Постанова

від 08.12.2022 по справі 640/11818/20

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/11818/20 Суддя (судді) першої інстанції: Огурцов О.П.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 грудня 2022 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

головуючого судді Єгорової Н.М.,

суддів Федотова І.В., Чаку Є.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2022 року у справі за адміністративним позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Товариства з обмеженою відповідальністю "Н2-Бургер" про стягнення адміністративно-господарських санкцій, -

ВСТАНОВИЛА :

Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Н2-Бургер" про стягнення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 65500,00 грн. та пені у розмірі 780,76 грн.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2022 року відмовлено в задоволенні адміністративного позову.

Не погодившись з таким рішенням, Київське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів подало апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, просить скасувати вказане судове рішення та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги - задовольнити. В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що оскільки відповідачем не було працевлаштовано жодної особи з інвалідністю у 2019 році, тому наявні підстави для задоволення позовних вимог.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Н2-Бургер" подало до суду відзив, відповідно до якого просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, оскільки суду надав докази здійснення активного пошуку осіб з інвалідністю шляхом інформування про вакансії іншими засобами.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, виходячи з наступного.

Як встановлено судом першої інстанції, ТОВ "Н2-Бургер" перебуває на обліку в Київському міському відділенні Фонду соціального захисту інвалідів.

19 лютого 2020 року ТОВ "Н2-Бургер" подано до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік за формою №10-ПІ (Річна Поштова), затвердженою наказом Міністерства праці та соціальної політики № 42 від 10 лютого 2007 року.

Згідно цього звіту, середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу (осіб) складає 12 осіб. Відповідно до нормативу, на підприємстві повинно бути працевлаштовано 1 особа з інвалідністю, втім відповідачем не працевлаштовано жодної такої особи.

У зв`язку з невиконання відповідачем відсоткового нормативу, призначеного для працевлаштування осіб з інвалідністю, як це передбачено ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", позивачем здійснено розрахунок суми адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, що становить 65500,00 грн., та пені за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій в розмірі 780,76 грн.

Оскільки відповідачем самостійно не сплачено адміністративно-господарські санкції, позивач звернувся з позовом до суду.

Приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції дійшов висновку про те, що підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.

Надаючи правову оцінку обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.

Відносини, що виникають з приводу соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантій їм рівних з усіма іншими громадянами можливостей для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами регулюються Законом України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ.

Відповідно до ст. 17 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" з метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом (ч. 1).

Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю (ч. 2).

Згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів (ч. 1).

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк (ч. 2).

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів) (ч. 3).

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України (ч. 4).

У разі несплати адміністративно-господарських санкцій або пені чи неможливості їх сплати за рішенням суду їх стягнення в примусовому порядку може бути звернено на майно підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичної особи, яка використовує найману працю, в порядку, передбаченому законом (ч. 5).

Відповідно до ст. 238 Господарського кодексу України (далі - ГК України) до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків, та за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин відповідно до ст. 218 ГК України є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Отже при вирішенні питання про правомірність стягнення адміністративно-господарських санкцій слід виходити із загальних норм права відносно відповідальності за порушення зобов`язань та встановлення в діях або бездіяльності роботодавця складу правопорушення з метою застосування юридичної відповідальності у вигляді адміністративно-господарських санкцій.

Статтею 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" передбачено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості (ч. 1).

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати для них умови оплати праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально - економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ч. 3).

Згідно з ч. 3 ст. 18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

При цьому працевлаштування осіб з інвалідністю, згідно з вимогами ч. 3 ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" здійснюється підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, які використовують найману працю, самостійно у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог ст. 18 цього Закону.

З урахуванням викладеного на підприємства покладено обов`язок по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, а не обов`язок здійснювати пошук таких осіб для працевлаштування.

Судом встановлено, що протягом 2019 року на підприємстві відповідача середньооблікова чисельність штатних працівників становила 12 осіб; кількість інвалідів штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" - 1 особа; фонд оплати праці штатних працівників - 1572,00 тис. грн; середньорічна заробітна плата штатного працівника - 131000,00 грн, зазначені обставини підтверджуються звітом відповідача про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019 рік форми №10-ПІ, який відповідачем 26.02.2020 було подано до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів.

Разом з тим, ТОВ "Н2-БУРГЕР" протягом 2019 року не було працевлаштовано жодного працівника, якому встановлена інвалідність.

Постановою Кабінету Міністрів України від 31 січня 2007 року № 70 затверджено порядок подання підприємствам, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю звітів про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування (далі - Порядок).

Відповідно до п. 2 Порядку звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду соціального захисту інвалідів, в яких вони зареєстровані, за формою, затвердженою Мінсоцполітики за погодженням з Держстатом.

Інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавці подають до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця за формою, затвердженою Мінсоцполітики за погодженням із Держстатом.

Наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17 червня 2013 року за № 988/23520, затверджено форму статистичної звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", та порядок її подання.

Як свідчать матеріали справи, ТОВ "Н2-БУРГЕР" протягом 2019 року було подано до Шевченківської районної філії Київського міського цетнру зайнятості Звітність за формою № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) - прибиральник.

Як зазначено вище ст. 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" встановлено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендації МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань (ч. 3 ст. 18-1).

Отже, як вірно зазначив суд першої інстанції, обов`язок щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується обов`язком роботодавця підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця, водночас такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що визначені в ч. 1 ст. 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

Підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.

Враховуючи те, що відповідачем були виконані вимоги Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" щодо прийняття заходів для працевлаштування інвалідів, доказів того, що відповідач не створив робочі місця для інвалідів, відмовляв інвалідам у прийнятті на роботу, несвоєчасно надавав державній службі зайнятості інформацію щодо наявності вакансій, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, або несвоєчасно звітував Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, позивачем не надано, суд приходить до висновку, що причини непрацевлаштування інвалідів не залежали від самого роботодавця, тому в його діях відсутній склад правопорушення і на нього не може бути покладена відповідальність за недотримання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів.

Зазначений висновок узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 19 грудня 2018 року у справі №812/1140/18, від 23 липня 2019 року у справі №820/2204/16, від 31 липня 2019 року у справі №812/1164/18, від 24 червня 2020 року у справі №440/2008/19.

Колегія суддів звертає увагу, що Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда. Тому обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.

Водночас, нормами чинного законодавства не покладено обов`язку підприємств самостійного пошуку інвалідів для подальшого працевлаштування, водночас до матеріалів справи надано докази того, що відповідач звертався до спеціалізованого сервісу розміщення вакансій Rabota.ua (ТОВ "Робота Інтернешнл") щодо розміщення на спеціалізованому веб-сайті вакансій, які орієнтовані на людей з обмеженими фізичними можливостями: прибиральниця, член бригади ресторану, що підтверджується листом від 12.06.2020 № 20-130 та платіжними дорученнями від 28.10.2019 № 2355, від 28.11.2019 № 2477, що свідчить про вчинення відповідачем активних дій спрямованих на самостійний пошук осіб з інвалідністю для заповнення вакантних посад.

Отже з урахуванням викладеного колегія суддів приходить до висновку, що відповідач вчинив всі можливі дії для створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та подав відповідну інформацію до центру зайнятості про наявні вакансії для працевлаштування зазначених осіб, отже, ним було виконано вимоги ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", водночас відповідальність за не направлення відповідним органом до відповідача осіб з інвалідністю на працевлаштування, відмовою таких осіб на працевлаштування або невідповідність таких осіб вимогам на ту чи іншу посаду, не може бути покладена на відповідача.

Крім іншого, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Приписи ст. 316 КАС України визначають, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 308, 311, 312, 315, 320, 321, 322, 325 КАС України, колегія суддів,-

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 червня 2022 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Н.М. Єгорова

Судді І.В. Федотов

Є.В. Чаку