Рішення

від 06.12.2022 по справі 920/1301/21

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

06.12.2022м. СумиСправа № 920/1301/21

Господарський суд Сумської області у складі судді Джепи Ю.А. за участі секретаря судового засідання Саленко Н.М. розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Господарського суду Сумської області матеріали справи № 920/1301/21 в порядку загального позовного провадження

за позовом: Сумської міської ради (майдан Незалежності, 2, м. Суми, 40030, ідентифікаційний код 23823253)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Моноліт Альянс» (просп. Курський, 26, м. Суми, 40020, ідентифікаційний код 43607183)

про стягнення 715 136,51 грн

за участю представників учасників справи:

позивача - Парфенеко М.С.

відповідача - Петрищев О.О.

УСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовною заявою, в якій просить суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість в сумі 715 136,51 грн за використання земельної ділянки площею 3,1719 га кадастровий номер 5910136600:03:005:0009 за адресою: АДРЕСА_1 без оформлення договору оренди за період з 25.06.2020 по 31.08.2021; а також судові витрати покласти на відповідача.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на те, що відповідачем використовується земельна ділянка кадастровий номер 5910136600:03:005:0009, площею 3,1719 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на якій розміщено нерухоме майно відповідача, що належить йому на праві власності, без достатньої правової підстави, а тому відповідно до положень статей 1212 1214 Цивільного кодексу України, відповідач повинен відшкодувати позивачеві всі доходи, які останній міг би одержати від цього майна.

У позовній заяві позивачем наведено, що попередні (орієнтовний) розрахунок судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи складається з суми судового збору та становить 10 727,05 грн.

Стислий виклад позицій сторін по справі. Заяви, які подавались сторонами. Процесуальні дії, які вчинялись судом.

Ухвалою від 06.12.2021 у справі № 920/1301/21 судом постановлено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі № 920/1301/21 за правилами загального позовного провадження; призначити підготовче засідання на 03.02.2022, 11:00 з повідомленням учасників справи про дату, час і місце судового засідання.

У підготовчому засіданні 03.02.2022 судом постановлено протокольну ухвалу, яку відповідно до приписів частини п`ятої статті 233 ГПК України занесено до протоколу судового засідання, та відповідно до якої постановлено продовжити строк проведення підготовчого провадження на тридцять днів до 09 березня 2022 року.

Ухвалою від 03.02.2022 у справі № 920/1301/21 судом постановлено відкласти підготовче засідання на 03.03.2022, 11:30; зобов`язати позивача - Сумську міську раду (майдан Незалежності, 2, м. Суми, 40030, ідентифікаційний код 23823253) надіслати копію позовної заяви разом із доданими до неї документами на встановлену судом згідно ЄДР адресу відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Моноліт Альянс» (просп. Курський, 26, м. Суми, 40020, ідентифікаційний код 43607183), докази надсилання надати суду.

04.02.2022 представником позивача подано до суду клопотання від 04.02.2022 № 63/22юр (вх. № 885 від 04.02.2022) про долучення до матеріалів справи доказів направлення позовної заяви разом із доданими до неї документами на адресу відповідача.

Водночас, підготовче засідання, призначене на 03.03.2022, 12:30, не відбулось у зв?язку із введенням в Україні воєнного стану з 24.02.2022 та проведенням бойових дій на території Сумської області.

22.03.2022 розпорядженням голови Верховного Суду № 12/0/9-22 змінено територіальну підсудність судових справ Господарського суду Сумської області. Розпорядженням голови Верховного Суду від 22.04.2022 № 25/0/9-22 відновлено територіальну підсудність судових справ Господарського суду Сумської області.

Ухвалою від 10.05.2022 у справі № 920/1301/21 судом постановлено призначити підготовче засідання на 09.06.2022, 12:30.

У підготовчому засіданні 09.06.2022 судом постановлено протокольну ухвалу, яку відповідно до приписів частини п`ятої статті 233 ГПК України занесено до протоколу судового засідання, та відповідно до якої постановлено задовольнити клопотання представника позивача від 04.02.2022 № 63/22юр (вх. № 885 від 04.02.2022) про долучення до матеріалів справи доказів направлення позовної заяви разом із доданими до неї документами на адресу відповідача та долучити до матеріалів цієї справи подані представником позивача докази.

Частиною третьою статті 185 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що за результатами підготовчого провадження суд ухвалює рішення суду у випадку визнання позову відповідачем.

Враховуючи, що судом було вчинено всі дії в межах підготовчого провадження з метою забезпечення правильного, своєчасного і безперешкодного розгляду справи по суті, з огляду на відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання, судом у підготовчому засіданні 09.06.2022 постановлено ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначено справу до судового розгляду по суті в судове засідання на 26.07.2022, 11:30.

Ухвалою від 26.07.2022 у справі № 920/1301/21 судом постановлено відкласти розгляд справи по суті в судове засідання на 25.08.2022, 12:45.

Водночас судове засідання по суті, призначене на 25.08.2022, 12:45, не відбулось у зв?язку із відпусткою судді Джепи Ю.А. з 23.08.2022 до 26.08.2022, що унеможливлювало розгляд справи, однак не було підставою для проведення повторного автоматизованого розподілу справи.

Ураховуючи положення частини тринадцятої статті 32 ГПК України, суд ухвалою від 06.09.2022 призначив судове засідання по суті у цій справі на 06.10.2022, 12:30.

Ухвалою від 06.10.2022 у справі № 920/1301/21 судом постановлено відкласти розгляд справи по суті на 25.10.2022, 12:30.

Представник відповідача подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи від 25.10.2022 б/н (вх. № 5073 від 25.10.2022), де останній просить суд відкласти розгляд справи по суті на іншу дату для надання можливості представнику відповідача ознайомитися з матеріалами цієї справи.

Ухвалою від 25.10.2022 у справі № 920/1301/21 судом постановлено задовольнити клопотання представника відповідача про відкладення розгляду справи від 25.10.2022 б/н (вх. № 5073 від 25.10.2022) та відкласти розгляд справи по суті в судове засідання на 06.12.2022, 12:00.

01.12.2022 представником відповідача подано до суду відзив від 31.11.2022 б/н (вх. № 5776), де останній проти позову заперечує та просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на те, що сума розрахованої заборгованості не підтверджена положеннями чинного законодавства та є припущенням. При розрахунку завданих збитків відповідачем позивачем не враховано фактичних обставин користування земельною ділянкою. Приміщення належні позивачу розташовані на земельній ділянці частково. Загальна площа земельної ділянки 3,1719 га, з них: 10242,8 кв.м. зайнято приміщеннями відповідача, різниця 21476,2 кв.м. фактично ним не використовувалась. Посилаючись на пункт 3 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 за № 284, представник відповідача зазначає, що орендна плата не відноситься до видів збитків, які підлягають відшкодуванню. Збитки пов`язані з несплатою орендної плати за землю можуть розраховуватися тільки в рамках та на умовах договору оренди землі, який між сторонами не укладався.

Представник позивача у судовому засіданні по суті 06.12.2022 зазначив, що підтримує заявлені ним позовні вимоги та наполягає на їх задоволенні судом в повному обсязі.

Представник відповідача в судовому засіданні по суті зазначив, що проти позовних вимог заперечує з підстав наведених у відзиві та просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

У судовому засіданні по суті 06.12.2022 судом постановлено протокольну ухвалу, яку у відповідності до частини п`ятої статті 233 ГПК України занесено до протоколу судового засідання та відповідно до якої судом долучено до матеріалів цієї справи поданий представником відповідача відзив.

Згідно зі статті 194 Господарського процесуального кодексу України завданням розгляду справи по суті є розгляд та вирішення спору на підставі зібраних у підготовчому провадженні матеріалів, а також розподіл судових витрат.

Статтею 114 ГПК України визначено, що суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

За змістом статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки до судового засідання та подання витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України, статтями 13, 14, 74 ГПК України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами.

Судовий процес на виконання вимог статті 222 ГПК України фіксувався за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Відповідно до статті 233 ГПК України рішення у цій справі прийнято в нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих учасниками справи.

У судовому засіданні 06.12.2022 на підставі статті 240 ГПК України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Фактичні обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Моноліт Альянс» (просп. Курський, 36, м. Суми, 40020, ідентифікаційний код 43607183) з 25.06.2020 є власником комплексу нежитлових приміщень загальною площею 10242,8 кв.м., розташованих за адресою: просп. Курський, 36, м. Суми, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 25.08.2021 № 271765671.

Зазначений комплекс нежитлових приміщень загальною площею 10242,8 кв.м., розташованих за адресою: просп. Курський, 36, м. Суми, складається з наступного: перегрузочний відділ № 1 під літ. «»А-1, загальною площею 247,4 кв.м.; склад/кол. столярка/№2 під літ. «А2-1» загальною площею 503,8 кв.м.; ГРП під літ. «А3» загальною площею 42,7 кв.м.; сушильний відділ під літ. «А4-1» загальною площею 2128,3 кв.м.; ділянка формовки з битовими приміщеннями та майстернею під літ. «А5-1» загальною площею 695,2 кв.м.; галерея під літ. «А6-1» загальною площею 131,6 кв.м.; приймальний відділ під літ. «А7-1» загальною площею 196,2 кв.м.; гараж під літ. «А8-1» загальною площею 103,6 кв.м.; адміністративне приміщення під літ. «А9» загальною площею 10,7 кв.м.; дільниця садки під літ. «А10» загальною площею 1495,2 кв.м.; дільниця обжига з АБК цеха під літ. «А11» загальною площею 4637,9 кв.м.; трансформаторна під літ. «Б» загальною площею 50,2 кв.м.; огорожа № 1-3; убиральня під літ. «В»; убиральня під літ. «Д»; сарай під літ. «Г»; бесідка під літ. «Е».

Зазначене майно відповідача розташовується на земельній ділянці площею 3,1719 га комунальної форми власності, кадастровий номер 5910136600:03:005:0009, за адресою: м. Суми, просп. Курський, буд. 36, що підтверджується витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-0007934332021.

Відповідно до пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності» з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:

а) земельні ділянки:

на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади;

які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;

б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах «а» і «б» пункту 4 цього розділу.

Отже зазначена земельна ділянка є комунальною власністю.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Статтею 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) визначено, що плата за землю - це обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Земельний податок - обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

Судом встановлено, що відповідач не є ані власником, ані постійним землекористувачем спірної земельної ділянки, а тому, не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, при цьому, єдина можлива форма здійснення плати за землю для нього, як землекористувача, є орендна плата.

Матеріалами справи підтверджується, що відповідач володіє лише нежитловими будівлями, які знаходяться на спірній земельній ділянці.

Відповідно до пункту 1.4 Положення про Департамент забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради, департамент здійснює управління майном комунальної власності територіальної громади міста Суми та забезпечує реалізацію державної політики у сфері регулювання земельних відносин у межах, визначених Сумською міською радою та цим положенням, і є її уповноваженим органом з питань управління майном комунальної власності та земельними ресурсами.

На виконання повноважень Департаментом забезпечення ресурсних платежів Сумської міської ради 27.08.2021 як уповноваженим органом позивача на адресу відповідача надіслано листа щодо усунення порушень земельного законодавства, в якому наполягав на укладенні з Сумською міською радою договору оренди спірної земельної ділянки з метою усунення порушень вимог земельного законодавства.

Водночас, відповідно до листа від 07.09.2021 № 11913/5/18-28-04-05-13 Головного управління ДФС у Сумській, відповідач не обліковується як платник орендної плати/земельного податку..

У подальшому листом від 14.09.2021 відповідача проінформовано про те, що оскільки він використовує спірну земельну ділянку без оформленого права на неї та не сплачує плату за землю, розмір втрат міського бюджету Сумської міської ОТГ склав 715 136,51 грн.

Розрахунок розміру безпідставно збережені коштів здійснений позивачем з урахуванням площі спірної земельної ділянки, сформованої як об`єкт цивільних прав, на підставі нормативно грошової оцінки, зазначеної у витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, з урахуванням коефіцієнту індексації, визначеного вповноваженим органом, а також із застосуванням ставки орендної плати, встановленої рішенням Сумської міської ради.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що відповідач, як фактичний користувач земельної ділянки не звільняється від необхідності оформлення права на земельну ділянку відповідно до вимог законодавства. Із часу виникнення права власності на нерухоме майно, у відповідача виник і обов`язок укласти та зареєструвати відповідний договір щодо користування земельною ділянкою, зазначеного обов`язку відповідач не виконав, а тому без законних підстав зберігав у себе майно - кошти за оренду землі.

Відповідач проти позову заперечує, вважає позов необґрунтованим та безпідставним.

Оцінка суду, висновки суду та законодавство, що підлягає застосуванню.

Відносини, пов`язані з орендою земельних ділянок, розташованих на території України, регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України «Про оренду землі», іншими нормативно-правовими актами, а також договором оренди землі.

Частинами першою, другою статті 120 Земельного кодексу України передбачено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Статтею 125 Земельного кодексу України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Згідно статті 126 цього ж Кодексу право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Пунктом є) частини першої статті 141 Земельного кодексу України передбачено, що підставами припинення права користування земельною ділянкою є: набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці.

Відповідно частини третьої статті 7 Закону України «Про оренду землі» до особи, якій перейшло право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій земельній ділянці, також переходить право оренди на цю земельну ділянку. Договором, який передбачає набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, припиняється договір оренди земельної ділянки в частині оренди попереднім орендарем земельної ділянки, на якій розташований такий житловий будинок, будівля або споруда.

Абзацом 7 частини першої статті 31 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що договір оренди землі припиняється в разі набуття права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, що розташовані на орендованій іншою особою земельній ділянці.

Згідно статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Отже, виходячи із вищенаведених норм законодавства, у разі переходу права власності на об`єкт нерухомого майна право користування земельною ділянкою припиняється і до набувача цього майна, розташованого на земельній ділянці, переходять ті права на відповідну земельну ділянку, які належали відчужувачу - права власності або права користування.

Крім того, як свідчать матеріали справи відповідач на протязі тривалого часу продовжує використовувати вищезазначену земельну ділянку комунальної власності без достатніх правових підстав.

Плата за землю - це місцевий податок в складі податку на нерухоме майно, вона є обов`язковою до запровадження сільськими, селищними, міськими радами та радами об`єднаних територіальних громад і в повному обсязі зараховується до відповідних місцевих бюджетів.

Податковий кодекс України регулює справляння плати за землю лише у двох її формах - земельний податок та орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Власники земельних ділянок, власники земельних часток (паїв) та постійні землекористувачі є платниками земельного податку, а орендарі земель державної та комунальної власності - орендної плати за такі земельні ділянки.

Згідно частини першої статті 206 Земельного кодексу України, статті 270 Податкового кодексу України використання землі в Україні є платним. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати.

Оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Орендодавцями земельних ділянок є їх власники (громадяни і юридичні особи або уповноважені ними особи), а також відповідні органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади в межах своїх повноважень (стаття 4 Закону України «Про оренду землі»).

Якщо орендодавцем земельної ділянки є юридична чи фізична особа - її власник, то він є платником земельного податку до бюджету. У такому випадку орендар сплачує орендну плату, встановлену договором оренди землі, на рахунок власника.

Коли орендодавцем земельної ділянки виступає відповідний орган виконавчої влади чи орган місцевого самоврядування, то орендар самостійно сплачує орендну плату за землю до бюджету і граничний розмір такої плати (як нижня так і верхня межа) регламентується пунктом 288.5 статті 288 Податкового кодексу України.

Отже, орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної власності згідно з нормами ПК України є однією із форм плати за землю в складі податку на майно, що належить до переліку місцевих податків, і справляється відповідно до статті 288 цього Кодексу.

Платником орендної плати є орендар земельної ділянки, а об`єктом оподаткування - земельна ділянка, надана в оренду.

Відповідно до Податкового кодексу України плата за землю - це обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Земельний податок - це обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів (пп. 14.1.72 п. 14.1 ст. 14 ПК України).

Орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності - це обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (пп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 ПК України).

Плату за землю сплачують власники землі та землекористувачі з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою (п. 287.1 ст. 287 ПК України).

При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (п. 287.6 ст. 287 ПК України).

Власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно (п. 287.8 п. 287 ПК України).

З урахуванням зазначеного, платниками земельного податку є суб`єкти господарювання - власники земельних ділянок та постійні землекористувачі, які відповідно до чинного законодавства набули права власності та/або постійного користування земельною ділянкою.

При набутті права власності на будівлю, споруду (її частину) земельний податок за площі під таким майном, сплачує власник нерухомості з дати державної реєстрації права власності на земельну ділянку.

За земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний житловий будинок, частина якого перебуває у власності суб`єкта господарювання, земельний податок сплачує особа, яка набула право власності або користування такою земельною ділянкою.

Платниками орендної плати за землі державної та комунальної власності є суб`єкти господарювання, що уклали з відповідним органом місцевого самоврядування (сільською, селищною, міською радою) або органом виконавчої влади договір оренди земельної ділянки.

Щодо орендної плати, то відповідно до п. 288.5 ст. 288 ПК України її розмір встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу, зокрема, не може бути меншою розміру земельного податку, встановленого для відповідної категорії земельних ділянок на відповідній території;

Статтею 290 Податкового кодексу України визначено, що плата за землю зараховується до відповідних місцевих бюджетів у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України для плати за землю.

Податкове зобов`язання зі сплати відповідачем земельного податку або орендної плати не було визначено у відповідності до вищезазначених норм в силу відсутності укладеного та зареєстрованого з органом місцевого самоврядування договору оренди землі.

Згідно статей 1, 2 Земельного кодексу України, статей 13,14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави та є об`єктом права власності українського народу, від імені якого це право здійснюють органи влади і органи місцевого самоврядування, а земельні відносини це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Пунктом «б» частини першої статті 80 Земельного кодексу України визначено, що суб`єктами права власності на землю є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування на землі комунальної власності.

Згідно зі статтею 122 Земельного кодексу України сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Відповідно до пункту 289.1 статті 289 Податкового кодексу України та частини першої статті 13 Закону України «Про оцінку земель» для визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності обов`язково проводиться та використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок, яка являє собою капіталізований рентний дохід (дохід, який можна отримати із землі як фактора виробництва залежно від якості та місця розташування земельної ділянки), визначений за встановленими і затвердженими нормативами (статті 1 Закону України «Про оцінку земель»).

Тобто нормативна грошова оцінка земель є основою для визначення розміру орендної плати для земель державної і комунальної власності.

Аналогічну правову позицію викладено, зокрема, в постановах Верховного Суду від 10.09.2018 у справі № 920/739/17, від 06.08.2019 у справі № 922/3560/18, від 08.10.2019 у справі № 904/4737/18 та від 28.09.2020 у справі № 922/4073/19.

До позовної заяви доданий витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 27.08.2021 № 574/332-21, виданий Управлінням у м. Сумах та Сумському районі Головного управління Держгеокадастру у Сумській області, згідно з яким нормативна грошова оцінка земельної ділянки, кадастровий номер 5910136600:03:005:0009, станом на 27.08.2021 становить 20 118 410,80 грн.

Чинне земельне законодавство, в тому числі стаття 20 Закону України «Про оцінку земель», не містить обґрунтування обов`язковості надання витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки за кожен календарний рік упродовж спірного періоду, а лише зазначає про необхідність фіксування нормативної грошової оцінки окремої земельної ділянки у відповідному витязі; витяги про нормативну грошову оцінку земельної ділянки формуються за допомогою програмного забезпечення Державного земельного кадастру на підставі актуальних відомостей про земельні ділянки, внесених до Державного земельного кадастру, а формування витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки здійснюється автоматично в режимі «реального часу», тобто на час звернення заявників, у зв`язку з чим програмним забезпеченням і чинним законодавством не передбачено формування вказаних витягів на певну дату, яка вже минула.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 29.05.2020 у справі № 922/2843/19.

Отже, доданий до позовної заяви витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки від 27.08.2021 № 574/332-21 є належним та допустимим доказом розміру нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що є однаковою за весь період стягнення з 25.0601.2020 по 31.08.2021, що враховано у розрахунку розміру безпідставно збережених коштів за користування відповідачем земельною ділянкою комунальної власності.

У постанові Верховного Суду України від 14.09.2016 у справі № 6-2588цс15 наведено правовий висновок про те, що користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів позбавляє орендодавця права одержати дохід вигляді орендної плати за землю, який він міг би отримувати, якби його право не було порушено.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, та постанові Верховного Суду від 28.02.2020 у справі № 913/169/18 зазначено, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладення договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника тієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.

Відповідачем як фактичний користувач земельної ділянки комунальної власності кадастровий номер 5910136600:03:005:0009, площею 3,1719, адреса: АДРЕСА_1 , без укладення договору оренди за період з 25.06.2020 по 31.08.2021 зберіг (заощадив) за рахунок позивача (власника земельної ділянки) у себе кошти в розмірі 715 136,51 грн, які мав заплатити за користування нею.

Згідно з частиною першою статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до частини другої статті 1212 ЦК України набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави майно відшкодовується незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Відповідно до статті 1214 ЦК України відповідач міг дізнатися про володіння майном без достатньої правової підстави, з моменту набуття права власності на об`єкти нерухомості, що розташовані на земельній ділянці за вищевказаною адресою.

З аналізу змісту норм статей 1212-1214 ЦК України, випливає, що зобов`язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (кондикційне зобов`язання) виникає за одночасної наявності трьох умов: 1) відбувається набуття чи збереження майна; 2) правові підстави для набуття чи збереження майна відсутні; 3) набуття чи збереження здійснюється за рахунок іншої особи.

У даному разі наявні усі три вказані ознаки.

Відповідач дійсно зберіг (заощадили) у себе майно (кошти), у вигляді орендної плати, що мала бути сплачена за володіння і користування земельною ділянкою комунальної власності площею 3,1719 га, кадастровий номер 5910136600:03:005:0009, за адресою: АДРЕСА_1 .

Слід зауважити, що збереження (заощадження) цього майна почалося безвідносно до волі сторін в результаті правомірних дій відповідача з моменту набуття відповідачем права власності на нерухоме майно за адресою: АДРЕСА_2 .

Вказане є проявом правової природи нерухомого майна. Набуте право власності відповідачем на нежитлову будівлю будучи згідно статті 181 ЦК України нерухомим майном (об`єктом, розташованим на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення) є органічно і нерозривно пов`язаним з цією земельною ділянкою. Тому набуття відповідачем права власності на будівлю автоматично призвело до фактичного набуття ним і майнових прав володіння і користування земельною ділянкою, на якій розташована ця будівля.

Відсутність укладеного договору оренди земельної ділянки має фактичним наслідком набуття відповідачем володіння і користування чужою земельною ділянкою без відповідної грошової компенсації. В результаті відбулося збереження (заощадження) відповідачем належних до сплати за таке володіння і користування коштів у вигляді орендної плати.

Правові підстави для набуття чи збереження майна відсутні. Передача прав володіння і користування земельною ділянкою згідно статті 206 ЗК України, пп. 14.1.147 п. 14.1 ст. 14 ПК України здійснюється за плату, що має вноситися на користь позивача на підставі договору оренди земельної ділянки. Правові підстави для одержання відповідачем прав володіння і користування земельною ділянкою безоплатно в даному випадку відсутні. Так само відсутні правові підстави для не нарахування, несплати орендної плати за землю тощо.

Відповідач зберіг майно саме за рахунок позивача. У відповідності до положень пункту «а» частини другої статті 83 ЗК України земельна ділянка площею 3,1719 га, кадастровий номер 5910136600:03:005:0009, за адресою: АДРЕСА_1 , належить позивачу на праві комунальної власності.

Згідно статті 206 ЗК України, пп. 14.1.147 п. 14.1. статті 14 ПК України власником майна фактично збереженого відповідачем (коштів у вигляді орендної плати за користування земельною ділянкою) також є територіальна громада в особі позивача. Таким чином, збереження (заощадження) відповідачем коштів у вигляді орендної плати за користування земельною ділянкою призвело до збільшення (накопичення) цих коштів у відповідача за рахунок їх неодержання позивачем.

Кваліфікація спірних правовідносин як зобов`язань у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави означає необхідність застосування норм передбачених статтями 1212-1214 ЦК України правових наслідків дій/бездіяльності відповідача у в вигляді збереження (заощадження) у себе відповідних сум орендної плати.

За допомогою цих норм навіть за відсутності ознак делікту, тобто при умові правомірної поведінки відповідача у спірних правовідносинах, досягається відновлення справедливої рівноваги між правами та охоронюваними законом інтересами сторін спору, що випливають з принципу платності користування землею.

Так, пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини «Федоренко проти України» від 03.06.2006 визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У даних правовідносинах неотриманні позивачем Сумською міською радою кошти від оренди землі підпадають під визначення Європейським судом з прав людини «виправданого очікування» щодо отримання можливості ефективного використання права комунальної власності територіальної громади.

Як вже зазначалось вище, норми статті 1212-1214 ЦК України регламентують кондикційне зобов`язання, яке виникає з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави.

Тобто до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.

Такий висновок суду повністю узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у вказаній постанові зазначила, що фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України (п. 82 постанови).

Вищенаведені висновки викладені також у правових позиціях Великої Палати Верховного Суду в аналогічній справі.

Верховний Суд при розгляді справи № 922/391/18 у постанові від 11.02.2019 сформував правову позицію, відповідно до якої стягнення з власника об`єкта нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування без належних на те правових підстав, земельною ділянкою, на якій ці об`єкти розміщені повинне здійснюватися на підставі статей 1212, 1214 ЦК України.

Отже відповідач (набувач), не сплачуючи орендну плату за користування земельною ділянкою за відсутності укладеного договору, збільшено вартість власного майна, а позивачем (потерпілим) втрачено належне їй майно (кошти від орендної плати), тобто, має місце факт безпідставного збереження саме орендної плати відповідачем за рахунок позивача.

Беручи до уваги, що до теперішнього часу відповідач користується вказаною земельною ділянкою без достатньої правової підстави, відповідно до положень статей 1212-1214 Цивільного кодексу України та правової позиції Верховного Суду відповідач зобов`язаний повернути позивачеві кошти, які збережено відповідачем у вигляді несплаченої орендної плати.

Незалежно від наявності вини в поведінці відповідача, сам факт несплати відповідачем за користування земельною ділянкою, свідчить про втрату позивачем майна, яке у спірних правовідносинах підпадає під визначення Європейського суду з прав людини «виправдане очікування» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Відновлення порушених прав позивача за таких обставин і в такий спосіб не створює для відповідача жодних необґрунтованих, додаткових або негативних наслідків, оскільки предметом позову є стягнення грошових коштів, які останній мав би сплатити за звичайних умов як і фактичний добросовісний землекористувач.

Крім вищевказаної правової позиції Великої Палати Верховного Суду до аналогічних правових висновків в тотожних правовідносинах дійшов Верховний Суд України у постановах від 12.04.2017 у справах № 922/207/15 та № 922/5468/14, а також Вищий господарський суд України у постановах від 21.07.2016 у справі № 922/208/15, від 12.01.2017 у справі № 922/51/15, від 04.11.2017 у справі № 922/210/15.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є обґрунтованими, підтвердженими матеріалами справи, належними, достовірними та допустимими доказами, а тому підлягають задоволенню з урахуванням вищевикладеного.

Частиною третьою статті 2 ГПК України визначено, що основними засадами (принципами) господарського судочинства, зокрема є: верховенство права; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін; диспозитивність; пропорційність; обов`язковість судового рішення; розумність строків розгляду справи судом; відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Відповідно до частини першої, третьої статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частин першої, третьої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною першою статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до статті 78 ГПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (стаття 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 ГПК України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини п`ятої статті 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами у справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Стосовно інших доводів сторін, які детально не зазначені в рішенні, то вони не підлягають врахуванню, оскільки суперечать встановленим судом фактичним обставинам справи та не стосуються предмета доказування по даній справі.

Розподіл судових витрат між сторонам.

Статтею 123 ГПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до статті 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Тому відповідно до вимог статті 129 ГПК України судовий збір в сумі 10 727,05 грн покладаються на відповідача.

На підставі викладеного, керуючись статтями 123, 129, 185, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1.Задовольнити позов.

2.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Моноліт Альянс» (просп. Курський, 26, м. Суми, 40020, ідентифікаційний код 43607183) на користь Сумської міської ради (майдан Незалежності, 2, м. Суми, 40030, ідентифікаційний код 23823253) 715 136,51 грн (сімсот п`ятнадцять тисяч сто тридцять шість гривень п`ятдесят одна копійка) за використання земельної ділянки площею 3,1719 га, кадастровий номер 5910136600:03:005:0009, за адресою: м. Суми, просп. Курський, буд. 36, без оформлення договору оренди за період з 25.06.2020 по 31.08.2021, а також 10 727,05 грн (десять тисяч сімсот двадцять сім гривень п`ять копійок) відшкодування витрат зі сплати судового збору.

3.Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Згідно із частинами першою, другою статті 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до частини першої статті 256 та статті 257 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.

Суд звертає увагу учасників справи, що відповідно до частини сьомої статті 6 ГПК України особам, які зареєстрували офіційні електронні адреси в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі, суд вручає будь-які документи у справах, в яких такі особи беруть участь, виключно в електронній формі шляхом їх направлення на офіційні електронні адреси таких осіб, що не позбавляє їх права отримати копію судового рішення у паперовій формі за окремою заявою.

Повний текст рішення складено та підписано суддею 13 грудня 2022 року.

СуддяЮ.А. Джепа