Постанова

від 16.11.2022 по справі 910/4245/21

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"16" листопада 2022 р. Справа№ 910/4245/21

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Шаптали Є.Ю.

суддів: Яковлєва М.Л.

Тарасенко К.В.

при секретарі Токаревій А.Г.

за участю представників сторін відповідно до протоколу судового засідання від 16.11.2022.

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали апеляційної скарги Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "М11"

на рішення Господарського суду міста Києва від 08.12.2021 у справі №910/4245/21 (суддя Нечай О.В., повний текст рішення складено 24.12.2021)

за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "М11"

до 1) Київської міської ради;

2) Департаменту комунальної власності м. Києва Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації);

3) Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ);

4) Товариства з обмеженою відповідальністю "М Т В";

за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів: Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Щербинської Олени Миколаївни

про визнання недійсними та скасування пунктів рішень, визнання незаконним наказу та скасування свідоцтв про право власності, визнання недійсним та скасування пункту розпорядження, визнання протиправним та скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору, скасування рішень про державну реєстрацію права власності та визнання недійсними договорів

ВСТАНОВИВ:

Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «М11» (далі - позивач) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Київської міської ради, Департаменту комунальної власності м. Києва Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції та Товариства з обмеженою відповідальністю «М Т В» про визнання недійсними та скасування пунктів рішень, визнання незаконним наказу та скасування свідоцтв про право власності, визнання недійсним та скасування пункту розпорядження, визнання протиправним та скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію права власності, визнання недійсним договору та скасування рішень про державну реєстрацію права власності.

Позовні вимоги мотивовані необхідністю повернення в користування співвласників багатоквартирного будинку за адресою: м. Київ, вул. Мечникова, буд. 11 приміщення підвалу, як майна, що належить всім без виключення співвласникам та має використовуватись як технічне приміщення шляхом скасування незаконних, на думку позивача, рішень відповідача-1, а також визнання недійсними договорів купівлі-продажу та скасування рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію права власності.

В подальшому позивачем було змінено позовні вимоги, та прохальну частину позову викладено наступним чином:

- визнати недійсними та скасувати з моменту прийняття пункт 334 таблиці № 6 Додатку № 7 рішення Київської міської ради від 27.12.2001 № 208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва», рішення 3 сесії XXIV скликання Київської міської ради від 26.12.2002 № 220/380 «Про внесення змін та доповнень до рішення Київради від 27.12.01 № 208/1642 та від 29.11.01 №151/1585» в частині включення у перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади Печерського району м. Києва житлового будинку за адресою: вул. Мечникова, буд. 11;

- визнати незаконним наказ Головного управління комунальної власності м. Києва Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) №1578-В від 15.11.2006 «Про оформлення права власності на об`єкт нерухомого майна» та скасувати Свідоцтво про право власності від 15.11.2006, яке видане Головним управлінням комунальної власності м. Києва Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та зареєстроване Київським міським бюро технічної інвентаризації, на об`єкти нерухомого майна 28.12.2006 року запис № д.16п-156 в реєстровій книзі за № 1936-п на нежилі приміщення з № 1 по № 5 (з першого по п`яте) (групи приміщень № 63 (шістдесят три), загальною площею 247 кв.м., що знаходиться за адресою: 01021, м. Київ, Печерський район, вул. Мечникова, буд. 11;

- визнати недійсним та скасувати з моменту прийняття пункт 530 таблиці 6 Додатку 6 рішення Київської міської ради від 02.12.2010 № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва»;

- визнати недійсним та скасувати з моменту прийняття пункт 530 таблиці 5 Додатку 6 Розпорядження Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві»;

- визнати недійсним та скасувати з моменту прийняття рішення Київської міської ради від 31.03.2011 №100/5487 «Про програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011-2012 роки» в частині включення у перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади Печерського району м. Києва житлового будинку за адресою: вул. Мечникова, буд. 11; рішення Київської міської ради від 18.04.2013 №190/9247 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 31 березня 2011 №100/5487 «Про програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011-2012 роки» в частині п. 146 доповнення до Додатка і до рішення КМР від 31.03.2011 №100/5487 щодо визначення об`єктом групи А, що перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва, який підлягає приватизації шляхом викупу, нежитлового приміщення загальною площею 16.1 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Київ, Печерський район, вул. Мечникова, буд. 11;

- визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Державної реєстраційної служби України Березуцького Євгена Юрійовича з індексним номером 9405108 від 23.12.2013 про державну реєстрацію права власності за Департаментом комунальної власності м. Києва Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на нежитлове приміщення № 64 з реєстраційним номером 253568380000, загальною площею 16.1 кв.м., що знаходиться за адресою: 01021, м. Київ, Печерський район, вул. Мечникова, буд. 11;

- визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора Реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві Іченської Мар`яни Сергіївни з індексним номером 9896195 від 14.01.2014;

- скасувати Свідоцтво про право власності з індексним номером 16097548 від 14.01.2014, видане державним реєстратором Реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві Іченською Мар`яною Сергіївною;

- визнати недійсним Договір купівлі-продажу № 10/14, посвідчений Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербинською О.М. та зареєстрований за № 146 від 21.03.2014;

- визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Щербинської Олени Миколаївни з індексним номером 11826431 від 21.03.2014, номер запису про право власності 5068749 від 21.03.2014 про державну реєстрацію права власності ТОВ «М Т В» в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на нежитлове приміщення № 64 з реєстраційним номером 253568380000, загальною площею 16.1 кв.м., що знаходиться за адресою: 01021, м. Київ, Печерський район, вул. Мечникова, буд. 11;

- визнати недійсним Договір купівлі-продажу № 1074 від 27.02.2007, посвідчений Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горяйновою Т.К. та зареєстрований в реєстрі за № 787;

- визнати недійсним Договір купівлі-продажу нежилих приміщень від 05.05.2008, посвідчений Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Вишняковою І.В. та зареєстрований в реєстрі за № 795;

- визнати недійсним Договір купівлі-продажу нежилих приміщень від 12.05.2010, посвідчений Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Мартиненко І.С. та зареєстрований в реєстрі за № 680;

- визнати протиправним та скасувати рішення Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кирилюка Дмитра Володимировича з індексним номером 85826 від 22.01.2013 про державну реєстрацію права власності ТОВ «М Т В» в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на нежитлові приміщення з № 1 по № 5 групи приміщень № 63 з реєстраційним номером 1933980000, загальною площею 247 кв.м., що знаходиться за адресою: 01021, м. Київ, Печерський район, вул. Мечникова, буд. 11.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 08.12.2021 в позові відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів, що спірні приміщення є допоміжними, а отже не довів, що перебування їх у власності інших осіб порушує права співвласників будинку.

Не погодившись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «М11» звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 08.12.2021 повністю та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції неповно дослідив обставини справи, а його висновки не відповідають наявним у справі доказам.

Апелянт стверджує, що усе підвальне приміщення площею 574 кв.м. у будинку, відповідно до оціночного акта на будівлю літ. А по вул.. Мечникова, буд. 11 в м. Києві належало до складу підвальних, а отже допоміжних приміщень.

Крім того, позивач стверджує, що наданий висновок не суперечить наявним у справі доказам та підтверджує обставини на які посилається позивач, а суд не був позбавлений права призначити повторну чи додаткову експертизу.

Позивач також зазначає, що станом на час завершення будівництва житлового багатоквартирного будинку за адресою: м. Київ, вул. Мечникова, 11, всі приміщення, які не були житловими чи нежитловими автоматично перейшли у правовий статус спільного сумісного майна співвласників багатоквартирного будинку.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.01.2022 апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у наступному складі: головуючий суддя - Шаптала Є. Ю., судді: Яковлєв М.Л., Куксов В.В.

Ухвалою від 21.01.2022 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «М11» на рішення Господарського суду міста Києва від 08.12.2021 у справі №910/4245/21.

01.06.2022 від Київської міської ради та Департаменту комунальної власності м. Києва Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на електронну пошту суду надійшов відзив на апеляційну скаргу.

Відповідач-1 та відповідач-2 у своєму відзиві заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Відзив мотивований, зокрема, тим, що навіть у техпаспорті зазначено про наявність у підвалі складських приміщень площею 307 кв.м., а тому доводи позивача, що весь підвал є допоміжним приміщенням та є спільною сумісною власністю власників квартир не відповідають дійсним обставинам справи.

18.07.2022 від представника Товариства з обмеженою відповідальністю «М Т В» надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач-4 заперечував проти доводів апеляційної скарги та просив відмовити у її задоволенні.

Відповідач-4 наголошує, що він є власником майна, яке було комунальною власністю, і вказана обставина жодним чином не порушує права ні ОСББ ні співвласників квартир.

Розгляд справ неодноразово відкладався.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду № 09.1-08/2791/22 від 20.09.2022, у зв`язку з перебуванням судді Куксова В.В. у відпустці, призначено повторний автоматизований розподіл справи.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Північного апеляційного господарського суду від 20.09.2022 матеріали справи, разом з апеляційною скаргою передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Шаптала Є. Ю., судді: Тарасенко К.В., Яковлєв М.Л.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.09.2022 апеляційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «М11» на рішення Господарського суду міста Києва від 08.12.2021 у справі №910/4245/21 прийняти до свого провадження колегією суддів у складі: головуючий суддя - Шаптала Є. Ю., судді: Тарасенко К.В., Яковлєв М.Л. Розгляд апеляційної скарги призначено на 19.10.2022.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 розгляд справи відкладено на 16.11.2022.

У судове засідання 16.11.2022 з`явились представники позивача, відповідача-1 та відповідача-4.

Представники позивача у судовому засіданні підтримали доводи апеляційної скарги, просили її задовольнити та скасувати рішення суду першої інстанції.

Представники відповідача-1 та відповідача-4 у судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечили, просили залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення залишити без змін.

Представники відповідача-2, відповідача-3 та третьої особи у судове засідання не з`явились, про причини неявки суд не повідомили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.

Згідно з ч. 2 ст. 2 ГПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Судом враховано, що у своїх рішеннях Європейський суд неодноразово наголошував, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Суд апеляційної інстанції враховує також правову позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», згідно з якою сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

При цьому на осіб, які беруть участь у справі, покладається обов`язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду і не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.

Оскільки явка учасників апеляційного провадження в судове засідання не була визнана обов`язковою, заслухавши думку присутніх представників сторін, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи за наявними матеріалами та за відсутності представника відповідача-2, відповідача-3 та третьої особи.

Згідно з частиною першою статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій Главі.

У відповідності до вимог ч.ч. 1, 2, 5 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзивів, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

18.03.2019 співвласниками багатоквартирного будинку, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Мечникова, 11 (далі - Будинок) було створено та зареєстровано в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «М11» (номер запису: 10701020000081678).

Як зазначає позивач, під час проведення ревізії всіх нежитлових приміщень, що є спільною власністю всіх співвласників Будинку, ним було виявлено, що приміщення загального користування, а саме частина підвалу площею близько 250 кв.м. знаходиться у володінні Товариства з обмеженою відповідальністю «М Т В».

За твердженнями позивача, 15.08.2019 ним було отримано Інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, відповідно до яких позивачем з`ясовано, що відповідач-4 є власником нежитлових приміщень з № 1 по № 5 групи приміщень № 63 (в літ. А), загальною площею 247 кв.м., реєстраційний номер 1933980000 (далі - приміщення № 63) та нежитлового приміщення № 64, загальною площею 16.1 кв.м., реєстраційний номер 253568380000 (далі - приміщення № 64), що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Мечникова, буд. 11.

Позивач зазначає, що приміщення № 63 та № 64, які перебувають у власності відповідача-4, мають статус допоміжних, відтак вказані приміщення не могли бути відчужені без 100 % згоди всіх співвласників житлових та нежитлових приміщень Будинку і до державної реєстрації ОСББ не проводились загальні збори, а співвласниками не приймались жодні рішення щодо відчуження на користь відповідача-4 або інших осіб допоміжних приміщень Будинку.

За доводами позивача, ним було виявлено існування Договору купівлі-продажу №1074 від 27.02.2007, посвідченого Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горяйновою Т.К., який зареєстровано в реєстрі за № 787 (далі - Договір № 787), за яким ТОВ «Віджі» набуло у власність приміщення № 63 та проведено державну реєстрацію права власності за вказаним товариством, а також існування Договору купівлі-продажу №10/14 від 21.03.2014, посвідченого Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербинською О.М., який зареєстрований за № 146 (далі - Договір №146), за яким відповідач-4 набув у власність приміщення № 64, на підставі якого Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербинською О.М. проведену державну реєстрацію права власності за відповідачем-4.

Як зазначає позивач, із вищевказаних договорів купівлі-продажу випливає, що допоміжні приміщення були відчужені приватним особам на підставі окремих рішень Київської міської ради (далі - відповідач-1), виконавчого органу КМР (КМДА) про віднесення цього майна до об`єктів комунальної власності територіальної громади міста Києва з наступною реєстрацією такого права, відтак вказані рішення підлягають визнанню недійсними та скасуванню, оскільки їх прийняття спричинило порушення прав співвласників Будинку.

Так, за доводами позивача, приміщення № 63 було віднесено до об`єктів комунальної власності на підставі пункту 334 таблиці № 6 Додатку № 7 рішення Київської міської ради від 27.12.2001 № 208/1642 «Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва» (далі - Рішення № 208/1642) та рішення 3 сесії XXIV скликання Київської міської ради від 26.12.2002 №220/380 «Про внесення змін та доповнень до рішення Київради від 27.12.01 №208/1642 та від 29.11.01 №151/1585» (далі - Рішення №220/380), на підставі яких було видано Свідоцтво про право власності від 15.11.2006 на приміщення №63.

У свою чергу, приміщення № 64 було віднесено до об`єктів комунальної власності на підставі пункту 530 таблиці 6 Додатку 6 рішення Київської міської ради від 02.12.2010 №284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва» (далі - Рішення № 284/5096), пункту 530 таблиці 5 Додатку 6 Розпорядження Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» (далі - Розпорядження №1112), рішення Київської міської ради від 31.03.2011 №100/5487 «Про програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011-2012 роки» (далі - Рішення №100/5487), рішення Київської міської ради від 18.04.2013 № 190/9247 «Про внесення змін до рішення Київської міської ради від 31 березня 2011 №100/5487 «Про програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011-2012 роки» (далі - Рішення № 190/9247), на підставі яких право власності на приміщення № 64 було зареєстровано за територіальною громадою міста Києва рішеннями державного реєстратора Реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві Іченської М.С. з індексним номером 16098155 від 21.11.2013 та з індексним номером 9896195 від 14.01.2014, з видачею Свідоцтва про право власності від 14.01.2014, індексний номер 16097548.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на ту обставину, що приміщення № 63 та № 64 є допоміжними, підтвердженням чого є Висновок експерта за результатами проведення будівельно-технічної експертизи № 617/02/2021 від 10.02.2021, відтак реєстрація права власності на спірні приміщення за територіальною громадою міста Києва з подальшим відчуженням вказаних приміщень іншим особам не змінює їх правового статусу і позивачу не потрібно доводити право власності на ці приміщення, оскільки за наявності в них статусу допоміжних вказані приміщення перебувають у спільній власності всіх співвласників Будинку.

З огляду на те, що Київською міською радою не отримано, а державними реєстраторами не було перевірено наявність згоди 100 % співвласників Будинку, рішення державних реєстраторів про реєстрацію права власності на приміщення № 63 та № 64 за територіальною громадою міста Києва, на думку позивача, підлягають визнанню протиправними та скасуванню.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсний правочин не створює наслідків, крім пов`язаних з його недійсністю (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України).

За змістом статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, але на час розгляду справи судом має право власності чи інше речове право на предмет правочину та/або претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи також може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (див. зокрема постанови Верховного Суду від 26.08.2021 у справі № 916/2406/20, від 17.08.2021 у справі № 909/387/16, від 09.08.2021 у справі № 910/3372/19).

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваних правочинів враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним правочину, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси, як заінтересованої особи, безпосередньо порушені спірним правочином та в результаті визнання недійсним останнього майнові інтереси заінтересованої особи будуть відновлені. Позивач, реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним правочин порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача.

Велика Палата Верховного Суду вже також звертала увагу на те, що крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (постанови від 10.04.2019 у справі № 587/2135/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 587/2326/16-ц, від 19.02.2020 у справі № 387/515/18, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц).

Пунктами 3.1.1 та 3.4.16 Статуту позивача передбачено, що метою створення ОСББ є забезпечення і захист прав співвласників та дотримання ними їхніх обов`язків; ОСББ має право захищати права, представляти інтереси співвласників, зокрема, у судах.

Таким чином ОСББ може виступати в інтересах співвласників (членів ОСББ) щодо захисту їх прав на майно у багатоквартирному будинку, яке є їх спільною сумісною власністю.

Так, Верховний Суд у постанові від 14.03.2018 у справі № 815/219/17 чітко визначив, що ОССБ, яке є об`єднанням громадян, мета створення та діяльність якого прямо та безпосередньо пов`язана із забезпеченням і захистом прав співвласників будинку, є належним виразником інтересів більшості членів цього об`єднання. Водночас, інтереси об`єднання, як юридичної особи, не завжди співпадають з інтересами кожного члена об`єднання. З урахуванням мети створення, ОСББ має пряме та безпосереднє відношення до усіх питань, що стосуються будинку, а отже може мати власну, окрему від інтересів кожного окремого члена об`єднання, матеріально-правову зацікавленість у спорах що стосуються будинку. Наявність матеріально-правової зацікавленості у ОСББ у правовідносинах, що виникають щодо будинку чи його складових, утримання, експлуатації та інших подібних питань є передумовою визнання за ОСББ самостійної процесуальної правосуб`єктності, а отже і права на звернення до суду із самостійним позовом. Окрім того, реальний захист прав співвласників будинку (членів ОСББ) у певних випадках потребує звернення до суду. Відтак, невизнання за ОСББ самостійного права на звернення до суду в інтересах членів, призвело б до неможливості забезпечення і захисту прав співвласників будинку і стало б невиправданою перешкодою для досягнення мети об`єднання.

Водночас, позивач звертаючись з даним позовом має довести наявність порушеного права, яке б підлягало захисту, з огляду на що колегія суддів зазначає наступне.

Відповідно до статей 15, 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з п. 10 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб.

Відповідно до статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб`єкти права власності рівні перед законом.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

За приписами ч. 3 ст. 24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (тут і надалі в редакції станом на дату прийняття Київською міською радою спірних рішень) органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад (стаття 142 Конституції України).

Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Статтею шостою Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» (тут і надалі в редакції станом на дату прийняття Київською міською радою спірних рішень) унормовано, що місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради та їх виконавчі органи. Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні відповідним радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними радами.

Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Частинами 1, 2 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймається на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, крім випадків, передбачених цим Законом.

За змістом частин 1, 2 статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

У відповідності до ч. 1 ст. 8 та статті 11 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради та їх виконавчі органи. Питання організації управління районами в місті Києві належать до компетенції Київської міської ради і вирішуються відповідно до Конституції, цього та інших законів України, рішень міської ради про управління районами міста.

Положеннями ч. 1 ст. 21 Цивільного кодексу України визначено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Частиною десятою статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Аналогічне положення міститься в ч. 3 ст. 8 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ».

Аналіз вищевказаних положень законодавства дає підстави для висновку, що необхідними умовами для визнання незаконним у судовому порядку правового акту індивідуальної дії органу місцевого самоврядування є:

1) позивач є власником або титульним володільцем певного майна;

2) права власника (титульного володільця) порушено і підставою цього порушення є видання правового акту;

3) такий акт не відповідає закону, тобто, має місце невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.

Отже, до предмету доказування у даному спорі перш за все входить доведення позивачем наявності у нього відповідного речового права, на захист якого подано позов, після чого суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення права з боку відповідача і відповідно ухвалює рішення на його захист чи відмову позивачу у захисті, встановивши необґрунтованість заявленого позову. Подібний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 26.08.2020 у справі № 920/121/18.

За доводами позивача, у нього відсутня потреба у доведенні суду права власності на приміщення № 63 та № 64, оскільки за наявності в них статусу допоміжних, вказані приміщення перебувають у спільній власності всіх співвласників Будинку.

У відповідності до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (тут і надалі в редакції станом на дату прийняття Київською міською радою спірних рішень) до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Частиною другою статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачено, що власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Офіційне тлумачення положень частини другої статті 10 вказаного Закону наведено у рішеннях Конституційного Суду України від 02.03.2004 №4-рп/2004 та від 09.11.2011 №14-рп/2011, відповідно до яких допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об`єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього; власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

Аналогічні приписи містить частина друга статті 382 Цивільного кодексу України, згідно з якою власникам квартири у дво- або багатоквартирному житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири, а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, у тому числі і власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому будинку.

Відповідно до абз. 3 ч. 9 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

У багатоквартирних жилих будинках розташовуються і нежилі приміщення, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять (частина третя статті 4 Житлового кодексу Української РСР) і в результаті приватизації квартир такого будинку їх мешканцями право власності в останніх на ці приміщення не виникає. Отже, нежиле приміщення - це приміщення, яке належить до житлового комплексу, але не відноситься до житлового фонду і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі № 552/7636/14-ц).

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19).

Як правильно вказав суд першої інстанції, при вирішенні цього спору ключовим є визначення правового статусу спірних приміщень, а саме встановлення того, чи відносяться вказані приміщення до допоміжних чи є нежитловими приміщеннями в структурі житлового будинку.

При цьому, допоміжними приміщеннями є всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, комунікацій, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №916/2069/17, від 22.11.2018 у справі №904/1040/18, від 15.05.2019 у справі №906/1169/17 та від 06.08.2019 у справі №914/843/17.

Верховний Суд, розглядаючи спір, який виник з аналогічних підстав, у постанові від 08.04.2020 у справі № 915/1096/18 погодився з висновком суду першої інстанції щодо визначення статусу спірних приміщень як допоміжних в розумінні Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», який ґрунтувався на (1) відомостях Акта введення будинку в експлуатацію від 1986 року, відповідно до якого у приміщеннях гуртожитків не було передбачено будь-яких окремих нежитлових приміщень, які не увійшли до житлового фонду; (2) Акті приймання-передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність від 06.09.2001, який також не містить відомостей про наявність у складі гуртожитків окремих нежитлових приміщень.

У свою чергу, Верховний Суд критично оцінив мотивування апеляційного суду про належність спірних приміщень до нежитлових з посиланням виключно на висновок судової будівельно-технічної експертизи, який прямо суперечить наведеним вище відомостям первинно складеної на будинки документації від 1986 року та від 2001 року, оскільки вказаний висновок ґрунтувався лише на порядку та умовах фактичної експлуатації цих приміщень на момент проведення експертизи. З огляду на те, що з наявних у справі первинних документів вбачається приналежність спірних приміщень до допоміжних приміщень багатоквартирного будинку, їх фактичне самовільне переобладнання іншими особами з метою використання за іншим функціональним призначенням не змінює правового статусу цих приміщень.

Верховний Суд визнав безпідставним та беззмістовним посилання суду апеляційної інстанції на узгодженість висновку судового експерта з іншими доказами у справі, а саме Актом приймання-передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність від 06.09.2001, оскільки наведеним вище законодавством унормовано, що допоміжне приміщення багатоквартирного будинку і нежитлове приміщення є різними приміщеннями, критерії їх розмежування є досить чіткими, а тому відсутні підстави стверджувати, що у різних випадках одне і те ж приміщення може одночасно відноситися до допоміжного та бути нежитловим.

Дослідивши наявні у справі докази, колегія суддів зазначає, що позивач визначає основним доказом на підтвердження статусу приміщень № 63 та № 64 як допоміжних є Висновок експерта за результатами проведення будівельно-технічної експертизи № 617/02/2021 від 10.02.2021 (далі - Висновок №617/02/2021), відповідно до якого вказані приміщення згідно з наданою на дослідження проектною та інвентаризаційною документацією не відносяться до нежитлових приміщень, а є допоміжними приміщеннями Будинку, оскільки були призначені для забезпечення та утримання Будинку, а також побутового обслуговування мешканців Будинку.

Водночас, за змістом статті 104 Господарського процесуального кодексу України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 86 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Як правильно вказав суд першої інстанції, в обґрунтування своєї правової позиції в цій справі позивачем не надано суду ані Акта введення Будинку в експлуатацію, ані Акта приймання-передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність, на підставі яких можливо було б дійсно встановити, що приміщення № 63 та № 64 є допоміжними.

Відповідно до Оціночного акта на будівлю літ. А по вул. Мечникова, буд. 11 в м. Києві, площа підвалу складає 574 кв.м. (т. 1 а.с. 50).

Згідно з наявним у матеріалах справи Технічним паспортом житлового будинку, групи І в Печерському районі по вул. Мечникова, 11, 1961 року побудови, в підвальному поверсі розташовані складські приміщення площею 307 кв.м. (аркуш справи 43 Том 1).

Наведене свідчить, що ще станом на 1961 рік вказані приміщення визначались як складські, а не як приміщення для обслуговування будинку.

Зі змісту наявного в матеріалах справи Технічного паспорту на нежитловий будинок (приміщення) по вул. Мечникова, 11 в м. Києві станом на 07.09.2009, відкоригованого 12.09.2012 (аркуші справи 71 - 73 Том 1), вбачається, що в підвалі Будинку знаходиться нежитлове (вбудоване) приміщення № 64 площею 16,1 кв.м.

Розділом 8 Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 № 127, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10 липня 2001 за № 582/5773 (в редакції станом на 07.09.2009) передбачено, що нумерація вбудованих (прибудованих) нежитлових приміщень здійснюється після закінчення нумерації всіх квартир. Нумерація житлових і допоміжних приміщень виконується арабськими цифрами окремо по кожній квартирі (приміщенню) у порядку руху за годинниковою стрілкою, починаючи від входу. Нумерація сходових кліток та інших допоміжних приміщень спільного загальнобудинкового користування та неопалювальних приміщень позначається римськими цифрами.

Враховуючи ту обставину, що приміщення № 64 в підвалі Будинку по вул. Мечникова, 11 в м. Києві позначені арабськими цифрами у суду відсутні правові підстави вважати його допоміжним приміщенням.

Колегія суддів дослідила доводи апелянта, щодо відсутності вагомого значення у типі нумерації приміщень, однак дана обставина розглядається судом не як самостійна підстава для відмови у позові, а як обставина, що в сукупності з іншими свідчить, що спірні приміщення не було запроектовано як допоміжні приміщення.

Позивачем ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надано технічної документації саме щодо будинку по вул. Мечникова, 11 в м. Києві з якої вбачалось би, що спірні приміщення № 64 та № 63 є допоміжними.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що з самого початку в Будинку будувались нежитлові приміщення і позивачем за допомогою належних та допустимих доказів, у розумінні статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, не доведено протилежного ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції.

Зі змісту Висновку № 617/02/2021 вбачається, що об`єкти дослідження - приміщення №63 та № 64 є вбудованими приміщеннями, які за даними замовника (позивача в цій справі) розташовані в підвальному поверсі Будинку (сторінка 8 Висновку); планування та перелік приміщень, що є об`єктом дослідження, які розташовані в підвальному поверсі в Будинку показано на сторінці 9 Висновку; згідно з експлікацією приміщень площа 10 приміщень (з І по Х), а саме сходових кліток, підсобних приміщень та коридору разом складає 332,00 кв.м. (сторінка 9 Висновку); на сторінці 10 Висновку судовий експерт також зазначив, що нежитлові приміщення складського призначення розміщені в межах підвального поверху площею 307 кв.м.; згідно з експлікацією приміщень площа групи приміщень № 64 становить 16,1 кв.м. (сторінка 13 Висновку); на сторінках 14 - 17 Висновку зображені фото вказаних приміщень.

З вищенаведених фактичних даних експертом зроблено висновок про те, що об`ємно-планувальне рішення підвального поверху в межах приміщень до яких було забезпечено доступ, не відповідають даним Технічного паспорту (сторінка 17 Висновку № 617/02/2021).

Суд звертає увагу, що судовим експертом у Висновку № 617/02/2021 під Технічним паспортом мається на увазі вищевказаний Технічний паспорт на нежитловий будинок (приміщення) по вул. Мечникова, 11 в м. Києві на приміщення № 64 площею 16,1 кв.м. (аркуші справи 71 - 73 Том 1).

При обстеженні досліджуваних груп приміщень № 63 та № 64 експертом було встановлено проходження в цих приміщеннях трубопроводів систем опалення та водопостачання (сторінка 17 Висновку № 617/02/2021).

На сторінках 18 - 28 Висновку № 617/02/2021 міститься нормативно-правове обґрунтування проведеного експертом дослідження.

На сторінках 29 - 30 Висновку № 617/02/2021 експертом зроблено висновки про те, що через приміщення № 63 та № 64 проходять системи водопостачання, водовідведення та центрального теплопостачання (опалення); вказані приміщення є сформованими нежитловими приміщеннями Будинку; відповідно до проектної документації на Будинок в межах підвального поверху передбачалось розташування спеціальних приміщень, камер управління та щитової; за даними технічного паспорту на Будинок в межах підвального поверху передбачено складські приміщення; наданими на дослідження документами не передбачено нежитлові приміщення в межах Будинку; відомості щодо реконструкції приміщень Будинку на дослідження не представлено.

З огляду на викладене, експертом було зроблено висновок про те, що приміщення №63 та №64 не відносяться до нежитлових, а є допоміжними приміщеннями Будинку.

Зі змісту Висновку № 617/02/2021 вбачається, що разом із заявою про проведення експертизи її замовником (позивачем у цій справі) було надано лише копію Типового проекту 1-424-1 п`ятиповерхового будинку з цегляних блоків - альбом 1 (аркуші справи 35 - 41 Том 1), копію Технічного паспорта житлового будинку групи І в Печерському районі по вул. Мечникова, 11, 1961 року побудови (аркуші справи 42 - 49 Том 1), копії поверхових планів забудови за адресою: м. Київ, вул. Мечнікова, 11 (аркуші справи 50 - 70 Том 1), Технічний паспорт на нежитловий будинок (приміщення) по вул. Мечникова, 11 в м. Києві станом на 07.09.2009, відкоригований 12.09.2012 (аркуші справи 71 - 73 Том 1), та Інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно щодо приміщень № 63 та № 64 (аркуші справи 74 - 84 Том 1), тобто вказаний висновок було складено на підставі тих самих документів, які містяться в матеріалах справи.

При цьому, судовим експертом при проведенні експертного дослідження та складенні Висновку № 617/02/2021 не досліджувались ані Акт введення Будинку в експлуатацію, ані Акт приймання-передачі відомчого житлового фонду у комунальну власність, тобто судовим експертом було зроблено висновки без урахування первинної документації на Будинок.

Як було вказано вище, зроблені експертом висновки ґрунтуються лише на даних Технічного паспорту на Будинок і лише виходячи з цих даних експертом було зроблено висновок про відсутність в Будинку нежитлових приміщень.

Більше того, як встановлено судом, Висновок № 617/02/2021 було складено експертом без дослідження технічної документації на приміщення № 63.

Зі змісту Висновку № 617/02/2021 не вбачається за можливе встановити, що прилади обліку, системи водопостачання, водовідведення та центрального теплопостачання (опалення), які знаходяться у вказаних приміщеннях, призначені для обслуговування мешканців всього Будинку, а не лише експлуатації цих приміщень.

Підсумовуючи вищенаведене, враховуючи відсутність у матеріалах справи первинних документів на Будинок, суд першої інстанції правомірно відхилив наданий позивачем Висновок № 617/02/2021 в якості доказу приналежності приміщень № 63 та № 64 до допоміжних.

Суд звертає увагу, що в силу вищенаведених приписів законодавства ОСББ не потрібно доводити право власності на допоміжні приміщення багатоквартирного будинку, оскільки вони перебувають у спільній власності всіх співвласників будинку в силу закону. Втім, у цій справі позивачем не доведено самого факту приналежності приміщень №63 та №64 до допоміжних, що є однією з необхідних умов для задоволення пред`явлених ним позовних вимог.

Предметом позову в цій справі, як було вказано вище, є вимоги позивача про визнання пунктів рішень Київської міської ради, наказу та розпорядження її виконавчих органів недійсними та скасування з моменту прийняття (основні вимоги); визнання протиправними та скасування рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію права власності, скасування свідоцтв про право власності на спірні приміщення та визнання недійсними договорів купівлі-продажу вказаних приміщень (похідні вимоги).

Постановою Кабінету Міністрів України «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)» від 05.11.1991 № 311 (далі - Постанова № 311) затверджено перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), що додається; установлено, що розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя провадиться облвиконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами з участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів.

Рішенням Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13.01.1992 № 26 «Про формування комунального майна міста та районів» (далі - Рішення №26) було затверджено перелік комунального майна, що перебуває у власності територіальної громади районів м. Києва, та перелік майна, яке перебуває у власності м. Києва, відповідно до якого весь житловий фонд Печерського району було передано до комунальної власності районів м. Києва (пункт 6 Таблиці 1 додатку 11 до вказаного рішення).

Рішенням № 208/1642 було затверджено перелік об`єктів комунальної власності територіальної громади м. Києва згідно з додатком 1 та переліки об`єктів комунальної власності територіальних громад районів міста Києва згідно з додатками 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11.

У пункті 334 Таблиці 6 додатку 7 до Рішення № 208/1642 вказано: житловий будинок, що розташований за адресою: м. Київ, вул. Мечникова, 11, загальною площею 4 552,00 кв.м., із нежилими приміщеннями площею 379,30 кв.м.

Як встановлено судом, у зв`язку з ліквідацією районних у місті Києві рад, рішенням Київської міської ради від 02.12.2010 № 284/5096 Рішення № 208/1642 було визнано таким, що втратило чинність.

Крім того, постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.10.2008 у справі № 22-а-29124/08 було визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради від 27.12.2001 № 208/1642.

У постанові Верховного Суду від 23.01.2019 у справі № 910/2868/16 зроблено правовий висновок про те, що скасоване постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.10.2008 у справі № 22-а-29124/08 рішення Київської міської ради від 27.12.2001 №208/1642 фактично є рішенням про розмежування комунального майна міста Києва між власністю міста і власністю його районів. Правовою підставою набуття спірного приміщення (у складі житлового будинку) у комунальну власність міста Києва є Закон України «Про власність» та Постанова № 311, прийнята на його виконання, згідно з якими державою було передано спірне майно відповідно до розділу 2 Переліку державного майна України, що передається, зокрема, до власності територіальної громади міста Києва. Тобто, скасування судом названого рішення Київської міської ради не спростовує факту передачі державою спірного майна в комунальну власність територіальної громади міста Києва.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що обраний позивачем спосіб захисту має бути ефективним, тобто поновлювати порушене право позивача. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність / відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року в справі № 912/1856/16 та від 14 травня 2019 року в справі № 910/11511/18.

З огляду на визнання Рішення № 208/1642 таким, що втратило чинність, а також визнання його незаконним та скасування в судовому порядку, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що задоволення вимоги позивача про визнання недійсним та скасування з моменту прийняття пункту вказаного рішення, а також Рішення № 220/380, яким були внесені зміни та доповнення до Рішення № 208/1642, не призведене до реального поновлення порушеного права, що в будь-якому разі виключає можливість задоволення вказаних позовних вимог.

Згідно з п. 4.1.5 Положення про порядок оформлення права власності на об`єкти нерухомого майна, затвердженого розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 31.08.2001 № 1820, зареєстрованого в Київському міському управлінні юстиції 31.08.2001 за № 62/364 (чинне станом на дату видачі оспорюваного позивачем Наказу №1578-Б від 15.11.2006 та Свідоцтва про право власності від 15.11.2006) Головне управління комунальної власності м. Києва Київської міської державної адміністрації здійснює оформлення права власності та видає свідоцтва про право власності фізичним та юридичним особам на об`єкти нежитлового фонду (крім нежитлових приміщень в будинках, реконструкція або будівництво яких фінансується Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації та інших об`єктів нежитлового фонду, право власності на які оформляється Головним управлінням житлового забезпечення Київської міської державної адміністрації) на об`єкти, які в установленому порядку включені до переліку об`єктів, що підлягають приватизації (в т. ч. ті, що належать на праві повного господарського відання (оперативного управління) юридичним особам, включеним до переліку об`єктів, що підлягають приватизації).

Відповідно до пункту 11.9 вказаного Положення на об`єкти державної та комунальної власності, які в установленому порядку включені до переліку об`єктів, що підлягають приватизації (в т. ч. ті, що належать на праві повного господарського відання чи оперативного управління юридичним особам, включеним до переліку об`єктів, що підлягають приватизації); передаються в установленому порядку під заставу; належать на праві повного господарського відання чи оперативного управління державним та комунальним підприємствам (організаціям), що ліквідуються, в т. ч. визнаним в установленому порядку банкрутами, додатково до документів, зазначених в пунктах 9 і 10 цього Положення, для оформлення права власності з видачею свідоцтва про право власності заявниками до Головного управління комунальної власності м. Києва надаються: документ, що підтверджує повноваження заявника вирішувати питання, пов`язані з оформленням права власності на об`єкти нерухомості (у відповідних випадках); рішення органу місцевого самоврядування чи наказ Фонду державного майна України про приватизацію (відчуження) об`єкта (у відповідних випадках); наказ органу, уповноваженого управляти відповідним об`єктом, про закріплення об`єкта на праві повного господарського відання (оперативного управління) або інші документи, що підтверджують належність майна юридичній особі; договір купівлі-продажу майна в процесі приватизації (у разі оформлення права власності на об`єкти, в яких розташоване таке майно); договір оренди об`єкта (при наявності); дозвіл органу, уповноваженого управляти майном, на передачу об`єкта під заставу (у відповідних випадках); рішення компетентного органу про ліквідацію юридичної особи (постанова арбітражного суду про визнання банкрутом); рішення органу, що здійснює ліквідацію (процедуру банкрутства) про реалізацію об`єкта нерухомого майна.

З матеріалів справи вбачається, що оспорюваний позивачем наказ було прийнято, а свідоцтво про право власності видано на підставі заяви Печерської районної у місті Києві ради від 31.10.2006, Рішень № 208/1642 та № 220/380, Рішення Печерської районної у місті Києві ради № 15 від 19.10.2006 «Про приватизацію майна, що належить до комунальної власності територіальної громади Печерського району міста Києва», Довідки КП «Липкижитлосервіс» Печерського району, Договору оренди нерухомого майна від 24.04.2006, Технічної документації БТІ (аркуші справи 45 - 57 Том 2).

З огляду на викладене, враховуючи відсутність правових підстав для відмови у видачі свідоцтва, Головним управлінням комунальної власності м. Києва Київської міської державної адміністрації було правомірно прийнято Наказ № 1578-Б від 15.11.2006 та видано Свідоцтво про право власності від 15.11.2006, яким посвідчено, що приміщення № 63 площею 247 кв.м., які розташовані в Будинку, належать територіальній громаді Печерського району міста Києва на праві комунальної власності, відтак позовні вимоги в цій частині також правомірно відхилені судом.

У зв`язку з ліквідацією районних у місті Києві рад, рішенням Київської міської ради від 02.12.2010 № 284/5096 «Про питання комунальної власності територіальної громади м. Києва» Рішення № 208/1642 було визнано таким, що втратило чинність, та все майно територіальних громад районів міста було зараховано до комунальної власності територіальної громади міста Києва, у тому числі й будинок за адресою: вул. Мечникова, буд. 11, м. Київ (пункт 530 таблиці 6 Додатку 6 Рішення № 284/5096), а розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 10.12.2010 № 1112 «Про питання організації управління районами в місті Києві» вказаний будинок було віднесено до сфери управління Печерської районної в місті Києві державної адміністрації та закріплено на праві господарського відання за КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва».

Рішенням Київської міської ради № 100/5487 «Про Програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011 - 2012 роки» затверджено Програму приватизації комунального майна територіальної громади міста Києва на 2011-2012 роки, а також переліки об`єктів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади міста Києва та підлягають приватизації, до якого також було внесено будинок за адресою: вул. Мечникова, буд. 11, м. Київ, а рішенням Київської міської ради від 18.04.2013 №190/9247 внесено зміни до Рішення № 100/5487 та визначено об`єктом групи А, що перебуває у комунальній власності територіальної громади міста Києва, який підлягає приватизації шляхом викупу, нежитлове приміщення загальною площею 16.1 кв.м., що знаходиться за адресою: м. Київ, Печерський район, вул. Мечникова, буд. 11.

Суд звертає увагу, що Будинок був віднесений до комунальної власності територіальної громади міста Києва на підставі Постанови № 311 та Рішення № 26.

У свою чергу, Рішення № 26, яким було передано до комунальної власності майно згідно з переліком (додатки 2 - 15), Рішенням № 208/1642 було визнано таким, що втратило чинність.

При цьому, Рішення № 208/1642 було також визнано таким, що втратило чинність, на підставі Рішення № 284/5096.

Зі змісту рішень Київської міської ради № 284/5096, № 100/5487 та № 190/9247, а також Розпорядження № 1112 не вбачається, що приміщення № 63 та № 64 передавались до комунальної власності, тобто зазначені акти індивідуальної дії не є правочинами щодо розпорядження вказаним майном.

Позивачем не обґрунтовано та не надано суду належних та допустимих доказів, у розумінні статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, на підтвердження невідповідності вказаних рішень Київської міської ради та розпорядження її виконавчого органу вимогам чинного на момент їх прийняття законодавства та/або визначеній законом компетенції органів, які видали ці акти, як і не доведено, які саме права позивача або співвласників Будинку були порушені, у зв`язку з їх прийняттям.

З огляду на викладене, позовні вимоги в частині визнання недійсними та скасування з моменту прийняття пунктів Рішень Київської міської ради №284/5096, №100/5487 та №190/9247, а також Розпорядження № 1112 задоволенню не підлягають.

Доводи позивача щодо ненадання відповідачами доказів того, що спірні приміщення мають статус нежитлових також є безпідставними, оскільки відповідно до презумпції правомірності правочинів, саме на позивачеві лежить тягар доказування тих обставин, на які він посилається як на підставу заявлених позовних вимог, тобто саме позивач при зверненні до суду з цим позовом мав довести, що приміщення №63 та №64 є допоміжними, а оспорювані правочини є неправомірними, і в суду відсутні правові підстави для перекладення обов`язку по доказуванню вказаних обставин на відповідачів.

За загальним правилом державна реєстрація прав проводиться будь-яким державним реєстратором за заявами у сфері державної реєстрації прав (абзац четвертий частини п`ятої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Тобто державна реєстрація прав проводиться державним реєстратором не з власної ініціативи, а на підставі відповідної заяви, поданої зацікавленою особою. Відносини у сфері державної реєстрації речового права виникають між суб`єктом звернення за такою послугою та суб`єктом, уповноваженим здійснювати відповідні реєстраційні дії.

Позовні вимоги в частині визнання протиправними та скасування рішень державного реєстратора Державної реєстраційної служби України Березуцького Євгена Юрійовича з індексним номером 9405108 від 23.12.2013, державного реєстратора Реєстраційної служби Головного територіального управління юстиції у м. Києві Іченської Мар`яни Сергіївни з індексним номером 9896195 від 14.01.2014 та Свідоцтва про право власності з індексним номером 16097548 від 14.01.2014, не підлягають задоволенню як похідні вимоги від основних вимог, наявності правових підстав для задоволення яких судом не встановлено.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів осіб, а загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені статтею 215 цього Кодексу.

Частинами 1 - 5 статті 203 Цивільного кодексу України визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину, згідно з якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Тлумачення статей 16, 203, 215 Цивільного кодексу України свідчить, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним, необхідним є: по-перше, пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; по-друге, наявність підстав для оспорення правочину; по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Така правова позиція є сталою в судовій практиці і викладена, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03.12.2019 у справі № 904/10956/16, від 19.11.2019 у справі № 918/204/18 та від 07.04.2020 у справі № 904/3657/18, постановах Верховного Суду від 02.10.2019 у справі № 910/22198/17 та від 05.05.2020 у справі № 911/1634/19.

Частина перша статті 626 Цивільного кодексу України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Позов у частині визнання недійсними договорів купівлі-продажу приміщень № 63 та № 64 мотивовано тим, що Київською міською радою без згоди всіх співвласників Будинку прийнято рішення про віднесення вказаних приміщень, які, за доводами позивача є допоміжними, до переліку об`єктів комунальної власності, які згодом було відчужено її структурним підрозділом (відповідачем-2) іншим особам.

У свою чергу, позивачем за допомогою належних та допустимих доказів не доведено суду, що приміщення № 63 та № 64 є допоміжними.

З матеріалів справи вбачається, що між Департаментом комунальної власності м. Києва Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - продавець, відповідач-2) та відповідачем-4 (покупець) було укладено Договір № 146, за умовами якого продавець продав, а покупець купив нежитлове приміщення, загальною площею 16.1 кв.м., яке розташоване за адресою: м. Київ, вул. Мечнікова, буд. 11, приміщення 64 (об`єкт приватизації).

Враховуючи похідний характер вимоги позивача про визнання недійсним Договору №146, а також вимоги про визнання протиправним та скасування рішення Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Щербинської Олени Миколаївни з індексним номером 11826431 від 21.03.2014, номер запису про право власності 5068749 від 21.03.2014 про державну реєстрацію права власності на вказане приміщення за відповідачем-4, від вимог позивача про визнання недійсними та скасування пунктів рішень Київської міської ради, наявності правових підстав для задоволення яких судом не встановлено, вимоги позивача про визнання недійсним Договору № 146 та визнання протиправним і скасування рішення приватного нотаріуса також не підлягають задоволенню, оскільки позивачем не доведено неправомірності дій відповідачів 2, 4 та порушення ними норм законодавства в момент укладення Договору № 146, а також неправомірності державної реєстрації права власності на приміщення № 64 за відповідачем-4.

Відповідач є обов`язковим учасником господарського процесу - його стороною. Основною ознакою сторін господарського процесу є їхня особиста і безпосередня заінтересованість; саме сторони є суб`єктами правовідношення, з приводу якого виник спір. Крім того, відповідач є тією особою, на яку вказує позивач як на порушника свого права.

Згідно з частинами 1, 2 статті 48 Господарського процесуального кодексу України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Тлумачення статті 48 Господарського процесуального кодексу України свідчить, що належним відповідачем є особа, яка має відповідати за позовом. Неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі № 523/9076/16-ц, від 20 червня 2018 року в справі № 308/3162/15-ц, від 21 листопада 2018 року в справі №127/93/17-ц, від 12 грудня 2018 року в справі № 372/51/16-ц, від 12 грудня 2018 року в справі № 570/3439/16-ц, від 30 січня 2019 року в справі № 552/6381/17, від 13 березня 2019 року в справі № 757/39920/15-ц, від 27 березня 2019 року в справі № 520/17304/15-ц та від 01 квітня 2020 року в справі № 520/13067/17).

Згідно з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду від 30 липня 2020 року в справі № 670/23/18 та від 27 січня 2021 року в справі № 463/1540/14-ц, у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатися всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них.

Пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Як встановлено судом, оспорювані позивачем Договір № 787 було укладено між Фондом приватизації комунального майна Печерського району м. Києва та ТОВ «Віджі», Договір № 795 було укладено між ТОВ «Віджі» та фізичними особами, а Договір № 680 було укладено між фізичними особами та відповідачем-4.

У свою чергу, за вимогами про визнання вказаних договорів недійсними, у зв`язку з їх невідповідністю приписам законодавства, позивач визначив відповідачем лише ТОВ «М Т В», яке є покупцем за Договором № 680, а інших осіб в якості відповідачів визначено не було, що виключає можливість задоволення позову в частині визнання недійсними вищевказаних договорів купівлі-продажу.

Позовна вимога про визнання протиправним та скасування рішення Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кирилюка Дмитра Володимировича з індексним номером 85826 від 22.01.2013 про державну реєстрацію права власності на нежитлові приміщення з № 1 по № 5 групи приміщень № 63 за відповідачем-4, як похідна вимога від попередніх вимог також не підлягає задоволенню.

Окремо колегія суддів наголошує, щодо необґрунтованості доводів апелянта, що станом на час завершення будівництва житлового багатоквартирного будинку за адресою: м. Київ, вул. Мечникова, 11, всі приміщення, які не були житловими чи нежитловими, в тому числі спірні приміщення, автоматично перейшли у правовий статус спільного сумісного майна співвласників багатоквартирного будинку, оскільки будинок було збудовано ще у 1961 році, цей будинок не був кооперативним, а був збудований Будівельним управлінням 15 Київ-міськ-буд-4, а тому чинне на той момент законодавство, зокрема Цивільний кодекс УРСР 1922 року, такого не передбачало.

Щодо заяв відповідачів 1, 2, 4 про застосування до вимог позивача наслідків спливу строку позовної давності та заяви позивача про визнання поважними причин пропуску строку позовної давності, то колегія суддів зазначає, що строк позовної давності може бути застосовано тільки за наявності порушеного права, а оскільки позивачем не доведено наявності порушеного права та підстав для задоволення позовних вимог то у суду відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строку позовної давності.

Підсумовуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Апеляційний господарський суд, перевіривши матеріали справи та дослідивши доводи учасників справи, дійшов висновку, що судом першої інстанції за результатами розгляду справи було прийнято законне та вмотивоване рішення на підставі належних та допустимих доказів, а скаржником в апеляційній скарзі вищенаведені висновки суду першої інстанції не спростовано.

Таким чином, апеляційний господарський суд не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення Господарського суду міста Києва від 08.12.2021 у справі №910/4245/21.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 Господарського процесуального кодексу України).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (ст. 76 Господарського процесуального кодексу України).

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (ч. 8 ст. 80 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції.

Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Суд апеляційної інстанції зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 р. N 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 р. N3477-IV (3477-15) «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Колегія суддів зазначає про те, що при апеляційному перегляді не встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права щодо винесення судом першої інстанції рішення, а доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду, наведені в оскаржуваному рішенні.

За таких обставин, висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки відповідають дійсним обставинам справи і підтверджуються достовірними доказами, а тому рішення Господарського суду міста Києва від 08.12.2021 у справі №910/4245/21 відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи і підстав для його скасування не вбачається.

З огляду на викладене, судова колегія приходить до висновку про те, що апеляційна скарга Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «М11» на рішення Господарського суду міста Києва від 08.12.2021 у справі №910/4245/21 є необґрунтованою та такою, що задоволенню не підлягає.

Судові витрати за розгляд апеляційної скарги у зв`язку з відмовою в її задоволенні на підставі ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на апелянта.

Керуючись ст.ст. 129, 231, 269, 270, 275, 276, 281 - 284 ГПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "М11" - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 08.12.2021 у справі №910/4245/21 - залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.

4. Матеріали справи № 910/4245/21 повернути до господарського суду першої інстанції.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ГПК України.

Повний текст постанови складено та підписано 12.12.2022

Головуючий суддя Є.Ю. Шаптала

Судді М.Л. Яковлєв

К.В. Тарасенко