Рішення

від 22.11.2022 по справі 917/114/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Зигіна, 1, м. Полтава, 36000, тел. (0532) 61 04 21

E-mail: inbox@pl.arbitr.gov.ua, https://pl.arbitr.gov.ua/sud5018/

Код ЄДРПОУ 03500004

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.11.2022 Справа № 917/114/22

Суддя господарського суду Полтавської області Мацко О.С. , розглянувши матеріали справи

за позовною заявою ОСОБА_1 , 37536, Полтавська обл., Лубенський р-н, с. Мгар, Мгарський Спасо - Преображенський монастир,

до Релігійної організації «Релігійна Громада Михайлівського Молитовного Будинку (Михайлівської церкви) Православної Церкви України села Устивиця Великобагачанського району Полтавської області», 38315, Полтавська обл., Великобагачанський р-н, с. Устивиця, вул. Сінна, 11,

про визнання недійсним статуту

Секретар судового засідання Токар А.В.

Представники:

від позивача: Прохур Н.І.

від відповідача: Бабій В.В.

Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про визнання недійсним Статуту Релігійної організації «Релігійна Громада Михайлівського Молитовного Будинку (Михайлівської церкви) Православної Церкви України села Устивиця Великобагачанського району Полтавської області» в новій редакції, ухваленій рішенням загальних зборів віруючих , які оформлені протоколом №1 від 08.02.2019р., зареєстрованого розпорядженням т.в.о. голови Полтавської ОДА №187 від 19.03.2019р.

Ухвалою від 04.02.2022р. залишено позовну заяву без руху, надано позивачу час на усунення недоліків; після усунення недоліків, ухвалою від 22.02.2022р. прийнято позовну заяву до розгляду, відмовлено у задоволенні клопотання позивача про розгляд справи у спрощеному провадженні, вирішено розглядати справу у загальному позовному провадженні, встановлено процесуальні строки для подання заяв по суті спору. Ухвалою від 22.03.2022р. підготовче засідання відкладено за клопотанням учасників справи та зазначено, що дата та час наступного засідання буде визначена додатково. Ухвалою від 14.06.2022р. призначено засідання на 14.07.2022р., однак через перебування судді у відпустці було перепризначено на 16.08.2022р. Ухвалою від 16.08.2022р. відмовлено у задоволенні клопотання позивача про залишення позовної заяви без руху, закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до розгляду по суті на 27.09.2022р. У зв`язку з перебуванням судді на лікарняному, засідання суду в цей день не відбулося та ухвалою від 30.09.2022р. призначено на 27.10.2022р., після чого у засіданні оголошено перерву до 22.11.2022р.

Позивач під час розгляду справи по суті підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити; відповідач проти позову заперечує за мотивами відзиву на позов.

У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

У обґрунтування позовних вимог позивач, серед іншого, наполягає на тому, збори 08.02.2019р. були проведені з порушенням законодавства та Статуту Устивицької парафії Полтавської єпархії в ред.від 13.03.1993р. особами, які взагалі не мали права брати участі в них, позивача та інших осіб фізично не було допущено до участі в зборах; Статут в новій редакції затверджено не повноважною особою, станом на 08.02.2019р. управління Полтавської єпархії ПЦУ взагалі не було зареєстровано як юридична особа та не був визначений керівник (в підтвердження цього позивач надав суду витяги з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань).

Відповідач, заперечуючи проти позову, акцентує увагу суду на тому, що рішення від 08.02.2019р. є чинним та ніким не оспорювалося; позивачем жодним чином не обґрунтовано порушення його прав та інтересів оспорюваною редакцією Статуту; у зборах членів релігійної громади брали участь саме члени цієї громади, а будь-які положення Статуту, яке могло б обмежувати цих осіб у вільному волевиявленні щодо свого членства у цій релігійній громаді не може бути застосовано в силу прямої норми п.3 Прикінцевих положень Закону України від 17.01.2019р. «Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи». Статутом Релігійної громади станом на 08.02.2019р. не було врегульовано порядок зміни цією громадою своєї підлеглості, тому в даному випадку доцільно керуватися приписами ст.8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», який визнає право релігійної громади на вільну зміну підлеглості у канонічних та організаційних питаннях.

Відсутність в тексті протоколу №1 посилання на реєстр учасників цих зборів не означає його відсутність (копія реєстру подана до матеріалів справи в додатках до відзиву на позов). Крім того, відповідач пояснює, що станом на 08.02.2019р. дійсно не було здійснено державної реєстрації зміни найменування «Управління Полтавської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату» на «Управління Полтавської єпархії Православної Церкви України», однак дане питання є предметом канонічного регулювання, а з канонічної точки зору станом на 08.02.2019р. вже існувало «Управління Полтавської єпархії ПЦУ», так як ще 15.12.2018р. була створена Православна Церква України, до якої увійшло і духовенство Української Православної Церкви Київського Патріархату, у т.ч. і Управління Полтавської єпархії УПЦ Київського Патріархату, яке після 15.12.2018р. канонічно йменувалося Управління Полтавської єпархії Православної Церкви України, що юридично було оформлено лише 22.04.2019р.

Перелік доказів, наданих позивачем у обгрунтування позовних вимог:

Указ №34 від 30.10.2018р., Указ №37 від 14.11.2018р. з додатком, протокол №2 Парафіяльних загальних зборів релігійної організації «Михайлівсього молитовного будинку (Михайлівської церкви) Української православної церкви села Устивиця Великобагачанського району Полтавської області» від 30.12.2018р. з додатком, лист Виконавчого комітету Устивицької сільської ради від 15.02.2019р., відповідь на адвокатський запит від Полтавської обласної державної адміністрації від 24.05.2019р. з додатками (Розпорядження від 19.03.2019р., заява про реєстрацію Статуту в новій редакції від 08.02.2019р., протокол №1 від 08.02.2019р. загальних зборів віруючих релігійної громади Михайлівського молитовного будинку Української Православної Церкви, Статут Устивицької парафії Полтавської єпархії, ухвалений парафіяльними зборами від 13.03.1993р., Статут релігійної організації «Релігійна громада Михайлівського молитовного будинку (Михайлівської церкви) Православної Церкви України с.Устивиця Великобагачанського району Полтавської області (нова редакція), Витяги з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Перелік доказів, наданих відповідачем у спростування позовних вимог: додаток до протоколу №1 від 08.02.2019р., Витяг з протоколу Помісного об`єднавчого собору Православної Церкви України .

Судом при розгляді справи встановлено наступне:

Розпорядженням представника Президента України по Полтавській області №106 від 30.06.1992р. був зареєстрований Статут Релігійної громади Михайлівського молитовного будинку Української Православної церкви (Михайлівська церква) в селі Устивиця Великобагачанського району Полтавської області. Громада до 10.14.2019р. діяла на підставі Статуту Устивицької парафії Полтавської єпархії, в редакції, ухваленій парафіяльними зборами 13.03.1993р. 9арк.справи 36-38).

Позивач був призначений виконуючим обов`язки настоятеля Михайлівської церкви села Устивиця відповідно до указу №37 керуючого Полтавською єпархією митрополита Полтавського і Миргородського Филипа (Осадченко) від 14.11.2018р., про що відповідну інформацію було внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Відповідно до протоколу №2 від 30.12.2018р. Парафіяльних загальних зборів релігійної організації «Михайлівського молитовного будинку (Михайлівської церкви) Української православної церкви села Устивиця Великобагачанського району Полтавської області, було ухвалено рішення віруючих громадян, які відповідають вимогам чинного Статуту релігійної громади, прийняти до складу Парафіяльних зборів за їх усними заявами, висловленими на даних зборах, осіб, присутніх на парафіяльних зборах у кількості 42 чол., за виключенням неповнолітніх осіб, визнати членами вищого органу парафіяльного управління - Парафіяльних загальних зборів релігійної громади Михайлівського молитовного будинку (Михайлівської церкви) села Устивиця та навколишніх населених пунктів. Головою Парафіяльної ради було обрано настоятеля Михайлівського молитовного будинку ієромонаха Вікентія (Залюбовського). До протоколу додано список віруючих громадян, присутніх на даних зборах (арк.справи 27-28).

В подальшому, як вказує позивач, 08.02.2019р. у будинку культури с.Устивиця були проведені загальні збори віруючих релігійної громади Михайлівського молитовного будинку (Михайлівської церкви) Української Православної Церкви, які були скликані ініціативною групою релігійної громади Михайлівського молитовного будинку УПЦ. Як зазначає позивач, до участі у цих зборах не було допущено 59 прихожан Михайлівського молитовного будинку, а також сам позивач член релігійної громади та настоятель цього храму.

Згідно протоколу №1 загальних зборів віруючих релігійної громади Михайлівського молитовного будинку УПЦ від 08.02.2019р., в порядку денному зборів було 6 питань, зокрема, про вихід релігійної громади Михайлівського молитовного будинку зі складу Полтавської єпархії, що входить до Української Православної церкви, та про входження до складу Полтавської єпархії Православної Церкви України та про ухвалення Статуту релігійної громади Михайлівського молитовного будинку Православної Церкви України с.Устивиця Великобагачанського району Полтавської області в новій редакції, у зв`язку зі зміною назви та місцезнаходження (арк.справи 33).

Як вбачається зі змісту протоколу, присутні на зборах були 183 особи, з них 179 осіб голосували «за» по вказаним питанням порядку денного, 0 осіб- «проти», 4 особи не брали участь у голосуванні. Збори прийняли рішення, зокрема, про вихід Релігійної громадизі складу Полтавської єпархії Української Православної Церкви та перехід у підпорядкування Полтавської єпархії Православної Церкви України, прийняття Статуту в новій редакції, обрання уповноваженої особи для подачі установчих документів на реєстрацію до Полтавської обласної державної адміністрації.

Як зазначалося вище в описовій частині даного рішення, позовні вимоги обґрунтовані тим, що загальні збори віруючих релігійної громади Михайлівського молитовного будинку (Михайлівської церкви) УПЦ, які були скликані ініціативною групою релігійної громади та відбулися 08.02.2019р., відбулися з порушеннями. Так, до участі в них не було допущено 59 прихожан жителів сел Устивиця та Грянчиха Великобагачанського району, а також член релігійної громади та настоятель цього храму ієромонах Вікентій (позивач); порядок денний заздалегідь не був опублікований; проект статуту не був наданий учасникам зборів; вказані збори не можуть бути визнані Парафіяльними зборами у розумінні вимог Статуту Устивицької парафії, так як не були скликані ні настоятелем, ні Парафіяльною радою, ні благочинним за благословенням архієрея. Участь у цих зборах та рішення на них приймали особи, які не є членами релігійної громади в сенсі п.9 Статуту парафії та ст.8 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Крім того, рішення про зміну підлеглості громади та внесення змін і доповнень до статуту мало бути підписане 179 особами, які підтримали таке рішення, натомість протокол №1 не містить посилання на обов`язковий додаток до протоколу реєстр учасників зборів. Щодо недійсності самого Статуту в новій редакції, позивач наполягає на тому, що станом на 08.02.2019р. Управління Полтавської єпархії ПЦУ не існувало, до 22.04.2019р. юридична особа з кодом ЄДРПОУ 25161684 мала назву «Управління Полтавської єпархії Української Православної Церкви Київського патріархату» і Полтавська єпархія УПЦ (КП) входила до складу Київської Патріархії УПЦ КП; керівником Полтавської єпархії УПЦ був Митрополит Полтавський і Миргородський Филип, який не давав згоди або благословення на зміну канонічної підлеглості релігійної громади, а архієпископ Федір, не будучи архієреєм ПЦУ, не мав права давати благословінь щодо створення парафії або зміну її канонічної належності, так само як і затверджувати Статут в новій редакції. З тих же причин (відсутність реєстрації Полтавської Єпархії ПЦУ та відсутність єпархіального архієрея станом на 08.02.2019р., реєстрація якої була проведена тільки 19.04.2019р.) позивач заперечує правомірність всіх положень Статуту, де згадується Православна Церква України та Полтавська єпархія ПЦУ.

Крім того, позивач звертає увагу суду на протокол №2 Парафіяльних загальних зборів релігійної організації «Михайлівського молитовного будинку (Михайлівської церкви) Української Православної церкви села Устивиця Великобагачанського району Полтавської області від 30.12.2018р. (арк.справи 24), у якому зафіксована загальна кількість членів релігійної громади 59 осіб, брали участь 42 особи, саме в такому складі і було затверджено склад парафіяльних зборів, до протоколу додано список віруючих громадян , які мали право приймати рішення щодо зміни канонічної підлеглості релігійної громади.

Обгрунтовуючи порушення своїх прав, позивач вказує, що його в.о. настоятеля Мхайлівської церкви с.Устивиця не було допущено до участі у зборах, як і ще 59 віруючих жителів села Устивиця та Грянчиха, їх думки щодо зміни канонічної належності не були враховані; в результаті прийняття нової редакції Статуту було порушено право позивача на свободу совісті та сповідування своєї релігії та позбавлено права виконувати обов`язки керівника релігійної громади.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Положеннями пункту 3 частини 1 статті 20 ГПК України визначено, що до юрисдикції господарських судів відносяться справи у спорах між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи.

У своїх постановах ВП ВС неодноразово визначала критерії розмежування справ між цивільною та господарською юрисдикціями, визнавши юрисдикцію господарського суду у справах про спори між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи.

ВП ВС у постанові від 06.04.2021 по справі №910/10011/19 також звернула увагу, що спори, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини 1 статті 20 ГПК України незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК України. (Подібні за змістом висновки сформульовані, зокрема, в постановах ВП ВС від 10.09.2019 у справі №921/36/18, від 18.03.2020 у справі №466/6221/16-а, від 15.04.2020 у справі №804/14471/15, від 03.11.2020 у справі №922/88/20).

Верховний Суд у постанові від 26.05.2021 року у справі №673/1400/19 зробив висновок, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відноситься до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства.

Слід відзначити, що взаємовідносини церкви й держави визначаються Декларацією про державний суверенітет України, Конституцією України та Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації". Правовою формою цих відносин є режим відокремлення від церкви.

Статтею 35 Конституції України передбачено, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави. Однією із особливостей ставлення держави до церкви (релігійних організацій) та законодавчі положення, які характеризують правовий зміст відокремлення церкви від держави в Україні, є те, що держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, тобто держава не втручається і не забороняє діяльності конфесійних організацій, якщо останні не порушують чинного законодавства, не посягають на життя, здоров`я, гідність особи, права інших громадян та організацій тощо.

Згідно частин першої та другої статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості.

Європейським судом по справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" досліджувалися питання щодо наявності втручання у право на свободу віросповідання скаржника, відповідності цього втручання закону, а також те, чи переслідувало втручання легітимну мету та чи було необхідним у демократичному суспільстві.

У зазначеному рішенні встановлено, що за результатами розгляду спору в межах національної судової процедури було порушено статтю 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) витлумачену у світлі пункту 1 статті 6 та статті 11 Конвенції.

Водночас право на свободу віросповідання не було виправданим і брак гарантій проти свавільних рішень органів реєстрації не був виправлений національними судами, оскільки відсутність узгодженості та передбачуваності законодавства не дозволяла їм дійти інших висновків у справі.

Надаючи тлумачення статей 9 та 11 Конвенції в контексті обмеження передбачених ними прав, Європейський суд визнав, що в демократичному суспільстві дійсно може виникнути необхідність обмежити свободу віросповідання задля узгодження інтересів різних релігійних груп.

Зі змісту пункту 2 статті 9 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише обмеженням, встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У своєму рішенні по справі "Коккінакіс проти Греції" Європейський суд зазначив, що як визначено у статті 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії виступає однією з підвалин "демократичного суспільства" у значенні, що вживається у пункті 31 Конвенції. Основоположний характер прав, гарантованих його пунктом 1 статті 9 Конвенції, знаходить своє відображення, зокрема, у формулюванні параграфа, що передбачає обмеження на них. На відміну від других параграфів статей 8, 10 і 11 Конвенції, які охоплюють права, що перераховуються в перших параграфах цих статей, у другому параграфі статті 9 Конвенції згадується лише про "свободу сповідувати релігію чи переконання" (пункт 33).

Перелік таких обмежень, за вказівкою Європейського суду у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України", є вичерпним, вони мають чітко тлумачитись в межах обмеженої самостійної оцінки, наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдовувати запровадження таких обмежень. При цьому держава має незначні межі для власної самостійної оцінки в цих питаннях.

Таким чином, при вирішенні спору по суті національні суди мали дослідити, чи було втручання у право на свободу віросповідання необхідним у демократичному суспільстві, тобто здійсненим в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, здійснюючи правову оцінку обставин справи, суди повинні спиратися на положення статті 9 Конвенції, а також на прецедентне право Європейського суду, що є джерелом тлумачення вказаної статті, надаючи її приписам більш конкретного характеру.

Як вбачається з матеріалів справи, підставою позову у даній справі є незгода керівника релігійної організації та її члена з рішенням, оформленим протоколом від 08.02.2019р. про зміну канонічної підлеглості, про реєстрацію Статуту в новій редакції, зміну керівного складу, зміну назви, оскільки рішення прийняте з порушенням вимог чинного законодавства, особами, які не мали права його приймати, а також незгода з подальшими діями щодо відповідного затвердження (реєстрації) змін про релігійну громаду та нової редакції Статуту. При цьому позивач не ставить вимоги про визнання недійсним рішення, оформленого протоколом №1, обмежившись вимогою про визнання недійсною нової редакції Статуту.

31.01.2019 р. набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статутом юридичної особи" від 17.01.2019 року № 2673-VІІ, згідно якого визнано право релігійної громади на вільну зміну підлеглості в канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні і за її межами релігійним центрам (управлінням) та встановлена нова процедура державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи.

Відповідно до п.п. 2, 3 Прикінцевих положень до Закону у разі прийняття рішення щодо зміни своєї підлеглості релігійна організація повідомляє про таке рішення центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, або обласні, Київську, Севастопольську міські державні адміністрації, а в Автономній Республіці Крим - Раду міністрів Автономної Республіки Крим, які забезпечують оприлюднення цього рішення на своєму офіційному веб-сайті.

Відповідно до ст.13 Закону, релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Згідно до ч.3 ст.14 Закону для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються: 1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади; 2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.

До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються: 1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів; 2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).

Відповідно до ч.19 ст.14 Закону орган, який здійснює реєстрацію, в місячний термін розглядає заяву, статут (положення) релігійної організації, приймає відповідне рішення і не пізніш як у десятиденний термін письмово повідомляє про нього заявникам.

Згідно до п.1 ч.1 ст.30 Закону, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії, забезпечує проведення державної політики щодо релігій і церкви шляхом: здійснення реєстрації статутів (положень) релігійних організацій, зазначених у частині другій статті 14 цього Закону, а також змін і доповнень до них.

З матеріалів справи вбачається, що згідно заяви від 08.02.2019 року, яка була подана до Полтавської обласної державної адміністрації, на реєстрацію у новій редакції було подано статут релігійної громади Михайлівського молитовного будинку (Михайлівської церкви) Православної Церкви України. До заяви додано список громадян, які брали участь у вказаних загальних зборах, протокол №1 та Статут релігійної громади на 6 арк. Статут у новій редакції зареєстровано розпорядженням Голови облдержадміністрації від 19.03.2019р. №187 «Про реєстрацію статуту релігійної громади» (арк.справи 31).

У пунктах 13, 14 постанови Пленуму Верховного Суду України №13 від 24.10.2008 р. "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" визначено, що відповідно до вимог статей 88, 143, 154 Цивільного кодексу України, статей 57, 82 ГК України, статей 4, 37, 51, 65, 67, 76 Закону України "Про господарські товариства", суди вправі визнати недійсними установчі документи товариства за одночасної наявності таких умов: на момент розгляду справи установчі документи не відповідають вимогам законодавства; порушення, допущені при прийнятті та затвердженні установчих документів, не можуть бути усунені; відповідні положення установчих документів порушують права чи охоронювані законом інтереси позивача. При вирішенні спорів про визнання установчих документів господарського товариства недійсними господарським судам необхідно враховувати, що статут юридичної особи за змістом частини другої статті 20 ГК є актом, який визначає правовий статус юридичної особи, оскільки він містить норми, обов`язкові для учасників товариства, його посадових осіб та інших працівників, а також визначає порядок затвердження та внесення змін до статуту.

Підставами для визнання акта, в тому числі статуту, недійсним є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт, а також порушення у зв`язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Статут не є одностороннім правочином, оскільки затверджується (змінюється) загальними зборами учасників (засновників, акціонерів), які не є ні суб`єктом права, ні органом, який здійснює представництво товариства. Не є статут і договором, тому що затверджується (змінюється) не за домовленістю всіх учасників (засновників, акціонерів) товариства, а більшістю - голосів акціонерів чи простою більшістю голосів учасників товариства (статті 42, 59 Закону про господарські товариства). У зв`язку з цим при вирішенні спорів щодо визнання статуту недійсним не застосовуються норми, які регламентують недійсність правочинів.

В свою чергу, відповідно до п.9 Статуту відповідача, ухваленого 13.03.1993р., парафіяльні збори складаються з парафіяльних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18 річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов`язковість Статуту Української Православної Церкви, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті. Крім того, зі змісту цього Статуту судом не встановлено будь-якого врегульованого порядку та чітких критеріїв щодо прийняття членів у релігійну громаду, а також порядку їх обліку та ведення реєстру, які б дали можливість чітко ідентифікувати реальну кількість членів релігійної громади.

Ні законодавство України, ні Статут парафії не містить поняття фіксованого членства в релігійній громаді, не містить визначеної процедури прийняття в члени релігійної громади. Позивачем не наданого жодного доказу, на якій підставі він не вважає жителів села, які прийшли на парафіяльні збори та прийняли оскаржуване рішення про зміну канонічного підпорядкування, не парафіянами релігійної громади.

Натомість, наявними у матеріалах справи доказами підтверджується різна кількість членів релігійної громади с.Устивиця, однак вони також не свідчать про членство в релігійній громаді виключно перелічених осіб.

При цьому суд вважає безпідставними доводи позивача про те, що загальні збори були скликані неуповноваженими особами, без повідомлення позивача, оскільки Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" не передбачає й не надає особливих повноважень скликання таких зборів священнослужителям. Відповідно, згода священнослужителя не є обов`язковою.

Судом вище встановлено, що рішення загальних зборів, оформлені протоколом №1 від 08.02.2019, на яких прийнято статут в новій редакції, є чинним і позивачем не оскаржується; в свою чергу, Верховний Суд у Постанові від 27.01.2020 у справі № 598/157/15-ц підтвердив висновок, викладений у Постанові Верховного Суду від 10.06.2019 у справі № 697/1158/16-ц, про те, що позовні вимоги про визнання недійсним рішення за протоколом парафіяльних зборів підлягають розгляду в суді. Таким чином, в рамках заявленої позовної вимоги належить перевірити, чи є підстави для визнання недійсним установчого документа, тоді як дослідження питання дотримання порядку скликання, правомочності зборів може бути предметом розгляду вимоги про визнання недійним рішення, оформленого протоколом № 1 від 08.02.2019.

Однак суд, дослідивши всі наявні у справі докази у сукупності, вважає, що позивачем не доведено та не надано жодних доказів, що свідчили б про недійсність Статуту в новій редакції, так само як і не доведено оспорюваним установчим документом порушення прав позивача.

Так, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому обов`язком позивача є доведення/підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та/або оспорювання його прав та інтересів.

Відсутність порушеного права й інтересу встановлюється при розгляді справи по суті та є самостійною підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.

У даному випадку позивач не оскаржує саме рішення, оформлене протоколом №1, хоча і стверджує про його незаконність. При цьому суд зазначає, що рішення, які були прийняті загальними зборами релігійної громади, належать до рішень, які були прийняті всередині цієї громади (релігійної організації) її членами, спрямовані на реалізацію цивільних прав, свобод та інтересів цих членів релігійної громади, а також спрямовані на забезпечення діяльності релігійної громади з метою задоволення інтересів членів релігійної громади.

Таким чином, рішення про зміну канонічної належності зачіпає права виключно членів релігійної громади (постанова ВС від 24.02.2021 року у справі №233/3516/18-ц).

Оскільки на загальних зборах членів релігійної громади 08.02.2019р. приймалося рішення лише про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях і, як наслідок, про прийняття статуту цієї релігійної громади у новій редакції, в той час як жодного рішення щодо відвідування церкви не приймалося, відсутні підстави вважати, що відбулось втручання у право позивача на свободу віросповідання.

Таким чином, рішення загальних зборів членів релігійної громади про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях без вирішення питань щодо порядку відвідування церкви, заборони проведення релігійних обрядів не порушує прав позивача.

Схожі висновки, щодо відсутності порушеного права позивача рішенням релігійної громади про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях, викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі №598/157/15-ц.

За вказаних обставин, суд не знаходить достатньо аргументованими та доведеними належними і допустимими доказами порушення прав позивача щодо порушення його права на сповідування своєї релігії в результаті реорганізації релігійної громади як юридичної особи в результаті зміни конфесійності.

Окрім того, відповідно до п.8 ч.8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем).

За положеннями ст.8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості шляхом внесення відповідних змін до статуту (положення) релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади. Такі загальні збори релігійної громади можуть скликатися її членами.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалюється не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до статуту (положення) релігійної громади.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту підлягає реєстрації в порядку, встановленому статтею 14 цього Закону.

Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади (частина друга статті 8 Закону). Проте такі вимоги статуту (положення) релігійної громади не повинні суперечити Закону.

Особи, які так чи інакше беруть участь у житті релігійної громади, вважають себе належними до неї, не підпадають під обмеження, встановлені статутами (положеннями) релігійних громад, можуть бути членами релігійної громади.

Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

Відтак, суд приходить до висновку, що частина жителів села Устивиця вирішила добровільно змінити канонічну приналежність, перейшовши до Православної Церкви України, чим виразили своє право на свободу віросповідування, необхідне у демократичному суспільстві. Реалізація такого права релігійної громади не може бути обмеженою особистими інтересами особи, яка не згідна із прийнятими рішеннями про канонічне підпорядкування релігійної громади.

Разом з цим, позивач не позбавлений можливості зберігати живий зв`язок зі своєю парафією, сповідувати обрану релігію, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні переконання, брати участь у релігійних обрядах, навчатися релігії, оскільки будь-якого рішення про заборону позивача на свободу віросповідання оскаржуваними рішеннями не приймалось

Окрім того, як зазначалося вище, відповідно до п.8 ч.8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" частина громади, не згідна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем), відтак, позивач не позбавлений права бути настоятелем релігійної громади із канонічною приналежністю Українській Православній Церкві.

Таким чином, враховуючи належним чином оформлене рішення членів релігійної організації про зміну конфесійної належності та подання усіх необхідних документів для реєстрації нової редакції статуту, у Полтавської обласної державної адміністрації були відсутні підстави для відмови зареєструвати статут чи зміни до нього, і відмова у такому випадку могла бути розцінена саме як протиправне втручання держави у справи релігійної організації.

Твердження позивача про те, що на момент затвердження нової редакції статуту релігійної громади Архієпископ Полтавський та Кременчуцький Федір не був Керуючим Полтавською єпархією Православної Церкви України, як то зазначено на статуті, і взагалі станом на 08.02.2019р. Полтавської єпархії ПЦУ не було зареєстровано, спростовуються детальними поясненнями відповідача стосовно процедури створення та реєстрації ПЦУ, яка відбувалася протягом 2018-2019 років, і вказане не свідчить про наявність підстав для визнання недійсним Статуту.

Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні від 14 червня 2007 року у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" зазначив, що в той час, як свобода віросповідання - це, перш за все, особиста справа кожного, вона також означає, серед іншого, свободу "сповідувати релігію" самому або в об`єднанні з іншими, публічно та в колі тих, хто поділяє цю віру. Оскільки релігійні громади традиційно існують у вигляді організованих структур, стаття 9 має тлумачитися в світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об`єднання від невиправданого втручання з боку держави.

Будь-які повноваження держави оцінювати легітимність релігійних поглядів є несумісними з її обов`язком, визначеним у практиці суду, бути нейтральною та безсторонньою.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі "Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Решта долучених до матеріалів справи доказів та наданих сторонами пояснень була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків суду не спростовує.

З огляду на викладене вище, приймаючи до уваги фактичні обставини справи, суд дійшов висновку, що вимоги позивача є необґрунтованими та недоведеними, не відповідають вимогам чинного законодавства, у зв`язку з чим не підлягають задоволенню.

Судовий збір відповідно до ст.129 ГПК України покладається на позивача.

Враховуючи викладене, керуючись статтями 232-233, 237-238, 240 ГПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у задоволенні позовних вимог.

2. Копії рішення направити сторонам.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.1,2 ст.241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається в порядку і строки, встановлені ст.ст.256,257 ГПК України.

Повне рішення складено 05.12.2022р.

Суддя О.С.Мацко