Постанова

від 31.01.2023 по справі 918/993/22

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

31 січня 2023 року Справа №918/993/22

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Олексюк Г.Є.

суддя Гудак А.В.

розглянувши у порядку письмового провадження без виклику сторін апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Рівненської області від 01.12.2022 у справі №918/993/22 (суддя Качур А.М.)

за позовом ОСОБА_1

до 1) ОСОБА_2

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Адамант КО"

про визнання недійсним рішення учасника товариства, визнання недійсним правочину, скасування державної реєстрації права власності, визнання права власності в порядку поділу спільного майна подружжя

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Господарського суду Рівненської області від 01.12.2022 позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та до товариства з обмеженою відповідальністю "Адамант КО" про визнання недійсним рішення учасника товариства, визнання недійсним правочину, скасування державної реєстрації права власності, визнання права власності в порядку поділу спільного майна подружжя повернуто заявнику.

Мотивуючи свою ухвалу, суд першої інстанції вказав, що спір у даній справі стосується правовідносин, які виникають стосовно спільної сумісної власності подружжя та поділу майна набутого чоловіком та жінкою як подружжям під час шлюбу. Крім того, ОСОБА_1 звернувся до господарського суду як фізична особа, яка не є підприємцем. Суд також звертає увагу, що позивач також не вказує на порушення будь-яких своїх корпоративних прав, а матеріали позову не містять не містять посилань та доказів того, що позивач є учасником товариства.

При цьому, позивач заявив позовні вимоги посилаючись на порушення його права власності на частку у спільному сумісному майні набутому подружжям за час шлюбу, а саме - на частку у об`єктах нерухомого майна, а не на частку у статутному фонді юридичної особи. Враховуючи викладене, а також норми ст.2, 9, 14, 15, 69 Сімейного кодексу України, оцінивши суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності, ураховуючи практику Верховного Суду, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги не можуть бути віднесені до юрисдикції господарських судів та підлягають до розгляду в порядку цивільного судочинства.

Щодо вимоги про визнання недійсним рішення учасника товариства про внесення до статутного капіталу товариства нерухомого майна, господарський суд зазначив, що позовні вимоги у цій частині мають ознаки корпоративного спору, а тому позов у цій частині відноситься до юрисдикції господарських судів.

З огляду на вказане, посилаючись на ст.21, 173, 174 ГПК України, та у зв`язку з порушенням позивачем правил об`єднання позовних вимог, суд дійшов висновку про повернення ОСОБА_1 позовної заяви та доданих до неї документів.

Не погоджуючись з винесеною ухвалою, позивач звернувся з апеляційною скаргою до Північно-західного апеляційного господарського суду, в якій просив оскаржувану ухвалу Господарського суду Рівненської області від 01.12.2022 у справі №918/993/22 скасувати. Матеріали оскарження ухвали у справі №918/993/22 направити на розгляд до Господарського суду Рівненської області для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Апелянт, зокрема, вважає, що прийняття оскаржуваної ухвали фактично унеможливило ОСОБА_1 взагалі будь-коли вирішити у судовому порядку даний спір, який стосується його права власності на об`єкт нерухомого майна, що був без його згоди внесений колишньою дружиною у статутний капітал товариства, адже йому було відмовлено в розгляді такої справи і в суді цивільної (ухвала Рівненського міського суду від 11.11.2022 у справі №569/10331/21), і в суді господарської юрисдикції. Вказане є однозначним свідченням порушення оскаржуваною ухвалою права доступу до правосуддя, гарантованого Назаруку В.П. частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та ч.3 ст.7, ч.1 ст.8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" .

Відповідачі своїм правом подачі відзиву на апеляційну скаргу відповідно до ст.263 ГПК України не скористались.

Згідно з ч.3 ст.263 ГПК України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Враховуючи викладене, а також приписи ч.10 ст.270 ГПК України, аналізуючи обставини даної справи, колегія суддів дійшла висновку про розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 на ухвалу Господарського суду Рівненської області від 01.12.2022 у справі №918/993/22 без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами в порядку письмового провадження.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши апеляційну скаргу в межах вимог та доводів наведених в ній, вивчивши матеріали оскарження ухвали, наявні в них докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваної ухвали норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно зі ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд здійснює правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до юрисдикції якого вона віднесена процесуальним законом (ст.8 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Відповідно до ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Поняття "суд, встановлений законом" містить, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Судова юрисдикція - це компетенція спеціально уповноважених органів судової влади здійснювати правосуддя у формі визначеного законом виду судочинства щодо визначеного кола правовідносин.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, можуть бути суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово звертав увагу на те, що кожен має право на суд, встановлений законом, тобто відповідний орган повинен мати повноваження вирішувати питання, що належать до його компетенції, на основі принципу верховенства права (рішення ЄСПЛ від 29.04.1988 у справі "Белілос проти Швейцарії"); юрисдикцію суду має визначати закон (доповідь Європейської комісії від 12.10.1978 у справі "Занд проти Австрії").

Як неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду, зокрема, і в постанові від 19.02.2020 у справі №570/1472/19, юрисдикційність спору залежить від характеру спірних правовідносин, правового статусу суб`єкта звернення та предмета позовних вимог, а право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією із сторін є, як правило, фізична особа.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

За змістом ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

У ст.20 ГПК України наведено перелік справ, що відносяться до юрисдикції господарських судів. Зокрема господарськими судами розглядаються справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Для віднесення справи до своєї юрисдикції господарському суду необхідно визначити, чи правовідносини та спір є господарськими. Ознаками господарського спору, підвідомчого господарському суду, є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала би вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала би вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Натомість, за змістом ч.1 ст.19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Отже, у порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін, як правило, є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач звернувся до господарського суду з позовом про:

1) визнання недійсним рішення учасника товариства про внесення в статутний капітал товариства нерухомого майна (закладу громадського харчування "Колиба" та земельної ділянки);

2) визнання недійсним правочину щодо розпорядження спільним майном набутим подружжям під час шлюбу;

3) скасування державної реєстрації права на об`єкти нерухомості;

4) визнання за позивачем в порядку поділу спільного майна подружжя право власності на частину закладу громадського харчування "Колиба" (м.Рівне, вул.Д.Галицького,16б) та на частину земельної ділянки площею 0,16 га (м.Рівне, вул.Д.Галицького,16б).

Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду колегія суддів враховує наступне.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що в період з 08.09.1998 року по 12.04.2019 року перебував у шлюбі з ОСОБА_2 . При цьому, 12.04.2019 року рішенням Рівненського міського суду у справі №569/3261/19 вказаний шлюб було розірвано без поділу набутого за час шлюбу нерухомого майна, зокрема, до складу такого майна входить заклад громадського харчування "Колиба" та земельна ділянка площею 0,16 га для обслуговування закладу громадського харчування. Вказана нерухомість була набута у шлюбі, а тому є спільною сумісною власністю у відповідності до ст.368 ЦК України.

Питання поділу майна подружжя врегульовано у Сімейному кодексі України (далі СК України) і вказані спори за предметною юрисдикцією підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Згідно зі ст.2 СК України вказано, що цей Кодекс регулює, зокрема, сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям.

Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Право подружжя на поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, закріплено у ст.69 СК України.

Отже, позовні вимоги щодо поділу майна, набутого подружжям, є спором, що випливає з сімейних правовідносин.

Як вірно вказав суд першої інстанції, даний спір в частині визнання за позивачем в порядку поділу спільного майна подружжя права власності на нерухоме майно не стосується правочинів щодо акцій, часток, паїв, інших корпоративних прав в юридичній особі, не полягає у оспорюванні права власності на частку у статутному капіталі юридичної особи, та не є спором, що виникає між учасниками при створенні чи діяльності товариства. В обґрунтування позову позивач не вказує на порушення своїх корпоративних прав, а матеріали позову не містять посилань та доказів того, що позивач є учасником товариства.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду, що заявлені позивачем вимоги про поділ майна подружжя шляхом визнання права власності на частину нерухомого майна (заклад громадського харчування та земельну ділянку) не можуть бути віднесені до юрисдикції господарських судів, натомість підлягають до розгляду в порядку цивільного судочинства.

Крім того, заявляючи позовну вимогу про визнання недійсним правочину щодо розпорядження спільним майном набутим подружжям під час шлюбу, позивач також посилається на порушення його права власності на частку у спільному сумісному майні набутому подружжям за час шлюбу, а саме - на частку у об`єктах нерухомого майна, а не на частку у статутному фонді юридичної особи. Відтак, вказана позовна вимога, а також вимога про скасування державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомості як похідна від наведених вище вимог щодо спірного майна, яке позивач вважає спільною сумісною власністю подружжя набутого у шлюбі, та стосується реєстрації такого майна, не підлягають розгляду в порядку господарського судочинства.

Отже, оцінивши суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних правовідносин у їх сукупності, ураховуючи практику Верховного Суду, апеляційний суд вважає вірним висновок суду першої інстанції, що заявлені в даному позові вимоги про визнання права власності в порядку поділу спільного майна подружжя, визнання недійсним правочину щодо розпорядження спільним майном набутим подружжям під час шлюбу та скасування державної реєстрації права власності такими, що підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним рішення учасника товариства про внесення до статутного капіталу товариства нерухомого майна, колегія суддів, аналізуючи предмет спору (визнання недійсним рішення учасника товариства), суб`єктний склад (відповідачами є товариство та його учасник), та характер спірних правовідносин (оспорюється рішення учасника товариства про внесення в статутний капітал товариства нерухомого майна та затвердження статутного капіталу товариства), а також враховуючи ст.20 ГПК України, вважає, що позовні вимоги у вказаній частині стосуються корпоративних правовідносин, з огляду на що відносяться до юрисдикції господарського суду.

Відтак, вказані обставини дають підстави для висновку, що позивач при поданні позову об`єднав в одній позовній заяві вимоги, розгляд яких передбачено в порядку різного судочинства (цивільного та господарського).

Статтею 173 Господарського процесуального кодексу України унормовано об`єднання і роз`єднання позовів.

Так, у ч.1 ст. 173 ГПК України зазначено, що в одній позовній заяві може бути об`єднано декілька вимог, пов`язаних між собою підставою виникнення або поданими доказами, основні та похідні позовні вимоги.

Водночас, за змістом ч.4 ст.173 ГПК України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Згідно з ч.6 ст.173 ГПК України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи вправі до початку розгляду справи по суті роз`єднати позовні вимоги, виділивши одну або декілька об`єднаних вимог в самостійне провадження, якщо це сприятиме виконанню завдання господарського судочинства; розгляд позовних вимог, виділених у самостійне провадження, здійснює суддя, який прийняв рішення про роз`єднання позовних вимог.

Апеляційний суд звертає увагу, положення ст.173 ГПК України встановлюють саме право, а не обов`язок суду на роз`єднання позовних вимог (Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.10.2020 у справі №910/7186/19).

За п. 2 ч. 5 ст.174 ГПК України суддя повертає позовну заяву і додані до неї документи у разі, якщо порушено правила об`єднання позовних вимог (крім випадків, в яких є підстави для застосування положень статті 173 цього Кодексу).

Відповідно до ст.21 ГПК України не допускається об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, якщо інше не передбачено цим Кодексом.

Зміст наведених норм свідчить, що порушення правил об`єднання позовних вимог, в разі якщо суд за клопотанням сторони або з власної ініціативи не роз`єднає позовні вимоги (дискреційні повноваження господарського суду), є підставою для повернення позовної заяви на підставі п.2 ч.5 ст.174 ГПК України.

Аналогічна правова позиція викладена в п.4.15 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 року у справі №911/1431/18, постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 11.09.2020 у справі №920/28/20 та від 18.01.2021 у справі №908/2107/20.

Зважаючи на викладене та приймаючи до уваги, що позивачем у позовній заяві було об`єднано вимоги, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства, суд першої інстанції, повертаючи позовну заяву на підставі п.2 ч.5 ст.174 цього Кодексу не допустив порушень норм процесуального права, з огляду на що відсутні підстави для скасування оскарженої у справі ухвали.

Доводи апеляційної скарги щодо порушення оскаржуваною ухвалою права доступу до правосуддя та унеможливлення вирішення будь-коли даного спору у судовому порядку не приймаються до уваги, оскільки згідно з ч.8 ст.174 ГПК України, повернення позовної заяви не перешкоджає повторному зверненню з нею до господарського суду в загальному порядку після усунення недоліків, зокрема, в даному випадку роз`єднання позовних вимог.

Крім того, апеляційний суд враховує, що постановою Рівненського апеляційного суду від 12.01.2023 року у справі №569/10331/21, яка набрала законної сили та є обов`язковою до виконання відповідно до ст.1291 Конституції України, скасовано ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 11.11.2022 про закриття провадження у справі та направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду в іншому складі суду.

Відтак, під час перегляду оскаржуваної ухвали судом апеляційної інстанції, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження, а тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування постановленої у справі ухвали.

У силу приписів ч.1 ст.276 ГПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Ухвалу Господарського суду Рівненської області від 01.12.2022 у справі №918/993/22 залишити без змін, апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю ОСОБА_1 - без задоволення.

2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Олексюк Г.Є.

Суддя Гудак А.В.