Постанова

від 20.12.2022 по справі 903/27/22

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 грудня 2022 року Справа №903/27/22

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Гудак А.В.

суддя Олексюк Г.Є.

при секретарі судового засідання Шилану О.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Смідинської сільської ради на рішення Господарського суду Волинської області від 23.06.2022 у справі №903/27/22 (суддя Якушева І.О., повний текст рішення складено 04.07.2022)

за позовом заступника керівника Волинської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Волинської обласної державної адміністрації

треті особи на стороні позивача, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору -

1) Державне підприємство "Старовижівське лісове господарство"

2) Державне підприємство "Ковельське лісове господарство"

до Смідинської сільської ради

про витребування земельної ділянки

за участю:

прокурора - Ковальчук І.Л.

представника позивача - не з`явився,

представника третьої особи-1 - не з`явився,

представника третьої особи-2 - Богацького Є.Г.,

відповідача - Кухарчук А.Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Волинської області від 23.06.2022 у справі №903/27/22 позов задоволено. Витребувано у власність держави в особі Волинської обласної державної адміністрації з незаконного володіння Смідинської сільської ради земельну ділянку, кадастровий номер 0725084200:06:000:0283, площею 13,1424 га. Стягнуто із Смідинської сільської ради на користь Волинської обласної прокуратури 2270 грн. витрат, пов`язаних з оплатою судового збору.

В обґрунтування рішення, посилаючись на ч.1, 2, 6, 7 ст.20, ч.4, 8 ст.122, ч.9 ст.149 Земельного кодексу України, судом першої інстанції зазначено, що вилучати земельні ділянки державної власності лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб до 28.05.2021 мав право виключно Кабінет Міністрів України. Відтак, ні Старовижівська районна державна адміністрація, ні Головне управління Держгеокадастру у Волинській області не наділені повноваженнями щодо вилучення та зміни цільового призначення земель лісогосподарського призначення державної власності для нелісогосподарських потреб, з огляду на що розпорядження Старовижівської РДА №318 від 26.12.2013 та №351 від 26.10.2016, а також наказ Головного управління Держгеокадастру у Волинській області №3-1356/15-18-СГ від 21.12.2018 прийняті всупереч вимог чинного законодавства і є незаконними, а тому відповідно спірну земельну ділянку неправомірно віднесено до земель сільськогосподарського призначення та в подальшому передано Смідинській сільській раді.

Крім того, господарський суд вказав, що у даній справі незаконні розпорядження та накази органів державної влади, а також державна реєстрація земельної ділянки у відповідних реєстрах, фактично стали інструментом, які обумовили формальне набуття Смідинською сільською радою права власності на спірну земельну ділянку. При цьому, їх визнання незаконними та скасування, як окремих позовних вимог, не є належним способом захисту.

Суд першої інстанції, враховуючи правові позиції Великої Палати Верховного Суду, зокрема, викладені в постанові від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, зазначив, що якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним стаття 387 ЦК України.

Таким чином, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимоги керівника Камінь- Каширської окружної прокуратури про витребування на користь держави в особі Волинської обласної державної адміністрації з незаконного володіння Смідинської сільської ради земельної ділянки площею 13,1424 га, кадастровий номер 0725084200:06:000:0283.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Смідинська сільська рада звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову. Судові витрати покласти на позивача заступника керівника Волинської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Волинської обласної державної адміністрації.

Апелянт, зокрема, вказує, що ні з позовної заяви, ні з матеріалів справи, ні в рішенні суду першої інстанції не зазначено доказ, яким би можна було підтвердити факт того, що спірна земельна ділянка кадастровий номер 0725084200:06:000:0283 будь-коли належала Волинській обласній державній адміністрації як власнику, який має право пред`явити позовну вимогу про витребування. При цьому, вперше спірна земельна ділянка сформована і зареєстрована 23.10.2013, цільове призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, категорія земель землі сільськогосподарського призначення, та була передана Смідинській сільській раді у комунальну власність на виконання розпорядження КМУ №60-р від 31.01.2018, а тому суд першої інстанції безпідставно не застосував строк позовної давності до спірних правовідносин.

Вважає, що право, про яке зазначено в п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України, стосується виключно лісогосподарських підприємств та не підтверджує будь-яких прав у Волинської обласної державної адміністрації, а тому господарський суд безпідставно застосував вказану норму у спірних правовідносинах, що відповідно не може бути підставою для витребування земельної ділянки у Смідинської сільської ради.

Скаржник також зазначає про непідсудність даного спору господарському суду, з огляду на що вважає, що суд першої інстанції повинен був закрити провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст.231 ГПК України.

У відповідності до ст.263 ГПК України прокурор подав відзив на апеляційну скаргу, у якому зазначив, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України, що вірно було застосовано господарським судом при прийнятті рішення. Прокурор вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а тому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги відповідача.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши апеляційну скаргу в межах вимог та доводів наведених в ній, відзив на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Як вірно встановлено судом першої інстанції, розпорядженням Старовижівської районної державної адміністрації №318 від 26.12.2013 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення, які перебувають у державній власності за межами населених пунктів на території Старовижівського району" затверджено відповідні технічні документації із землеустрою щодо інвентаризації земель згідно з додатком.

У відповідності до п.10 вказаного додатку до переліку сільських та селищних рад на території яких затверджуються технічні документації із землеустрою щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення віднесено Руднянську сільську раду, яка входить до складу територіальної громади Смідинської сільської ради (згідно розпорядження КМУ №708-р від 12.06.2020 "Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Волинської області") та зазначено загальну площу земель 281,9329 га.

Серед вказаних земельних ділянок на території Руднянської сільської ради за межами населених пунктів проведено інвентаризацію земельної ділянки площею 13,1424 га, кадастровий номер 0725084200:06:000:0283.

Згідно з витягом з Державного земельного кадастру земельна ділянка, кадастровий номер 0725084200:06:000:0283, зареєстрована 23.10.2013, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, категорія землі - землі сільськогосподарського призначення (т.1, а.с.375).

Розпорядженням Старовижівської районної адміністрації №351 від 26.10.2016 (т.1, а.с.32) "Про внесення змін до розпорядження голови районної державної адміністрації від 26.12.2013 № 318" додаток до розпорядження №318 від 26.12.2013 викладено у новій редакції.

Додатком до розпорядження № 351 від 26.10.2016 визначено перелік сільських та селищних рад, на території яких затверджено технічні документації із землеустрою щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення, які перебувають у державній власності за межами населених пунктів на території Старовижівського району, зокрема, пунктом 659 додатку визначено цільове призначення земельної ділянки, кадастровий номер 0725084200:06:000:0283 - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (т.1, а.с.44).

Розпорядженням КМУ №635-р від 16.12.2020 "Про реорганізацію та утворення районних державних адміністрацій" передбачено організацію Старовижівської районної державної адміністрації шляхом її приєднання до Ковельської районної державної адміністрації.

На виконання розпорядження голови Волинської обласної державної адміністрації №7 від 15.01.2021 утворено комісію з реорганізації Старовижівської районної державної адміністрації шляхом приєднання до Ковельської районної державної адміністрації.

З огляду на викладене, а також приймаючи до уваги п.7 Порядку здійснення заходів щодо утворення та реорганізації районних державних адміністрацій, а також правонаступництва щодо майна, прав та обов`язків районних державних адміністрацій, що припиняються, затвердженого постановою КМУ №1321 від 16.12.2020, Ковельська районна державна адміністрація з моменту утворення комісії з реорганізації вважається правонаступником прав та обов`язків Старовижівської районної державної адміністрації.

Наказом Головного управління Держгеокадастру у Волинській області №3-1356/15-18-СГ від 21.12.2018 "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність" Смідинській сільській раді передано у комунальну власність земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності загальною площею 281,9329 га, які розташовані за межами населених пунктів Руднянської сільської ради, Старовижівського району (т.1, а.с.50). Передачу оформлено актом приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність (т.1, а.с.51).

Відповідно до п. 89 додатку до акту приймання-передачі земельну ділянку площею 13,1424, кадастровий номер 725084200:06:000:0283, передано у комунальну власність Смідинської сільської ради (т.1, а.с.52).

На підставі розпоряджень Старовижівської районної державної адміністрації №318 від 26.12.2013 та №351 від 26.10.2016, наказу Головного правління Держгеокадастру у Волинській області №3-1356/15- І8-СГ від 21.12.2018 державним реєстратором Центру надання адміністративних послуг Рожищенської районної державної адміністрації прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 50853127 від 28.01.2020, відповідно до якого внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомості про земельну ділянку, кадастровий номер 0725084200:06:000:0283, із зазначенням форми власності - комунальна, власник - Смідинська сільська рада.

Разом з цим, згідно з Планом лісонасаджень Сьомаківського лісництва державного підприємства "Старовижівське лісове господарство", який є складовою частиною Проекту організації та розвитку лісового господарства ДП "Старовижівське лісове господарство", земельна ділянка, кадастровий номер 0725084200:06:000:0283, належить до земель лісового фонду та з користування державного підприємства не вилучалась.

Базове лісовпорядкування проведено Українською лісовпорядною експедицією Українського лісовпорядного проектного виробничого об`єднання ВО "Укрдержліспроект" у 2012 році, за результатами якого було схвалено проект.

Державному підприємству "Старовижівське ЛГ" земельні ділянки, що охоплені матеріалами лісовпорядкування, були передані на підставі рішення Волинської обласної ради №13/2 від 18.08.2000 (т.1, а.с.58) та розпорядження Волинської обласної ради №100-р від 05.09.2000 (т.1, а.с.57).

Із листа ДП "Старовижівське лісове господарство" №01-7/298 від 24.11.2020 вбачається, що земельна ділянка, кадастровий номер 25084200:06:000:0283, площею 13,1424 га, що розташована за межами населених пунктів Руднянської сільської ради, Старовижівського району, повністю накладається на землі державного лісового фонду ДП "Старовижівське ЛГ" (квартал 43 виділ 3) Сьомаківського лісництва.

Інформація про накладення земельної ділянки, кадастровий номер 0725084200:06:000:0283, на земельні ділянки державного лісового фонду "Старовижівське ЛГ" підтверджується також листом ВО "Укрдержліспроект" № 29 від 25.01.2021 .

Прокурор, вважаючи дії Старовижівської районної державної адміністрації та Головного управління Держгеокадастру у Волинській області спрямовані на вилучення земельних ділянок лісового фонду та зміну цільового призначення на землі сільськогосподарського призначення, звернувся з даним позовом до суду для повернення у власність держави в особі Волинської обласної державної адміністрації спірної земельної ділянки.

Щодо наявності підстав для представництва прокурором інтересів держави в даній справі, судова колегія вважає за необхідне зазначити наступне.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що з метою встановлення підстав для представництва інтересів держави в суді, прокуратура Волинської області зверталась з листом від 12.08.2021 (т.1, а.с.392-396) до Волинської ОДА, в яких просила повідомити чи будуть вживатися адміністрацією самостійні заходи щодо подання позовної заяви з метою повернення земельної ділянки у власність держави, або вказати причини такого не звернення з позовом до суду.

У відповідь на вказаний лист Волинська ОДА повідомила про обмеженість у виділенні коштів на сплату судового збору, що виключає можливість самостійного звернення до суду, а тому не заперечила щодо подання прокурором позову в її інтересах (т.1, а.с.397).

Листом від 17.11.2021 Волинська обласна прокуратура в порядку ст.23 Закону України "Про прокуратуру" повідомила Волинську ОДА про подання позову в її інтересах та про можливість оскарження суб`єктом владних повноважень до суду наявність підстав для представництва (т.1, а.с.411).

Враховуючи вищевикладене, надаючи оцінку наявності підстав представництва прокурором інтересів держави, суд апеляційної інстанції констатує, що прокурор, звертаючись з позовом, у встановленому законом порядку обґрунтував порушення інтересів держави та вказав про зволікання подання позову органом, в інтересах якого звертається до суду, та у чому полягає його бездіяльність щодо захисту законних інтересів держави.

Крім того, суд враховує також той факт, що прокурор звернувся з даним позовом до суду 05.01.2022 року згідно відмітки штемпеля господарського суду на позовній заяві (т.1, а.с.1), при цьому Волинську ОДА повідомлено про наявні порушення вимог законодавства ще листом 12.08.2021 року (т.1, а.с.392-396), а тому в позивача був час і можливість самостійно звернутися до суду за захистом інтересів держави, однак останній цим правом не скористався.

З огляду на вказане, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції щодо дотримання прокурором порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", для звернення до суду з відповідним позовом та наявності законних підстав для представництва прокурором інтересів держави, що спростовує доводи апеляційної скарги відповідача у відповідній частині.

Оцінюючи доводи апелянта щодо непідсудності даного спору господарському суду, апеляційний суд вважає їх безпідставними та такими, що не заслуговують на увагу, оскільки із аналізу ст.20 ГПК України вбачається, що позов про витребування земельної ділянки за предметним та суб`єктним складом відноситься до юрисдикції господарських судів.

Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду колегія суддів враховує наступне.

У відповідності до ст.19 Земельного кодексу України (далі ЗК України), землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.

До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, та нелісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках, а також землі, на яких розташовані полезахисні лісові смуги (ст. 55 ЗК України та ст.5 Лісового кодексу України - далі ЛК України).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства (ст. 57 ЗК України, ч. 1 ст. 17 ЛК України).

Відповідно до ч.2 ст. 84 ЗК України право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Згідно з ч. 2 ст. 1 ЛК України, ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи (ст. 7 ЛК України).

У державній власності, відповідно до ст. 8 ЛК України, перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

У комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності (ст. 9 ЛК України). У комунальній власності можуть перебувати й інші ліси, набуті або віднесені до об`єктів комунальної власності в установленому законом порядку. Право комунальної власності на ліси реалізується територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Колегія суддів звертає увагу, що Законом України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" від 05.02.2004 №1457-1V визначено, що при розмежуванні земель державної та комунальної власності не можуть передаватися до земель комунальної власності землі лісового фонду за межами населених пунктів (ст. 6).

Таким чином, з дня набрання чинності вказаним законом 14.07.2004 усі землі лісового фонду за межами населених пунктів віднесено до земель державної форми власності.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, спірна земельна ділянка розташована за межами населених пунктів на території Смідинської сільської ради.

Крім того, із 01.01.2013 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", пунктами 3, 4, 7 Прикінцевих та Перехідних положень якого визначено, що з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:

а) земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади; які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;

б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.

4. У державній власності залишаються:

а) розташовані в межах населених пунктів земельні ділянки: на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна державної власності; які перебувають у постійному користуванні органів державної влади, державних підприємств, установ, організацій, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; які належать до земель оборони;

б) земельні ділянки, що використовуються Чорноморським флотом Російської Федерації на території України на підставі міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України;

в) землі зон відчуження та безумовного (обов`язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи;

г) усі інші землі, розташовані за межами населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпункті "а" пункту 3 цього розділу, а також земель, які відповідно до закону віднесені до комунальної власності.

З дня набрання чинності цим Законом землі державної та комунальної власності в Україні вважаються розмежованими.

Отже, враховуючи викладене, земельні ділянки за межами населених пунктів, на яких не розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади або які не перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій, перебувають у державній власності.

Пунктом 5 розділу VІІІ "Прикінцеві положення" Лісового кодексу України, в редакції, чинній до 16.01.2020, визначено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентується галузевими нормативними документами.

За змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої 11.12.1986 Держлісгоспом СРСР по лісовому господарству, плани лісонасаджень відносяться до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Отже, системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки у користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення п. 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" Лісового кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 30.01.2018 у справі №707/2192/15-ц, від 13.06.2018 у справі №278/1735/15-ц.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що згідно з Планом лісонасаджень Сьомаківського лісництва державного підприємства "Старовижівське лісове господарство", який є складовою частиною Проекту організації та розвитку лісового господарства ДП "Старовижівське лісове господарство", спірна земельна ділянка з кадастровим номером 0725084200:06:000:0283, належить до земель лісового фонду.

При цьому, базове лісовпорядкування проведено Українською лісовпорядною експедицією Українського лісовпорядного проектного виробничого об`єднання ВО "Укрдержліспроект" у 2012 році, за результатами якого було схвалено вищезазначений проект.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду, який було викладено у постановах від 13.11.2019 у справі №361/6826/16, від 06.07.2022 у справі №372/1688/17, відомості щодо розташування земель лісового фонду, надані ВО "Укрдержліспроект", як єдиним на території України суб`єктом, що виконує лісовпорядні роботи, є належними, оскільки об`єднання володіє інформацією про лісовпорядкування. Згідно з правовими висновками Верховного Суду України, що викладені у постановах від 24.12.2014 у справі №6-212цс14 та від 27.01.2015 у справі №21-570а14, саме планово-картографічні матеріали є належними правовстановлюючими документами на право постійного користування і являлись основою для організації ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів постійними лісокористувачами. Вказані висновки також застосовано і у постанові Верховного Суду від 12.07.2022 у справі №911/3685/17.

Крім того, колегія суддів також приймає до уваги, що протоколом другої лісовпорядної наради від 04.07.2013 (затверджений начальником Волинського обласного управління лісового та мисливського господарства 11.07.2013) запропоновано до затвердження основні положення і заходи проекту організації та розвитку лісового господарства ДП "Старовижівське лісове господарство".

Згідно пояснювальної записки Проекту організації та розвитку лісового господарства ДП "Старовижівське ЛГ" вбачається, що земельні ділянки, що охоплені матеріалами лісовпорядкування, були передані згідно рішення Волинської обласної ради від 18.08.2000 №13/2 (т.1, а.с.58) та розпорядження цієї ж ради від 05.09.2000 №100-р (т.1, а.с.57).

Також, віднесення спірної земельної ділянки до земельних ділянок державного лісового фонду підтверджується викопіюванням з матеріалів базового лісовпорядкування за 2004 рік, проекту організації і розвитку лісового господарства у яких містяться відомості про передачу вказаних лісових масивів від колишніх колективних лісогосподарських підприємств державному підприємству згідно рішення Волинської обласної ради від 18.08.2000 №13/2 та розпорядження цієї ж ради від 05.09.2000 №100-р.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що незважаючи на реформування тих чи інших лісогосподарських підприємств, їх належності до державної або комунальної власності, з 14.07.2004 в силу вимог ст. 6 Законом України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" від 05.02.2004 №1457-ІУ земельні ділянки лісового фонду за межами населених пунктів належали до державної власності, розпорядником таких ділянок була Волинська обласна державна адміністрація, а земельна ділянка кадастровий номер 0725084200:06:000:0283 площею 13,1424 га на даний час перебуває у постійному користуванні державного підприємства "Старовижівське лісове господарство" за матеріалами базового лісовпорядкування, проведеного Українською лісовпорядною експедицією Українського лісовпорядного проектного виробничого об`єднання ВО "Укрдержліспроект" у 2012 році.

Зі змісту ч. ч. 1, 2, 6, 7 ст. 20 ЗК України вбачається, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Відповідно до ч. ч. 4, 8 ст. 122 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття спірних розпоряджень та наказу) центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин (Держгеокадастр України відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 14.01.2015 №15) та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб. Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтею 149 цього Кодексу, та земельні ділянки дна територіального моря.

Згідно з ч. 9 ст. 149 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття спірних розпоряджень та наказу) Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", крім випадків, визначених частинами п`ятою восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

З огляду на наведені норми законодавства, вилучати земельні ділянки державної власності лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб мав право виключно Кабінет Міністрів України.

Документи, на підставі яких Старовижівська районна державна адміністрація затвердила технічну документацію, а Головне управління Держгеокадастру у Волинській області видало наказ про передачу земельної ділянки із державної у комунальну власність, не містять жодних рішень Кабінету Міністрів України.

Із інформації Секретаріату Кабінету Міністрів України №3812/0/2-21 від 08.02.2021 вбачається, що Кабінету Міністрів України про факт зміни цільового призначення та передачу з державної власності у комунальну власність земельної ділянки, кадастровий номер 0725084200:06:000:0283, що фактично перебуває у постійному користуванні державного підприємства "Старовижівське лісове господарство" стало відомо із запиту Волинської обласної прокуратури №15-235вих-21 від 02.02.2021.

Відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що спірну земельну ділянку неправомірно віднесено до земель сільськогосподарського призначення та в подальшому передано Смідинської селищній раді.

Отже, враховуючи приписи ч.1 ст. 20, ч.5 ст. 122 та ч.6 ст.149 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття спірних розпоряджень та наказу), Старовижівська районна державна адміністрація та Головне управління Держгеокадастру у Волинській області не наділене повноваженнями щодо вилучення та зміни цільового призначення земель лісогосподарського призначення державної власності для нелісогосподарських потреб.

Відповідно до ст.21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.

Прийняття розпоряджень Старовижівською районною державною адміністрацією №318 від 26.12.2013 "Про затвердження технічних документацій із землеустрою щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення, які перебувають у державній власності за межами населених пунктів на території Старовижівського району" в частині затвердження документації щодо спірної земельної ділянки та №351 від 26.10.2016 "Про внесення змін до розпорядження голови районної державної адміністрації від 26.12.2013 № 318" в подальшому зумовило її незаконну передачу до земель комунальної власності на підставі наказу Головного управління Держгеокадастру у Волинській області №3-1356/15-18-СГ від 21.12.2018 "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність", та як наслідок вказані документи були спрямовані на вилучення земельних ділянок лісового фонду та зміну цільового призначення на землі сільськогосподарського призначення, коли уповноваженим органом рішення щодо таких дій не приймалося.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що розпорядження Старовижівської районної державної адміністрації №318 від 26.12.2013 в частині затвердження документації щодо спірної земельної ділянки, розпорядження №351 від 26.10.2016, яким було внесено зміни у вищевказане розпорядження, а також наказ Головного управління Держгеокадастру у Волинській області №3-1356/15-18-СГ від 21.12.2018, яким вказана земельна ділянка лісогосподарського призначення віднесена до земель сільськогосподарського призначення та передана до комунальної власності, прийняті всупереч вимог чинного законодавства, зокрема, ст.6, 14, 19 Конституції України, ст. 3,15-2, 17, 20, 56, 57, 84, 122, 141, 142, 149 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття наказів), ст. ст. 31, 33, 57 ЛК України, а тому є незаконними та такими, що не породжують будь-яких правових наслідків.

При цьому, як вірно враховано судом першої інстанції, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16 зазначено, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Визнання недійсним державного акта також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Тобто, окреме звернення з одним чи декількома позовами про оспорення вищевказаних актів органів державної влади та місцевого самоврядування, в цій ситуації, не є обов`язковим, оскільки не відповідає належному та ефективному способу захисту, так як такі вимоги не забезпечать реального поновлення порушених прав позивача, як власника спірної земельної ділянки, яка вибула з його власності.

Статтею 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Наведені способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна або особи, яка має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу правомочностей. Предмет віндикаційного позову становить вимога неволодіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально визначеного майна із чужого незаконного володіння, а підставою такого позову - обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна із чужого незаконного володіння.

Заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на викладене, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від стягнення з цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18.

Отже, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який зважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст.387 ЦК України). Наведена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц.

Враховуючи викладене, приймаючи до уваги встановлення факту перебування у постійному користуванні ДП "Старовижівське лісове господарство" земельної ділянки площею 13,1424 га, кадастровий номер 0725084200:06:000:0283 на підставі базового лісовпорядкування, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість позовної вимоги керівника Волинської обласної прокуратури про витребування на користь держави в особі Волинської обласної державної адміністрації з незаконного володіння Смідинської сільської ради вказаної земельної ділянки.

Оцінюючи доводи апеляційної скарги щодо незастосування судом першої інстанції строків позовної давності у спірних правовідносинах, колегія суддів враховує наступне.

За визначенням ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).

Натомість, колегія суддів апеляційної інстанції звертає увагу, що у цивільному законодавстві закріплені об`єктивні межі застосування позовної давності, зокрема, вони встановлюються: прямо (ст.268 ЦК України) або опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 року у справі № 653/1096/16-ц)

Із аналізу статей 387 і 388 ЦК України вбачається, що вказані норми не містять положень про те, що приписи про позовну давність до правовідносин, які врегульовуються цими нормами права, не застосовуються, а стаття 268 цього кодексу не передбачає, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до вимог, на які позовна давність не поширюється. Крім того, сутність вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не виключає застосування до неї позовної давності.

Отже, до позовних вимог про витребування майна на підставі статей 387, 388 ЦК України, застосовується загальна позовна давність у три роки (правова позиція, викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 17.10.2018 у справі №362/44/17, від 07.11.2018 у справі №372/1036/15-ц, від 20.11.2018 у справі №907/50/16).

Перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч.1 ст.261 ЦК України).

Тобто, суд повинен встановити момент не лише, коли особа довідалася, але і коли могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор.

Відповідно до ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

В обґрунтування клопотання про застосування строку позовної давності відповідач вказує, що державну реєстрацію у Державному земельному кадастрі спірної земельної ділянки було проведено ще 23.10.2013 року, тобто інформація про вказану земельну ділянку, зокрема, її цільове призначення, була офіційною, загальнодоступною та публічною. З огляду на що, позивач в інтересах якого подано позов був обізнаний про факт вибуття спірної земельної ділянки (з викладеного у позовній заяві), натомість будь-яких дій щодо ділянки, які притаманні зазвичай власнику, чи дії щодо захисту нібито порушеного права, з боку державного органу не вчинялись.

Однак, колегія суддів звертає увагу, що право власності на спірну земельну ділянку за Смідинською сільською радою (кадастровий номер 0725084200:06:000:0283, форма власності - комунальна), яка є відповідачем у даній справі, зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 28.01.2020 року, тобто саме з цієї дати сільська рада стала фактичним володільцем земельної ділянки.

Отже, враховуючи обраний спосіб захисту у даній справі, а саме витребування земельної ділянки на підставі ст.387, 388 ЦК України (віндикаційний позов) в особи, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку, приймаючи до уваги встановлений факт реєстрації права власності на земельну ділянку за Смідинською сільською радою саме 28.01.2020 року, а звернення з позовом прокурора в інтересах Волинської обласної державної адміністрації 05.01.2022 року згідно відмітки штемпеля господарського суду на позовній заяві (т.1, а.с.1), апеляційний суд дійшов висновку про дотримання прокурором встановленої нормами статті 257 ЦК України загальної позовної давності тривалістю у три роки. Відтак, доводи апелянта щодо застосування строків позовної давності у спірних правовідносинах є необґрунтованими та не заслуговують на увагу.

Крім того, колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції щодо незастосування строку позовної давності до вимоги про витребування майна, оскільки перебування майна у володінні особи, яка не є його законним власником, фактично є триваючим порушенням, з огляду на те, що позов, поданий у даній справі, є не негаторним (ст.391 ЦК), а віндикаційним (статті 387, 388 ЦК), а тому положення ч.2 ст.268 ЦК щодо незастосування позовної давності не поширюються на правовідносини, що склались у даній справі. Відтак, застосуванню підлягає загальна позовна давність відповідно до вимог ч.1 ст.257 ЦК України (правова позиція, викладена у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.09.2022 у справі №910/4277/21).

Однак, апеляційний суд зауважує, що врахування такої помилкової правової позиції судом першої інстанції щодо незастосування строку позовної давності у спірних правовідносинах ніяким чином не впливає на вирішення позову по суті, оскільки прокурор звернувся з позовом в межах трирічного строку, передбаченого ч.1 ст.257 ЦК, а господарський суд дійшов висновку про задоволення заявлених позовних вимог, з чим погоджується і суд апеляційної інстанції.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, суди мають також враховувати практику Європейського суду з прав людини, викладену, зокрема, у справах "Проніна проти України" (рішення від 18.07.2006), "Трофимчук проти України" (рішення від 28.10.2010), де Суд зазначає, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Згідно з ч. 3 ст.13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених законом.

За змістом ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та досліджені судом апеляційної інстанції в розумінні ст. 73, 76-79, 86 ГПК України.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин справи.

Оскільки відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, судовий збір за подачу апеляційної скарги покладається на скаржника згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст. 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення Господарського суду Волинської області від 23.06.2022 у справі №903/27/22 залишити без змін, апеляційну скаргу Смідинської сільської ради - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "27" грудня 2022 р.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Гудак А.В.

Суддя Олексюк Г.Є.