Ухвала

від 25.01.2023 по справі 663/2868/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

25 січня 2023 року

м. Київ

справа № 663/2868/20

провадження № 61-19756св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідачка - ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Скадовська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Херсонського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року у складі колегії суддів: Склярської І. В., Пузанової Л. В., Чорної Т. Г.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Скадовська міська рада, про визнання прав та обов`язків забудовника гаража.

На обґрунтування позову посилалася на таке.

ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її батько - ОСОБА_3 , після смерті якого відкрилася спадщина на належне йому майно, а саме: автомобіль марки ВАЗ 2107, 1991 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , кузов НОМЕР_2 ; 1/2 причепа моделі ПГ 00.00.0, 1991 року випуску, номерний знак НОМЕР_3 ; 31/200 частини житлового будинку з відповідною частиною надвірних будівель, розташованого на АДРЕСА_1 , набутого на підставі договору купівлі-продажу від 25 березня 2003 року; 1/2 частини незакінченого будівництвом гаража, розташованого на АДРЕСА_2 .

Зазначене майно було оформлене на ім`я спадкодавця ОСОБА_3 .

Оскільки заповіту спадкодавець не залишив, спадкоємці першої черги прийняли спадщину за законом у рівних частках: дружина спадкодавця ОСОБА_2 , його дочки: ОСОБА_1 та ОСОБА_4 . Остання відмовилась від своєї частки у спадщині на користь ОСОБА_1 .

Частина спадщини, а саме: автомобіль марки ВАЗ 2107, 1991 року випуску, номерний знак НОМЕР_1 , була оформлена шляхом укладення мирової угоди за судовим рішенням за позовом її матері, як колишньої дружини спадкодавця, про припинення права на частку у спільному майні.

Інша частина спадщини - 31/200 частини житлового будинку, права й обов`язки забудовника гаража залишились не оформленими.

ОСОБА_5 , як колишня дружина спадкодавця, мала право на 1/2 частини у праві власності на автомобіль, причеп, прав та обов`язків забудовника гаража, тому частки спадкоємців у спадщині, згідно із законом були визначені у таких розмірах: ОСОБА_1 мала право на 1/3 частки у праві власності на автомобіль, причеп, прав та обов`язків забудовника гаража, на житловий будинок, як спадкоємець; ОСОБА_2 мала право на 1/6 частки у праві власності на автомобіль, на причеп, прав та обов`язків забудовника гаража, на житловий будинок, як спадкоємець.

ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її мати - ОСОБА_5 , після смерті якої відкрилася спадщина на належне їй майно, яке ОСОБА_1 прийняла та отримала свідоцтво про право на спадщину за законом від 18 квітня 2019 року.

Гараж, розташований на АДРЕСА_2 , побудований під час шлюбу подружжя ОСОБА_1 (її батьків), на законних підставах, оскільки ОСОБА_3 було надано дозвіл на підставі рішення виконкому Скадовської міської ради від 20 квітня 1976 року № 54.

У 1996 році на підставі рішення виконкому Скадовської міської ради від 07 липня 1996 року № 153 була проведена реконструкція гаража.

Наведені обставини підтверджуються архівними витягами з рішень виконкому Скадовської міської ради, листом Комунального підприємства «Херсонське бюро технічної інвентаризації» від 20 листопада 2014 року, технічним паспортом на гараж від 20 листопада 2014 року. Отже, гараж не є самочинним об`єктом нерухомого майна, оскільки його будівництво здійснювалося відповідно до діючого законодавства.

З урахуванням наведеного позивачка просила визнати за нею, ОСОБА_1 , права та обов`язки забудовника на 5/6 частки гаража та прибудови до нього, що розташовані на АДРЕСА_2 .

Рішенням Скадовського районного суду Херсонської області від 30 червня 2021 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 права та обов`язки забудовника на 5/6 частини гаража та прибудови до нього на АДРЕСА_2 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка надала докази, що ОСОБА_3 було надано дозвіл на будівництво гаража та надалі його реконструкцію з прибудовою.

ОСОБА_2 є належним відповідачем, оскільки належить до кола спадкоємців та має право на відповідну частину спадкового майна, яке залишилося після смерті ОСОБА_3 .

Постановою Херсонського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року рішення Скадовського районного суду Херсонської області від 30 червня 2021 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що надання рішеннями виконкому Скадовської міської ради дозволів на будівництво гаражу та надалі на його реконструкцію, без вирішення питання відведення для цієї мети земельної ділянки, унеможливлює задоволення вимог про визнання прав та обов`язків забудовника гаража в порядку спадкування.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову Херсонського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

На обґрунтування касаційної скарги посилалася на те, що висновок суду апеляційної інстанції щодо самочинності будівництва гаража є помилковим, оскільки він не відповідає встановленим фактичним обставинам справи, у рішенні виконкому Скадовської міської ради міститься, крім дозволу на будівництво гаража, ще і адреса місця розташування земельної ділянки для його будівництва, тобто рішення про надання спадкодавцю земельної ділянки для будівництва гаража.

Водночас в рішеннях органів місцевого самоврядування про надання земельних ділянок громадянам для будівництва використовувалися різні формулювання: надати, закріпити, нарізати, зазначити та інше.

Визнавати надані на підставі таких рішень дозволи на будівництво незаконними є несправедливим та незаконним. Спадкодавець побудував на земельній ділянці, адреса якої визначена у рішенні виконкому Скадовської міської ради, гараж та користувався ним до своїй смерті у 2013 році упродовж 37 років.

Судове рішення оскаржується з підстав неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі

№ 460/762/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2022 рокувідкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо:

1) після відкриття касаційного провадження особа, яка подала касаційну скаргу, заявила клопотання про відмову від скарги, за винятком випадків, коли є заперечення інших осіб, які приєдналися до касаційної скарги;

2) після відкриття касаційного провадження виявилося, що касаційну скаргу не підписано, подано особою, яка не має процесуальної дієздатності, або підписано особою, яка не має права її підписувати;

3) після відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом першої чи апеляційної інстанції питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося;

4) після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові вже викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку). Якщо ухвала про відкриття касаційного провадження мотивована також іншими підставами, за якими відсутні підстави для закриття провадження, касаційне провадження закривається лише в частині підстав, передбачених цим пунктом;

5) після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційне провадження підлягає закриттю з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, якою визначено межі розгляду справи судом касаційної інстанції, суд переглядає у касаційному порядку судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Під час перегляду у касаційному порядку оскаржуваного судового рішення Верховним Судом встановлено, що висновки щодо застосування норми права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилалася заявниця у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Велика Палата Верхового Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності необхідно насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування необхідно розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Як на підставу перегляду у касаційному порядку судового рішення заявниця посилається на неврахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 460/762/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17.

У справі № 460/762/16-ц (провадження № 61-19331св18) прокурор Яворівського району Львівської області в інтересах держави в особі Старичівської сільської ради Яворівського району Львівської області пред`явив позов до ОСОБА_1 про визнання недійсним та скасування державного акта на право власності на земельну ділянку. Посилався на те, що внаслідок злочинних дій сільського голови та секретаря сільської ради ОСОБА_1 отримав державний акт на земельну ділянку площею 0,1972 га, а не площею 0,1600 га, яка в дійсності йому була надана рішенням ради, а тому просив вилучити зазначену земельну ділянку та передати її у розпорядження сільської ради.

З такими доводами погодилися суди першої та апеляційної інстанцій, задовольнивши позов.

Водночас з таким висновком Верховний Суд не погодився, оскаржувані судові рішення скасував, ухвалив нове рішення, яким у позові відмовив.

Верховний Суд виходив з того, що за обставинами справи встановлено, що відповідач набув у власність земельну ділянку, якою він правомірно користувався за цільовим призначенням тривалий час, у межах норм, передбачених законом, на підставі рішення сільської ради; у статусі власника земельної ділянки відповідач тривалий час володіє земельною ділянкою.

Верховний Суд зазначив, що намагання виправити допущену в минулому органом влади «помилку» не може мати наслідком непропорційне втручання у нове право відповідача та перекладати на нього усі негативні наслідки такої «помилки», оскільки задоволення позову із формальних підстав покладатиме надмірний індивідуальний тягар на особу, яка володіє земельною ділянкою протягом тривалого часу, а отже, порушить справедливий баланс інтересів сторін.

У вказаній справі встановлено, що на спірній земельній ділянці знаходиться житловий будинок та господарські будівлі відповідача, вона надана у межах фактичного землекористування відповідача. Наданням відповідачу у власність земельної ділянки площею 0,1972 га права та інтереси держави, територіальної громади, сусідніх землекористувачів не порушуються. Отже, втручання держави у право відповідача на мирне володіння майном - спірною земельною ділянкою, зважаючи на тривале добросовісне користування земельною ділянкою відповідачем, який протиправних дій для заволодіння земельною ділянкою у певному розмірі не вчиняв, має ознаки непропорційного втручання у право відповідача на мирне володіння майном.

У зазначеній справі встановлено, що відповідач користується земельною ділянкою з 1971 року, мав потенційне право на надання йому земельної ділянки у власність у вказаному розмірі і реалізував це право. Позбавлення його права власності фактично не переслідує державного чи суспільного інтересу, оскільки з володіння відповідача вона не вибуває, а лише призведе до необхідності повторного проходження процедури набуття у власність не з вини відповідача, а внаслідок недбальства державних органів.

Верховний Суд виходив з того, що у вказаній справі суди не дотрималися принципу справедливої рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю додержання фундаментальних прав окремої людини, судовими рішеннями порушено право приватної власності відповідача.

Водночас у цій справі правовідносини є неподібними, оскільки не стосуються позбавлення позивачки чи інших осіб права власності чи користування земельною ділянкою, а оформлення позивачкою спадкових прав шляхом визнання за нею права та обов`язків забудовника гаража та прибудови у відповідних частках за відсутності оформленого за спадкодавцем права користування чи власності земельною ділянкою.

У справі № 442/302/17 (провадження № 61-20491св19) за позовом Комунального підприємства «Дрогобицький ринок» (далі - КП «Дрогобицький ринок») до ОСОБА_1, ОСОБА_2, третя особа - Дрогобицька міська рада, та за позовом КП «Дрогобицький ринок» до ОСОБА_2, ОСОБА_3 предметом спору було визнання недійсними договорів купівлі-продажу та знесення об`єкта самочинного будівництва.

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що він є орендарем земельної ділянки, яка знаходиться в АДРЕСА_1, цільове призначення - для обслуговування території ринку, на підставі договору оренди землі від 02 квітня 2014 року, укладеного з Дрогобицькою міською радою.

31 грудня 2013 року між КП «Дрогобицький ринок» та ОСОБА_1 укладено договір оренди торгового місця та послуг ринку, предметом якого є торгове місце № НОМЕР_1, що розташоване на території овочевої частини продуктового ринку по АДРЕСА_1, для розміщення на ньому торгівельної споруди (нестаціонарної, тимчасової) з метою здійснення підприємницької діяльності.

Пунктом 3.2.12 договору передбачено, що орендар повинен не здійснювати без письмової згоди орендодавця та належного оформлення дозвільних документів перебудову, добудову чи перепланування об`єкта оренди.

З листа КП «Дрогобицьке МБТІ та ЕО», адресованого Виконавчому комітету Дрогобицької міської ради, стало відомо, що ОСОБА_1 самовільно побудував нежитлове приміщення літ. А-1, площею 13,9 кв. м по АДРЕСА_1.

Ухвалою Дрогобицького міськрайонного суду від 07 березня 2014 року у справі № 442/1317/14 затверджено мирову угоду, укладену між ОСОБА_4 та ОСОБА_1, за умовами якої ОСОБА_4 визнала право власності ОСОБА_1 на нежитлове приміщення, площею 13,9 кв. м, розташоване по АДРЕСА_1, право власності на яке на підставі зазначеного судового рішення було зареєстровано за ОСОБА_1, яке він в подальшому 04 жовтня 2016 року продав ОСОБА_2.

Ухвалою апеляційного суду Львівської області від 28 вересня 2016 року скасовано ухвалу Дрогобицького міськрайонного суду від 07 березня 2014 року, яка стала підставою для реєстрації права власності на спірний об`єкт нерухомості, та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, який закрив провадження у справі у зв`язку з відмовою ОСОБА_1 від позову.

Ураховуючи, що особа, яка здійснила самочинне будівництво не набуває права власності на нього, судове рішення, яким визнано право власності на нежитлове приміщення, площею 13,9 кв. м, розташоване по АДРЕСА_1, а тому не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, і не могло бути підставою для реєстрації права власності на нього за ОСОБА_1 та відчуження його на користь ОСОБА_2, КП «Дрогобицький ринок» просило визнати недійсним договір купівлі-продажу № 998 від 18 листопада 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2; усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою загальною площею 1396 кв. м, кадастровий № 4610600000:01:001:0242, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 шляхом знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення літ. - А.1, загальною площею 13,9 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, за рахунок ОСОБА_1.

У березні 2017 року КП «Дрогобицький ринок» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, у якому просило визнати недійсним договір купівлі-продажу № 387 від 04 жовтня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, предметом якого є нежитлове приміщення літ. - А.1, загальною площею 13,9 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1. На обґрунтування позовних вимог зазначало, що у провадженні суду знаходиться цивільна справа за його позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного нежитлового приміщення та усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою.

Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 березня 2018 року позовні вимоги КП «Дрогобицький ринок» задоволено частково.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу № 998 від 18 листопада 2014 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, предметом якого є нежитлове приміщення літ. А-1, загальною площею 13,9 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, державна реєстрація прав за яким зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності 7729349.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу № 387 від 04 жовтня 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, предметом якого є нежитлове приміщення літ. А-1, загальною площею 13,9 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1, державна реєстрація прав за яким зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності 16770790.

Усунуто КП «Дрогобицький ринок» перешкоди в користуванні земельною ділянкою загальною площею 13,9 кв. м, кадастровий № 4610600000:01:001:0242, що розташована за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення літ. А-1, загальною площею 13,9 кв. м, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

У задоволенні позовних вимог КП «Дрогобицький ринок» про знесення цього об`єкту самочинного будівництва за рахунок ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірне нежитлове приміщення літ. А-1, загальною площею 13,9 кв. м, самовільно побудоване на земельній ділянці, яка належить територіальній громаді м. Дрогобича та перебуває в оренді у КП «Дрогобицький ринок», реєстрація права власності на нього за ОСОБА_1 здійснена на підставі судового рішення, яке було скасовано, а тому не могло слугувати підставою для реєстрації за ним права власності, та подальшого його відчуженням на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3. Ураховуючи, що відповідачем ОСОБА_1 заперечується факт самочинного будівництва ним особисто, а позивачем таких доказів не надано, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для знесення самочинного будівництва за рахунок ОСОБА_1.

Постановою Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 березня 2018 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про те, що право власності на самочинно споруджене приміщення з подальшою реєстрацією такого права за відповідачами є таким, що виникло без достатньої правової підстави, що є підставою для визнання недійсними укладених договорів купівлі-продажу, є законним та обґрунтованим. Також суд вважав правильним висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову в частині знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення за рахунок НОМЕР_4 , у зв`язку із недоведеністю КП «Дрогобицький ринок» позовних вимог у цій частині.

Верховний Суд касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив частково.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 27 березня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2019 року в частині вирішених позовних вимог КП «Дрогобицький ринок» про визнання правочинів недійсними скасував, ухвалив в зазначеній частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог КП «Дрогобицький ринок» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Дрогобицька міська рада, про визнання правочинів недійсними.

Зокрема, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу, оскільки визнання недійсними оспорюваних правочинів не призводить до відновлення порушеного права користування позивача на спірне нерухоме майно, оскільки такий спосіб захисту порушених прав не є ефективним.

Водночас Верховний Суд постанову Львівського апеляційного суду від 07 жовтня 2019 року в частині вирішення позовних вимог КП «Дрогобицький ринок» до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - Дрогобицька міська рада, про усунення перешкод у користування земельною ділянкою шляхом знесення самочинно побудованого нежитлового приміщення скасував, справу у вказаній частині направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Виходив з того, що суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, задовольняючи у вказаній частині позов частково, неповно перевірив наявні у справі докази та не надав їм належної оцінки, зокрема, відмовляючи у задоволенні вимог про знесення об`єкта самочинного будівництва за рахунок ОСОБА_1 формально лише послався на те, що він заперечує факт самочинного будівництва ним особисто та не урахував, що відповідно до вимог частини четвертої статті 376 ЦК України знесення самочинного будівництва відбувається або особою, яка здійснила таке будівництво, або за її рахунок. Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову, суд першої інстанції не встановив особу, яка здійснила самочинне будівництво, не надав оцінку наявним в матеріалах справи доказам, а саме листу КП «Дрогобицьке МБТІ та ЕО», в якому зазначено, що ОСОБА_1 самовільно побудував спірне нежитлове приміщення, технічному паспорту будівлі, який містить відмітку самочинного будівництва, та не встановив коли було побудовано спірний об`єкт.

Отже, наведені висновки Верховного Суду у вказаній справі та результат перегляду справи у касаційному порядку свідчать про неподібність правовідносин у зазначеній справи та у справі, що переглядається.

Заявниця звертає увагу на висновок Верховного Суду у зазначеній справі про те, що «встановивши, що самочинна забудова, здійснена на земельній ділянці, яка не була відведена для цієї мети цій особі, суди повинні з`ясувати: чи заперечує власник земельної ділянки проти визнання права власності на таку забудову за особою, що її здійснила; чи не порушує така забудова права на земельну ділянку інших осіб, а в разі зведення забудови на наданій земельній ділянці - чи не здійснено таку забудову з відхиленням від проекту або будівельних норм і правил, чиї права порушено такою забудовою».

Проте указаний загальний висновок стосується вирішення спорів про визнання права на самочинне будівництво на підставі статті 376 ЦПК України.

Водночас у цій справі правовідносини є відмінними та стосуються оформлення позивачкою своїх спадкових прав.

Отже, зазначені правові висновки, на які посилається заявниця у касаційній скарзі, не стосуються питань відведення земельної ділянки у користування відповідно до статті 16 Земельного кодексу Української РСР у редакції, чинній на час ухвалення рішення виконкому Скадовської міської ради від 20 квітня 1976 року № 54 (як про це зазначає заявниця), тобто не є подібними з правовідносинами у цій справі.

З інших підстав, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, постанова суду апеляційної інстанції заявницею не оскаржується.

Отже, після відкриття касаційного провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновки щодо застосування норми права, які викладені у постановах Верховного Суду від 16 жовтня 2019 року у справі № 460/762/16-ц, від 20 січня 2021 року у справі № 442/302/17 та на які посилалася заявниця у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, а тому відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України є підстави для закриття касаційного провадження.

Зважаючи на наявність підстав для закриття касаційного провадження, Верховний Суд правильність по суті вирішення судами попередніх інстанцій спору у цій справі не оцінює.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу (частина друга статті 396 ЦПК України).

Оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу Верховним Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду та на які посилалася заявниця у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними, касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 у цій справі підлягає закриттю.

Керуючись статтями 389, 396 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Херсонського апеляційного суду від 26 жовтня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Скадовська міська рада, про визнання прав та обов`язків забудовника гаража закрити.

Ухвала суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

А. С. Олійник

О. В. Ступак