Постанова

від 16.01.2023 по справі 280/4812/22

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

16 січня 2023 року м. Дніпросправа № 280/4812/22

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Панченко О.М. (доповідач),

суддів: Іванова С.М., Чередниченка В.Є.,

розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за апеляційною скаргою Керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області

на ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 15 серпня 2022 року (м. Запоріжжя, суддя Конишева О.В.) у справі № 280/4812/22

за позовом Заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області в інтересах Відділу охорони культурної спадщини Запорізької міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю «РІАЛ ПРОПЕРТІ 2011»

про зобов`язання вчинити певні дії,-

встановив:

У серпні 2022 року заступник керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області (далі позивач або скаржник) в інтересах відділу охорони культурної спадщини Запорізької міської ради звернувся до суду із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «РІАЛ ПРОПЕРТІ 2011» (далі відповідач), в якому просив зобов`язати Товариство з обмеженою відповідальністю «РІАЛ ПРОПЕРТІ 2011» укласти з відділом охорони культурної спадщини Запорізької міської ради охоронний договір на об`єкт культурної спадщини місцевого значення - Народний дім, розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова, 71, охоронний номер 5003-зп, на умовах і в порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 №1768.

Ухвалою Запорізького окружного адміністративного суду від 15 серпня 2022 року позовну заяву повернуто позивачу.

Ухвала суду першої інстанції мотивована тим, що у заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області відсутні підстави для звернення до суду в інтересах держави з заявленими вимогами.

Не погодившись із ухвалою суду першої інстанції від 15 серпня 2022 року, позивач оскаржив її в апеляційному порядку, посилаючись на неправильне застосування норм процесуального права.

В апеляційній скарзі позивач зазначає, що законодавство надає органу контролю широке коло повноважень для реагування на порушення державних інтересів, а окружна прокуратура надала органу контролю більш ніж розумний строк для їх застосування. В свою чергу, застосовані органом контролю заходи виявились неефективними, марними та безпідставними. Скаржник вважає, що матеріали справи підтверджують необхідність найшвидшого укладення охоронного договору та зобов`язання власника пам`ятки до її належного утримання, оскільки подальше зволікання може призвести до її повного руйнування та втрати історичної цінності.

З цих підстав, позивач просить ухвалу суду першої інстанції скасувати та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідач правом на подання відзиву на апеляційну скаргу позивача не скористався, відзив на апеляційну скаргу позивача до суду не подав.

Розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження у відповідності до приписів ст. 311 КАС України.

Дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, перевіривши в межах доводів апеляційної скарги дотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ухвали суду від 15 серпня 2022 року позовна заява повернута позивачу

згідно приписів пункту 7 частини 4 статті 169 КАС України, оскільки на час звернення з позовом заступника керівника прокуратури, відділ охорони культурної спадщини Запорізької міської ради реалізовував свої повноваження, встановлені Законом України «Про охорону культурної спадщини». Відтак, суд вважав, що наведені обставини спростовують доводи прокурора про бездіяльність відділу охорони культурної спадщини. Суд першої інстанції також звернув увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

Суд апеляційної інстанції не погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до пункту 7 частини 4 статті 169 КАС України позовна заява повертається позивачеві, якщо відсутні підстави для звернення прокурора до суду в інтересах держави.

Згідно зі статтею 131-1 Конституції України прокуратура здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

У частинах третій та четвертій статті 53 КАС України передбачено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, вступає за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, визначених статтею 169 цього Кодексу.

Зазначені норми поширюються на всі стадії адміністративного судового процесу, стосуються позовних заяв, апеляційних і касаційних скарг.

Отже, реалізація прокурором права на подання позову в інтересах держави потребує обґрунтування, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Правовий статус прокурора визначено Конституцією України та Законом України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі Закон № 1697-VII).

Згідно з частиною третьою статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень (частини четверта стаття 23 вказаного вище Закону).

Зі змісту частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII випливає, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Перший випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Проте підстави представництва інтересів держави прокуратурою в цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту інтересів держави або здійснює їх неналежно.

Таке нездійснення захисту полягає в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень: він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їхнього захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

Водночас здійснення захисту неналежним чином полягає в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Проте неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їхнього захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача/відповідача.

Суд звертає увагу, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, та які є підставами для звернення прокурора до суду.

Аналогічна позиція була висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 13 лютого 2019 року в справі № 826/13768/16.

Відповідно до наказу Департаменту культури, туризму, національностей та релігій облдержадміністрації від 02.08.2021 №173-осн. «Про укладення охоронних договорів» повноваження щодо укладення охоронних договорів на пам`ятки історії, що розташовані на території м. Запоріжжя, делеговані відділу охорони культурної спадщини Запорізької міської ради.

Апеляційним судом зі змісту матеріалів справи встановлено, що заступник керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області звернувся до суду в інтересах держави, у зв`язку з бездіяльністю відділу охорони культурної спадщини Запорізької міської ради щодо забезпечення дієвих та належних заходів, які б у повній мірі забезпечили виконання вимог чинного законодавства, збереження та відновлення пам`ятки місцевого значення, зокрема укладення договору охорони культурної спадщини.

Так, у акті візуального обстеження від 31.05.2021 №52-2052вих-1, органом контролю зазначено, що стан пам`ятки історії місцевого значення Народний дім (охоронний номер 5003-зп), яка розташована за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова, 71, та прилеглої території вкрай занедбаний.

Натомість, скаржник вказує, що застосовані органом контролю заходи виявились неефективними, марними та безпідставними. Отже, застосування цих заходів не свідчить про їх доцільність та ефективність.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулюються Законом України «Про охорону культурної спадщини». Охорона об`єктів культурної спадщини визнається одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Держава в особі її органів зобов`язана забезпечувати на своїй території охорону об`єктів культурної та історичної спадщини, вживати заходи для здійснення обліку таких об`єктів, запобіганню руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечувати їх захист, збереження та утримання, що, головним чином, спрямовано на захист суспільного (публічного) інтересу.

У Рішенні Конституційного Суду України в справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08 квітня 1999 року №3-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття інтереси держави, висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба в здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності в статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їхній діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.

Враховуючи, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає, з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).

На обґрунтування наявності порушення інтересів держави прокурор зазначив, що матеріали справи підтверджують необхідність найшвидшого укладення охоронного договору та зобов`язання власника пам`ятки до її належного утримання, оскільки подальше зволікання може призвести до її повного руйнування та втрати історичної цінності.

Колегія суддів вважає, що це обґрунтування є сумісним з розумінням «інтересів держави», оскільки охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захист таких пам`яток від руйнації, їх збереження для нинішнього і майбутніх поколінь становить безпосередній державний інтерес.

Приписами з ч. 2 ст. 2 Закон України від 08.06.2000 № 1805-III «Про охорону культурної спадщини» (далі Закон № 1805-III) визначено, що до видів об`єктів культурної спадщини відносяться, зокрема, історичні - будинки, споруди, їх комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих та померлих (загиблих) військовослужбовців (у тому числі іноземців), які загинули у війнах, внаслідок депортації та політичних репресій на території України, місця бойових дій, місця загибелі бойових кораблів, морських та річкових суден, у тому числі із залишками бойової техніки, озброєння, амуніції тощо, визначні місця, пов`язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів.

Приписами ч.2 ст.6 Закону № 1805-III визначено, що до повноважень районних державних адміністрацій, виконавчого органу сільської, селищної, міської ради відповідно до їх компетенції у сфері охорони культурної спадщини, зокрема, належить: забезпечення виконання цього Закону, інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини на відповідній території; укладення охоронних договорів на пам`ятки в межах повноважень, делегованих органом охорони культурної спадщини вищого рівня відповідно до закону; застосування фінансових санкцій за порушення цього Закону.

Положеннями ч.1 ст.23 Закону № 1805-III встановлено, що усі власники пам`яток, щойно виявлених об`єктів культурної спадщини чи їх частин або уповноважені ними органи (особи) незалежно від форм власності на ці об`єкти зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір.

Приписами ч.2 ст.44 Закону № 1805-III визначено, що відповідний орган охорони культурної спадщини накладає на юридичну особу, яка є власником або уповноваженим ним органом чи замовником робіт, такі фінансові санкції, за ухилення власника пам`ятки або уповноваженого ним органу від підписання охоронного договору або за порушення ним режиму використання пам`ятки - у розмірі від ста до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Колегія суддів враховує, що Верховний Суд у постанові від 25 квітня 2018 року у справі №806/1000/17 зазначив, що здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, зокрема, включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Верховний Суд у вказаній постанові звернув увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Разом з тим, колегія суддів зауважує, що підстави для представництва прокурором інтересів держави повинні існувати на час звернення до суду та повинні бути доведені відповідними доказами. Прокурор повинен надати суду докази, які свідчать про те, що відповідний орган державної влади (інший суб`єкт владних повноважень) не здійснює захисту інтересів держави або здійснює його неналежним чином. Такими доказами, зокрема, можуть бути звернення прокурора до відповідного органу щодо захисту інтересів держави, відповіді на них та інші письмові докази, що стосуються справи. Самого лише твердження прокурора про те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження для прийняття апеляційної скарги до розгляду недостатньо.

Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 263/2038/16-а.

Зі змісту матеріалів справи вбачається, що позивач направляв на адресу відділу охорони культурної спадщини Запорізької міської ради листи від 31.05.2021 № 52-2052 вих-21, від 16.11.2021 № 52-8012 вих-21, від 28.07.2022 № 52-4354 вих-22, в яких перед відділом ставилось питання щодо самостійного вжиття заходів за фактом виявлених порушень інтересів держави.

Натомість, у відповідях відділу охорони культурної спадщини Запорізької міської ради від 18.06.2021 № 151/38-01, від 25.11.2021 № 288/01-38, від 03.08.2022 № 153/01-38 позивача повідомлено, що до відділу не надходили звернення від власника для укладання охоронного договору пам`ятки історії місцевого значення Народний дім (охоронний номер 5003-зп), розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова, 71, Товариства з обмеженою відповідальністю «РІАЛ ПРОПЕРТІ 2011». Відділом направлялися приписи до власника з вимогою укласти охоронний договір. У судовому порядку заходи не вживалися.

Скаржник вважає недостатніми вжиті відділом заходи контролю щодо пам`ятки, оскільки такі не призвели до фактичного усунення відповідачем порушення законодавства у сфері охорони культурної спадщини.

Матеріалами справи підтверджено, що відділом охорони культурної спадщини Запорізької міської ради складено припис №6 від 03.06.2021, відповідно до якого Товариство з обмеженою відповідальністю «РІАЛ ПРОПЕРТІ 2011» зобов`язано укласти охоронний договір на пам`ятку історії місцевого значення.

Крім того, відділом охорони культурної спадщини Запорізької міської ради за результатами здійснення моніторингу стану пам`ятки історії місцевого значення Народний дім (охоронний номер 5003-зп), розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова, 71, складено припис №1 від 27.06.2022, відповідно до якого Товариство з обмеженою відповідальністю «РІАЛ ПРОПЕРТІ 2011» зобов`язано в строк до 29.07.2022 укласти охоронний договір на пам`ятку історії місцевого значення Народний дім (охоронний номер 5003-зп), розташований за адресою: м. Запоріжжя, вул. Поштова, 71 з відділом охорони культурної спадщини Запорізької міської ради.

Однак, вищевказані приписи №6 від 03.06.2021 та №1 від 27.06.2022 повернуто засобом поштового зв`язку відправнику у зв`язку з відсутністю адресата за адресою місцезнаходження юридичної особи.

Колегія суддів погоджується з доводами скаржника, що прокуратура надала органу контролю більш ніж розумний строк для застосування ним контрольних повноважень, однак орган контролю протягом року не здійснював захисту інтересів держави у сфері охорони культурної спадщини, а застосований в подальшому органом контролю захід, тобто повторний припис укласти договір, виявився знову неефективним та марним.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

На виконання вимог ч.4 ст.23 Закону України «Про прокуратуру» позивач, звертаючись до суду, повідомив про це звернення відділ охорони культурної спадщини Запорізької міської ради листом від 05.08.2022 №52-4609 вих.22.

В свою чергу, невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Аналогічна позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що прокурор в повній мірі довів здійснення неналежним чином захисту інтересів держави у сфері охорони культурної спадщини відділом охорони культурної спадщини Запорізької міської ради, що надавало йому право на звернення до суду в інтересах держави з цим позовом.

Натомість, суд першої інстанції помилково зазначив, що у Заступника керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області відсутні підстави для звернення до суду в інтересах держави з заявленими вимогами.

Таким чином, порушення судом першої інстанції норм процесуального права призвело до необґрунтованого повернення позову.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Отже, інші доводи апеляційної скарги не потребують правового аналізу, оскільки не мають вирішального значення.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 320 КАС України порушення норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення питання, є підставою для скасування ухвали суду та направлення справи до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Керуючись статтями 320, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу Керівника Вознесенівської окружної прокуратури міста Запоріжжя Запорізької області задовольнити.

Ухвалу Запорізького окружного адміністративного суду від 15 серпня 2022 року у справі № 280/4812/22 скасувати.

Справу №280/4812/22 направити до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий - суддяО.М. Панченко

суддяС.М. Іванов

суддяВ.Є. Чередниченко