Постанова

від 11.01.2023 по справі 144/829/16-ц

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 144/829/16-ц

Провадження № 22-ц/801/166/2023

Категорія: 23

Головуючий у суді 1-ї інстанції Герман О. С.

Доповідач:Матківська М. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2023 рокуСправа № 144/829/16-цм. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі:

Головуючого: Матківської М. В.

Суддів: Войтка Ю. Б., Стадника І. М.

Секретар: Ковальчук О. А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниці цивільну справу за апеляційною скаргою Приватного підприємства «ЗІС»

на рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 26 жовтня 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «ЗІС», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - відділу Держгеокадастру у Теплицькому районі, про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою,

Рішення ухвалив суддя Герман О. С.

Рішення ухвалено о 14 год 40 хв у м. Теплик Вінницької області

Повний текст судового рішення складено 04 листопада 2022 року,

Встановив:

У червні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПП «ЗІС», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - відділу Держгеокадастру у Теплицькому районі Вінницької області про визнання договору оренди землі недійсним, мотивуючи свої вимоги тим, що вона успадкувала земельну ділянку кадастровим номером 0523785000020020089. У 2015 році їй стало відомо, що існує договір оренди землі, укладений нібито між ОСОБА_2 (попереднім власником земельної ділянки) та ПП «ЗІС», відповідно до якого останнє має право користування її земельною ділянкою строком до 2025 року.

Оскільки вона не підписувала договору оренди землі, що склав в односторонньому порядку відповідач, волевиявлення у неї на укладення цих договорів не було, тому такий правочин вона вважає недійсним та просила суд визнати цей правочин недійсним.

19 квітня 2021 року ОСОБА_1 подала заяву про зміну предмета позову, у якій вказала, що змінює предмет позову, а саме первісні позовні вимоги «про визнання договору оренди землі, укладеного 21 квітня 2006 року між ОСОБА_2 та ПП «ЗІС» недійсним», замінює на вимоги в наступній редакції: «просить усунути їй перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, які чиняться Приватним підприємством «ЗІС» шляхом зобов`язання відповідача повернути їй земельну ділянку кадастровим номером 0523785000:02:002:0089 площею 3,9363 га, яка розташована на території Петрашівської сільської ради та заборонити Приватному підприємству «ЗІС» проводити будь-які сільськогосподарські роботи на вказаній земельній ділянці».

У заяві зазначила, що договір оренди землі ОСОБА_2 не підписувала, що свідчить про відсутність у неї намірів та волевиявлення на укладення такого правочину. Позивач ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, про що вона зазначала в первісній редакції позовної заяви, підтвердивши документально своє право власності на земельну ділянку.

Таким чином сторонами договору не було досягнуто згоди, відповідно такий договір є неукладеним, тобто є таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладений), не може бути визнаний недійсним і наслідки недійсності правочину, який не вчинений, до нього не застосовуються. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові по справі № 144/2047/17 вказала, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установлених законом, тому враховуючи підстави позову, вона вважає, що ефективним способом захисту порушеного її права як власника земельної ділянки, є усунення перешкод у користуванні належним їй майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення такої земельної ділянки (а. с. 183-187 т. 1).

Рішенням Теплицького районного суду Вінницької області від 26 жовтня 2022 року позов задоволено.

Усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою кадастровий номер 0523785000:02:002:0089, які чиняться ПП «ЗІС», шляхом зобов`язання повернути їй дану земельну ділянку, яка розташована на території Петрашівської сільської ради Гайсинського району Вінницької області та заборонено ПП «ЗІС» проведення будь-яких сільськогосподарських робіт на вказаній земельній ділянці.

Стягнуто з ПП «ЗІС» на користь ОСОБА_1 понесені нею судові витрати в сумі 5408,20 грн.

В апеляційній скарзі відповідач ПП «ЗІС» просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким в позові відмовити у зв`язку з невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи.

Зазначив, що рішення суду вважає таким, що прийняте із порушенням норм матеріального та процесуального права, а висновки суду не відповідають усім обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги полягають в тому, що 21 квітня 2006 року між ПП «ЗІС» та ОСОБА_2 було укладено договір оренди землі строком на 10 років, а 07 травня 2010 року було укладено додаткову угоду, якою продовжено дію договору оренди землі до 2025 року та збільшено розмір орендної плати до 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Договір оренди землі і додаткова угода до нього підписані особисто орендодавцем, що свідчить про вільне волевиявлення у ОСОБА_2 на укладення договору оренди землі саме із ПП «ЗІС», яке відповідало її внутрішній волі і їй були відомі всі істотні умови договору. І при укладенні змін (доповнень) до договору оренди землі 07 травня 2010 року у орендодавця також було вільне волевиявлення на укладення вказаних змін, яке відповідало її внутрішній волі. Дії орендодавця ОСОБА_2 були направлені на укладення такого договору оренди землі - вона надала підприємству-орендарю свій паспорт та ідентифікаційний код, свідоцтво про право власності на земельну ділянку, що свідчить про її волевиявлення на укладення договору оренди землі саме із ПП «ЗІС».

До спадкоємця орендодавця ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , яка отримала земельну ділянку у власність в порядку спадкування, перейшли всі права і обов`язки орендодавця. А оскільки у ОСОБА_2 було вільне волевиявлення, яке відповідало її внутрішній волі, вона була обізнана щодо всіх істотних умов договору оренди землі та внесених змін до нього, тому у суду першої інстанції не було підстав для задоволення заявлених позовних вимог, так як вони є безпідставними і ніякими доказами не підтверджені. Ні ОСОБА_2 , ні її спадкоємець ОСОБА_1 не зверталися до ПП «ЗІС» із претензіями щодо незаконного використання її земельної ділянки та не зверталися із відповідними заявами до контролюючих органів з приводу не законного використання її земельної ділянки ПП «ЗІС».

Судом першої інстанції взагалі не взяті до уваги пояснення свідків ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , які пояснили що орендодавець особисто підписала договір оренди землі у 2006 році і особисто підписала зміни (доповнення) до цього договору у 2010 році. Починаючи із 2006 року і до смерті ОСОБА_2 особисто отримувала орендну плату в ПП «ЗІС».

Поведінка ОСОБА_1 є недобросовісною, оскільки вона знала, що у 2006 році її мати ОСОБА_2 уклала договір оренди землі з ПП «ЗІС» і 07 травня 2010 року підписала додаткову угоду до цього договору та отримувала орендну плату в розмірі визначеному договором оренди землі на протязі 2006 року і до самої її смерті. У січні 2014 року ОСОБА_1 уклала договір оренди землі на цю ж земельну ділянку із ТОВ «Теплик Агро», яке запропонувало їй більший розмір орендної плати, що є основною підставою позовних вимог.

Також є помилковим висновок суду щодо судових витрат, що підлягають стягненню з відповідача на користь позивача. Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, в якій вказано, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи із конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін, вважає, що суд мав би дійти висновку про зменшення заявлених до стягнення з іншої сторони судових витрат на професійну правничу допомогу.

Позивач ОСОБА_1 і третя особа відзив не надали.

В судове засідання учасники справи, будучи належним чином повідомленими про дату, час і місце розгляду справи, не з`явилися.

Суд апеляційної інстанції, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, дослідивши матеріали цивільної справи, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення за таких підстав.

Судом встановлено, що на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 104733 від 15 березня 2005 року, виданого Теплицькою районною державною адміністрацією, ОСОБА_2 була власником земельної ділянки площею 3,9363 га, яка розташована на території Петрашівської сільської ради Теплицького району, із цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 010502000009 (а. с. 5 том 1).

Згідно з договором оренди землі № 36 від 21 квітня 2006 року, укладеного орендодавцем ОСОБА_2 і орендарем Приватним підприємством «ЗІС», в оренду передана земельна ділянка загальною площею 3,9363 га. Договір укладено на 10 років. Пунктом 9 вказаного договору установлено орендну плату у грошовій формі розміром 1,5 % нормативно грошової оцінки земельної ділянки, що складає 422,45 грн., або продукцією на дану суму, якщо зерном, то не менше п`яти центнерів (а. с. 6-8 том 1).

Договір оренди землі № 36 зареєстрований Теплицьким районним відділом Вінницької регіональної Філії ДП «Центр ДЗК» про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 09 серпня 2006 року за № 040685000016.

Відповідно до змін (доповнення) до договору оренди землі, зареєстрованого у Теплицькому районному відділі ДП «Центр ДЗК» від 09 серпня 2006 року за № 040685000016, термін договору оренди землі продовжується на десять років - до 2025 року та розмір орендної плати вноситься орендарем в грошовій формі в розмірі 1059,86 грн., що становить 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Зміни зареєстровані Теплицьким районним відділом Вінницької регіональної філії ДП «Центр ДЗК», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 12 травня 2010 року за № 041005900230 (а. с. 9 том 1).

Згідно інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 35520371 від 26 березня 2015 року, земельна ділянка площею 3,9363 га кадастровим номером 0523785000:02:002:0089, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що знаходиться на території Петрашівської сільської ради Теплицького району Вінницької області, що належала на праві власності орендодавцю ОСОБА_2 та передана в оренду ПП «ЗІС», відповідно до укладеного договору оренди землі № 36 від 21 квітня 2006 року, на підставі свідоцтва про право на спадщину, серія та номер НАК 321672, виданого 12 грудня 2014 року Теплицькою державною нотаріальною конторою, належить на праві власності ОСОБА_1 (а. с. 10-11 том 1).

Ухвалою Теплицького районного суду Вінницької області від 26 липня 2017 року по справі призначено судову почеркознавчу експертизу, на вирішення якої поставлено питання: чи виконаний підпис в оспорюваному договорі оренди землі в примірнику наданому відділом Держгеокадастру у Теплицькому районі в графі «реквізити» підписом орендодавця ОСОБА_2 ? (а. с. 115-116 том 1).

Відповідно до висновку експертів за результатами проведення судово-технічної та почеркознавчої експертизи № 6126/6127/17-21 від 15 грудня 2017 року підпис в оспорюваному договорі оренди землі в примірнику, наданому відділом Держгеокадастру в Теплицькому районі в графі «Реквізити» підпис орендодавця - виконаний рукописним способом без попередньої технічної підготовки і технічних засобів; підпис в оспорюваному договорі оренди землі в примірнику, наданому відділом Держгеокадастру в Теплицькому районі в графі «Реквізити» підпис орендодавця - виконаний не самою ОСОБА_2 , а іншою особою (а. с. 147-150 том 1).

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, адже своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа. Оскільки договір оренди землі ОСОБА_2 , як власник земельної ділянки, не підписувала, то належна їй земельна ділянка, кадастровий номер 0523785000:02:002:0089, площею 3,9363 га, знаходиться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав, а відповідач порушує права позивача як власника земельної ділянки та створює перешкоди у користуванні позивачем своїм майном. Суд першої інстанції врахувавши правову позицію Верховного Суду, висловлену в постанові від 16 червня 2020 року по справі № 145/2047/16-ц, дійшов висновку, що порушене право позивача підлягає захисту, яке полягає в усуненні перешкод у користуванні земельною ділянкою, шляхом зобов`язання відповідача повернути її власнику та забороні проведення будь-яких робіт на вказаній земельній ділянці.

Із таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погоджується.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 203 ЦК України: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3); правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина 4); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5); правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина 6).

Згідно ч. 3 ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі ст. 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Відповідно до ст. 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

За ч. 1 ст. 14 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на дату, зазначену в спірному договорі) договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.

Частиною 1 ст. 15 Закону України «Про оренду землі» визначені істотні умови договору оренди землі. Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина 2).

У разі ж якщо сторони не досягли згоди щодо встановлення істотних умов договору, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України).

За правилами ст. 318 ЦК України суб`єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. Усі суб`єкти права власності є рівними перед законом.

Згідно ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 391 ЦК України визначено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до цієї статті, власник має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, звернувшись до суду із відповідним негаторним позовом. Підставою для подання такого негаторного позову є вчинення будь якою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження, користування належним йому майном. Для подання негаторного позову достатньо, щоб такі дії об`єктивно порушували права власника та щоб такий позов відповідав усім формальним вимогам процесуального права і містив усі основні елементи цивільно-правового позову, якими є його предмет і підстава.

Предмет негаторного позову становитиме вимога володіючого майном власника до третіх осіб про усунення порушень його права власності, що перешкоджають йому належним чином користуватися, розпоряджатися цим майном тим чи іншим способом.

Підставою негаторного позову слугуватимуть посилання позивача на належне йому право користування і розпорядження майном, а також факти, що підтверджують дії відповідача у створенні позивачеві перешкод щодо здійснення ним цих правомочностей. При цьому для задоволення вимог власника достатньо встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей. Таким чином, право власності як абсолютне право має захищатися лише при доведенні самого факту порушення.

Як вбачається із матеріалів цивільної справи, позивач ОСОБА_1 звернулася в суд із позовною заявою про визнання договору оренди землі недійсним. Однак, після проведення почеркознавчої експертизи, такий спосіб захисту прав позивача став неактуальним, тому до закінчення підготовчого засідання була подана заява про зміну предмета позову, а саме: про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном, де позивач просила усунути їй перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою кадастровим номером 0523785000:02:002:0089, які чиняться ПП «ЗІС», шляхом зобов`язання останнього повернути їй земельну ділянку, яка розташована на території Петрашівської сільської ради Теплицького району Вінницької області та заборонити ПП «ЗІС» проведення будь-яких сільськогосподарських робіт на вказаній земельній ділянці (а. с. 183-187 т. 1).

Такі дії позивача не суперечать чинному законодавству, а навпаки є належним способом захисту її прав, особливо враховуючи положення постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, в якій Велика Палата відступає від наведеного висновку у своїй постанові від 16 червня 2020 року по справі № 145/2047/16-ц шляхом уточнення. А саме, встановлено що, зайняття земельних ділянок, зокрема фактичним користувачем, треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його володіння цими ділянками. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця земельних ділянок.

Доводи апеляційної скарги в тому, що судом першої інстанції не було взято до уваги пояснення свідків ОСОБА_3 і ОСОБА_4 спростовуються наступним.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Докази мають бути належними (ст. 77 ЦПК України), допустимими (ст. 78 ЦПК України); достовірними (ст. 79 ЦПК України); достатніми (ст. 80 ЦПК України).

Одним із письмових доказів (ст. 95 ЦПК України) є висновок експерта (ст. 102 ЦПК України).

Відповідно до статті 110 ЦПК України висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої вили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.

Статтею 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оцінивши у сукупності такі докази, як пояснення цих свідків, висновок експертів, інші докази по справі та врахувавши вимоги статей 110, 89, 76-80 ЦПК, колегія судів вважає, що такі пояснення не можуть бути достовірними доказами, що враховано судом першої інстанції при ухваленні судового рішення.

Доводи апеляційної скарги у тому, що орендодавець ОСОБА_2 отримувала орендну плату та не заперечувала проти використання своєї земельної ділянки ПП «ЗІС» не заслуговують на увагу, оскільки не знаходять відображення в матеріалах справи.

Безпідставними, надуманими і такими, що не відповідають дійсності є доводи апеляційної скарги в тому, що судом першої інстанції допущено порушення норм ЦПК України при вирішенні питання про стягнення з відповідача 5408,20 грн. судових витрат, так як судом не враховані критерії реальності адвокатських витрат і розумності їх розміру, конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін і як наслідок суд не прийшов до висновку про зменшення заявлених до стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, з урахуванням наступного.

У ч. 3 статті 141 ЦПК України передбачено, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Тобто у ЦПК України передбачено критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

У додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, міститься висновок про те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Судом першої інстанції враховані всі критерії та обставини, наведені відповідачем в його апеляційній скарзі, що відображено у рішенні суду, зокрема в тому, що позивачем заявлено до стягнення 15 000,00 грн. понесених нею витрат на правничу допомогу, а суд першої інстанції враховуючи клопотання представника відповідача про зменшення цього розміру; реальність адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), розумність їхнього розміру, конкретні обставини справи, фінансовий стан обох сторін, а також ту обставину, що у суді перебуває значна кількість справ за позовами фізичних осіб до цього відповідача, де інтереси позивачів представляє адвокат Клінчиков С. О., що значно спрощує адвокатську роботу, з урахуванням вимог частин 3-7 статті 139, пункту 1 частини 2 статті 141 ЦПК України, прийшов до висновку про неспівмірність витрат із складністю справи і обсягом наданих адвокатом послуг, тому зменшив суму витрат на правничу допомогу із 15 000,00 грн. до 3000,00 грн.

Надавши належну правову оцінку доказам, наданим позивачем на підтвердження витрат на правничу допомогу, та врахувавши клопотання відповідача про зменшення розміру витрат на правничу допомогу і його обґрунтування, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що дана сума є неспівмірною із складністю справи та обсягом наданих адвокатом послуг, а тому обґрунтовано на підставі частини 5 статті 137 ЦПК України зменшив розмір витрат на правничу допомогу.

Решту суми від стягнених судових витрат в розмірі 5408,20 грн. складають витрати по оплаті судового збору - 551,20 грн. і витрат за проведення судово- почеркознавчої експертизи в розмірі 1857,00 грн., стягнення яких не оскаржується відповідачем.

Інші доводи апеляційної скарги на висновки суду не впливають.

З урахуванням встановлених обставин справи, правовідносин, які випливають із встановлених обставин та правових норм, застосованих до цих правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про обґрунтованість і законність рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, у зв`язку з чим апеляційна скарга не підлягає до задоволення, а рішення суду першої інстанції не може бути скасоване.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, суд

Постановив:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства «ЗІС» залишити без задоволення.

Рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 26 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

ГоловуючийМ. В. Матківська СуддіЮ. Б. Войтко І. М. Стадник

Повний текст судового рішення складено 11 січня 2023 року