Рішення

від 16.12.2022 по справі 911/506/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

16.12.2022Справа № 911/506/22

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Фермерського господарства "Гарват" с. Куманів, Городоцький район, Хмельницька область, 32013 (вул. Свободи, 22, кв. 76, м. Хмельницький, 29000)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Темпо Флайт" (вул. Зарічна, буд. 1Г, м. Київ, 02132)

про стягнення 255 126,03 грн.

Представники сторін: не викликались.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Фермерське господарство "Гарват" звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Темпо Флайт" про стягнення 255 126,03 грн., а саме 240 599,95 грн. основного боргу, 5 616,18 грн. пені, 890,00 грн. процентів річних та 8 019,90 грн. штрафу, а також витрат по сплаті судового збору та витрат на професійну правничу допомогу в сумі 10 000,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов укладеного між сторонами Договору поставки мінеральних добрив № ТФ-0004744 від 24.12.2021 року в частині своєчасної поставки товару у відповідності до умов договору та здійсненої оплати, у зв`язку з чим у відповідача утворилась заборгованість в розмірі суми неповернутої передплати.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 21.02.2022 року у справі № 911/506/22 на підставі частини 1 статті 27, пункту 1 частини 1 статті 31 Господарського процесуального кодексу України дану позовну заяву передано за підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.05.2022 року справу № 911/506/22 передано на розгляд судді Селівону А.М.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 01.06.2022 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.

Через відділ діловодства суду 06.06.2022 року від позивача на виконання вимог ухвали суду від 01.06.2022 року надійшла заява б/н від 06.06.2022 року про усунення недоліків позовної заяви, розглянувши яку суд встановив, що недоліки позовної заяви, які зумовили залишення її без руху, позивачем усунено.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.06.2022 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 911/506/22 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі частини 1 статті 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 911/506/22 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Відповідно до частини 11 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

Суд зазначає, що згідно частини 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Відповідно до частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

З метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позовну заяву, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України, ухвала господарського суду від 14.06.2022 року була направлена судом рекомендованим листом з повідомленням про вручення на адресу місцезнаходження відповідача, а саме: вул. Зарічна, буд. 1Г, м. Київ, 02132, та яка співпадає з місцезнаходженням відповідача за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Проте, ухвала суду від 14.06.2022 року повернута відділенням поштового зв`язку 23.07.2022 року неврученою відповідачу за закінченням терміну зберігання.

Інші дані (адреси), за якими можна встановити місцезнаходження відповідача, суду невідомі.

Суд зазначає, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Окрім того, згідно пункту 10 частини 2 статті 9 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (далі - Єдиний державний реєстр) містяться, зокрема, відомості про місцезнаходження юридичної особи.

Відповідно до частини 1 статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Беручи до уваги конкретні обставини справи, вимоги процесуального законодавства та прецедентну практику Європейського суду з прав людини, суд звертає увагу на те, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на адресу, що відповідає місцезнаходженню відповідача згідно Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 27.11.2019 у справі 913/879/17, постанові від 21.05.2020 у справі 10/249-10/9, постанові від 15.06.2020 у справі 24/260-23/52-б, постанові від 18.03.2021 у справі № 911/3142/18).

При цьому судом також враховано, що за приписами частини 1 статті 9 Господарського процесуального кодексу України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про дату, час та місце розгляду своєї справи або обмежений у праві отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду його судової справи. Відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення та підписання.

Судові рішення, внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України" Європейський суд з прав людини зробив, зокрема, висновок про те, що сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження.

Враховуючи наведе, господарський суд зазначає, що відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись, зокрема, з ухвалою суду про відкриття провадження у справі №911/506/22 у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

З огляду на вищевикладене суд констатує, що ним вчинено всі необхідні та можливі заходи з метою повідомлення відповідача про розгляд справи № 911/506/22 судом.

Суд зазначає, що з урахуванням строків, встановлених ст. ст. 165, 178 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, які також визначені судом в ухвалі від 16.08.2021, відповідач мав подати відзив на позовну заяву.

Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим ч. 1 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України.

Заяв та клопотань процесуального характеру від відповідача на час розгляду справи до суду також не надходило.

Суд звертає увагу, що сам лише факт не отримання стороною кореспонденції, якою суд, з додержанням вимог процесуального закону, надсилав ухвалу суду про відкриття провадження у справі для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернута до суду у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду та нереалізації своїх процесуальних прав, зокрема, в частині надання відзиву на позовну заяву, оскільки зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу.

Відповідно до частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Наразі, від відповідача станом на час винесення рішення до суду не надходило жодних заяв про неможливість подання відзиву на позовну заяву та/або про намір вчинення відповідних дій у відповідності до статті 165 Господарського процесуального кодексу України та/або продовження відповідних процесуальних строків та заперечень щодо розгляду справи по суті.

З огляду на вищевикладене, оскільки Товариство з обмеженою відповідальністю "Темпо Флайт" не скористалось наданими йому процесуальними правами, зокрема, відповідачем не надано на адресу суду відзиву на позовну заяву, суд дійшов висновку про можливість розгляду даної справи виключно за наявними матеріалами.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог, окрім наявних в матеріалах справи, позивачем суду не надано.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 24.12.2021 року між Фермерським господарством «Гарват» (покупець за договором, позивач у справі) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Темпо Флайт» (постачальник за договором, відповідач у справі) укладено Договір поставки мінеральних добрив №ТФ-0004744 (далі - Договір), відповідно до умов якого постачальник зобов`язується передати у встановлені цим договором строки мінеральні добрива (в подальшому товар) у власність покупця для використання у підприємницькій діяльності, а покупець прийняти товар та оплатити його вартість за цінами та на умовах, визначених цим договором (пункт 1.1 Договору).

Розділами 1-11 Договору сторони погодили предмет договору, кількість та якість товару, строки та порядок поставки, умови приймання-передачі товару, обов`язки сторін, ціну договору та порядок розрахунків, термін дії договору, відповідальність сторін та порядок вирішення спорів, форс-мажорні обставини тощо.

Суд зазначає, що за приписами статті 180 Господарського кодексу України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору.

Відповідно до статті 631 Цивільного кодексу України час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору, є строком дії останнього.

Відповідно до пункту 7.1 Договору сторони погодили, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання та діє до 31.12.2021 року, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами зобов`язань за цим договором.

Як свідчать матеріали справи, вказаний Договір підписаний представниками постачальника і покупця та скріплений печаткою постачальника.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

У пункті 1.2 Договору сторони визначили, що ціна, кількість, асортимент, строк/термін поставки товару, місце та умови поставки товару, згідно Інкотермс 2010, обумовлюється в додатках (специфікаціях) до даного договору, які погоджуються сторонами та є невід`ємними частинами даного договору.

Відповідно до частини 1 статті 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Відповідно до умов пункту 6.1 Договору ціна на товар та загальна вартість партії товару визначається сторонами у додатках (специфікаціях) до даного договору.

Умовами Специфікації №1 від 24.12.2021 року, яка є невід`ємною частиною Договору, сторони погодили поставку за Договором товару, а саме:

- аміачна селітра №34.4 вир. ПАТ «АЗОТ», фасовка Біг-бег - у кількості 6 одиниць, ціна - 108 999,96 грн. без ПДВ;

- сульфат амонію вир. Білорусь, фасовка Біг-бег - у кількості 6 одиниць, ціна - 91 500,00 грн. без ПДВ.

Загальна сума за Специфікацією №1 від 24.12.2021 року становить 240 599,95 грн. з ПДВ., у тому числі ПДВ 40 099,99 грн.

Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною 1 статті 693 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо договором встановлений обов`язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 5 Специфікації №1 від 24.12.2021 року визначено: Умови та термін оплати: доставка відбувається за рахунок та силами постачальника. Покупець має здійснити попередню оплату 100% вартості товару.

Доказів узгодження сторонами іншого строку та/або порядку оплати поставленого за Договором товару матеріали справи не містять.

Так, постачальником було виставлено рахунок-фактуру на оплату мінеральних добрив № ТФ-0004744 від 24.12.2021 року на суму 240 599,95 грн., копія якого наявна в матеріалах справи.

Судом встановлено за матеріалами справи, зазначено позивачем в позовній заяві та відповідачем не заперечувалось, що на виконання умов пункту 5 Специфікації №1 до Договору та згідно рахунку - фактури № ТФ-0004744 від 24.12.2021 року позивачем як покупцем було перераховано на рахунок відповідача грошові кошти в сумі 240 599,95 грн. із зазначенням призначення платежу «оплата за мінеральні добрива згідно рахунка-фактури № ТФ-0004744 від 24.12.2021 року, у тому числі ПДВ 40 099,99 грн.», що підтверджується відповідним платіжним дорученням № 63 від 24.12.2021 року, копія якого наявна в матеріалах справи.

Факт отримання вказаних коштів, їх розмір та зарахування відповідачем не заперечувався.

При цьому судом встановлено відсутність будь-яких заперечень з боку відповідача щодо виконання Фермерським господарством «Гарват» як покупцем умов Договору та Специфікації №1 від 24.12.2021 року в частині внесення передоплати у розмірі 240 599,95 грн., в тому числі щодо строків та розміру такої оплати.

За таких обставин суд приходить до висновку, що позивачем виконані зобов`язання щодо здійснення 100% передплати за товар в розмірі, обумовленому сторонами на підставі укладеного між ними Договору та узгодженої Специфікації №1 до Договору, факт перерахування позивачем грошових коштів за Договором належним чином підтверджено матеріалами справи.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Пунктом 3.1 Договору передбачено, що постачальник поставляє товар партіями в терміни, зазначені в додатках (специфікаціях) до даного договору.

Так, згідно з пунктом 4 Специфікації №1 від 24.12.2021 року термін поставки: 28.12.2021 року в повному обсязі.

За умовами пункту 3 Специфікації №1 від 24.12.2021 року Умови (базис поставки) товару: СРТ-Хмельницька область, Городоцький район, село Куманів.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Тобто, з урахуванням умов пункту 4 Специфікації №1 до Договору дати здійснення постачальником оплати суми попередньої оплати та вищезазначених норм Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний поставити покупцю товар за Специфікацією № 1 - 28.12.2021 року.

Докази того, що сторони узгодили інший термін поставки товару за Договором в матеріалах справи відсутні.

Окрім цього суд звертає увагу на приписи Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», згідно статті 1 якого господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства; первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію.

Відповідно до частини 1 статті 9 Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Отже, за висновками суду, з урахуванням положень укладеного між сторонами Договору, документом, який підтверджує факт виконання відповідачем зобов`язання з поставки товару позивачеві є видаткова накладна.

Таким чином, враховуючи здійснену позивачем фактичну 100% передплату, у відповідача виникли зобов`язання з поставки товару у відповідному обсязі та на суму здійсненої передплати, факт виконання яких має бути підтверджений належним чином оформленим первинним бухгалтерським документом, який засвідчує здійснення господарської операції і містить інформацію про вартість переданого товару, зокрема, видатковою накладною.

В свою чергу в силу частини 1 статті 538 Цивільного кодексу України виконання свого обов`язку однією зі сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною свого обов`язку, є зустрічним виконанням зобов`язання.

За правилом, визначеним частиною 2 вказаної норми, при зустрічному виконанні зобов`язання сторони повинні виконувати свої обов`язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов`язання або звичаїв ділового обороту.

Частиною 3 статті 538 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі невиконання однією із сторін у зобов`язані свого обов`язку або за наявності очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов`язку у встановлений строк (термін) або не виконає його в повному обсязі, друга сторона має право зупинити виконання свого обов`язку, відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі.

Суд зазначає, що вказане правило має загальний характер та розповсюджується на будь - які зустрічні зобов`язання, до яких відносяться і зобов`язання, які випливають із договору поставки.

За приписами частини 4 статті 538 Цивільного кодексу України якщо зустрічне виконання обов`язку здійснено однією із сторін, незважаючи на невиконання другою стороною свого обов`язку, друга сторона повинна виконати свій обов`язок.

При цьому, оскільки покупцем здійснено виконання умов Договору в частині попередньої оплати товару відповідач повинен виконати свій обов`язок щодо поставки оплаченого товару згідно з пунктом 3.1 Договору та пункту 4 Специфікації №1.

Згідно статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим до виконання сторонами.

Відповідно до частини 1 статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу статей 525, 526 Цивільного кодексу України та статті 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно статті 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У відповідності до статті 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно статті 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до частини 2 статті 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

За приписами частини 1 статті 664 Цивільного кодексу України обов`язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент: 1) вручення товару покупцеві, якщо договором встановлений обов`язок продавця доставити товар; 2) надання товару в розпорядження покупця, якщо товар має бути переданий покупцеві за місцезнаходженням товару. Договором купівлі-продажу може бути встановлений інший момент виконання продавцем обов`язку передати товар.

Відповідно до умов пункту 4.3 Договору датою поставки товару є дата підписання сторонами відповідної видаткової накладної. Видаткові накладні є документами, які підтверджують виконання зобов`язань постачальника по передачі покупцю товару у погодженій ними кількості.

Проте, як зазначено позивачем в позовній заяві, відповідачем поставка товару в обсязі та відповідно до здійсненої позивачем передплати в сумі 240 599,95 грн., здійснена не була.

Доказів поставки товару відповідно до здійсненої передплати в установлені в Договорі строки відповідачем під час розгляду справи не надано.

При цьому доказів повідомлення позивача як покупця про неможливість здійснення поставки товару на суму здійсненої передплати згідно умов Договору та Специфікації №1 відповідачем не надано.

Відповідно до частини 3 статті 612 Цивільного кодексу України та частин 1, 2 статті 220 Господарського кодексу України якщо внаслідок прострочення боржника виконання зобов`язання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитись від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.

Частиною 2 статті 693 Цивільного кодексу України визначено, що якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що умовою її застосування є неналежне виконання продавцем свого зобов`язання зі своєчасного передання товару покупцю, а у разі настання такої умови покупець має право діяти альтернативно: або вимагати передання оплаченого товару від продавця, або вимагати повернення суми попередньої оплати. Можливість обрання певно визначеного варіанта правової поведінки боржника є виключно правом покупця, а не продавця.

Так, за результатами аналізу наявних у справі доказів судом визначено правову природу сплаченої суми коштів в розмірі 240 599,95 грн. як передоплата, тобто кошти, які попередньо оплачені стороною договору на користь іншої сторони з метою виконання нею своїх зобов`язань.

Постановою Верховного Суду від 08.02.2019 у справі № 909/524/18 зазначено, що правова природа зазначених коштів внаслідок невиконання будь-якою стороною своїх зобов`язань за договором - не змінюється і залишається такою доти, поки сторони двосторонньо не узгодять іншої їх правової природи або не вчинять дій, які змінять правову природу перерахованої суми.

Обумовлені законом підстави для зміни правової природи перерахованих покупцем (позивачем) коштів внаслідок непоставки продавцем (відповідачем) товару не настали, що тягне за собою правові наслідки, обумовлені часиною 2 статті 693 Цивільного кодексу України.

При цьому припис частини 2 статті 693 Цивільного кодексу України містить в собі альтернативу щодо реалізації покупцем своїх прав у випадку не поставки товару у встановлений договором строк, а саме: покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

Тобто наведена норма наділяє покупця, як сторону правочину, саме правами, і яке з них сторона реалізує - є виключно її волевиявленням.

В свою чергу суд зазначає, що волевиявлення щодо обрання одного з варіантів вимоги покупця має бути вчинено ним в активній однозначній формі такої поведінки, причому доведеної до продавця.

Оскільки законом не визначено форму пред`явлення такої вимоги покупця, останній може здійснити своє право будь-яким шляхом: як шляхом звернення до боржника з претензією, листом, телеграмою тощо, так і шляхом пред`явлення через суд вимоги у визначеній законом процесуальній формі - формі позову.

Подібний правовий висновок Верховного Суду викладено в постанові від 27.08.2019 у справі №911/1958/18.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, зокрема, у справах від 23.10.1991 "Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії", від 01.06.2006 "Федоренко проти України" зазначив, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути "існуючим майном" або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтувати їх принаймні "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

У межах вироблених Європейським судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як "наявне майно", так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування щодо ефективного здійснення свого "права власності".

Статтю 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод можна застосовувати для захисту "правомірних (законних) очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.

Отже, відсутність дій відповідача щодо поставки товару надає позивачу право на "законне очікування", що йому будуть повернуті кошти попередньої оплати. Неповернення відповідачем цих коштів прирівнюється до порушення права на мирне володіння майном (рішення Європейського суду з прав людини у справах "Брумареску проти Румунії" (пункт 74), "Пономарьов проти України" (пункт 43), "Агрокомплекс проти України" (пункт 166).

Обмеження заявників у праві на судовий захист шляхом відмови у задоволенні позову за відсутності доказів попереднього їх звернення до продавця з вимогами, оформленими в інший спосіб, ніж позов (відмінними від нього), фактично буде призводити до порушення принципів верховенства права, доступності судового захисту, суперечити положенням частини другої статті 124 Конституції України та позиції Конституційного Суду України в рішенні від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 у справі за конституційним зверненням щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів), згідно з якою вирішення правових спорів у межах досудових процедур є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту.

Водночас господарський суд звертає увагу, що зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

Відтак, оскільки в обґрунтування позовних вимог позивач посилається на наявність заборгованості відповідача у розмірі 240 599,95 грн. вартості попередньо оплаченого, але неотриманого позивачем у визначений Договором строк товару, до спірних правовідносин окрім приписів, зазначених позивачем в позовній заяві статей ЦК України, судом застосовано положення статті 693 Цивільного кодексу України, які регулюють питання попередньої оплати за договорами купівлі - продажу (поставки).

Відповідно до умов пункту 8.13 Договору у випадку не здійснення поставки товару протягом 7 робочих днів від дати поставки, означеної в Додатках та/або письмових інструкціях покупця, направлених на електронну адресу постачальника, покупець має право відмовитися від приймання такого товару, повідомивши про це постачальника. Повідомлення про відмову від приймання товару може бути надано покупцем за допомогою засобів факсимільного зв`язку чи електронною поштою чи в будь-який інший зручний для покупця спосіб. У випадку відмови покупця від приймання такого товару, покупець не несе зобов`язання по оплаті товару, а постачальник зобов`язаний протягом 2-х банківських днів з дати надання покупцем вимоги повернути останньому всі авансові платежі, сплачені покупцем за непоставлений товар з урахуванням індексу інфляції та 3% річних за користування грошовими коштами покупця, розрахованих починаючи з дати отримання грошових коштів постачальником до дати їх повернення - зарахування на розрахунковий рахунок покупця.

Як вбачається за матеріалів справи, у зв`язку з невиконанням відповідачем поставки товару у передбачені Специфікацією №1 до Договору строки, позивач звернувся до відповідача з вимогою №74/1 від 04.01.2022 року щодо виконання зобов`язань за Договором поставки мінеральних добрив №ТФ-0004744, відповідно до якої вимагав виконати зобов`язання, а саме поставити покупцю товар (аміачна селітра №34.4 вир. ПрАТ «АЗОТ», сульфат амонію вир. Білорусь) на протязі 10 днів з моменту надходження цієї вимоги або повернути кошти на розрахунковий рахунок покупця у цей же строк.

Факт надсилання вказаної вимоги на адресу відповідача підтверджується фіскальним чеком від 04.01.2022 року, накладною №2900105686631 від 04.01.2022 року та відповідним описом вкладення від 04.01.2022 року, оригінали яких наявні в матеріалах справи.

Проте, вказана вимога залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

Доказів задоволення відповідачем зазначеної вимоги та повернення грошових коштів (передоплати) позивачу, як і належних та допустимих доказів здійснення поставки товару на зазначену суму, оформлених у відповідності до вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», суду не надано.

Таким чином, як зазначено позивачем в позовній заяві та встановлено судом, свої зобов`язання щодо повернення Фермерському господарству «Гарват» попередньої оплати на суму 240 599,95 грн. або ж поставки товару (мінеральні добрива) відповідно до умов Договору та Специфікації № 1 у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору відповідач не виконав, в результаті чого у Товариства з обмеженою відповідальністю «Темпо Флайт» утворилась заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у розмірі 240 599,95 грн., яку останній просив стягнути в поданій суду позовній заяві.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до статті 124, пунктів 2, 3, 4 частини 2 статті 129 Конституції України, статей 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження виконання Договору №ТФ-0004744 від 24.12.2021 року та Специфікації № 1 до нього чи повернення позивачу суми попередньої оплати товару за Договором, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Доказів визнання недійсним чи розірвання Договору поставки №ТФ-0004744 від 24.12.2021 року та/або окремих його положень суду також не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору та на протязі виконання з боку сторін відсутні.

В свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості за Договором на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначив розмір заборгованості відповідача на підставі наданих позивачем доказів.

Таким чином, оскільки матеріалами справи підтверджується факт неналежного виконання відповідачем зобов`язань за Договором у встановлений строк, розмір основної заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів поставки позивачу товару відповідно до здійсненої передплати або повернення грошових коштів відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, тому вимоги позивача про стягнення з відповідача заборгованості у розмірі 240 599,95 грн. з повернення суми попередньої оплати товару підлягають задоволенню.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Згідно частини 1 статті 546 та статті 547 Цивільного кодексу України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання вчиняється у письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов`язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Виконання зобов`язання (основного зобов`язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом (частина 1 статті 548 Цивільного кодексу України).

У відповідності до статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Разом з цим, виконання господарських договорів регулюється Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Виходячи з положень частини 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Таким чином, у Господарському кодексі України поняття пені (поряд з неустойкою і штрафом) визначено як господарську санкцію у вигляді грошової суми, яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Відповідно до частини 4 статті 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Тобто, в розумінні статей 173, 230, 231 Господарського кодексу України пеня є різновидом господарської санкції за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання, суть якого може полягати не тільки в зобов`язанні сплатити гроші (грошове зобов`язання), але й в зобов`язанні виконати роботу, передати майно, надати інформацію тощо (негрошове зобов`язання).

Сторони договору, за відсутності встановлених спеціальними законами обмежень, не позбавлені права передбачити у договорі господарську санкцію, що стягується за прострочення негрошового зобов`язання у відсотках до суми невиконаного зобов`язання за кожен день прострочення, та звернутися з вимогою про її стягнення у зв`язку з простроченням зобов`язання.

Застосування до боржника, який порушив господарське зобов`язання, штрафних санкцій у вигляді пені або штрафу, передбачених частиною 4 статті 231 Господарського кодексу України, є можливим, оскільки суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечити виконання господарських зобов`язань встановленням договірної санкції за невиконання або неналежне виконання таких зобов`язань і пеня застосовується за порушення будь-яких господарських зобов`язань, а не тільки за невиконання грошового зобов`язання.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного суду від 17.09.2020 у справі №922/3548/19, від 17.10.2019 у справі №912/3237/18, від 23.04.2019 у справі № 904/3565/18, від 29.05.2018 у справі № 910/23003/16, від 19.09.2019 № 904/5770/18.

При цьому статтею 628 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Суд зазначає, що право учасників господарських правовідносин встановлювати інші, ніж передбачено Цивільним кодексом України, види забезпечення виконання зобов`язань визначено частиною другою статті 546 Цивільного кодексу України, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За таких обставин суд вважає, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій (наведена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 09.02.2018 у справі №911/2813/17, від 22.03.2018 у справі №911/1351/17, від 25.05.2018 у справі №922/1720/17, від 02.04.2019 у справі № 917/194/18, від 02.04.2019 року у справі № 917/194/18).

Так, за умовами пункту 8.11 Договору встановлено, що у випадку прострочення строку поставки товару, постачальник виплачує покупцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від простроченої суми за кожен день прострочення.

Відповідно до пункту 8.12 Договору у випадку прострочення, зазначеного в Додатках (специфікаціях) до цього Договору, строку поставки товару більш ніж на 5 робочих днів, постачальник, додатково, крім неустойки, визначеної у пункті 8.11 Договору, сплачує покупцю, в разі його письмової вимоги, направленої в тому числі засобами електронного зв`язку, штраф у розмір 3% від суми непоставленого в строк товару, при цьому з постачальника не знімається обов`язок здійснити поставку товару, якщо інше не буде узгоджено сторонами.

Наведені пункти Договору, з огляду на встановлений статтею 627 Цивільного кодексу України принцип свободи договору, були погоджені між сторонами за взаємною згодою та на основі вільного волевиявлення, та, як наслідок, є обов`язковими для виконання.

Отже, суб`єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавцем правом забезпечення виконання господарських зобов`язань встановленням окремого виду відповідальності - договірної санкції, за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, зокрема, пені та штрафу, передбачених пунктами 8.11, 8.12 Договору.

Таким чином, оскільки відповідачем допущено прострочення поставки товару у передбачені Договором строки, факт якого належним чином підтверджується матеріалами справи, суд приходить до висновку, що передбачений умовами Договору розмір пені та штрафу узгоджується з приписами частини 4 статті 231 Господарського кодексу України та, відповідно, про правомірність застосування позивачем передбачених пунктами 8.11, 8.12 Договору санкцій у вигляді пені та штрафу.

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з простроченням відповідачем виконання зобов`язання щодо строків поставки товару, позивачем нараховано та пред`явлено до стягнення з відповідача на підставі пункту 8.11 Договору пеню у сумі 5 616,18 грн. за період з 28.12.2021 по 11.02.2022, а також на підставі пункту 8.12 Договору штраф у розмірі 3% від вартості непоставленого товару сумі 8 019,90 грн., які позивач просить суд стягнути згідно поданого розрахунку.

Суд зазначає, що частиною 3 статті 693 Цивільного кодексу України передбачено спосіб захисту покупця товару, який здійснив попередню оплату, від неналежного виконання зобов`язань з боку продавця, відповідно до якої на суму попередньої оплати нараховуються проценти відповідно до статті 536 Цивільного кодексу України від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фактичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати. Договором може бути встановлений обов`язок продавця сплачувати проценти на суму попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.

За приписами статті 536 Цивільного кодексу України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами.

В силу частини 2 статті 536 Цивільного кодексу України розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Отже, підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 Цивільного кодексу України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, статтями 693, 1048, 1054, 1061 ЦК України).

При цьому передбачені приписами вказаної статі проценти є не відповідальністю, а платою за весь час користування грошовими коштами, що не були своєчасно сплачені боржником.

Так, відповідно до пункту 8.13 Договору у випадку відмови покупця від приймання товару, покупець не несе зобов`язання по оплаті товару, а постачальник зобов`язаний протягом 2-х банківських днів з дати надання покупцем вимоги повернути останньому всі авансові платежі сплачені покупцем за непоставлений товар з урахуванням індексу інфляції та 3% річних за користування грошовими коштами покупця, розрахованих починаючи з дати отримання грошових коштів постачальником до дати їх повернення - зарахування на розрахунковий рахунок покупця.

Таким чином, у зв`язку з порушенням відповідачем зобов`язання щодо поставки товару у визначений Договором та Специфікацією №1 строк, та оскільки постачальником не здійснено повернення отриманих від позивача в якості передплати грошових коштів в сумі 240 599,96 грн., позивачем на підставі пункту 8.13 Договору нараховано 3% річних у сумі 890,00 грн. за період з 28.12.2021 по 11.02.2022, які він просив стягнути згідно наданого розрахунку.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Тобто, визначаючи розмір заборгованості за Договором, зокрема, в частині пені, процентів річних та штрафу суд зобов`язаний належним чином дослідити поданий стороною доказ (в даному випадку - розрахунок заборгованості), перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення сум або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

У відповідності до частини 1 статті 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

При цьому перебіг часу, за який нараховується пеня та проценти річних, починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

За приписами статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Наразі, як встановлено судом, з урахуванням приписів статті 253 Цивільного кодексу України та умов пункту 4 Специфікації №1 від 24.12.2021 року граничним строком виконання зобов`язання з поставки товару є 28.12.2021 року, в той час як позивачем початком періоду прострочення визначено цю ж дату - 28.12.2021 року, що не відповідає приписам чинного законодавства та умовам правочину.

За результатами здійсненої за допомогою системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявленої до стягнення пені судом встановлено, що розмір пені, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства, з урахуванням визначеного судом початку періоду прострочення - 29.12.2021 року, становить 5 629,38 грн., а отже є більшим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем. Проте, виходячи з того, що збільшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим статтею 46 ГПК України, яким позивач не скористався, суд не вправі самостійно збільшувати розмір позовних вимог, зокрема, в частині пені, тому позовні вимоги в частині стягнення пені за несвоєчасну поставку товару є обґрунтованими в сумах, нарахованих позивачем, а саме 5 616,18 грн. пені.

Зокрема, як встановлено судом, позивачем при здійсненні розрахунку 3% річних згідно умов пункту 8.13 Договору застосовано період нарахування з 28.12.2021 року по 11.02.2022 року, в той час як датою отримання суми попередньої оплати за Договором є 24.12.2021 року.

Проте, оскільки відповідно до положень статей 162, 163 Господарського процесуального кодексу України визначення суми штрафних санкцій та періоду нарахування суми штрафних санкцій є виключним правом позивача, суд відповідно до вимог статті 86 Господарського процесуального кодексу України здійснює розгляд позовних вимог про стягнення процентів річних в межах визначеного позивачем періоду.

За результатами здійсненої за допомогою системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення процентів річних судом встановлено, що розмір процентів річних, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства, з урахуванням визначеного позивачем початку періоду прострочення - 28.12.2021 року, становить 909,67 грн., а отже є більшим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем. Проте, виходячи з того, що збільшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим статтею 46 ГПК України, яким позивач не скористався, суд не вправі самостійно збільшувати розмір позовних вимог, зокрема, в частині процентів річних, тому позовні вимоги в частині стягнення процентів річних за користування чужими грошима є обґрунтованими в сумах, нарахованих позивачем, а саме 890,00 грн.

Також за результатами перевірки нарахування штрафу у розмірі 3% від вартості непоставленого товару судом встановлено, що перерахований судом розмір штрафу з урахуванням суми простроченої заборгованості у розмірі 240 599,95 грн. становить 7 217,99 грн., а отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, а тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 8 019,90 грн. штрафу підлягають частковому задоволенню в сумі, визначеній судом, а саме 7 217,99 грн.

При цьому суд наголошує, що відповідно до припису частини 2 статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі, у зв`язку з чим можливість використання судового способу захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів не може бути поставлена законом чи підзаконним нормативно-правовим актом у залежність від використання суб`єктом правовідносин інших засобів правового захисту, зокрема, й досудового врегулювання спору.

Аналогічного висновку дійшов Конституційний Суд України у рішенні №15-рп/2002 від 09.07.2002 року, вказавши на право кожної особи вільно обирати незаборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі й судовий. При цьому, держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту.

З огляду на зазначене, позивач отримав право вимоги на стягнення у судовому порядку як суми основного боргу, так і штрафних санкцій за Договором у зв`язку з порушенням відповідачем договірних обов`язків щодо поставки товару та не зобов`язаний звертатися до відповідача з письмовою вимогою щодо виплатити суми штрафних санкцій, подання якої передбачено умовами пунктів 8.11, 8.12 Договору.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (частина 1 статті 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

При цьому суд наголошує, що усі інші доводи та міркування сторін, окрім зазначених у мотивувальній частині рішення, взяті судом до уваги, однак не спростовують висновків суду та не суперечать дійсним обставинам справи і положенням чинного законодавства.

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Щодо заявлених позивачем до стягнення з відповідача витрат на правову допомогу в сумі 10 000,00 грн. суд зазначає, що пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/200 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Стаття 16 Господарського процесуального кодексу України закріплює за учасниками справи право на користування правничою допомогою.

Відповідно до статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 126 ГПК України).

Статтею 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Тобто, у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 Господарського процесуального кодексу України.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

В свою чергу, з аналізу наведеної норми законодавства вбачається, що витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, якщо стороною не буде документально доведено, що нею понесені витрати на правничу допомогу, а саме: не надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для стягнення таких витрат.

Тобто, саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Суд у позовному провадженні є арбітром, що надає оцінку ти доказами і доводам, що наводяться сторонами у справі, тобто суд не може діяти на корить будь-якої зі сторін, що не відповідатиме основним принципам господарського судочинства.

Таким чином суд може зменшити розмір витрат на правову допомогу, що підлягають розподілу, за клопотанням іншої сторони, яка і зобов`язана довести не співмірність заявлених опонентом витрат.

Наразі, заперечення відповідача щодо розміру заявлених позивачем до стягнення витрат на професійну правничу допомогу в матеріалах справи відсутні.

Як встановлено судом, на підтвердження вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, позивачем долучено до матеріалів справи докази на підтвердження понесення ним витрат на професійну правничу допомогу, а саме: Договір №23 від 04.01.2022 року про надання правової допомоги, укладений між Фермерським господарством «Гарват» (клієнт за договором, позивач у справі) та адвокатом Андрушко Аллою Володимирівною (адвокат за договором); копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серія ХМ №000301 від 08.01.2020 року на ім`я Андрушко Алли Володимирівни; оригінал ордеру № 1024655 від 11.02.2022 року.

За твердженням позивача, загальна сума оплачених та заявлених останнім до стягнення з відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу, пов`язаних з розглядом справи № 911/506/22, склала 10 000,00 грн.

За приписами пункту 9 частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності щодо надання правової інформації, консультацій та роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини 1 статті 1 вказаного Закону).

В статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» наведені види адвокатської діяльності, а також роз`яснено, що адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Згідно Договору про надання правової допомоги від 04.01.2022 року, укладеного між Фермерським господарством «Гарват» (клієнт за договором, позивач у справі) та адвокатом Андрушко Аллою Володимирівною (адвокат за договором), в порядку та на умовах, визначених цим Договором, клієнт доручає, а адвокат, відповідно до чинного в Україні законодавства, приймає на себе зобов`язання представляти в Господарському суді Київської області інтереси клієнта щодо стягнення з ТОВ «Темпо Флайт» заборгованості за договором поставки мінеральних добрив №.ТФ-0004744 від 24 грудня 2021 року.

З матеріалів справи вбачається, що позовна заява Фермерського господарства «Гарват» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Темпо Флайт» про стягнення 255 126,03 грн., за підписом представника позивача адвоката Андрушко А.В., була подана до Господарського суду Київської області та в подальшому направлена за територіальною підсудністю до Господарського суду м. Києва на підставі ухвали Господарського суду Київської області від 21.02.2022 року.

Гонорар адвоката за надання правничої допомоги визначається у відповідному протоколі узгодження розміру гонорару та є фіксованою сумою та не залежить від кількості документів та/або годин, витрачених адвокатом для надання правничої допомоги.

Зокрема, відповідно до пункту 4 Договору про надання правової допомоги послуги по договору складають 10 000,00 грн., які сплатив клієнт адвокату у день підписання цього договору.

Суд зазначає, що відповідно до статті 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі "East/West Alliance Limited" проти України (заява № 19336/04, п. 269) визначено, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Така ж правова позиція випливає з інших рішень Європейського суду з прав людини, зокрема, у п. 95 рішення у справі "Баришевський проти України" від 26.02.2015, п. п. 34-36 рішення у справі "Гімайдуліна і інших проти України" від 10.12.2009, п. 80 рішення у справі "Двойних проти України" від 12.10.2006, п. 88 рішення у справі "Меріт проти України" від 30.03.2004.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.

Суд зазначає, що визначений статтею 13 Господарського процесуального кодексу України принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 126 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявність підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності.

Окрім цього чинним процесуальним законодавством не передбачено обов`язку сторони, яка заявляє клопотання про відшкодування витрат на правничу допомогу, доводити реальність їх оплати. Натомість саме на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, покладено обов`язок доведення неспівмірності витрат з наданням відповідних доказів.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Суд наголошує, що відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

При цьому розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 року у справі № 755/9215/15-ц, Верховний Суд у постанові від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

Поряд із цим в контексті понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу суд виходить з позиції обґрунтованості, співмірності витрат із складністю справи, відповідності критерію реальності таких витрат та обсягом наданих послуг, а також розумності їхнього розміру.

Наразі, з урахуванням предмету позову та фактичних обставин вбачається, що попередньому дослідженню представником позивача з метою підготовки позовної заяви підлягали лише договір поставки мінеральних добрив № ТФ-0004744 від 24.12.2021 та специфікація № 1 до нього, рахунок - фактура № ТФ-0004744 від 24.12.2021, платіжне доручення № 63 від 24.12.2021 та вимога від 04.01.2022.

При цьому позовна заява викладена адвокатом на 6 аркушах, з яких 2 аркуші складають вступна частина та перелік додатків, та, зокрема, за замістом решти позову правові підстави містять посилання виключно на загальні приписи цивільного законодавства, що регулюють виконання зобов`язань, без врахування специфіки правовідносин та вимог про стягнення передплати.

Тобто, враховуючи нескладний характер спору та сталу судову практику з даного питання, враховуючи те, що розгляд справи № 911/506/22 здійснювався в порядку спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи, враховуючи незначну кількість доказів та часткову невідповідність арифметичних розрахунків приписам законодавства, наслідком чого є задоволення позовних вимог в частині, суд приходить до висновку про те, що розмір заявлених до стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу позивачем завищено.

Окрім цього судом взято до уваги первісне звернення з позовною заявою без дотримання правил підсудності та за відсутності наведених в позові обґрунтувань такого звернення.

Додатково судом враховано правовий висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 24.01.2022 у справі № 911/2737/17, згідно якого стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.

При цьому згідно правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Отже, враховуючи викладене та дослідивши надані позивачем докази, приймаючи до уваги принципи співмірності та розумності судових витрат на професійну правничу допомогу, ціну позову, рівень складності, характер спору та юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, а також їх значення для спору, зокрема, враховуючи зміст позовної заяви та типовість даного спору, суд приходить до висновку, що сума витрат на професійну правничу допомогу 10 000,00 грн. підлягає зменшенню до 5 000,00 грн., що відповідає критерію пропорційності та розумності.

Аналогічну позицію виклав у своїй постанові Верховний Суд від 07.08.2018 року у справі № 916/1283/17 та від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18.

Згідно пункту 3 частини 4 статті 129 Господарського процесуального кодексу України інші судові витрати, до яких належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України), покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Зважаючи на вищевикладене, приймаючи до уваги висновки суду про часткове задоволення позовних вимог та завищення заявлених до стягнення витрат на правову допомогу, вимоги позивача про стягнення з відповідача витрат на професійну правничу допомогу підлягають частковому задоволенню пропорційно розміру задоволених позовних вимог в сумі 4984,28 грн.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Темпо Флайт" (вул. Зарічна, буд. 1Г, м. Київ, 02132, код ЄДРПОУ 42253844) на користь Фермерського господарства "Гарват" ( с. Куманів, вул. Вигінська, 2, Городоцький район, Хмельницька область, 32013, код ЄДРПОУ 23840381) 240 599 (двісті сорок тисяч п`ятсот дев`яносто дев`ять) грн. 95 коп. основного боргу, 5 616 (п`ять тисяч шістсот шістнадцять) грн. 18 коп. пені, 890 (вісімсот дев`яносто) грн. 00 коп. процентів річних, 7 217 (сім тисяч двісті сімнадцять) грн. 99 коп. штрафу, 4984 (чотири тисячі дев`ятсот вісімдесят чотири) грн. 28 коп. витрат на професійну правничу допомогу та 3 815 (три тисячі вісімсот п`ятнадцять) грн. 03 коп. судового збору.

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно частини 2 статті 256 Господарського процесуального кодексу України учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складено та підписано 16 грудня 2022.

Суддя А.М. Селівон