Рішення

від 02.02.2023 по справі 907/953/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88000, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" лютого 2023 р. м. УжгородСправа № 907/953/22

Суддя Господарського суду Закарпатської області Лучко Р.М.,

Розглянувши матеріали справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю СТС-Групп, м. Київ

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю Інтернаціональна група вин України №1, м. Хуст Закарпатської області

про стягнення 79 402,28 грн

секретар судового засідання - Піпар А.Ю.

учасники справи не викликались

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю СТС-Групп звернулося до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю Інтернаціональна Група Вин України №1 про стягнення 5565,60 грн заборгованості, 23 514,66 грн пені, 556,66 грн штрафу, 47 029,32 грн відсотків за користування чужими коштами, 386,37 грн 3% річних та 2349,74 грн інфляційних втрат, посилаючись на неналежне виконання відповідачем Договору дистрибуції № Д/19 від 02.12.2019.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №907/953/22 визначено головуючого суддю Лучка Р.М., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12.12.2022.

Ухвалою суду від 19 грудня 2022 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено розглянути спір в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи та встановлено строки для подання заяв по суті спору.

Відповідачем копію ухвали про відкриття провадження у даній справі отримано 04.01.2023 (відповідно до рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення №8850101712462) та 05.01.2023 року подано відзив на позовну заяву від 29.12.2022 року, в якому Товариство з обмеженою відповідальністю Інтернаціональна група вин України №1 просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог.

Водночас, судом встановлено, що відзив на позов подано з порушенням п. 2 ч. 6 ст. 165, п. 2 ч. 1 ст. 178 ГПК України з відсутністю доказів надіслання копії відзиву від 29.12.2022 позивачу у справі, позаяк долучений до відзиву опис вкладення в цінний лист від 04.01.2023 свідчить, що відповідачем надсилався відзив на апеляційну скаргу від 29.12.2022 на адресу Головного управління Державної податкової служби у Закарпатській області 88000, м. Ужгород, вул. Волошина, 52.

Положеннями п. 7 ч. 1 ст. 170 ГПК України визначено, що будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення, які подаються учасниками справи повинні містити, зокрема, інші відомості, які вимагаються цим Кодексом.

Недотримання вимог ч. 1 ст. 170 ГПК України відповідно до ч. 4 даної статті має наслідком повернення відповідної заяви без розгляду, а відтак, поданий відповідачем відзив на позовну заяву від 29.12.2022 підлягає поверненню ТОВ Інтернаціональна група вин України №1 без розгляду та невраховується судом при прийнятті рішення у даній справі.

Учасник справи розпоряджається своїми правами на власний розсуд (ч. 2 ст. 14 ГПК України).

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (ч. 4 ст. 13 ГПК України).

Відтак, відповідно до положень ч. ч. 8, 9 ст. 165, ч. 1 ст. 251 ГПК України у зв`язку з ненаданням відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

ПОЗИЦІЯ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Правова позиція позивача.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань з оплати вартості товару за Договором дистрибуції № -Д/19 від 02.12.2019, у зв`язку з чим станом на 09.12.2022 (дата оформлення позовної заяви) у нього виникла заборгованість в розмірі 5565,60 грн, на яку позивачем нараховано за період з 15.08.2020 по 17.12.2022 23 514,66 грн пені, 556,66 грн штрафу, 47 029,32 грн відсотків за користування чужими коштами, 386,37 грн 3% річних та 2349,74 грн інфляційних втрат, які Товариство з обмеженою відповідальністю «СТС-Групп» просить стягнути з відповідача у справі.

Заперечення (відзив) відповідача.

Відповідачем не подано відзив на позовну заяву, оформлений згідно з приписами п. 2 ч. 6 ст. 165, п. 2 ч. 1 ст. 178 ГПК України.

ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ ОБСТАВИНИ СПРАВИ.

02 грудня 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «СТС-Групп», як Постачальником та «Прикарпаття» Івано-Франківською філією Товариства з обмеженою відповідальністю Інтернаціональна група вин України №1, як Дистриб`ютором, укладено договір дистрибуції № -Д/19 (надалі Договір), за умовами п. 1.1. якого Постачальник зобов`язується поставляти Дистриб`ютору визначений Договором Товар, а Дистриб`ютор, в свою чергу, зобов`язався прийняти такий Товар та його оплатити, а також здійснювати дистрибуцію Товару та виконувати умови Дистрибуції.

Під Товаром у Договору розуміється продукція, зазначена у Додатку №1 до Договору, який є його невід`ємною частиною (п. 1.2. Договору)..

Згідно з п.п. 2.1., 3.1., 3.2., 3.3. 4.1., 4.8. Договору визначено, що поставка Товару здійснюється на підставі письмового замовлення Дистриб`ютора, узгодженого з Постачальником силами і за рахунок Постачальника за адресою: вул. Галицька, 31А, с. Угринів Тисменицького району Івано-Франківської області. Прийняття Товару здійснюється силами і за рахунок Дистриб`ютора.

Датою прийняття Товару (момент прийняття Товару) є дата фактичного прийняття, вказана Дистриб`ютором на видатковій накладній, а у випадку її відсутності на товарно-транспортній накладній.

З моменту прийняття Товару до Дистриб`ютора переходить право власності на Товару та всі ризики, пов`язані з втратою, пошкодженням або знищенням Товару (п. 4.9. Договору).

Ціна товару та умови його оплати врегульовано сторонами в Розділі 5 Договору, за умовами п. 5.2. якого конкретна ціна Товару зазначається у видатковій накладній, а у випадку її відсутності у товарно-транспортній накладній.

Товару повинен бути оплачений протягом 60 (шістдесяти) календарних днів з моменту його прийняття (п. 5.4. Договору).

Відповідно до п. 5.5. Договору оплата Товару здійснюється у безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок Постачальника. Днем оплати Товару є день зарахування грошових коштів на банківський рахунок Постачальника.

Судом встановлено, що на виконання зазначених умов Договору Постачальником, згідно з видатковою накладною № Т0000052076 від 15.06.2020, передано, а Дистриб`ютором прийнято зазначений в накладній Товар (вино червоне та біле в загальній кількості 12 блоків) на суму 5565,60 грн, що підтверджується долученою до позовної заяви копією підписаної представниками сторін видаткової накладної № Т0000052076 від 15.06.2020 (яка містить посилання на підставу передачі Договір Д/19 від 02.12.2019) та не заперечено відповідачем у встановленому порядку.

За твердженням позивача, відповідачем не виконано зобов`язання з оплати вартості переданого йому за Договором згідно з видатковою накладною № Т0000052076 від 15.06.2020 товару в розмірі 5565,60 грн у визначений п. 5.4. Договору строк, у зв`язку з чим у Товариства з обмеженою відповідальністю Інтернаціональна група вин України №1 виникла заборгованість в заявленій сумі, стягнення якої разом із нарахованими пенею, штрафом, відсотками за користування чужими грошовими коштами, відсотками річних та втратами від інфляції і є предметом судового розгляду у даній справі.

ПРАВОВЕ ОБГРУНТУВАННЯ І ОЦІНКА СУДУ

За положеннями ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку. Аналогічні за змістом норми містяться і в ст.ст. 509, 526 Цивільного кодексу України.

До вимог господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України з врахуванням особливостей, передбачених ГК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 ГК України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частини перша та друга статті 640 ЦК України).

Відповідно до ст. 95 Цивільного кодексу України філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій. Представництвом є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює представництво і захист інтересів юридичної особи. Філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення. Керівники філій та представництв призначаються юридичною особою і діють на підставі виданої нею довіреності. Відомості про філії та представництва юридичної особи включаються до єдиного державного реєстру.

За приписами ч. 1, 6 ст. 55 Господарського кодексу України суб`єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов`язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов`язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб`єкти господарювання мають право відкривати свої філії, представництва, інші відокремлені підрозділи без створення юридичної особи.

У відповідності до ч. 1 ст. 62 Господарського кодексу України підприємство - самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Підприємства можуть відкривати рахунки в установах банків через свої відокремлені підрозділи відповідно до закону (ч. 4 ст. 64 Господарського кодексу України).

Виходячи з наведених положень законодавства, юридичні особи для здійснення своїх функцій мають право створювати філії, представництва та інші відокремлені підрозділи, які не є юридичними особами.

Діяльність філій та представництв, як відокремлених структурних підрозділів не є самостійною та ініціативною, оскільки здійснюється від імені юридичної особи та на визначених нею умовах, при цьому всі ризики як майнового, так і немайнового характеру покладено на юридичну особу, що створила філію (відокремлений структурний підрозділ).

Отже, відповідальність за виконання філією функцій юридичної особи несуть юридичні особи, які створили відповідну філію (відокремлений підрозділ).

З наведеного слідує, що стороною у справі має бути юридична особа, від імені якої діє філія (відокремлений підрозділ), і рішення приймається саме стосовно підприємства чи організації - юридичної особи, але в особі її відокремленого підрозділу (аналогічний висновок викладено в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.07.2020 у справі № 916/1288/19).

Матеріали справи свідчать, що Договір дистрибуції №-Д/19 від 02.12.2019 укладено між позивачем та філією відповідача «Прикарпаття» Івано-Франківською філією Товариства з обмеженою відповідальністю Інтернаціональна група вин України №1, а відтак, саме відповідач несе відповідальність за виконання філією функцій юридичної особи, в тому числі й щодо укладених його філією договорів.

З урахуванням викладеного, за своїм змістом та правовою природою укладений між сторонами Договір є змішаним правочином та правовідносини за ним щодо передачі Товару Дистриб`ютору, його оплати врегульовано §3 Глави 54 ЦК України «Поставка».

В силу ст. 712 ЦК України, ч. 1 ст. 265 ГК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Загальними положеннями про купівлю-продаж визначено обов`язок Покупця оплати товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару (ч. 1 ст. 692 ЦК України).

Відповідно до змісту п. 1 ст. 694 ЦК України визначено, що Договором може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу.

Частиною 1 статті 530 ЦК України обумовлено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін ).

При цьому, приписи ч. 7 ст. 193 ГК України та ст. 525 ЦК України встановлюють загальне правило щодо заборони односторонньої відмови від зобов`язання або односторонньої зміни його умов, що кореспондується із вимогами ст. 629 ЦК України щодо обов`язковості договору для виконання сторонами.

Згідно зі ст. 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Матеріалами справи встановлено, що відповідач в особі філії («Прикарпаття» Івано-Франківська філія Товариства з обмеженою відповідальністю Інтернаціональна група вин України №1) в порушення умов Договору взяті на себе зобов`язання щодо оплати вартості отриманого ним Товару у визначений п. 5.4. Договору строк (60 календарних днів з моменту прийняття Товару, тобто до 14.08.2020 включно), - не виконав, у зв`язку з чим на час розгляду справи в суді за ним рахується заборгованість за поставлений йому за Договором та відповідно до видаткової накладної № Т0000052076 від 15.06.2020 товар в розмірі 5565,60 грн.

За таких обставин, оскільки факт порушення відповідачем зазначених договірних зобов`язань встановлений судом та по суті відповідачем не спростований, Договір дистрибуції №-Д/19 від 02.12.2019 недійсним або неукладеним не визнано, отже, його умови є обов`язковими до виконання сторонами, а тому позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю СТС-Групп про примусове стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернаціональна група вин України №1» 5565,60 грн заборгованості, підлягають до задоволення, як обґрунтовано заявлені та підтверджені належними та допустимими доказами.

Водночас, з урахуванням правових висновків Верховного Суду (постанова від 21.07.2020 у справі № 916/1288/19), керуючись завданням господарського судочинства відповідно до ст. 2 ГПК України, означена сума заборгованості підлягає стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтернаціональна група вин України №1» в особі філії - «Прикарпаття» Івано-Франківська філія Товариства з обмеженою відповідальністю Інтернаціональна група вин України №1, позаяк саме з діяльності останньої у відповідача виникли зобов`язальні правовідносини з позивачем у справі.

В даному аспекті суд вважає за необхідне послугуватися принципом «jura novit curia» («суд знає закони»), який застосовується в процесуальному законодавстві та полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, при вирішенні спору суд в межах своїх процесуальних функціональних повноважень та в межах позовних вимог встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки ін.) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець указує саме на «норму права», що є значно конкретизованим, аніж закон. Більше того, з огляду на положення ГПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходять своє відображення в судовому рішенні, зокрема у його мотивувальній й резолютивній частинах (п.п. 6.56., 6.57. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі №904/5726/19).

Водночас, стягнення встановленої судом заборгованості з відповідача в особі його філії не може вважатися виходом за межі позовних вимог, позаяк в даному випадку зміни суб`єктного складу сторін та/або визначених позивачем предмету і підстав позову не відбувається.

Щодо вимог про стягнення пені.

Пунктом 3 ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, сплата неустойки.

Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України).

Згідно з ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Підпунктом 7.4. Договору сторони погодили, що за несвоєчасну оплату партії Товару Дистриб`ютор сплачує договірну штрафну санкцію у розмірі 0,5% від відповідної партії товару за кожен день прострочення.

Як вбачається з наданого позивачем розрахунку суми пені, остання ТОВ «СТС Групп» обрахована в розмірі 23 514,66 грн за період прострочення з 15.08.2020 по 07.12.2022, виходячи з встановленого п. 7.4. Договору її розміру за кожний день прострочення 0,5%.

Разом з тим, згідно ст.ст. 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Положення зазначеного Закону відповідно до його преамбули регулюють договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань. Суб`єктами зазначених правовідносин є підприємства, установи та організації незалежно від форм власності та господарювання, а також фізичні особи - суб`єкти підприємницької діяльності. Дія цього Закону не поширюється на порядок нарахування та сплати пені, штрафних та фінансових санкцій за несвоєчасну сплату податків, податкового кредиту та інших платежів до бюджетів усіх рівнів і позабюджетних фондів, передбачених чинним законодавством України, а також на відносини, що стосуються відповідальності суб`єктів переказу грошей через платіжні системи.

Відповідно до роз`яснень, викладених у пункті 1.12 Постанови пленуму Вищого господарського суду України 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань", господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань. (п. 1.9 вказаної Постанови).

З урахуванням наведеного, невідповідним у спірних правовідносинах є нарахування відповідачу пені виходячи з процентної ставки 0,5% від вартості неоплачених Товарів за кожний день прострочення.

При цьому, відповідно до ч. 6. ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Як встановлено судом, відповідно до умов п. 5.4. Договору зобов`язання відповідача з оплати товару повинно було бути виконано в строк до 14.08.2020, а відтак, з урахуванням положень ч. 6 ст. 232 ГК України, право нараховувати штрафні санкції за прострочення відповідачем виконання зобов`язання за Договором виникає з 15.08.2020 та припиняється 15.02.2021.

З урахуванням викладеного, суд вважає правомірним нарахування відповідачу пені за період з 15.08.2020 по 15.02.2021, виходячи з подвійної облікової ставки НБУ в означений період а відтак, правомірними та обґрунтованими є вимоги про стягнення з відповідача в особі його філії 337,82 грн пені, а позов в цій частині є таким, що підлягає задоволенню.

В частині стягнення з відповідача 23 176,86 грн пені, суд відмовляє, позаяк вимоги в цій частині розраховані позивачем з порушенням вимог Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» та ч. 6 ст. 232 ГК України.

В даному контексті суд вважає за необхідне зазначити, що встановлення сторонами в п. 7.7. Договору трирічного строку позовної давності до вимог про стягнення неустойки не може змінювати встановлений ч. 6 ст. 232 ГК України строк нарахування пені, позаяк застосування інституту позовної давності, як строку в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу, не поширюється на строки нарахування штрафних санкцій, які можуть бути визначені законом або договором.

Щодо штрафу.

Відповідно до положень п. 7.5. Договору у випадку прострочення Дистриб`ютором оплати Товару більш ніж на кожні 5 календарних днів, то він додатково безумовно сплачує Постачальнику штраф у розмірі 10% від неоплаченого Товару.

Визнаючись з підставністю позову в частині заявленого позивачем до стягнення штрафу в розмірі 556,66 грн, нарахованого за прострочення оплати товару терміном більш як п`ять календарних дні, суд враховує, що право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу та можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань надано сторонам частинами другою та четвертою статті 231 ГК України. В інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, а також приписами статті 546 ЦК України та статті 231 ГК України.

Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі можливість одночасного стягнення пені та штрафу, що узгоджується зі свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, тобто коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.

Відповідна правова позиція узгоджується з висновками, викладеними в постановах Верховного Суду від 9 лютого 2018 року у справі № 911/2813/17, від 22 березня 2018 року у справі № 911/1351/17, від 17 травня 2018 року у справі № 910/6046/16, від 25 травня 2018 року у справі № 922/1720/17, від 9 липня 2018 року у справі № 903/647/17, від 8 серпня 2018 року у справі № 908/1843/17 та від 01 червня 2021 року в справі №910/12876/19.

Судом встановлено, що сторони договору, врегульовуючи між собою правовідносини щодо поставки Товару, досягли згоди щодо його умов, тобто вільно, на власний розсуд визначили та погодили умови Договору, підписавши його та передбачивши, окрім нарахування пені за прострочення оплати товару відповідно до п. 7.4. Договору, також і штраф у випадку, якщо термін прострочення оплати триває більше 5 календарних днів п. 7.5. Договору.

Доказів того, що під час укладення правочину сторони пропонували інші умови в частині відповідальності за порушення договірних зобов`язань надано не було, протоколу розбіжностей стосовно застосування до Дистриб`ютора відповідальності у виді нарахування штрафних санкцій у разі порушення договірних зобов`язань, передбачених розділом 7 Договору, сторони не склали, тож дійшли висновку про можливість стягнення і пені, і штрафу, вказавши про різні види відповідальності, передбачені умовами Договору.

З урахуванням викладеного, суд вважає правомірним та обґрунтованим нарахування Відповідачу згідно з п. 7.5. Договору 556,66 грн штрафу за затримку оплати на строк більше 5 (п`яти) календарних днів, а відтак позовні вимоги в цій частині підлягають до задоволення.

Щодо інфляційних нарахувань.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно поданого позивачем розрахунку, за неналежне виконання Договору відповідачу за період з 15.08.2020 по 07.12.2022 нараховано 2349,74 грн втрат від інфляції.

Здійснивши перевірку заявлених до стягнення інфляційних нарахувань суд встановив, що такі позивачем розраховано вірно, тому вимоги про стягнення з відповідача 2349,74 грн інфляційних втрат підлягають до задоволення судом.

Щодо відсотків за користування чужими коштами та 3 % річних.

Положеннями п. 7.6. Договору сторонами визначено, що у випадку прострочення Дистриб`ютором оплати Товару більш ніж на 20 календарних днів, у Дистриб`ютора додатково виникає зобов`язання сплатити Постачальнику за кожен день прострочення проценти за користування чужими грошовими коштами у розмірі 1% від суми заборгованості.

Згідно з ч. 5 ст. 694 ЦК України якщо покупець прострочив оплату товару, на прострочену суму нараховуються проценти відповідно до статті 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути оплачений, до дня його фактичної оплати. Договором купівлі-продажу може бути передбачений обов`язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем.

За приписами ч.ч. 1, 2 ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Водночас, термін «користування чужими грошовими коштами» (стаття 536 ЦК України) використовується у двох ситуаціях:

1) одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу;

2) прострочення виконання грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Законодавство встановило наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (стаття 1048 ЦК України), так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (стаття 625 ЦК України).

Означена правова позиція щодо застосування статей 536, 625 ЦК України відображена в пунктах 34, 35, 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17, пунктах 6.20-6.24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17, пунктах 109-110 постанови Великої Палати Верховного суду від 18.01.2022 у справі №910/17048/17.

В правовідносинах, що випливають з договору купівлі-продажу товару в кредит проценти за час правомірного користування чужими грошовими коштами в межах строку відстрочки сплати товару, - можуть визначатися відповідно до абз. 2 ч. 5 ст. 694 ЦК України в договорі купівлі-продажу, починаючи від дня передання товару покупцю.

Резюмуючи викладене, термін «користування чужими грошовими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше боржник до певного строку одержує можливість не повертати кошти (або оплату за товар, якщо мова йде про товарний кредит). Тобто, з дозволу кредитора він користується його грошовими коштами і вносить за це плату (проценти). Коли ж наступає строк повернення коштів, а боржник цього не робить, мова йде про неправомірне користування чужими грошима (постанова Великої палати Верховного Суду від 23.05.2018 р., справа №910/1238/17).

За правилами ч. 5 ст. 694 ЦК України в їх взаємозв`язку зі ст. 536 ЦК України продавець має право на одержання від покупця процентів від простроченої суми, розмір яких встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства та вказані проценти можуть сплачуватися, в тому числі, від дня передання товару продавцем.

Однак позов у цій справі в цій частині обґрунтовується саме неправомірним, незаконним користуванням відповідачем грошовими коштами через прострочення виконання грошового зобов`язання, у зв`язку з чим позивачем нараховано проценти в передбаченому договором розмірі.

Як вже зазначалося плата за прострочення виконання грошового зобов`язання врегульована законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто законодавство встановлює наслідки як надання можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу в межах дії договору (у вигляді сплати відсотків за користування чужими грошовими коштами), так і наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх (ст. 625 ЦК України).

При цьому, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма ст. 536 ЦК України і охоронна норма ч. 2 ст. 625 ЦК України не можуть застосовуватись одночасно (в один період часу).

З урахуванням викладеного, за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти за час правомірного користування грошовими коштами, розмір яких відповідно до абз. 2 ч. 5 ст. 694, ст. 536 ЦК України може бути встановлено сторонами в договорі як плата за користування товарним кредитом, а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.

Таким чином, правова норма ч. 5 ст. 694 ЦК України в її системному зв`язку з ст.ст. 536, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що проценти, які вправі вимагати продавець після прострочення покупцем оплати вартості товару, проданого в кредит, в тому числі їх розмір, визначаються за правилами ч. 2 ст. 625 ЦК України, оскільки з диспозиції абз. 1 ч. 5 ст. 694 ЦК України не вбачається можливості нарахування процентів без встановленого факту прострочення оплати товару.

Водночас, судом враховуються також правові висновки щодо застосування ст.ст. 536, 625, 694 ЦК України, що викладені в постанові Верховного суду від 18.11.2021 у справі №921/395/20 за якими проценти річних, про які йдеться у частині другій статті 625 ЦК України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених статтею 536 названого Кодексу, позаяк стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов`язання і одночасно способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов`язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у статті 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі за користування товарним кредитом (частина п`ята статті 694 ЦК України).

Як зазначено Верховним судом у вказаній постанові, підставами для застосування до правовідносин сторін статті 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством, а положення ч. 2 ст. 625 ЦК України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов`язання.

Водночас, з врахуванням обставин даної справи, судом встановлено нарахування позивачем відповідно до п. 7.6. Договору та в порядку ст. 536 ЦК України процентів за користування чужими коштами саме за період порушення грошового зобов`язання, що регулюється диспозицією ч. 2 ст. 625 ЦК України, вимоги за якою позивачем також заявлені до стягнення, що є недопустимим та не узгоджується з приписами статті 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнутий до відповідальності одного виду.

З урахуванням обставин даної справи такі відсотки за користування чужими коштами могли б нараховуватися позивачем за правилами абз. 2 ч. 5 ст. 694 ЦК України у випадку визначення такого права продавця в Договорі та за період до прострочення виконання відповідачем зобов`язання з оплати вартості отриманого в кредит товару, тобто до 14.12.2020 року.

Як вбачається з поданих суду розрахунків, позивачем за період з 15.08.2020 по 07.12.2022, тобто за період неправомірного користування відповідачем чужими грошовими коштами (прострочення оплати вартості товару) нараховано 47 029,32 грн процентів за ст. 536 ЦК України та 386,37 грн 3% річних відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України.

За наведених обставин, беручи до уваги вищезазначені висновки суду щодо одночасного застосування ст.ст. 536, 625 ЦК України після прострочення оплати проданого в кредит товару, суд вважає, що позивачем фактично двічі нараховано за ч. 2 ст. 625 ЦК України відсотки річні за порушення відповідачем зобов`язань за Договором, а відтак, беручи до уваги, що розмір відсотків річних за відповідне порушення сторонами визначено в п. 7.6. Договору, суд вважає правильним нарахування відповідачу відсотків річних саме у встановленому Договором розмірі 1% від суми заборгованості за кожен день прострочення, що за підрахунками позивача складає 47 029,32 грн.

Водночас, враховуючи те, що кількість днів у календарному році є сталою та загальновідомою, визначений у такий погоджений сторонами спосіб (за кожен день прострочення) розмір цих процентів завжди може бути перетворений у річні проценти методом математичного розрахунку (постанова Верховного Суду від 03.12.2021 у справі №910/14180/18).

Відтак, з урахуванням обставин даної справи встановлений в п. 7.6. Договору розмір процентів (1% від суми заборгованості за кожен день прострочення) фактично складає 365% річних у невисокосний рік або 366% річних у рік високосний.

Визначаючись, при цьому, з заявленими позивачем до стягнення з відповідача 47 029,32 грн відсотків за користування чужими коштами, що, як встановлено вище, за своєю правовою природою є визначеними в ч. 2 ст. 625 ЦК України відсотками річними, суд враховує наступне.

За частиною третьою статті 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості, а частиною першою статті 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Справедливість, добросовісність, розумність належать до загальних засад цивільного законодавства, передбачених статтею 3 ЦК України, які обмежують свободу договору, встановлюючи певну межу поведінки учасників цивільно-правових відносин.

Ці загальні засади втілюються у конкретних нормах права та умовах договорів, регулюючи конкретні ситуації таким чином, коли кожен з учасників відносин зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, захищати власні права та інтереси, а також дбати про права та інтереси інших учасників, передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам і інтересам інших осіб, закріпляти можливість адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу.

Зокрема, загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті, насамперед, слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення, зазвичай, ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку, і ця спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

До прикладу, такими правилами є правила про неустойку, передбачені статтями 549-552 ЦК України. Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (частина перша статті 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер.

Така неустойка стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. Для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Тож право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Водночас, закріплений законодавцем принцип можливості обмеження свободи договору в силу загальних засад справедливості, добросовісності, розумності може бути застосований і як норма прямої дії, як безпосередній правовий засіб врегулювання прав та обов`язків у правовідносинах.

Главою 24 ГК України загальні засади відповідальності учасників господарських відносин врегульовано таким чином, що господарсько-правова відповідальність передбачена за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором. Тож справедливість, добросовісність, розумність як загальні засади цивільного законодавства є застосовними у питаннях застосування господарсько-правової відповідальності.

За частиною другою статті 216 ГК України застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.

Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими: потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі; сплата штрафних санкцій за порушення зобов`язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов`язань у натурі; у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (частина третя статті 216 ГК України).

За частинами першою та другою статті 217 ГК України господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій: відшкодування збитків; штрафні санкції; оперативно-господарські санкції.

Господарські санкції, що встановлюються відповідно до договору чи закону за несвоєчасне виконання зобов`язання, спрямовані передусім на компенсацію кредитору майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку боржника. Такі санкції не можуть розглядатися кредитором як спосіб отримання доходів, що є більш вигідним порівняно з надходженнями від належно виконаних господарських зобов`язань.

Якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо боржника, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання боржником певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати своїм працівникам та іншим кредиторам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами боржника та кредитора.

Означена правова позиція зазначена в п.п. 8.19. - 8.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №902/417/18, яку суд вважає релевантною до застосування в спірних правовідносинах.

Відповідно до встановлених судами обставин справи, за змістом пункту 7.6 укладеного сторонами Договору, положень статей 536, 625, 694 ЦК України стягувана позивачем з відповідача сума відсотків за користування чужими коштами є фактично відповідальністю сторони господарського договору за допущене нею правопорушення у сфері господарювання, визначене в ч. 2 ст. 625 ЦК України та встановлене в Договорі в розмірі 365% річних у невисокосний рік або 366% річних у рік високосний.

Водночас, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та процентів річних відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц.

Звертаючись з вимогою про стягнення процентів річних та інфляційних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, позивач також не повинен доводити розмір дійсних майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат кредитора, пов`язаних із затримкою розрахунку, не має на меті встановлення точного їх розміру.

Відповідно до частини першої статті 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 в справі №902/417/18 дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 ЦК України, оскільки всі вони спрямовані на відновлення майнової сфери боржника.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, та, зокрема, зазначених вище критеріїв, суд може зменшити загальний розмір відсотків річних як відповідальності за час прострочення грошового зобов`язання.

Водночас, норми чинного законодавства України не містять переліку виняткових випадків (обставин, які мають істотне значення), за наявності яких господарським судом може бути зменшено відсотки річні, тому вирішення цього питання покладається безпосередньо на суд, який розглядає відповідне питання з урахуванням всіх конкретних обставин справи в їх сукупності та з дотриманням принципів розумності, справедливості та пропорційності.

Відповідно до ст. 233 ГК України у разі якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Якщо порушення зобов`язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій.

Право суду зменшувати розмір неустойки передбачене також ч. 3 ст. 551 ЦК України.

Так, згідно з ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

За змістом зазначених норм, які суд вважає за можливе застосувати за аналогією під час розгляду питання щодо можливості зменшення нарахованих відповідачу відповідно до ст. 625 ЦК України відсотків річних, вирішуючи питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, господарський суд повинен оцінити, чи є такий випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу; ступеню виконання зобов`язання боржником; причини (причин) неналежного виконання або невиконання зобов`язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушення зобов`язання, невідповідності розміру стягуваної суми таким наслідкам, поведінки винної особи (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідки) тощо.

Зменшення розміру відсотків річних є правом суду, а за відсутності в законі як переліку виняткових обставин, так і врегульованого розміру (відсоткового співвідношення) можливого зменшення, господарський суд, оцінивши надані сторонами докази та обставини справи, враховуючи загальні засади цивільного законодавства, передбачені статтею 3 ЦК України (справедливість, добросовісність, розумність) та з дотриманням правил статті 86 ГПК України на власний розсуд та за внутрішнім переконанням вирішує питання про наявність або відсутність у кожному конкретному випадку обставин, за яких можливе таке зменшення та конкретний розмір зменшення.

Отже, питання щодо зменшення розміру відсотків річних судом вирішується відповідно до статті 86 ГПК України за наслідками аналізу, оцінки та дослідження конкретних обставин справи з огляду на фактично-доказову базу, встановлені фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, тобто у сукупності з`ясованих судом обставин, що свідчать про наявність/відсутність підстав для вчинення зазначеної дії.

Подібний за змістом висновок щодо застосування норм права, які регулюють можливість зменшення судом нарахованих штрафних санкцій, а саме: статті 551 ЦК України та 233 ГК України, неодноразово послідовно викладався Верховним Судом у постановах, зокрема, але не виключно, від 26.07.2018 у справі № 924/1089/17, від 12.12.2018 у справі № 921/110/18, від 14.01.2019 у справі № 925/287/18, від 22.01.2019 у справі № 908/868/18, від 27.03.2019 у справі № 912/1703/18, від 13.05.2019 у справі № 904/4071/18, від 03.06.2019 у справі № 914/1517/18, від 23.10.2019 у справі № 917/101/19, від 06.11.2019 у справі №917/1638/18, від 17.12.2019 у справі № 916/545/19, від 13.01.2020 у справі № 902/855/18, від 14.01.2020 у справі № 911/873/19, від 10.02.2020 у справі № 910/1175/19, від 19.02.2020 у справі № 910/1303/19, від 26.02.2020 у справі № 925/605/18, від 17.03.2020 № 925/597/19, від 18.06.2020 у справі № 904/3491/19 від 14.04.2021 у справі № 922/1716/20.

Матеріали справи свідчать, що розмір встановленої судом заборгованості відповідача за Договором складає 5565,60 грн, на яку позивачем нараховано за період з 15.08.2020 по 31.12.2020 -366% річних та з 01.01.2021 по 17.12.2022 365% річних (відсотків за користування чужими коштами) в загальній сумі 47 029,32 грн, що більш як у вісім разів перевищує суму простроченої відповідачем заборгованості.

Окрім того, компенсаційний характер невиконання відповідачем зобов`язань за Договором позивачем забезпечено додатково вимогами про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю Інтернаціональна Група Вин України №1 23 514,66 грн пені, 556,66 грн штрафу, 2349,74 грн інфляційних втрат, які з вищенаведених мотивів частково задоволені судом.

З урахуванням викладеного, з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум санкцій у вигляді 365% річних (366% річних у високосний рік), враховуючи, що не є справедливим, коли наслідки невиконання боржником зобов`язання вочевидь більш вигідні для кредитора, ніж належне виконання такого зобов`язання, суд вважає за справедливе, пропорційне і таке, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, зменшити розмір нарахованих відповідачу відповідно до п. 7.6. Договору відсотків до встановленого в ч. 2 ст. 625 ЦК України розміру 3% річних та, у зв`язку з наведеним, обмежитись стягненням нарахованих відповідно до позовної заяви 3% річних в сумі 386,37 грн.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до статті 73 ГПК Украни доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, зважаючи на зазначене вище, позовні вимоги як обґрунтовано заявлені, підтверджені належними та допустимими доказами підлягають до часткового задоволення.

Розподіл судових витрат.

Судові витрати позивача по сплаті судового збору на підставі статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на сторони у справі пропорційно розміру задоволених позовних вимог. При цьому, враховуючи, що спір в справі виник внаслідок неправильних дій відповідача, відповідно до приписів ч. 9 ст. 129 ГПК України судовий збір в частині зменшених судом відсотків за користування грошовими коштами покладається судом на Товариство з обмеженою відповідальністю Інтернаціональна група вин України №1.

Відповідно до ч. 5 ст. 240 ГПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 86, 126, 129, 221, 236, 238, 240, 248, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позов задоволити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Інтернаціональна група вин України №1 (90400, м. Хуст (ПН) Закарпатської області, вул. Колгоспна, 25, корп. Д, код ЄДРПОУ 36731785) в особі «Прикарпаття» Івано-Франківської філії Товариства з обмеженою відповідальністю Інтернаціональна група вин України №1 (77423, с. Угринів Івано-Франківської області, вул. Галицька, 31, корп. А, код ЄДРПОУ 39853410) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю СТС-Групп (01013, м. Київ, вул. Промислова, 4-А, код ЄДРПОУ 42921807) 5565,60 грн (п`ять тисяч п`ятсот шістдесят п`ять гривень 60 копійок) заборгованості, 337,82 грн (триста тридцять сім гривень 82 копійки) пені, 556,66 грн (п`ятсот п`ятдесят шість гривень 66 копійок) штрафу, 386,37 грн (триста вісімдесят шість гривень 37 копійок) відсотків річних, 2349,74 грн (дві тисячі триста сорок дев`ять гривень 74 копійки) втрат від інфляції та 1756,82 грн (одну тисячу сімсот п`ятдесят шість гривень 82 копійки) в повернення сплаченого судового збору.

3. В решті позову відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

На підставі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення Господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. Апеляційна скарга на рішення суду згідно ст. 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного Господарського суду.

Повне судове рішення складено та підписано 02 лютого 2023 року.

СуддяЛучко Р.М.