Постанова

від 14.12.2022 по справі 569/15729/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

14 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 569/15729/18

провадження № 61-20225св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Рівненська міська рада,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 28 жовтня 2021 року в складі колегії суддів: Боймиструк С. В., Гордійчук С. О., Ковальчук Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року Рівненська міська рада звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_1 , треті особи: Управління забезпечення надання адміністративних послуг Рівненської міської ради, ОСОБА_2 , про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності, припинення права власності.

Позовна заява мотивована тим, що державний реєстратор Рівненського міського управління юстиції Зелінський Р. В. 13 лютого 2015 року здійснив державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на будівлю - кіоск загальною площею 29,4 кв. м (з реєстраційним номером 573837856101), що розташована на АДРЕСА_1 . Про здійснення вказаної державної реєстрації права власності Рівненській міській раді стало відомо з листа Рівненської місцевої прокуратури

від 03 лютого 2018 року.

Позивач вважає, що державна реєстрація права власності за відповідачем проведена неправомірно, оскільки власником земельної ділянки площею 0,0045 га на АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5610100000:01:026:0037) є територіальна громада міста Рівного

в особі Рівненської міської ради. Зазначена земельна ділянка була надана відповідачу на 20 років для обслуговування та реконструкції кіоску під торговий павільйон. За ОСОБА_1 проведено державну реєстрацію права власності на кіоск, проте речові права на кіоск не підлягають реєстрації у Державному реєстрі прав, оскільки кіоск не

є об`єктом нерухомого майна.

Підставою виникнення права власності державний реєстратор зазначив договір купівлі-продажу кіоску від 03 грудня 1997 року, посвідчений приватним нотаріусом Онищуком І. М. При цьому державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію, а відтак державний реєстратор Зелінський Р. В. не є належним суб`єктом реєстрації прав у разі вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном.

Незважаючи на наявність двох підстав для відмови у державній реєстрації прав (право власності на кіоск не підлягає реєстрації та державний реєстратор не є належним суб`єктом реєстрації прав у разі вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном) державний реєстратор Рівненського міського управління юстиції Зелінський Р. В. здійснив державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на спірний кіоск, чим порушив права Рівненської міської ради як власника земельної ділянки під об`єктом, на якій зареєстровано право власності.

На підставі викладеного Рівненська міська рада з урахуванням уточнених позовних вимог просила: визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Рівненського міського управління юстиції Зелінського Р. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 19323490 від 13 лютого 2015 року про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на кіоск загальною площею 29,4 кв. м, який розташований на АДРЕСА_1 ; припинити право власності ОСОБА_1 на вказаний кіоск з реєстраційним номером 573837856101, загальною площею 29,4 кв. м; закрити розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на об`єкт нерухомого майна - на спірний кіоск.

Короткий зміст судових рішень судів першої й апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 19 лютого 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що проведення реконструкції малої архітектурної форми, тобто споруди без улаштування фундаменту,

яка встановлюється тимчасово, в нерухоме майно вимагає отримання належного дозволу органу державного архітектурно-будівельного контролю та належно затвердженого проекту. Зібрані у справі докази підтверджують законність встановлення нежитлової будівлі на АДРЕСА_1 внаслідок її реконструкції та послідуючої здачі

в експлуатацію, а також державну реєстрацію зазначеного майна як об`єкта нерухомого майна на підставі всіх необхідних документів.

Так, 30 квітня 2004 року Рівненська міська рада передала в оренду ОСОБА_1 земельну ділянку для обслуговування та реконструкції

кіоску під торговий павільйон, якій у подальшому присвоєно адресу - АДРЕСА_1 . З декларації про

готовність до експлуатації об`єкта, що за класом наслідків (відповідальності) належить до об`єктів з незначними наслідками (СС1) вбачається, що відбулася реконструкція нежитлової будівлі на

АДРЕСА_1 на підставі документа, що дає право на виконання будівельних робіт, виданого управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Рівненській області. Крім того між Рівненською міською радою та ОСОБА_1 укладено договір про пайову участь замовника будівництва у розвитку інфраструктури міста Рівного (предметом цього договору було визначення для відповідача, яка

є замовником об`єкта «Реконструкція нежитлової будівлі», що знаходиться на АДРЕСА_1 , розміру пайової участі замовника у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста). Як наслідок, внесено зміни до запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно і за ОСОБА_1 на праві приватної власності зареєстровано спірну нежитлову будівлю загальною площею 29,4 кв. м.

ОСОБА_1 продовжує користуватися земельною ділянкою, що знаходиться на АДРЕСА_1 , на підставі договору оренди від 30 квітня 2004 року та додаткового договору про поновлення договору оренди землі від 06 серпня 2014 року, які укладені

з Рівненською міською радою. Зазначені договори не розірвані, зокрема

і Рівненською міської радою в односторонньому порядку в разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, як це передбачено умовами договорів.

Постановою Рівненського апеляційного суду від 28 жовтня 2021 року апеляційну скаргу Рівненської міської ради та ОСОБА_3 задоволено.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 19 лютого

2021 року скасовано, ухвалено нове судове рішення про задоволення позову.

Визнано незаконним та скасовано рішення державного реєстратора Рівненського міського управління юстиції Зелінського Р. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 19323490 від 13 лютого 2015 року про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на кіоск загальною площею 29,4 кв. м, який розташований на АДРЕСА_1 .

Припинено право власності ОСОБА_1 на кіоск з реєстраційним номером 573837856101, загальною площею 29,4 кв. м, який розташований на АДРЕСА_1 .

Закрито розділ у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно на об`єкт нерухомого майна, на кіоск з реєстраційним номером 573837856101, загальною площею 29,4 кв. м, який розташований на АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Рівненської міської ради 3 405 грн сплаченого судового збору за подання апеляційної скарги.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що 13 лютого 2015 року державний реєстратор, розглянувши заяву ОСОБА_1 та подані нею документи, мав відмовити у реєстрації права власності на спірний кіоск, оскільки право власності на малу архітектурну форму та тимчасову споруду не підлягало реєстрації, а подані відповідачем документи, зокрема, договір купівлі-продажу кіоску від 03 грудня 1997 року не дають змоги встановити набуття нею речових прав саме на нерухоме майно, оскільки кіоск

не є таким.

Так, зазначений кіоск належав продавцеві на підставі договору про право тимчасового користування землею від 20 листопада 1997 року № 158, укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю «Інок» (далі - ТОВ «Інок») та Рівненською міською радою народних депутатів, та рішення Виконавчого комітету Рівненської міської ради народних депутатів

від 11 листопада 1997 року № 103 «Про надання земельних ділянок під встановлення кіосків». Проте зазначені договір від 20 листопада

1997 року № 158 та рішення від 11 листопада 1997 року № 103 не

є правовстановлюючими документами, які підтверджують законність виникнення у ТОВ «Інок», перехід і набуття ОСОБА_1 права власності на об`єкт нерухомого майна.

Здійснюючи реконструкцію кіоску та недотримавшись Закону України «Про архітектурну діяльність» та Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ОСОБА_1 фактично вчинила самочинне будівництво об`єкту нерухомості, на яке право власності не набувається відповідно до частини другої статті 376 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Рішення державного реєстратора від 13 лютого 2015 року щодо реєстрації спірного кіоску як нерухомого майна не відповідає вимогам закону, тому не може залишатись чинним.

Внесення 18 грудня 2018 року державним реєстратором змін до запису розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відкритого на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 573837856101 не має визначального значення, оскільки внесення первісного запису в зв`язку

з виникненням права приватної власності на будівлю кіоску від 13 лютого 2015 року до Державного реєстру та реєстрація його як нерухомого майна суперечить закону. Після виникнення спору у цій справі ініціювання ОСОБА_1 внесення змін до запису в указаному реєстрі в зв`язку

з реконструкцією будівлі кіоску та надання документів, які не подавались нею при первісній реєстрації, не легітимізує тимчасову споруду як капітальну споруду - об`єкт нерухомого майна.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати постанову Рівненського апеляційного суду від 28 жовтня 2021 року та залишити в силі рішення Рівненського міського суду Рівненської області

від 19 лютого 2021 року.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень відповідач посилалась на пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вказувала, що суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду

від 27 червня 2018 року у справі № 921/403/17-г/6, від 02 жовтня 2018 року

у справі № 465/1461/16-а, від 24 січня 2020 року у справі № 910/10987/18, від 02 лютого 2021 року у справі № 465/7397/18, від 24 лютого 2021 року

у справі № 367/4613/18-ц. Зазначала, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, не дав належної правової оцінки доказам.

Касаційна скарга також мотивована тим, що, припинивши право власності відповідача на нежитлове приміщення, суд апеляційної інстанції не врахував факт внесення змін до запису про реєстрацію права власності на нежитлове приміщення та наявності чинних документів, які були підставою реєстрації права власності на спірну будівлю. Заявлені у справі вимоги

є безпідставними. Рівненська міська рада не надала доказів порушення її права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою під спірною нерухомістю. Відсутні докази використання земельної ділянки ОСОБА_1 не за цільовим призначенням.

Відповідач подала державному реєстратору документи, які необхідні для проведення державної реєстрації права власності, які і зазначені підставою для виникнення права власності, проте ці обставини залишено апеляційним судом поза увагою. Суд апеляційної інстанції скасував право власності на кіоск, проте такого об`єкту нерухомості немає, оскільки внаслідок реєстрації декларації про готовність об`єкту до експлуатації здійснено реконструкцію кіоску в нежитлову будівлю. Станом на час вирішення справи апеляційним судом в реєстрі речових прав на нерухоме майно такого об`єкту нерухомого майна, як кіоск не зареєстровано.

Відповідач провів реконструкцію за дозволом органу державного архітектурно-будівельного контролю на виконання будівельних робіт

з реконструкції спірної будівлі (на підставі документа, що дає право на виконання будівельних робіт), а після завершення реконструкції була зареєстрована декларація про готовність об`єкта до експлуатації. Також компетентним органом було виготовлено технічний паспорт на спірну будівлю. Матеріали справи не містять доказів скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації, яка видана управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Рівненської міської ради. Апеляційний суд залишив поза увагою рішення державного реєстратора про внесення змін до державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 18 грудня 2018 року, яке не оспорювалося та не було скасоване на час вирішення справи. Суд першої інстанції не вирішував питання про права, свободи, інтереси або обов`язки ОСОБА_3 , тому апеляційний суд безпідставно прийняв до розгляду її апеляційну скаргу.

Доводи інших учасників справи

Рівненська міська рада подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими. Вказувала, що декларація про готовність об`єкта до експлуатації була зареєстрована лише 07 грудня 2018 року, тобто не лише після прийняття оспорюваного рішення державного реєстратора від 13 лютого 2015 року,

а й після подання Рівненською міською радою позову у цій справі (22 серпня 2018 року). Внесення 18 грудня 2018 року державним реєстратором змін до запису розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відкритого на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 573837856101, не має визначального значення, оскільки внесення первісного запису в зв`язку з виникненням права власності на будівлю

від 13 лютого 2015 року до Державного реєстру та реєстрація його як нерухомого майна суперечить закону. Рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13 лютого 2015 року про державну реєстрацію за ОСОБА_1 права власності на кіоск загальною площею 29,4 кв. м не відповідало законодавству.

ОСОБА_3 , в інтересах якої діє законний представник ОСОБА_4 , надіслала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваної постанови. У зв`язку з цим просила суд касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін. Вказувала, що спірний об`єкт нерухомості розташований на прибудинковій території будинку АДРЕСА_2 , в якому знаходиться належна їй як співвласнику квартира АДРЕСА_3 . Зазначала, що належний відповідачу кіоск встановлено з порушенням вимог закону, тому за вказаним фактом порушено кримінальну справу.

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

09 грудня 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Рівненського апеляційного суду від 28 жовтня 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Указана справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 08 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до копії реєстраційної справи № 573837856101 (на об`єкт нерухомого майна на АДРЕСА_1 ) ОСОБА_1 13 лютого 2015 року звернулася до Реєстраційної служби Рівненського міського управління юстиції Рівненської області із заявою про державну реєстрацію прав та обтяжень на будівлю кіоску.

До вказаної заяви додала копію паспорта громадянина України, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера, квитанції про сплату державного мита, договір купівлі-продажу від 03 грудня 1997 року, технічний паспорт, договір оренди землі від 30 квітня 2004 року, додатковий договір про поновлення договору оренди землі від 06 серпня 2014 року, рішення Рівненської міської ради від 15 травня 2014 року, наказ про присвоєння поштової адреси від 14 червня 2013 року.

Згідно з договором купівлі-продажу, який посвідчений 03 грудня 1997 року приватним нотаріусом Рівненського міського та районного нотаріального округу Онищуком І. М. за реєстровим № 3313, ТОВ «Інок» продало,

а ОСОБА_1 купила кіоск на АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 18 кв. м.

Зазначений кіоск належав продавцеві на підставі договору про право тимчасового користування землею від 20 листопада 1997 року № 158, укладеного між ТОВ «Інок» та Рівненською міською радою народних депутатів, та рішення Виконавчого комітету Рівненської міської ради народних депутатів від 11 листопада 1997 року № 103 «Про надання земельних ділянок під встановлення кіосків».

Апеляційний суд встановив, що зазначені договір від 20 листопада

1997 року № 158 та рішення від 11 листопада 1997 року № 103 не

є правовстановлюючими документами, які підтверджують законність виникнення у ТОВ «Інок», перехід і набуття ОСОБА_1 права власності на спірний об`єкт нерухомого майна.

Рівненська міська рада як орендодавець та ОСОБА_1 як орендар

30 квітня 2004 року уклали строковий платний договір оренди земельної ділянки площею 45 кв. м, яка знаходиться біля будинку

АДРЕСА_1 , для обслуговування та реконструкції кіоску під торговий павільйон. На земельній ділянці знаходиться кіоск. Договір укладено на 10 років.

Наказом управління містобудування та архітектури від 14 червня 2013 року № 126 зазначеній земельній ділянці присвоєно поштову адресу -

АДРЕСА_1 , та зобов`язано встановити номерний знак на будівлі.

Рішенням Рівненської міської ради від 15 травня 2014 року № 4064 та додатковим договором від 06 серпня 2014 року, укладеним між Рівненською міською радою як орендодавцем та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 як орендарем, поновлено договір оренди земельної ділянки площею 45 кв. м на

АДРЕСА_1 (кадастровий номер земельної ділянки - 5610100000:01:026:0037) на двадцять років, для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (для обслуговування та реконструкції кіоску під торговий павільйон).

Відповідно до умов зазначеного договору від 06 серпня 2014 року земельна ділянка надавалась для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (для обслуговування та реконструкції кіоску під торговий павільйон).

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 12 вересня 2014 року № 26706252 право оренди земельної ділянки площею 45 кв. м на АДРЕСА_1 зареєстровано 11 вересня 2014 року за ОСОБА_1 на підставі договору оренди від 30 квітня 2004 року та додаткового договору про поновлення договору оренди землі від 06 серпня 2014 року.

Відповідно до доданого до заяви про державну реєстрацію прав та обтяжень технічного паспорта на кіоск « ІНФОРМАЦІЯ_1 », розташованого на АДРЕСА_1 , вказаний кіоск виготовлений станом на 09 грудня 2014 року. З опису характеристик об`єкта кіоск «ІНФОРМАЦІЯ_1» вбачається, що він розташований на бетонному фундаменті зі стінами з бетонних блоків та покрівлею з металевої черепиці.

Державний реєстратор Зелінський Р. В., розглянувши заяву ОСОБА_1 та подані документи, 13 лютого 2015 року провів державну реєстрацію права приватної власності за ОСОБА_1 на будівлю - кіоск, розташований на АДРЕСА_1 ,

з відкриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстраційної справи на об`єкт нерухомого майна, що підтверджується рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень № 19323490.

Управління містобудування та архітектури Виконавчого комітету Рівненської міської ради 24 лютого 2015 року видало паспорт прив`язки стаціонарної тимчасової споруди № НОМЕР_1 на АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 18 грудня 2018 року (після відкриття провадження у цій справі) звернулася до державного реєстратора комунального підприємства «Реєстраційна служба» Маломощаницької сільської ради Здолбунівського району Рівненської області із заявою про внесення змін до запису Державного реєстру речових прав на нерухоме майно у зв`язку

з реконструкцією нежитлової будівлі і до заяви додала декларацію про готовність об`єкта до експлуатації від 07 грудня 2018 року № РВ141183410070. Також додано технічний паспорт на громадський будинок нежитлову будівлю літ. «А-1» на

АДРЕСА_1 , виготовлений комунальним підприємством «Рівненське міське бюро технічної інвентаризації» (далі - КП «Рівненське МБТІ») станом на 22 листопада 2018 року.

Державний реєстратор прав на нерухоме майно ОСОБА_6 18 грудня

2018 року вирішив внести зміни до запису розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відкритого на об`єкт нерухомого майна

з реєстраційним номером 573837856101.

Відповідно до витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 18 грудня 2018 року № 149967670 та № 149968736 за ОСОБА_1 на праві приватної власності зареєстровано будівлю (нежитлову будівлю) загальною площею 29,4 кв. м на АДРЕСА_1 .

Підставою виникнення права власності зазначено: договір купівлі-продажу, серія та номер 3313, виданий 03 грудня 1997 року приватним нотаріусом Рівненського міського та районного нотаріального округу Онищуком І. М.; декларація про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер РВ141183410070, видана 07 грудня 2018 року управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції Рівненської міської ради; технічний паспорт, серія та номер: НОМЕР_2 , виданий 22 листопада 2018 року

КП «Рівненське МБТІ».

Згідно з висновком експерта судової будівельно-технічної експертизи за заявою ОСОБА_1 від 12 листопада 2018 року будівля, що розташована на земельній ділянці з кадастровим номером 5610100000:01:026:0037 на АДРЕСА_1 , є нерухомим майном, оскільки об`єкт дослідження нерозривно пов`язаний з землею через фундамент і переміщення об`єкта дослідження є неможливим без його розбирання.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам постанова апеляційного суду відповідає.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта

комунальної власності здійснюють відповідні ради (частина п`ята

статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (частина п`ята статті 60 Закону України «Про місцеве самоврядування

в Україні» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

У статті 12 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин зазначено, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Згідно з пунктом 34 частини першої статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання, зокрема, вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Відповідно до частини першої статті 375 ЦК України власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Частиною четвертою статті 375 ЦК України визначено, що правові наслідки самочинної забудови, здійсненої власником на його земельній ділянці, встановлюються статтею 376 цього Кодексу.

За частиною першою статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього (частина друга

статті 376 ЦК України). Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

Згідно з частиною третьою статті 375 ЦК України право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Право на забудову земельної ділянки реалізується її власником

або користувачем за умови використання земельної ділянки

відповідно до вимог містобудівної документації (частина четверта

статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Право власності набувається на підставах, що не заборонені

законом, зокрема із правочинів, про що зазначено у частині першій

статті 328 ЦК України.

Право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору,

є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає

з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна). У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва, право власності на який реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об`єкта нерухомого майна, дозволу на виконання будівельних робіт, а також документів, що містять опис об`єкта незавершеного будівництва (стаття 331 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до частини другої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

У частині другій статті 10 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) державний реєстратор: 1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію прав та їх обтяжень; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно, зареєстрованих відповідно до вимог цього Закону; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов`язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав; 2) приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав; 3) відкриває і закриває розділи Державного реєстру прав, вносить до них відповідні записи; 4) веде реєстраційні справи щодо об`єктів нерухомого майна; 5) присвоює реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна під час проведення державної реєстрації; 6) видає свідоцтво про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; 7) надає інформацію з Державного реєстру прав або відмовляє у її наданні

у випадках, передбачених цим Законом; 8) у разі потреби вимагає подання передбачених законодавством додаткових документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень; 8-1) під час проведення державної реєстрації прав, які виникли та зареєстровані в установленому порядку

до 1 січня 2013 року, запитує від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, які відповідно до чинного на момент реєстрації законодавства проводили таку реєстрацію, інформацію (довідки, копії документів тощо), необхідну для реєстрації прав та їх обтяжень, якщо такі документи не були подані заявником або якщо документи, подані заявником, не містять передбачених цим Законом відомостей про правонабувача або про нерухоме майно. Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, до яких надійшов запит, зобов`язані безоплатно в установленому законодавством порядку протягом трьох робочих днів надати державному реєстратору відповідну інформацію, зокрема щодо зареєстрованих речових прав на нерухоме майно, у тому числі земельні ділянки; 9) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом та іншими законами України.

Державний реєстратор самостійно приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень або відмову в такій реєстрації (частина четверта статті 9 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (частина перша

статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

При цьому державній реєстрації підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам (частина четверта статті 15 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Частиною першою статті 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено перелік підстав, на підставі яких проводиться державна реєстрація прав.

За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації.

Законом визначено, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, встановлення презумпції правильності зареєстрованих відомостей

з реєстру для третіх осіб, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним

з юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності, а самостійного значення щодо підстав виникнення права власності не має.

Системний аналіз законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація визначає лише момент, після якого виникає право власності, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 15 грудня 2021 року у справі № 641/6902/19.

Результат аналізу статті 376 ЦК України виключає можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Таким чином, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, відповідно до наведених вище положень законодавства та норм частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, частини четвертої цієї статті.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 квітня 2020 року у справі № 916/2791/13.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд правильно виходив із того, що подані для реєстрації документи не відповідали вимогам Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»

(у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), а державний реєстратор не діяв у порядок та спосіб, передбачений законодавством, тому

в останнього були наявні передбачені нормами матеріального права підстави для відмови у державній реєстрації за ОСОБА_1 права власності на спірне нерухоме майно.

Так, суди встановили, що згідно з договором купівлі-продажу, який посвідчений 03 грудня 1997 року приватним нотаріусом Рівненського міського та районного нотаріального округу Онищуком І. М. за

реєстровим № 3313, ТОВ «Інок» продало, а ОСОБА_1 купила кіоск на АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці площею 18 кв. м.

Зазначений кіоск площею 18 кв. м належав продавцеві на підставі договору про право тимчасового користування землею від 20 листопада 1997 року

№ 158, укладеного між ТОВ «Інок» та Рівненською міською радою народних депутатів, та рішення Виконавчого комітету Рівненської міської ради народних депутатів від 11 листопада 1997 року № 103 «Про надання земельних ділянок під встановлення кіосків».

Апеляційний суд встановив, що зазначені договір від 20 листопада

1997 року № 158 та рішення від 11 листопада 1997 року № 103

не є правовстановлюючими документами, які підтверджують законність виникнення у ТОВ «Інок», перехід і набуття ОСОБА_1 права власності на спірний об`єкт нерухомого майна.

Матеріалами справи не підтверджено, що ОСОБА_1 станом на час проведення спірної реєстрації у законний спосіб набула право власності на будівлю - кіоск загальною площею 29,4 кв. м, розташований на АДРЕСА_1 ,

При цьому висновком експерта судової будівельно-технічної експертизи за заявою ОСОБА_1 від 12 листопада 2018 року встановлено, що

будівля, яка розташована на земельній ділянці з кадастровим номером 5610100000:01:026:0037 на АДРЕСА_1 ,

є нерухомим майном, оскільки об`єкт дослідження нерозривно пов`язаний

з землею через фундамент і переміщення об`єкта дослідження

є неможливим без його розбирання.

Отже, висновки апеляційного суду про наявність правових підстав для задоволення заявлених у справи вимог підтверджуються матеріалами справи, узгоджуються з нормами матеріального права є обґрунтованими та правильними.

Безпідставним є посилання у касаційній скарзі на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 921/403/17-г/6, від 02 жовтня

2018 року у справі № 465/1461/16-а, від 24 січня 2020 року у справі

№ 910/10987/18, від 02 лютого 2021 року у справі № 465/7397/18,

від 24 лютого 2021 року у справі № 367/4613/18-ц, враховуючи наступне.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Так, у справі № 921/403/17-г/6 товариство з обмеженою відповідальністю звернулося до суду з позовом до житлово-будівельного кооперативу, іншого товариства з обмеженою відповідальністю про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, прийнятого приватним нотаріусом про реєстрацію права власності на незавершене будівництво, та зобов`язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом звільнення земельної ділянки від залишків будівельних матеріалів, які на ній знаходяться. Постановою Верховного Суду від 27 червня

2018 року скасовано судове рішення, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційний Суд вказував, що судами не надано належної правової оцінки договору генерального підряду, відповідно до якого кооператив як замовник будівництва до здачі об`єкта в експлуатацію є власником результату усіх будівельних робіт, водночас іншим замовником будівництва за цим договором виступило ТОВ «Комунсервіс-Серет», який у встановленому законом порядку на підставі договору оренди набув право користування спірною земельною ділянкою, у тому числі, для будівництва і обслуговування багатоквартирного житлового будинку. Також поза увагою суду залишилася та обставина, що відповідно до рішення міської ради

ТОВ «Комунсервісбуд» рекомендовано вирішити питання щодо укладення інвестиційного договору з дольовиками ЖБК «Файне місто 2» з приводу завершення будівництва в об`ємі до двох секцій житлового будинку та заборонено надання дозвільних документів позивачу до моменту укладення інвестиційної угоди з дольовиками ЖБК «Файне місто 2». Водночас судами не надано відповідної правової оцінки обставинам та доводам ЖБК «Файне місто 2» про відсутність порушеного права ТОВ «Комунсервісбуд», на захист якого спрямовано позов про скасування державної реєстрації за відповідачем права власності на об`єкт незавершеного будівництва, за якими позивач як юридична особа створено 11 лютого 2016 року і будь-який правовий акт прийнятий до цієї дати, у тому числі рішення реєстратора

від 03 лютого 2016 року, не може порушувати прав позивача.

Предметом позовних вимог фізичної особи до головного інспектора будівельного нагляду відділу контролю та нагляду за проведенням перевірок Департаменту державної архітектурно-будівельної інспекції

у Львівській області у справі № 465/1461/16-а є визнання протиправною

та скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності у виді штрафу за порушення вимог частини першої

статті 188-42 Кодексу України про адміністративні правопорушення. Постановою Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року скасовано судові рішення, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції. Суд касаційної інстанції зазначив, що висновки судів без дослідження всіх обставин у справі, є передчасними з огляду й на те, що до адміністративної відповідальності може бути притягнута особа лише за наявності факту вини. А невиконання вимог приписів, які вчинені не на підставі та не у межах повноважень визначених нормативно-правовими актами України, виключає притягнення особи до відповідальності. Окрім цього, суди не звернули увагу й на те, що відповідно до припису строк його виконання встановлений

до 10 лютого 2016 року, проте оскаржувана постанова про притягнення

до адміністративної відповідальності ухвалена до закінчення цього строку, 27 січня 2016 року.

За результатом перегляду справи № 910/10987/18 за позовом банку до товариства з обмеженою відповідальністю про звернення стягнення на предмет іпотеки, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду постановою від 24 січня 2020 року скасував рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції. Постанова мотивована тим, що суди не застосували до спірних правовідносин норми матеріального права, які підлягають застосуванню, не врахували судові рішення у справі № 910/21911/14, не надали цим рішенням належну правову оцінку, у зв`язку з чим не встановили з достовірністю обставини щодо власника спірного майна, які мають значення для правильного вирішення спору у цій справі, та дійшли передчасного висновку про те, що відповідач

у справі не є власником спірного майна та є неналежним відповідачем.

Постановою Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі

№ 465/7397/18 залишено без змін постанову апеляційного суду, якою відмовлено у задоволенні позову фізичної особи про визначення додаткового строку для прийняття спадщини. Касаційний суд вказував, що, встановивши, що суд першої інстанції, задовольнивши позовні вимоги, вирішив питання про права і обов`язки особи, яку не було залучено до участі у справі, суд апеляційної інстанції правильно скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову.

У справі № 367/4613/18-ц фізична особа звернулася до суду з позовом до іншої фізичної особи, товариства з обмеженою відповідальністю, третя особа - приватний нотаріус, про визнання права власності та витребування майна із чужого незаконного володіння. Постановою Верховного Суду

від 24 лютого 2021 року скасовано судове рішення, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. Касаційний суд вказував, що позивач набув право власності на спірну квартиру на підставі договору купівлі-продажу від 23 березня 2018 року, відповідач - на підставі договору купівлі-продажу від 29 травня 2018 року, тобто пізніше позивача й без урахування правових наслідків скасованих судових рішень. Суди, пославшись на рішення Міністерства юстиції України від 05 липня 2018 року, прийняте в адміністративному порядку на підставі висновків Комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації від 25 червня 2018 року у формі наказу про скасування рішення про державну реєстрацію права власності за фізичними особами, не з`ясували, чи визнавались договори, на підставі яких фізичні особи, набували право власності на спірну квартиру, недійсними.

Отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.

Безпідставними є доводи касаційної скарги щодо неврахування факту внесення змін до запису про реєстрацію права власності на нежитлове приміщення та наявності чинних документів, які були підставою реєстрації права власності на спірну будівлю, оскільки, як правильно зазначив

суд апеляційної інстанції, внесення 18 грудня 2018 року державним реєстратором змін до запису розділу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відкритого на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 573837856101 не має визначального значення, так як внесення первісного запису в зв`язку з виникненням права приватної власності на будівлю кіоску від 13 лютого 2015 року до Державного реєстру та реєстрація його як нерухомого майна суперечить закону.

Помилковими є доводи касаційної скарги, що апеляційний суд не дослідив зібрані у справі докази та не дав належної правової оцінки доказам, оскільки оскаржувана постанова прийнята на основі повно

і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду

у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені

в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).

Безпідставними є доводи касаційної скарги щодо наявності нескасованої декларації про готовність об`єкта до експлуатації, оскільки вказана декларація видана 07 грудня 2018 року, тобто після прийняття спірного рішення державного реєстратора від 13 лютого 2015 року.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції не вирішував питання про права, свободи, інтереси або обов`язки

ОСОБА_3 , тому апеляційний суд безпідставно прийняв до розгляду її апеляційну скаргу, оскільки спірний об`єкт нерухомості розташований на прибудинковій території будинку АДРЕСА_2 ,

в якому знаходиться належна ОСОБА_3 як співвласнику квартира АДРЕСА_3 . Апеляційний суд належним чином перевірив доводи апеляційної скарги та обґрунтовано вирішив питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 як особи, яка не брала участі у справі, проте суд першої інстанції вирішив питання про її правата інтереси.

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів та правильно застосував норми права.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення

обставин справи та переоцінки доказів, що в силу вимог

статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент.

Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України»).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, тому її необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд

у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 28 жовтня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук