незаперечно становить «суспільний інтерес». Позбавлення майна може бути виправданим лише у випадку, якщо буде показаний, inter alia, «інтерес суспільства» та «умови, передбачені законом». Більше того, будь-яке втручання у право власності обов`язково повинно відповідати принципу пропорційності. Як неодноразово зазначав Суд, «справедливий баланс» має бути дотриманий між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини.

Також Європейський суд з прав людини у своїй практиці зауважує, що при визначенні суспільних інтересів завдяки безпосередньому знанню суспільства та його потреб національні органи мають певну свободу розсуду, оскільки вони першими виявляють проблеми, які можуть виправдовувати позбавлення власності в інтересах суспільства та знаходять засоби для їх вирішення (наприклад, рішення у справах «Хендісайд проти Сполученого Королівства» від 7 грудня 1976 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 січня 1986 року).

Порушення інтересів держави полягає у незаконній передачі в оренду майна закладу освіти, стосовно якого законодавчо встановлена заборона на відчуження та використання не за освітнім призначенням; у недотриманні встановленого чинним земельним законодавством України порядку передачі земельної ділянки в користування. Вищезазначені порушення призвели до того, що земельна ділянка, яка є складовою матеріально-технічної бази навчального закладу, незаконно перейшла у користування відповідача.

Звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у встановленні законності при вирішенні суспільно значимого питання законності використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної форми власності, яке здійснюється з порушенням вимог чинного законодавства, а також недопущення незаконного відчуження майна закладу освіти і використання його всупереч освітнім цілям та порядку, визначеному законом.

У зв`язку із тим, що відповідачем незаконно набуто право на користування земельною ділянкою навчального закладу, даний позов заявлено в інтересах держави, з метою відновлення порушених прав користування навчального закладу земельною ділянкою.

Спірна земельна ділянка є державною власністю, передана у постійне користування навчальному закладу для освітніх потреб у порядку статей 22, 24 Земельного кодексу України. Укладення вказаного договору сторонами в порушення установленого порядку, передача земельної ділянки навчального закладу іншій особі для підприємницької діяльності порушує державні інтереси.

Згідно статті 80 Закону України «Про освіту» об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням.

Таким чином, у зазначеному випадку наявний як державний, так і суспільний інтерес, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.

Також у даному випадку позов поданий прокурором з урахуванням зазначених вище трьох критеріїв доцільності втручання держави у право особи на володіння майном: 1) при укладенні договору допущено очевидне порушення вимог закону щодо заборони використання майна закладу освіти не для освітніх цілей; законодавчій забороні землекористувачу на праві постійного користування виходити за межі прав, передбачених статтями 92, 95 Земельного кодексу України; укладання договору усупереч установленого порядку та з метою приховування іншого договору; 2) вказаний спір має суспільний інтерес, оскільки майно, що передане в оренду - майно освітнього признання, надане закладу освіти в порядку статті 24 Земельного кодексу України для освітніх та дослідних цілей; 3) втручання у власність є пропорційним визначеним цілям, оскільки спірний договір укладений сторонами в порушення вимог Земельного кодексу України та Закону України «Про освіту», а майно, яке мало використовуватися для освітніх цілей, не використовується з моменту укладення договору за цільовим призначенням.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Згідно Положення «Про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09.12.2021 № 1302 визначено, що Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем`єр-міністра України - Міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності та земельних відносин, а також у сфері Державного земельного кадастру.

Відповідно до пп. 33 п. 4 вказаного положення Держгеокадастр організовує та здійснює державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності, у тому числі за: додержанням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Норми Положення про Головне управління Держгеокадастру у Сумській області, затвердженого наказом Держгеокадастру від 21.05.2021 № 248, вказують, що Головне управління Держгеокадастру в області (далі - Головне управління) є територіальним органом Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру та їй підпорядковане.

Згідно із статтею 28 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Таким чином, органом уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах є Головне управління Держгеокадастру в Сумській області.

Прокурор зазначає, що ГУ Держгеокадастру в Сумській області неналежним чином здійснює захист інтересів держави та реалізацію наданих законом повноважень та не вжило заходів щодо визнання недійсним договору про здійснення спільної діяльності від 12.01.2022, який укладено з порушенням вимог чинного законодавства, що призводить до порушення майнових інтересів держави щодо володіння, розпорядження та користування земельними ділянками сільськогосподарського призначення державної власності.

Крім того у зв`язку з укладанням вказаного договору і наданням в користування землі для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю, порушуються права позивача-2 як землекористувача на праві постійного користування земельною ділянкою, наданою закладу у зв`язку з провадженням освітньої діяльності.

Коровинський ЗЗСО створений як комунальна установа, завданням якої є забезпечення реалізації права громадян на повну загальну середню освіту. Виключно для потреб освіти за закладом закріплено майно, передана у постійне користування земля. Порядок використання майна закладів освіти чітко врегульований ст. 80 Закону України «Про освіту». Надання землі закладу освіти іншим особам в оренду для цілей, не пов`язаних з освітніми потребами і в порушення встановленого порядку, суперечить вимогам закону порушує реалізацію державної політики в галузі освіти.

Разом з тим, Роменською окружною прокуратурою встановлено, що позивачі із позовною заявою до суду про визнання недійсним договору про здійснення спільної діяльності не зверталися.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта владних повноважень.

Виконуючи вимогу вищевказаної норми закону, Роменською окружною прокуратурою здійснювалось листування з ГУ Держгеокадастру у Сумській області щодо необхідності усунення виявлених порушень законодавства.

27.07.2021 на адресу Головного управління Держгеокадастру у Сумській області та Коровинського закладу загальної середньої освіти направлено повідомлення про намір вжиття заходів представницького характеру в межах повноважень, наданих статтею 23 Закону України «Про прокуратуру».

Отже, у цьому випадку наявні підстави для представництва прокурором інтересів держави та звернення до суду із вказаним позовом у зв`язку із доведеною бездіяльністю вказаних компетентних органів та необхідністю невідкладного захисту інтересів держави в даному випадку.

Стислий опис фактичних обставин справи.

На підставі державного акту на право постійного користування земельною ділянкою серії ЯЯ № 9284265 07.03.2012 Коровинській ЗЗСО передано в постійне користування земельну ділянку площею 23,8393 га (кадастровий номер 5923583400:07:003:0117) для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства, яка розташована на території Коровинської сільської ради Роменського району Сумської області.

12 січня 2022 року між відповідачем та позивачем-2 укладено договір про здійснення спільної діяльності (далі - договір), відповідно пункту 1.2 якого позивач-2 надає земельну ділянку та погоджує вирощування сільськогосподарських культур. Виконання робіт з використанням техніки, паливно-мастильних матеріалів, насіння, мінеральних добрив, засобів захисту рослин та інших ресурсів здійснює відповідач.

Згідно з пунктом 3.3.1 договору відповідач зобов`язаний забезпечити виконання робіт з використанням техніки, паливно-мастильних матеріалів, насіння, мінеральних добрив засобів захисту рослин та інших ресурсів. У визначені сторонами терміни зібрати та забезпечити відповідну реалізацію сільськогосподарської продукції.

Відповідно до пункту 3.4 договору позивач-2 в свою чергу зобов`язаний забезпечити вільний доступ відповідача до земельних ділянок та всіляко сприяти їй виконанні зобов`язань по даному договору.

Пунктом 4 договору визначено, що майно (сільськогосподарська продукція) створене в процесі спільної виробничої діяльності, належить учасникам договору, на праві спільної часткової власності пропорційно внеску кожної зі сторін. Кожна з сторін вправі розпорядитися своєю часткою (продати або іншим шляхом розпорядитися) без згоди іншого учасника договору. Доходи, майно чи продукція отримані в результаті спільної діяльності, надходять на рахунок відповідача та за підсумками фінансового року відповідно розподіляються. Обсяг внеску відповідача визначається вартістю виконаних робіт з використанням техніки, паливно- мастильних матеріалів, насіння, мінеральних добрив, засобів захисту рослин та інших витрат. Частка відповідача має становити не менше 80 % отриманого доходу. Обсяг внеску позивача-2 прирівнюється до розміру орендної плати за подібну земельну ділянку. Частка позивача-2 має становити не менше 72 000 грн, або 20 % обсягу вирощеної сільськогосподарської продукції.

В обгрунтування позовних вимог прокурор зазначає, що цей договір про здійснення спільної діяльності від 12.01.2022 укладено всупереч вимогам чинного законодавства.

Оцінка суду, висновки суду та законодавство, що підлягає застосуванню.

Відповідно до статті 80 Закону України «Про освіту» до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать: нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо.

Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.

Порядок, умови та форми набуття закладами освіти прав на землю визначаються Земельним кодексом України.

Основні фонди, оборотні кошти та інше майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають вилученню, крім випадків, встановлених законом.

Об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про освіту» статус комунального має заклад загальної середньої освіти, заснований на комунальній формі власності.

Згідно з частиною першою статті 22 Закону України «Про освіту» юридична особа має статус закладу освіти, якщо основним видом її діяльності є освітня діяльність.

Освітня діяльність вважається основним видом діяльності, якщо надходження на цей вид діяльності та/або від цього виду діяльності перевищують половину загальних надходжень цієї юридичної особи (фізичної особи-підприємця).

Заклад освіти залежно від засновника може діяти як державний, комунальний, приватний чи корпоративний.

Заклади освіти діють на підставі власних установчих документів, що затверджуються їх засновниками відповідно до законодавства.

Позивач-2 є комунальною установою. Вказане підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та Статутом закладу.

Згідно із пунктом 1.7 Статуту Коровинської ЗЗСО головним завданням опорного закладу є забезпечення реалізації права громадян на повну загальну середню освіту.

Земельний кодекс України вирізняє право власності та право користування землею. У свою чергу право користування здійснюється у формі права постійного користування земельною ділянкою або оренди земельної ділянки.

Стаття 92 Земельного кодексу України визначає, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Заклади освіти незалежно від форми власності набувають права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності.

Оспорювана земельна ділянка передана загальноосвітньому навчальному закладу (другому позивачу) виключно для освітньої діяльності на підставі права постійного користування земельною ділянкою.

Традиційно право володіння розуміється як належність об`єкта певному суб`єкту, фактичне панування суб`єкта над об`єктом; право користування - процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об`єкта, а також створених за його допомогою благ.

Будучи специфічним речовим правом, право постійного користування характеризується обмеженим суб`єктно-об`єктним складом: об`єктом права власності можуть бути лише земельні ділянки державної або комунальної власності, суб`єктами - лише юридичні особи, визначені законом (стаття 92 ЗК України).

Таким чином, особа, яка користується землею на праві постійного користування, на відміну від власника, позбавлена права розпоряджатися землею. тобто укладати будь-які правочини, спрямовані на передачу земельної ділянки чи іншим способом вирішувати подальшу долю землі.

Право розпорядження майном в силу статті 317 ЦК України є виключно у власника, а не постійного користувача.

У даному випадку за умовами договору позивачем-2 передано у користування земельну ділянку. Тобто, вчинено правочин, не маючи повноважень на його укладання.

Стаття 95 ЗК України чітко визначає права землекористувачів, які мають право: а) самостійно господарювати на землі; б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену продукцію: в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, ліси, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі; г) на відшкодування збитків у випадках. передбачених законом; г) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Таким чином, саме позивач-2, як землекористувач на титулі права постійного користування, наділений передбаченими правами щодо земельної ділянки, належної їй на праві постійного користування. Закон не передбачає винятків щодо можливості реалізації прав землекористувача на праві постійного користування, зокрема, і в частині самостійного господарювання на землі. Договором щодо права постійного користування такі винятки не можуть бути передбачені, оскільки відповідне право (право постійного користування) не може виникати на договірних підставах.

Формулювання законодавця «право самостійно господарювати» підкреслює диспозитивність реалізації права самостійного господарювання безпосереднім землекористувачем, але не свідчить про можливість передачі права господарювання іншій особі, підкреслюючи що таке господарювання має відбуватися самостійно.

Таким чином наведене вище дозволяє дійти висновку про наступне: право на обробку землі та збір врожаю, передбачене умовами спірного договору, являє собою реалізацію правомочностей землекористувача щодо володіння та користування, які, згідно статті 92 ЗК України, складають титул права постійного користування.

Право володіння та користування, як правомочності, що належать землекористувачеві згідно положень статті 92 ЗК України, за умовами оспорюваного договору реалізуються не землекористувачем - Коровинською ЗЗСО, а ФОП Какуша С.В., шляхом обробки землі.

Таким чином, догові про здійснення спільної діяльності від 12.01.2022 не відповідає вимогам статей 92, 95 Земельного кодексу України.

Взявши на себе вказані вище права та обов`язки за спірним договором, Коровинська ЗЗСО здійснила розпорядження вказаною земельною ділянкою, визначивши фактичну долю речі (майна) - земельної ділянки. Водночас повноважень щодо розпорядження землею навчальний заклад не має.

Необхідно також зазначити, що використання земельної ділянки, наданої позивачу-2 для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства порушує принцип цільового використання землі.

Так, відповідно до пункту «а» частини першої статті 96 ЗК України землекористувачі зобов`язані забезпечувати використання землі за цільовим призначенням.

Згідно з пунктом в) частини третьої статті 22 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам - для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства.

Обов`язок землекористувачів використовувати землю за цільовим призначенням, визначений статтею 96 ЗК України, означає як обов`язок використання землі в межах основного цільового призначення (землі сільськогосподарського призначення), так і в межах цільового призначення (для ведення дослідних та навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства).

Втім земельна ділянка, з огляду на умови спірного договору, фактично використовується відповідачем для ведення товарного сільгоспвиробництва (вирощування, оброблення, збирання та реалізації сільськогосподарської продукції з метою отримання прибутку).

Статтею 20 Земельного кодексу України закріплено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно. а земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються їх власниками або користувачами виключно в межах вимог щодо користування землями певною виду використання, встановлених статтями 31, 33 - 37 цього Кодексу.

Таким чином, самостійна зміна виду використання земельної ділянки сільськогосподарського призначення не допускається. А тому, згідно пункту б) частини першої статті 21 Земельного кодексу України, спірний договір підлягає визнанню недійсним.

Суттєвими умовами цього договору є проведення особою, що є фахівцем з тих чи інших питань певного виду робіт (досліджень) і передачу кінцевого результату замовнику та оплата цих робіт.

У даному випадку метою укладення спірного договору є не отримання певного продукту, а саме можливість користування замовником конкретними земельними ділянками навчального закладу з можливістю проводити сільськогосподарську діяльність зі сплатою коштів за користування землею.

Указане підтверджується як самими умовами договору, так і фактичною неможливістю виконати ті його умови, що пов`язані саме із здійсненням спільної діяльності.

Зокрема, позивач-2 відповідно до статті 8 Закону України «Про загальну середню освіту» є навчальним закладом основним видом діяльності якого є освітня діяльність у сфері загальної середньої освіти.

Відповідно до пункту 5.5. Статуту позивача-2 база опорного закладу для забезпечення навчально-виховного процесу складається із навчальних кабінетів, спортивного залу, бібліотеки, архіву, медичного кабінету, комп`ютерного кабінетів, їдальні, приміщення для інженерно-технічного та навчально-допоміжного персоналу, кабінетів психолога та соціального педагога, тренінгової кімнати тощо.

Будь-якої матеріально-технічної бази та фахівців для проведення науково-технічних робіт за темою: «Модернізація технології вирощування зернових та технічних культур для умов Сумської області» позивач-2 не має. Безпосередньо будь-які науково-технічні роботи закладом не проводилися.

Укладаючи договір, сторони мали намір приховати правовідносини оренди землі, оскільки умовами оспорюваного договору передбачено фактичну передачу права користування земельною ділянкою з метою здійснення підприємницької діяльності (виробництво сільськогосподарської продукції), договір не містить іншої мети, з якою використовується ця земля. Тобто, фактичний об`єкт договору - земельна ділянка навчального закладу передано у строкове платне користування. Тому, вказаний договір укладено в порушення вимог Земельного кодексу України, Цивільного кодексу України, Закону України «Про оренду землі».

Відповідно до вимог статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Отже, оспорюваний правочин вчинено з метою приховати інший правочин (удаваний правочин), тож з урахуванням положень частини другої статті 235 Цивільного кодексу України, сторонами вчинено саме той правочин, який вони мали на увазі, і до оспорюваних правовідносин повинні бути застосовані правила, що регулюють цей правочин.

Статтею 792 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату.

Згідно статті 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

Відносини, пов`язані з орендою землі, регулюються Законом України «Про оренду землі».

У відповідності до статті 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до положень частини першої статті 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки (у разі продажу права оренди) шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Отже позивач-2 не наділений повноваженнями на надання земельної ділянки державної форми власності в оренду.

Оспорюваний договір не відповідає вимогам частини другої статті 16 Закону України «Про оренду землі», якою визначено порядок укладення договору оренди землі, а саме: укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами земельних торгів.

Зі змісту оспорюваного правочину слідує, що Коровинська ЗОШ фактично передала у користування земельну ділянку державної форми власності, якою не мала права розпоряджатися, за відсутності рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, без проведення земельних торгів.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно із вимогами частин першою, четвертою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини першої статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов`язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуд`єктності), може бути на вимогу однієї із сторін. або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною третьою статті 207 ГК України передбачено, що виконання господарського зобов`язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов`язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов`язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

У відповідності до Статуту позивача-2, затвердженого рішенням сесії Коровинської сільської ради від 27.08.2021, Коровинська ЗЗСО знаходиться у комунальній власності Коровинської сільської ради Роменського району Сумської області.

Зі змісту глави 15 ЗК України, як спеціального нормативного акту, що регулює земельні відносини, вбачається, що земельні ділянки можуть бути надані у користування або на праві оренди, або на праві постійного користування.

Земельні ділянки, що використовує відповідач не належать йому на жодному з передбачених чинним законодавством титулів - праві власності чи праві оренди, отже, землекористування здійснюється відповідачем за відсутності законодавчо визначеної підстави.

Укладення особами правочину, зміст якого суперечить вимогам Цивільного кодексу України та іншим актам цивільного законодавства є, згідно зі статтями 203 та 215 Цивільного кодексу України, підставою для визнання укладеної угоди (правочину) недійсною як такої, що не відповідає вимогам закону.

Відповідно до постанови пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» згідно зі статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також іншим, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правовим актам, прийнятим відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Пунктом 26 постанови пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» від 16 квітня 2004 року № 7 передбачено, що купівля-продаж, рента, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, у тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням встановленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, відповідно до статті 210 ЗК України повинні визнаватися недійсними - із наслідками, передбаченими відповідними статтями ЦК України.

Зі змісту пункту 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2015 № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» вбачається, що за загальним правилом не є підставою для визнання недійсним відсутність у договорі істотних умов. На виняток з цього правила відсутність у договорі оренди землі хоча б однієї з істотних умов є підставою для визнання його недійсним (частина друга статті 15 Закону України «Про оренду землі»).

У пункті 2.7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 роз`яснено, що частиною третьою статті 207 Господарського кодексу України передбачена можливість припинення господарського зобов`язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов`язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (зокрема, вже здійснене користування за договором оренди), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов`язання за договором припиняється лише на майбутнє. При цьому слід враховувати, що зобов`язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов`язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення.

Враховуючи викладене, суд дійшов висновку про те, що договір про здійснення спільної діяльності, укладений 12.01.2022 між позивачем-2 та відповідачем, підлягає визнанню недійсним, як такий що укладено з порушенням вищезазначених правових норм.

Стосовно розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Статтею 123 ГПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до статті 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до частини першої статті 130 ГПК України у разі визнання позову відповідачем до початку розгляду справи по суті суд у відповідній ухвалі чи рішенні у порядку, встановленому законом, вирішує питання про повернення позивачу з державного бюджету 50 відсотків судового збору, сплаченого при поданні позову.

Ураховуючи, що відповідач визнав позов, але сплатив на користь Сумської обласної прокуратури судовий збір у сумі 2 481,00 грн, про що зазначив прокурор у справі у судовому засіданні по суті 24.11.2022, тому витрати заявника по сплаті судового збору за подання до суду позовної заяви вже відшкодовані відповідачем та розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 123, 129, 130, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Визнати недійсним та припинити на майбутнє договір про здійснення спільної діяльності від 12.01.2022, укладений між Коровинським закладом загальної середньої освіти Коровинської сільської ради Роменського району Сумської області (вул. Київська, буд. 70, с. Коровинці, Роменський район, Сумська область, 42140, ідентифікаційний код 24022160) та фізичною особою-підприємцем Какушою Станіславом Володимировичем ( АДРЕСА_1 , ІПН НОМЕР_1 ).

Згідно із частинами першою, другою статті 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до частини першої статті 256 та статті 257 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.

Суд звертає увагу учасників справи, що відповідно до частини сьомої статті 6 ГПК України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 01 грудня 2022 року.

СуддяЮ.А. Джепа