Рішення

від 08.12.2022 по справі 755/9044/19

ДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 755/9044/19

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"08" грудня 2022 р. Дніпровський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді - Гаврилової О.В.

за участю секретарів - Зілінської М.В., Передрій І.В.,

учасники справи:

представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Костишена В.Л.;

представник відповідача Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації - Яценюк Л.П.;

представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Русин О.Ю.;

інші учасники справи - не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради, Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Онопченко Оксани Володимирівни, третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та скасування реєстраційних записів,-

В С Т А Н О В И В:

Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Беніцька В.І. звернулась до Дніпровського районного суду міста Києва з позовом до Київської міської ради, Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Онопченко Оксани Володимирівни, третя особа - ОСОБА_4 , в якому просить суд:

-визнати недійсним Свідоцтво про право власності на житло, а саме: на квартиру

АДРЕСА_1 від 25 січня 2006 року, видане Дніпровською районною в місті Києві радою громадянину ОСОБА_4 ;

-визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , від 13 травня 2016 року, укладений між ОСОБА_4 та

ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Онопченко О.В., зареєстрований у реєстрі за № 1238;

-визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , від 02 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та

ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Онопченко О.В., зареєстрований у реєстрі за № 1434;

-скасувати реєстраційний запис №14786556 від 02 червня 2016 року про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 , внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Онопченко О.В.;

-скасувати реєстраційний запис про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_3 , внесений до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно;

-скасувати реєстраційний запис про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за ОСОБА_5 .

Вимоги позову обґрунтовані тим, що позивачем у порядку приватизації отримано Свідоцтво серії НОМЕР_1 від 07 квітня 2016 року про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Після отримання цього Свідоцтва, а саме 01 червня 2016 року, до вказаної квартири прийшли невідомі позивачу особи та заявили, що вони є власниками цієї квартири тому вимагають її звільнити, у зв`язку з чим позивач звернулась до Печерського управління ГУ НП у м. Києві, і за цим фактом було відкрито кримінальне провадження. Наразі кримінальна справа за обвинуваченням у шахрайстві

ОСОБА_6 розглядається в Печерському районному суді міста Києва. Зокрема, було підроблено Свідоцтво про право власності на житло, а саме: на квартиру

АДРЕСА_1 від 25 січня 2006 року, нібито видане Дніпровською районною в місті Києві державною адміністрацією ОСОБА_5 , з яким позивач перебувала у зареєстрованому шлюбі, проте той не приймав участь у приватизації квартири. 13 травня

2016 року з використанням підроблених документів, зокрема, свідоцтва про право власності на квартиру та підробленого паспорту ОСОБА_5 був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 між ОСОБА_5 та

ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Онопченко О.В. 02 червня 2016 року був укладений ще один договір купівлі-продажу між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Онопченко О.В. Таким чином, на підставі підробленого Свідоцтва про право власності на житло від 25 січня 2006 року, виданого на ім`я ОСОБА_5 , 13 травня

2016 року було укладено договір купівлі-продажу між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , однак ОСОБА_4 не підписував ані заяву на приватизацію квартири, ані договору купівлі-продажу квартири від 13 травня 2016 року. Вказані обставини були встановлені в ході досудового розслідування у кримінальному провадженні на підставі відповідних висновків експертів КНДІСЕ та показів осіб, допитаних в ході слідства. У зв`язку з тим, що до державного реєстру речових прав на нерухоме майно були внесені відомості за підробленими документами, за позивачем не зареєстровано право власності на квартиру, яке виникло на підставі Свідоцтва про право власності серії НОМЕР_1 від 07 квітня 2016 року. Задля захисту права власності позивача, остання вимушена звернутися з даним позовом до суду.

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 11 червня 2019 року відкрито провадження у даній справі в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін (т.1 а.с. 96-99).

09 липня 2019 року представником відповідача ОСОБА_2 - адвокатом Світним Г.Г. подано відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача просить відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі. У відзиві зазначено, що рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 14 червня 2017 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 13 травня

2016 року та витребування майна з чужого незаконного володіння. У відзиві наводиться, з чого виходив суд при постановленні рішення та зазначається, що рішенням суду в задоволенні вимог щодо визнання недійсним договору №1238 відмовлено, а відтак правових підстав для визнання недійсним договору №1434 немає. Також у відзиві зазначено, що позивач у 2018 році скористалась зверненням до суду з метою оскарження свідоцтва про право власності на житло, про що нею було подано відповідний позов, в якому позивач також повторно просила витребувати у ОСОБА_2 спірний об`єкт нерухомості. Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2019 року в задоволенні позову відмовлено. При цьому у відзиві наведені встановлені судом фактичні обставини та обґрунтування рішення суду, зокрема що позивачем не доведено права на приватизацію спірного об`єкта нерухомості, позивач не є власником майна, звернулась до неналежного відповідача. Також зазначено, що свідоцтво про право власності на об`єкт нерухомого майна не правочином, а є актом органу місцевого самоврядування на підставі розпорядження (рішення), яке посвідчує право особи здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, тому, на думку представника відповідача, звернення до суду з позовом про визнання недійсним свідоцтва, не передбачено чинним законодавством. Стосовно проведеної експертизи відтиску печатки, нанесеної на оскаржуване свідоцтво, зазначено, що видача свідоцтва відбулась у 2006 році, а у висновку експертизи не зазначено, що експериментальний зразок є печаткою 2006 року, що викликає сумніви в достовірності висновків експертизи. Також у відзиві наведені положення законодавства щодо виникнення права власності з дня державної реєстрації такого права. Крім того, спірне майно набуте ОСОБА_5 за оспорюваним свідоцтвом в порядку приватизації до реєстрації шлюбу. Таким чином відчуживши приватизовану квартиру, ОСОБА_4 розпорядився належним йому на праві власності майном. З наведених підстав представник відповідача зазначає, що позивач не є власником та співвласником спірного об`єкту нерухомості. Тому представник позивача зазначає про відсутність у позивача правових підстав для звернення до суду з даними позовними вимогами. Також представник відповідача вважає, що долучені стороною позивача висновки експертизи не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки виконані на замовлення органу досудового розслідування, а рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2019 року ці докази спростовано. (т.1 а.с.150-153)

19 липня 2019 року від представника відповідача Київської міської ради - Шадури А.М. до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник просить вирішити спір на підставі наявних матеріалів справи та прийняти рішення відповідно до вимог чинного законодавства. (т.1 а.с.211-213).

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 05 серпня 2019 року клопотання представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Світного Г.Г. про розгляд справи за правилами спрощеного провадження з повідомленням сторін залишено без задоволення

(т.1 а.с.220-222).

Також, ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 05 серпня 2019 року клопотання представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Світного Г.Г. про закриття провадження у справі в частині позовних вимог залишено без задоволення (т.1 а.с.223-224).

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 05 серпня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Київської міської ради, Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Онопченко Оксани Володимирівни, третя особа: ОСОБА_4 , про визнання недійсними правочинів та права власності на нерухоме майно відмовлено (т.1 а.с.228-238).

Постановою Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 серпня 2019 року змінено в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови, в іншій частині рішення залишено без змін

(т.2 а.с.78, 79-86).

Постановою Верховного Суду від 03 березня 2021 року рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 05 серпня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 грудня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції (т.2 а.с.127-134).

Вказану справу було передано в провадження судді Гаврилової О.В. у відповідності до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25 березня 2021 року. (т.2 а.с.136)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 29 березня 2021 року дану справу прийнято до провадження судді Гаврилової О.В. та призначено розгляд справи за правилами загального позовного провадження до підготовчого засідання. (т.2 а.с.137-138)

09 червня 2021 року до суду надійшов відзив представника відповідача Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації (т.2 а.с.211-214), який через сплив строків на подачу відзиву до суду, долучений судом до матеріалів справи, як письмові пояснення відповідача.

15 червня 2021 року до суду надійшов відзив представника відповідача Київської міської ради на позовну заяву (т.2 а.с.208-210), який також через сплив строків на подачу відзиву до суду, долучений судом до матеріалів справи, як письмові пояснення відповідача.

20 жовтня 2021 року представником відповідача ОСОБА_2 - адвокатом Соломон Г.Г. подано до суду клопотання про закриття провадження у справі в окремій частині (т.3 а.с.42-44)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2021 року, постановленою без видалення до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання, клопотання про закриття провадження у справі в окремій частині залишено без розгляду з підстав вирішення клопотання представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Соломона Г.Г. про закриття провадження у справі в окремій частині ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 05 серпня 2019 року (т.3 а.с.142-143).

21 жовтня 2021 року представником відповідача ОСОБА_2 - адвокатом

Соломоном Г.Г. подано клопотання про залишення позовної заяви без руху. (т.3 а.с. 122-123)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2021 року, постановленою без видалення до нарадчої кімнати, із занесенням до протоколу судового засідання, відмовлено в задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Соломона Г.Г. про залишення позовної заяви без руху. (т.3 а.с. 142-143)

Також 21 жовтня 2021 року представником відповідача ОСОБА_2 - адвокатом Соломоном Г.Г. подано клопотання про зупинення провадження у справі. (т.3 а.с. 136)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2021 року відмовлено в задоволенні клопотання представника відповідача ОСОБА_2 - адвоката Соломона Г.Г. про зупинення провадження у справі. (т.3 а.с. 137, 149-151)

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 21 жовтня 2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. (т.3 а.с.144, 152-154)

Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат Костишена В.Л. в судовому засіданні вимоги позову підтримала в повному обсязі та просила позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві, надала пояснення аналогічні доводам, наведеним у позові та додатково пояснила, що видане у 2006 році на ім`я ОСОБА_5 свідоцтво про право власності скоріш за все є підробленим, оскільки є відповідні висновки експертиз, проведених у кримінальному провадженні. Крім того, згідно висновку також проведеної в кримінальному провадженні експертизи, підпис на договорі купівлі-продажу виконаний не ОСОБА_5 , а іншою особою. Зазначила, що вказане свідоцтво не могло бути видане ОСОБА_5 . При цьому, Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація свідоцтво про право власності ОСОБА_5 не видавала, а за номером бланку, на якому нібито видано свідоцтво Дніпровською радою, насправді було видано грамоту журналісту. При цьому представник позивача зазначила, що вимога про визнання свідоцтва недійсним заявлена до Київської міської ради та до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, вимога про визнання недійсним договору купівлі продажу від 13 травня 2016 року - до ОСОБА_3 , вимога про визнання недійсним договору купівлі продажу від 02 червня 2016 року - до ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , а вимоги про скасування реєстраційних записів - до приватного нотаріуса. Також пояснила, що ОСОБА_1 є потерпілою в кримінальному провадженні, в якому наявний протокол допиту свідка ОСОБА_3 , яка зазначила, що підписувала договір не з

ОСОБА_5 . Зазначила, що правовими підставами позову є положення ст.203, 215 та 228 ЦК України та пояснила, що порушення публічного порядку полягає в порушенні права позивача на державну реєстрацію приватизованої нею квартири, всі вимоги, крім першої - про визнання недійсним свідоцтва, є похідними від вказаної вимоги позову.

Представник відповідача Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації - Яценюк Л.П. просила відмовити в задоволенні позовної вимоги до Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, оскільки остання не порушувала прав позивача, оспорюване свідоцтво видане не районною адміністрацією, а радою. Зазначила, що згідно розпоряджень №699 від 29 жовтня 1996 року та №169 від 29 лютого 2003 року повноваженнями по видачі свідоцтв про право власності на житло наділена саме Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація. Вказані повноваження були делеговані Київською міською радою. При цьому районна адміністрація не є правонаступником районної ради. За наявною у відповідача інформацією, ОСОБА_4 проживав у спірній квартирі зі своїми батьками, бабусею та дідусем, яким було видано ордер на вселення. В подальшому ОСОБА_7 одружився з позивачем та знявся з реєстрації місця проживання, щоб лише позивач брала участь в приватизації.

Представник відповідача ОСОБА_2 - адвокат Русин О.Ю. в судовому засіданні просив відмовити в задоволенні позову та зазначив, що на даний час в провадженні Печерського районного суду міста Києва перебуває кримінальне провадження, в межах якого під час досудового розслідування були проведені експертизи, копії висновків яких долучені стороною позивача. При цьому вказані висновки ще не досліджувались судом, яким не робився висновок щодо їх повноти, що на дослідження експертів надавались всі необхідні об`єкти дослідження тощо. Тому вважає посилання на ці докази безпідставними. Разом з тим зазначив, що висновки експертизи не привелюють над іншими доказами, а допит свідків має проводитись безпосередньо судом та доказового значення в іншому процесі не має. Відповідач ОСОБА_2 в цьому провадженні є потерпілим, а відповідач ОСОБА_3 - свідком. Також зазначив, що предметом судового розгляду вже були вимоги позивача про визнання недійсними оспорюваних в даному провадженні договорів. Також зазначив, що стороною позивача не залучено до участі в справі в якості відповідача ОСОБА_5 , який є стороною оспорюваного правочину. Також пояснив, що укладений ОСОБА_2 договір носить реальний характер, є виконаним, відповідачем сплачені за квартиру кошти, останній користується квартирою. Також зазначив, що продавець ні про що не повідомляв ОСОБА_2 , тому останній є добросовісним набувачем.

Інші учасники справи та їх представники в судове засідання не з`явились, були повідомлені про день, час та місце розгляду справи належним чином.

Суд, вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши письмові докази, наявні в матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов наступних висновків.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно частин 1, 5, 6, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Як роз`яснено в п.27 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня

2009 року за №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», виходячи з принципу процесуального рівноправ`я сторін та враховуючи обов`язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому засіданні дослідити кожний доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів.

Вирішальним фактором принципу змагальності сторін є обов`язок сторін у доказуванні, які користуються рівними правами щодо надання доказів, їх дослідження та доведення перед судом переконливості цих доказів.

Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, суд робить висновок про її недоведеність.

Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод принципу справедливості розгляду справи судом.

Разом з тим, відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені. (ч.5 ст.82 ЦПК України)

Так рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 14 червня 2017 року (справа №755/12387/16-ц) відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Онопченко Оксана Вікторівна, Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, витребування майна з чужого володіння та визнання права власності на квартиру. (т.1 а.с.161, 162-164)

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 06 вересня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 відхилено, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 14 червня 2017 року - залишено без змін. (т.1 а.с.165, 166-167)

Постановою Верховного Суду від 04 березня 2019 року касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 14 червня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 06 вересня

2017 року залишено без змін. (т.1 а.с.168-169)

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 14 червня 2017 року (справа №755/12387/16-ц) встановлено наступне:

«Судом встановлено, що розпорядженням органу приватизації житла Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 07.04.2016 р. № 43-178 задоволено прохання наймача ОСОБА_1 , яка мешкає за адресою: АДРЕСА_1 та передано зазначену квартиру в приватну власність (а.с 9, 186).

07.04.2016 р. Дніпровською районною в м. Києві державною адміністрацією видано свідоцтво про право власності, відповідно до якого квартира АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_1 (а.с.8), що також підтверджується повідомленням Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації

№5146/43/4/103 від 04.07.2016 р. (а.с. 11, 185) та наданою суду копією приватизаційної справи.

Відповідно до Інформаційної довідки КВ-2016 №23623 виданої Київським міським бюро технічної інвентаризації 15.07.2016р., квартира АДРЕСА_1 на праві власності не зареєстрована (а.с. 10).

Як убачається з довідки №186 від 17.02.2016р. про склад сім`ї наймача квартири, в квартирі АДРЕСА_1 зареєстрована ОСОБА_1 з 30.05.2015р. (а.с. 188).

Згідно витягу з наказу № 26 від 02.02.2016р. «Про зміну договору найму житлових приміщень» КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Дніпровського району м. Києва» укладено договір найму двокімнатної квартири АДРЕСА_1 з гр. ОСОБА_1 , сім`я з двох осіб: вона та чоловік ОСОБА_4 , за згодою та переведено особовий рахунок на її ім`я (а.с. 189).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 13.05.2016 р., укладеного між ОСОБА_4 , як продавцем, та ОСОБА_3 , остання придбала квартиру АДРЕСА_1 , договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Онопченко О.В., зареєстрований у реєстрі за № 1238 (а.с. 18, 19).»

«Як зазначено у вищевказаному договорі купівлі-продажу квартири від 13.05.2016 р., що є предметом спору, квартира АДРЕСА_1 належала продавцю ОСОБА_5 на підставі Свідоцтва про право на житло, виданого 25.01.2006 року Дніпровською районною в м. Києві радою, згідно з розпорядженням № 68 від 25.01.2006 року, право власності на цю квартиру зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 14371075 від 26.04.2016 року (а.с. 18).

У матеріалах справи наявна копія вищевказаного Свідоцтва про право на житло від 25.01.2006 року, на підставі якого відбулося відчуження спірної квартири ОСОБА_5 на користь ОСОБА_3 (а.с. 16).»

«У подальшому ОСОБА_3 відчужив квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 , згідно договору купівлі-продажу від 02.06.2016 р., посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Онопченко О.В., зареєстрованого у реєстрі за № 1434 (а.с. 20-21).»

Крім того, рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2019 року (справа №755/10396/18) відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Онопченко Оксана Вікторівна, Дніпровська районна у місті Києві рада, ОСОБА_2 , про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло. (т.1 а.с.184-191)

Вказане рішення суду в апеляційному та касаційному порядку не оскаржувалось та набрало законної сили.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2019 року (справа №755/10396/18) встановлено наступне:

«В межах даного спору, як і в матеріалах цивільної справи №755/12387/16-ц, стороною позивача чи третіми особами не надано доказів того, що ОСОБА_4 використав своє право на приватизацію житла щодо іншої квартири, відмінної від спірної квартири.

Як з`ясовано судом, підтверджується наявними у справі доказами, в паспорті громадянина України, виданого на ім`я ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 , міститься відмітка про реєстрацію його місця проживання в квартирі АДРЕСА_1 з 09 квітня 2003 року (т.1 а.с.63-64), відомостей про зняття з реєстрації місця проживання ОСОБА_4 за вищевказаною адресою та про час проведення зняття такої реєстрації, матеріали справи не містять.

На підтвердження доводів позовної заяви про те, що свідоцтво про право власності на житло, посвідчене органом приватизації Дніпровською районною у місті Києві радою 25.01.2006 року, є підробленим, позивачем долучено наступні докази: фотокопію Висновку експерта від 27.09.2017 №8-4/1546 щодо підпису ОСОБА_5 на Договорі купівлі-продажу квартири від 15 травня 2016 року (т.1 а.с.39-47); фотокопію Висновку експерта від 24.11.2017 №21146/17-33/22395/17-33 щодо бланку та відбитку печатки на свідоцтві про право власності на житло від 25 січня 2006 року (т.1 а.с.48-59); фотокопію протоколу допиту свідка ОСОБА_4 від 10 червня 2016 року (т.1 а.с.60-62), які, за твердженням позивача, наявні в матеріалах кримінального провадження, внесеного до ЄРДР за її заявою про вчинення кримінального правопорушення (т.1 а.с.78-80).»

«Так, згідно Розпорядження Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 28 лютого 2003 року за №169 «Про внесення змін і доповнень до розпорядження Дніпровської районної у м.Києві державної адміністрації від 29.10.1996 року №699», передача у власність нерухомого майна і житла здійснювалась Дніпровською районною в місті Києві державною адміністрацією, а підготовка необхідних для цього документів покладалась на Комунальне підприємство по утриманню житлового господарства Дніпровського району м.Києва.

Отже, Дніпровська районна у м.Києві рада не являлась органом, що здійснював передачу квартир у власність громадян та не мала повноважень щодо видачі оспорюваного свідоцтва №68 від 25 січня 2006 року, розпорядженням за вказаним номером видано стосовно вручення Грамоти голови Дніпровської родинної у місті Києві ради журналісту ТРК «Київ» ОСОБА_8 . (т.1 а.с.135-140)»

«…згідно відміток в паспорті позивача ОСОБА_1 (т.1 а.с.13-14), її шлюб із ОСОБА_4 зареєстровано 24 березня 2015 року, після чого - 27 березня 2015 року позивача знято з реєстрації місця проживання за попередньою адресою, та згідно довідки №4 (т.1 а.с.20) ОСОБА_1 зареєстровано в квартирі АДРЕСА_1 з 30 травня 2015 року, 19 лютого 2016 року нею подано до органу приватизації Дніпровської РДА в м.Києві заяву з проханням про оформлення передачі у власність спірної квартири (т.1 а.с.19) та 07 квітня 2016 року видано відповідне розпорядження (т.1 а.с.18) а також свідоцтво про право власності позивача ОСОБА_1 на квартиру АДРЕСА_1 (т.1 а.с.15).»

«Свідоцтво про право власності від 07 квітня 2016 року серії НОМЕР_2 видане на ім`я ОСОБА_1 відповідно до розпорядження органу приватизації житла Дніпровської районної в м. Києві державної адміністрації від 07 квітня 2016 року № 43-178, є документом, на підставі якого згідно з пунктом 5 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» проводиться Державна реєстрація права власності та інших речових прав.

Як зазначалось вище, документом, що підтверджував державну реєстрацію права власності на майно, а відтак і момент набуття права власності у період з 01 січня 2016 року до 16 листопада 2016 року, була інформаційна довідка, яка у ОСОБА_1 відсутня, а наявна у матеріалах справи інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, яка сформована станом на 10 липня 2018 року, свідчить про наявність права власності на спірну квартиру у ОСОБА_2 , яке виникло на підставі Договору купівлі-продажу від 02 червня

2016 року. (т.1 а.с.35-56)

Отже на час видачі на ім`я ОСОБА_4 25 січня 2006 року свідоцтва про право власності на житло (т.1 а.с.37-38) позивач не набула права користування квартирою та відповідно права брати участь у приватизації спірної квартири.»

Статтею 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно вимог ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 79ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Стаття 80 ЦПК України передбачає, що достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 89 ЦПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

При цьому суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. (ч.1 ст.13 ЦПК України)

Згідно вимог позовної заяви, першою вимогою позову є визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло - квартиру АДРЕСА_1 від

25 січня 2006 року, видане Дніпровською районною в місті Києві радою ОСОБА_5 .

Інші позовні вимоги, як на цьому неодноразово наполягала представник позивача в судовому засіданні, є похідними від першої вимоги позову.

На підтвердження заявлених позовних вимог стороною позивача, крім зазначених вище: свідоцтва про право власності, виданого 07 квітня 2016 року Дніпровською районною в місті Києві державною адміністрацією, яким підтверджено, що квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , дійсно належить на праві приватної власності гр. ОСОБА_1 (т.1 а.с.16); свідоцтва про право власності на житло, виданого 25 січня 2006 року Дніпровською районною у місті радою, яким посвідчено, що квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , дійсно належить на праві приватної власності гр. ОСОБА_4 (т.1 а.с.17-18); нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 13 травня 2016 року, укладеного між ОСОБА_4 та

ОСОБА_3 , за яким продавець передав у власність, а покупець прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 (т.1 а.с.66-67); нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 02 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , за яким продавець передав у власність, а покупець прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1 (т.1 а.с.71-72), надані наступні письмові докази:

-відповідь Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, якою підтверджується оформлення свідоцтва про право власності від 07 квітня 2016 року (т.1 а.с.19) з матеріалами приватизаційної справи (т.1 а.с.20-26);

-інформаційна довідка КВ-2016 №23623, видана Київським міським бюро технічної інвентаризації 15 липня 2016 року, якою повідомлено, що квартира АДРЕСА_1 на праві власності не зареєстрована (т.1 а.с.27);

-відповідь Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від

04 листопада 2016 року, якою повідомлено, що орган приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації не здійснював оформлення свідоцтва про право власності на вищезазначену квартиру на ім`я ОСОБА_4 (т.1 а.с.28)

-інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна, сформовані

10 липня 2018 року та 30 травня 2019 року, згідно яких 02 червня 2016 здійснено державну реєстрацію права приватної власності на спірну квартиру за ОСОБА_2 , яке виникло на підставі договору купівлі-продажу від 02 червня 2016 року (т.1 а.с.29-30, 79-80)

-копії паспортів сторін оспорюваних правочинів: ОСОБА_4 ; ОСОБА_3 ;

ОСОБА_2 (т.1 а.с.61-62, 68-69, 73-75);

-витяг з ЄРДР щодо кримінального провадження за заявою ОСОБА_1 з приводу підробки та використання правовстановлюючих документів на квартиру АДРЕСА_1 (т.1 а.с.76) та протокол прийняття заяви про вчинення кримінального правопорушення (т.1 а.с.77-78).

Також, стороною позивача подані суду висновки експерта.

Так, згідно висновку експерта №8-4/1546 від 27 вересня 2017 року, складеного Київським науково-дослідним експертно-криміналістичним центром, підпис від імені ОСОБА_5 в оригіналі договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 , укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , посвідченого 13 травня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Онопченко О.В., зареєстрованого в реєстрі за № 1238 на бланку НАІ №833464, виконаний не ОСОБА_5 , а іншою особою. (т.2 а.с.183-191, т.3 а.с.4-12)

Згідно висновку експертів №21146/17-33/22395/17-33 від 24 листопада 2017 року, складеного Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз, надане на дослідження свідоцтво про право власності на житло від 25 січня 2006 року №68 на ім`я ОСОБА_5 не є відповідним безсумнівним бланком свідоцтва про право власності на житло аналогічного зразка, в якому підписи та записи виконані рукописним способом, відтиск печатки з текстом «Україна* Дніпровська районна у місті Києві рада*» та «Україна * Київська міська державна адміністрація * Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна * Комунальне підприємство Ідентифікаційний код 03359836» нанесені штемпельною фарбою за допомогою рельєфних кліше. Відтиск гербової печатки від імені Дніпровської районної у місті Києві ради в наданому на дослідження свідоцтві про право власності на житло № НОМЕР_3 від 25 січня 2006 року, нанесений не тим кліше печатки, яким нанесені експериментальні зразки печатки Дніпровської районної у місті Києві ради, а іншим кліше з аналогічним змістом (т.3 а.с.13-24).

Крім того, стороною позивача подані суду протоколи допиту свідків, проведені слідчим під час досудового розслідування.

Так за змістом протоколу допиту свідка від 10 червня 2016 року, ОСОБА_4 показав, що про існування договору купівлі-продажу від 13 травня 2016 року йому не відомо та цей договір ним не підписувався, він не міг підписати цей договір, оскільки не є власником квартири. (т.3 а.с. 29-31)

Згідно положень ч.4 ст.95 КПК України (в редакції станом на 10 червня 2016 року) суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання, або отриманих у порядку, передбаченому статтею 225 цього Кодексу. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

У виняткових випадках, пов`язаних із необхідністю отримання показань свідка чи потерпілого під час досудового розслідування, якщо через існування небезпеки для життя і здоров`я свідка чи потерпілого, їх тяжкої хвороби, наявності інших обставин, що можуть унеможливити їх допит в суді або вплинути на повноту чи достовірність показань, сторона кримінального провадження, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право звернутися до слідчого судді із клопотанням провести допит такого свідка чи потерпілого в судовому засіданні, в тому числі одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб. У цьому випадку допит свідка чи потерпілого здійснюється у судовому засіданні в місці розташування суду або перебування хворого свідка, потерпілого в присутності сторін кримінального провадження з дотриманням правил проведення допиту під час судового розгляду. (ч.1 ст.225 КПК України у відповідній редакції)

ОСОБА_4 , як свідок в кримінальному провадженні, як судом при розгляді справи так і слідчим суддею під час досудового розслідування допитаний не був.

Допит ОСОБА_5 , який визначений позивачем в даній справі як третя особа, в якості свідка в цій справі в порядку, визначеному ст.230 ЦПК України, судом не проводився, відповідне клопотання учасниками справи заявлено не було.

За змістом протоколу допиту свідка від 04 грудня 2017 року, ОСОБА_3 жодних показань щодо укладання договорів купівлі-продажу, стороною яких вона є, свідок не надавала. (т.3. а.с.25-27)

Згідно змісту позовної заяви, звертаючись з даним позовом до суду, позивач має на меті захистити своє право власності щодо спірної квартири, зазначаючи правовими підставами позву положення ч.1 ст.202, ч.1 ст.204, ч.1, 3 ст.203, ч.1, 2 ст.215, ч.1 ст.228, ч.1, 2 ст.321 ЦК України.

Статтею 328 ЦК України визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно положень ч. 3-5 ст. 9 ЖК УРСР громадяни мають право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду, житлових приміщень у гуртожитках, які перебувають у власності територіальних громад, або придбання їх у житлових кооперативах, на біржових торгах, шляхом індивідуального житлового будівництва чи одержання у власність на інших підставах, передбачених законом. Ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

У відповідності до ст. 345 ЦК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) фізична або юридична особа може набути право власності у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності. Приватизація здійснюється у порядку, встановленому законом.

Приватизація державного житлового фонду (далі - приватизація) - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України. (ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»).

Частиною 2 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» визначено, що до об`єктів приватизації належать квартири багатоквартирних будинків, одноквартирні будинки, житлові приміщення у гуртожитках (житлові кімнати, житлові блоки (секції), кімнати у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів (далі - квартири (будинки), які використовуються громадянами на умовах найму.

Згідно положень ч. 1, 3 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (у відповідній редакції) приватизація державного житлового фонду здійснюється уповноваженими на це органами, створеними місцевою державною адміністрацією, та органами місцевого самоврядування, державними підприємствами, організаціями, установами, у повному господарському віданні або оперативному управлінні яких знаходиться державний житловий фонд. Передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

Передача квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках кімнат у комунальних квартирах у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією відповідно до статті 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитках, кімнату в комунальній квартирі, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення. (п. 16 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 16.12.2009 №396 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29 січня 2010 року за №109/17404)

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно розпорядження Дніпровської районної державної адміністрації від 29.10.1996 №699 «Про створення органу по оформленню права власності на об`єкти нерухомого майна і житла» зі змінами, внесеними розпорядженням Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 28.02.2003 №169, передача у власність нерухомого майна і житла здійснювалась Дніпровською районною в місті Києві державною адміністрацією (т.2 а.с.225-226).

Отже, на час виникнення спірних правовідносин, Дніпровська районна у місті Києві рада не являлась органом, що здійснював передачу квартир у власність громадян та не мала повноважень щодо видачі оспорюваного свідоцтва №68 від 25 січня 2006 року.

В матеріалах справи наявне розпорядження Дніпровської районної у місті Києві ради від 07 квітня 2006 року №68-р про вручення Грамоти голови Дніпровської районної у місті Києві ради журналісту ТРК «Київ» ОСОБА_8 . (т.2 а.с.224)

Крім того, за змістом висновку експертів №21146/17-33/22395/17-33 від 24 листопада 2017 року, складеного Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз, надане на дослідження свідоцтво про право власності на житло від 25 січня 2006 року №68 на ім`я

ОСОБА_5 не є відповідним безсумнівним бланком свідоцтва про право власності на житло аналогічного зразка, в якому підписи та записи виконані рукописним способом, відтиск печатки з текстом «Україна* Дніпровська районна у місті Києві рада*» та «Україна * Київська міська державна адміністрація * Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна * Комунальне підприємство Ідентифікаційний код 03359836» нанесені штемпельною фарбою за допомогою рельєфних кліше. Відтиск гербової печатки від імені Дніпровської районної у місті Києві ради в наданому на дослідження свідоцтві про право власності на житло № НОМЕР_3 від 25 січня 2006 року, нанесений не тим кліше печатки, яким нанесені експериментальні зразки печатки Дніпровської районної у місті Києві ради, а іншим кліше з аналогічним змістом.

Разом з тим рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня 2019 року (справа №755/10396/18) встановлено, що на час видачі на ім`я ОСОБА_4 25 січня 2006 року свідоцтва про право власності на житло позивач не набула права користування спірною квартирою та відповідно права брати участь у її приватизації.

Крім того, відповідно до ч.4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

Згідно ч.1, 4 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.

Статтею 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація права власності здійснюється на підставі правовстановлюючих документів, зокрема, договорів, укладених у порядку, встановленому законом, інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.

Свідоцтво про право власності від 07 квітня 2016 року серії НОМЕР_2 , видане на ім`я ОСОБА_1 згідно з розпорядженням органу приватизації житла Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації від 07 квітня 2016 року № 43-178, є документом, на підставі якого згідно п. 5 ч. 1 ст. 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» проводиться державна реєстрація права власності та інших речових прав.

Проте, жодного доказу на підтвердження реєстрації за позивачем права власності на спірну квартиру, як то інформаційна довідка, матеріали справи не містять, як і доказів звернення позивача до компетентних органів із заявою про державну реєстрацію за нею права власності.

Виходячи з наведеного та враховуючи, що право власності позивача на спірну квартиру в передбаченому законом порядку зареєстроване не було, є безпідставними доводи позовної заяви щодо порушення оспорюваним свідоцтвом прав позивача, як власника квартири.

Тим більше, що станом на 25 січня 2006 року позивач також не була власником спірної квартири.

Відповідно до ч.1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. (ч.1 ст.204 ЦК України)

Згідно положень ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Тобто, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. (ч.1-3 ст.203 ЦК України в редакції на час виникнення спірних правовідносин)

Частиною 1 ст. 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Статтею 236 ЦК України визначено, що нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказані правові висновки узгоджуються з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження

№ 12-112гс18).

Також правовими підставами позову вказані положення ч.1 ст. 228 ЦК України.

За змістом ст. 228 ЦК України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Згідно роз`яснень, наведених у п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9, перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Відповідно до положень наведеної правої норми, по-перше, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним; по-друге, правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Отже, положеннями ст. 228 ЦК України визначено перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок.

Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо.

Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об`єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не вважаються такими, що порушують публічний порядок.

При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів, ЦК України виходить зі змісту самої протиправної дії та небезпеки її для інтересів держави і суспільства загалом, а також значимості порушених інтересів внаслідок вчинення такого правочину.

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 13 квітня

2016 року в справі №6-1528цс15.

Виходячи з наведеного, слід дійти висновку, що свідоцтво про право власності на житло, про визнання недійсним якого заявлено даний позов, не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не є правочином, спрямованим на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності чи правочином, спрямованим на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об`єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); як і не є правочином щодо відчуження викраденого майна, правочином, що порушує правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об`єктів цивільного права тощо. Отже не є правочином, що порушує публічний порядок.

Тому, не вбачається визначених ст. 228 ЦК України підстав для визнання свідоцтва недійсним.

Крім того, ч. 2 ст.228 ЦК України прямо вказано, що правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Верховний Суд України в п. 4 Постанови Пленуму «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснив, що судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом.

В п. 5 вищезазначеної Постанови Пленуму Верховний Суд України роз`яснено, що вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору. Такий позов може пред`являтися окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину. У цьому разі в резолютивній частині судового рішення суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому.

Однак вимога про встановлення нікчемності правочину заявлена не була. Позивач звернулась до суду з вимогою про визнання свідоцтва саме недійсним, наполягала на цьому в судовому засіданні й представник позивача при уточненні позиції сторони позивача судом, та пояснила, що порушення публічного порядку полягає в позбавленні позивача права зареєструвати за собою право власності на квартиру.

Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною 1 ст. 15 ЦК України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом ст. 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

В пункті 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року за № 14, роз`яснено, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Слід зазначити, що сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (ст.48 ЦПК України).

Відповідач - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами, та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

За результатами розгляду справи суд приймає рішення, в якому, серед іншого, робить висновок про задоволення позову чи відмову в задоволенні позову, вирішуючи питання про права та обов`язки сторін (позивача та відповідача).

Згідно зі ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

При цьому, суд при розгляді справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем.

У разі пред`явлення позову не до всіх належних відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та зобов`язаний вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд повинен відмовляти у задоволенні позову.

Отже, визначення відповідачів, предмета і підстав позову є правом позивача. Разом з тим установлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та немає визначених процесуальним законом підстав для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача.

Такі правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду

від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18), від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц (провадження № 14-178цс18), від 21 листопада 2018 року у справі № 127/93/17-ц (провадження № 14-392цс18), від 12 грудня 2018 року у справі

№ 570/3439/16-ц (провадження № 14-512цс18), від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18), від 05 травня 2019 року у справі № 554/10058/17 (провадження № 14-20цс19).

Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Верховний Суд у постанові від 28 жовтня 2020 року у справі № 761/23904/19 (провадження № 61-9953св20) вказав, що визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Згідно з ч.1 ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування» органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону. Частиною п`ятою цієї статті визначено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

За змістом ч.1, 4 ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування» територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, у тому числі на житловий фонд. Районні та обласні ради від імені територіальних громад сіл, селищ, міст здійснюють управління об`єктами їхньої спільної власності, що задовольняють спільні потреби територіальних громад.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 9 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) у місті Києві діють представницькі органи місцевого самоврядування - Київська міська рада, районні в місті ради, які є юридичними особами. Порядок формування та повноваження міської, районних у місті рад визначаються Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» (280/97-ВР) з особливостями, передбаченими цим Законом.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 11 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» (в редакції Закону № 2500-VI від 07.09.2010) питання організації управління районами в місті Києві належать до компетенції Київської міської ради і вирішуються відповідно до Конституції, цього та інших законів України, рішень міської ради про управління районами міста. У районах міста Києва діють районні в місті Києві державні адміністрації, які підпорядковуються Київській міській державній адміністрації, а в разі утворення районних у місті Києві рад також є підзвітними і підконтрольними відповідним радам як виконавчі органи таких рад.

Разом з тим, станом на час виникнення спірних правовідносин - дати видачі оспорюваного свідоцтва, ст. 11 Закону України «Про столицю України - місто-герой Київ» була викладена в наступній редакції:

1. Питання організації управління районами в місті Києві належать до компетенції Київської міської ради і вирішуються відповідно до Конституції (254к/96-ВР), цього та інших законів України, рішень міської ради про управління районами міста.

2. Київська міська рада може передавати районним у місті радам у власність або в управління об`єкти комунальної власності міста Києва в порядку, передбаченому законами України.

Відповідно до рішення Київської міської ради від 09 вересня 2010 року № 7/4819 «Про питання організації управління районами в місті Києві» Київська міська рада вирішила припинити з 31 жовтня 2010 року шляхом ліквідації районні в місті Києві ради, зокрема і Дніпровську районну у місті Києві раду. (т.2 а.с.231-232)

Розпорядженням виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) від 30.09.2010р. №787 «Про організаційно-правові заходи, пов`язані з виконанням рішення Київської міської ради від 09 вересня 2010 року № 7/4819 «Про питання організації управління районами в місті Києві», серед іншого, утворено Дніпровську районну в місті Києві державну адміністрацію (ЄДРПОУ 37203257) та припинено шляхом ліквідації Дніпровську районну у місті Києві державну адміністрацію (ідентифікаційний код 26077454), а також утворено з 31 жовтня 2010 року комісію з припинення Дніпровської районної у місті Києві ради. (т.2 а.с.227-230)

Згідно інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Дніпровська районна у місті Києві рада (ідентифікаційний код 26077572) перебуває у стані припинення з 31 жовтня 2010 року. (т.2 а.с.223)

За вищевказаними рішенням та розпорядженням, а також за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань не вбачається, що Дніпровська районна в місті Києві державна адміністрація є правонаступником Дніпровської районної у місті Києві ради як в цілому, так і щодо окремих прав та обов`язків.

За викладених обставин, належним відповідачем в розрізі даного спору є Дніпровська районна у місті Києві рада, якою було видано оспорюване свідоцтво, проте позивачем визначено в якості відповідачів за цією вимогою Київську міську раду та Дніпровську районну в місті Києві державну адміністрацію, які оспорюване свідоцтво не видавали, прав та законних інтересів позивача не порушували.

Крім того, позивачем не визначено в якості відповідача ОСОБА_5 - особу, на ім`я якої видано оспорюване свідоцтво, отже вимога позову про визнання цього свідоцтва недійсним мала б бути пред`явлена й до нього, проте ОСОБА_4 є третьою особою в даному провадженні.

Встановивши, що позов пред`явлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд відмовляє у позові до такого відповідача, оскільки згідно сталої практики Верховного Суду, звернення до суду з позовом до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Враховуючи викладене, суд убачає визначені законом підстави для відмови в задоволенні позову в частині визнання недійсним свідоцтва, оскільки ця вимога заявлена позивачем до неналежних відповідачів.

Що стосується вимог позивача про визнання недійсними договору купівлі-продажу квартири від 13 травня 2016 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , та договору купівлі-продажу квартири від 02 червня 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та

ОСОБА_2 , скасування реєстраційних записів про право власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та

ОСОБА_2 , суд також не вбачає підстав для їх задоволення з наступних підстав.

Згідно положень ст. 655 ЦК України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Як зазначається в позовній заяві та неодноразово наголошувалось представником позивача в судовому засіданні, вказані вимоги визначені стороною позивача, як похідні від вимоги про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло.

Виходячи з наведеного, враховуючи, що в задоволенні вимоги позову про визнання недійсним свідоцтва відмовлено, не підлягають задоволенню й вимоги про визнання недійсними договорів купівлі-продажу.

Крім того, вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири

від 13 травня 2016 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , заявлена лише до однієї із сторін вказаного правочину, що також є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову в цій частині.

Що стосується вимог про скасування реєстраційних записів, то вони безумовно є похідними від решти позовних вимог та з цих підстав не підлягають задоволенню.

Крім того, в матеріалах справи відсутні докази реєстрації права власності на спірну квартиру за ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .

Також в цій частині вимог слід констатувати, що обраний позивачем спосіб захисту суперечить положенням ст. 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній з 16 січня 2020 року.

З 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачає.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23 червня

2020 року в справі № 906/516/19 та від 20 серпня 2020 року в справі №916/2464/19.

Крім того, як неодноразово наголошувала представник позивача в судовому засіданні вимоги про скасування записів про державну реєстрацію права власності заявлені до приватного нотаріуса тоді як належними відповідачами за такими вимогами є особи, за кими відповідне право було зареєстроване.

Крім того, як вже зазначалось вище, рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 14 червня 2017 року ( справа №755/12387/16-ц) вже було відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Онопченко Оксана Вікторівна, Дніпровська районна у місті Києві державна адміністрація про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, витребування майна з чужого володіння та визнання права власності на квартиру.

Предметом спору в справі №755/12387/16-ц було визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири від 13 травня 2016 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 .

Більше того, рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 08 квітня

2019 року (справа №755/10396/18) відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_4 , треті особи: ОСОБА_3 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Онопченко Оксана Вікторівна, Дніпровська районна у місті Києві рада, ОСОБА_2 , про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло.

Предметом спору в справі №755/10396/18 було визнання недійсним свідоцтва про право власності на житло, видане 25 січня 2006 року на ім`я ОСОБА_5 .

При цьому, позов у справі №755/10396/18 був пред`явлений з тих самих правових підстав, що й перша вимога позову в справі що розглядається в цьому провадженні, а саме положень ч.1 ст.202, ч.1 ст.204, ч.1, 2 ст.215, ст.228 ЦК України.

Отже слід констатувати, що позивач звертаючись до суду з позовом у справі, що розглядається в даному провадженні, фактично заявила дві вимоги, які вже були предметом судового розгляду та за результатами розгляду яких вже ухвалені рішення, що суперечить принципу правової визначеності: визначені в одному судовому провадженні висновки щодо відсутності підстав для визнання недійсними свідоцтва та договору купівлі-продажу не підлягають перегляду в іншому судовому процесі.

При цьому, знов звертаючись до суду з позовом про визнання свідоцтва недійсним, позивач вдалась до маніпулювання з процесуальним статусом учасників справи, визначивши ОСОБА_5 третьою особою, а приватного нотаріуса - відповідачем.

Щодо інших доводів сторін, викладених у заявах по суті справи, усних та письмових поясненнях, суд зазначає, що у п. 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 (заява №63566/00) «Пронін проти України» зазначено, що п. 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

З огляду на викладене, беручи до уваги встановлені судом фактичні обставини справи та правовідносини, що їх регулюють, суд дійшов висновку, що позов ОСОБА_1 до Київської міської ради, Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Онопченко Оксани Володимирівни, третя особа - ОСОБА_4 , про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та скасування реєстраційних записів не підлягає задоволенню в повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Виходячи з вказаних положень, суд відносить судові витрати по сплаті судового збору за рахунок позивача у сплаченому при зверненні до суду розмірі.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 15, 16, 182, 202, 203, 204, 215, 228, 236, 328, 334, 345, 655 Цивільного кодексу України, Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», Законом України «Про місцеве самоврядування», Законом України «Про столицю України - місто-герой Київ», Положенням про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого Наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України 16.12.2009 №396 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 29 січня 2010 року за №109/17404, статтями 2, 4, 10, 12, 13, 48, 76-82, 89, 141, 258, 259, 263-265, 354 Цивільного процесуального кодексу України, суд -

У Х В А Л И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_4 ) до Київської міської ради (місцезнаходження: м.Київ, вул. Хрещатик, буд.36. ЄДРПОУ: 22883141), Дніпровської районної в місті Києві державної адміністрації (місцезнаходження: м.Київ, бул. Праці, буд.1/1, ЄДРПОУ: 37203257), ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_5 ), ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_5 , РНОКПП: НОМЕР_6 ), приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Онопченко Оксани Володимирівни (місцезнаходження: АДРЕСА_6 ), третя особа - ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_5 , останнє відоме зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ), про визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та скасування реєстраційних записів - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Повний текст рішення суду складено 16 грудня 2022 року.

Суддя: