Рішення

від 27.01.2023 по справі 631/968/21

НОВОВОДОЛАЗЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

справа № 631/968/21

провадження № 2/631/138/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К РА Ї Н И

27 січня 2023 року селище міського типу Нова Водолага

Нововодолазький районний суд Харківської області у складі:

головуючого судді Трояновської Т. М.,

за участі секретаря судового засідання Тиндик С. М.,

розглянув у судовому засіданні у залі судових засідань приміщення Нововодолазького районного суду Харківської області цивільну справу в порядку загального позовного провадження за позовною заявою ОСОБА_1 до Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області, іззалученням до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Харківської товарної біржі, про визнання договору дійсним,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Нововодолазького районного суду Харківської області з позовною заявою до Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області,іззалученням до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Харківської товарної біржі, в якій просить визнати дійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі магазину, літера «А-1», загальною площею 30 кв. м., розташованого на землі Старовірівської сільської ради Нововодолазького (нині Красноградського) району Харківської області за адресою: АДРЕСА_1 , що був укладений між ОСОБА_1 та Нововодолазьким районним споживчим товариством в особі голови правління Малиновської Тетяни Костянтинівни, підписаний та зареєстрований на Харківській товарній біржі 17 лютого 1999 року за № Н1-17.

В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що між ним та Нововодолазьким районним споживчим товариством в особі голови правління Малиновської Тетяни Костянтинівни, яка діяла через брокера брокерської контори № 277 ОСОБА_2 , був укладений договір купівлі-продажу нежитлової будівлі: літера «А-1», загальною площею 30 кв. м. магазин, розташований на землі Старовірівської сільської ради Нововодолазького району Харківської області за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір був підписаний та зареєстрований на Харківській товарній біржі 17 лютого 1999 року за № Н1-17, після чого пройшов відповідну реєстрацію у Нововодолазькому міському державному підприємстві технічної інвентаризації за № 1065 від 24 лютого 1999 року, на підставі чого був виготовлений новий технічний паспорт на ім`я позивача. Як вказав позивач, вказаним нежитловим приміщенням він володіє та користується до теперішнього часу.

У подальшому, позивач звернувся до нотаріуса з питання можливості відчуження належного позивачеві майна, у зв`язку з чим отримав роз`яснення, що правовстановлюючий документ на об`єкт нерухомості не відповідає вимогам чинного Цивільного кодексу України, а саме укладений на біржі нерухомості договір купівлі-продажу нотаріально не посвідчений, що змусило ОСОБА_1 звернутися до суду з даним позовом.

Як зазначив позивач, цивільні відносини щодо придбання ним нежитлового приміщення магазину, виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, а тому до них поширюється дія норм Цивільного кодексу Української РСР в редакції 1963 року та Закон України «Про власність», який діяв на момент виникнення спірних правовідносин. Посилаючись на приписи статтей 47, 153, частини 1 статті 227 та статтю 224 Цивільного кодексу Української РСР, а також статтю 15 Закону України «Про товарну біржу» й положення статті 41 Конституції України, просив визнати дійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі, зареєстрований на Харківській товарній біржі 17 лютого 1999 року за № Н1-17, оскільки посвідчити нотаріально вказаний договір на даний час неможливо через те, що одна із сторін правочину Нововодолазьке районе споживче товариство припинило своє існування у 2007 році за рішенням Господарського суду Харківської області від 17 червня 2002 року, та правонаступника у вказаної юридичної особи не має.

Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області від 04 жовтня 2021 року позовну заяву ОСОБА_1 до Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області, іззалученням до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Харківської товарної біржі, про визнання договору дійсним прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Нововодолазького районного суду Харківської області від 04 січня 2023 року закрите підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.

Інших процесуальних дій (забезпечення доказів, зупинення і поновлення провадження тощо) у справіза позовом ОСОБА_1 до Старовірівської сільської ради Нововодолазького району Харківської області, іззалученням до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Харківської товарної біржі, про визнання договору дійсним, судом не вживалось.

Позивач, ОСОБА_1 , у судове засідання не з`явився, хоча про дату, час і місце розгляду справи був сповіщений завчасно відповідно до вимог статті 128 Цивільного процесуального кодексу України. На адресу суду позивача направив заяву, яка була зареєстрована за вхідним № 472/23-вх. від 27 січня 2023 року, відповідно до якої позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив розгляд справи провести за його відсутності.

Уповноважений представник Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області у судове засідання також не з`явився, хоча про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені завчасно відповідно до вимог статті 128 Цивільного процесуального кодексу України. Правом надати відзив на позовну заяву відповідно до статті 178 Цивільного процесуального кодексу України відповідач не скористався, проте голова Старовірівської сільської ради Красноградського району Харківської області М. Біндус направив на адресу суду заяву, яка була зареєстрована за № 3745/22-вх. від 25 листопада 2022 року, відповідно до якої посилаючись на приписи статті 211 Цивільного процесуального кодексу України просив суд розгляд справи провести без участі представника сільської ради, зазначивши, що не заперечує проти задоволення позовних вимог.

Уповноважений представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Харківської товарної біржі, у судове засідання теж не з`явився, хоча про дату, час і місце розгляду справи були повідомлений завчасно відповідно до вимог статті 128 Цивільного процесуального кодексу України, про що свідчать наявні в матеріалах справи повідомлення про вручення рекомендованих поштових відправлень. Про причини своєї неявки суд не повідомили, ніяких клопотань на адресу суду не направляли, правом надати письмові пояснення, відповідно до приписів статті 181 Цивільного процесуального кодексу України, не скористалися.

З цього приводу слід зазначити, що відповідно до пунктів 2 та 7 частини 2 статті 43 Цивільного процесуального кодексу України учасники справи зобов`язані сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи та виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Частиною 3 статті 131 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що у разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Положеннями частини 1 статті 223 Цивільного процесуального кодексу України визначено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Крім того, частиною 3 статті 211 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що особи, які беруть участь у справі, мають право заявити клопотання про розгляд справи за їх відсутності. Про наявність такого клопотання у позивача та відповідача свідчать відповідні заяви, що долучені до матеріалів справи.

За таких обставин, приймаючи до уваги те, що учасники справи будучи завчасно належним чином повідомленими про день, час та місце розгляду справи, не з`явились у судове засідання, враховуючи те, що підстав для визнання їх явки обов`язковою для надання особистих пояснень не має, суд вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності, при цьому відповідно до частини 2 статті 247 Цивільного процесуального кодексу України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Вивчивши доводи позовної заяви, всебічно, повно та об`єктивно з`ясувавши всі обставини справи в межах заявлених вимог, перевіривши їх доказами, які були безпосередньо досліджені у судовому засіданні, проаналізувавши зміст норм матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд виходить з наступних підстав та мотивів.

Вирішуючи спірні правовідносини суд виходить з того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України).

Згідно зчастиною 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 Цивільного процесуального кодексу України).

Положеннями статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов`язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист (пункт 2 рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року по справі № 9-зп).

При цьому, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках (частина 1 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України).

Відповідно до положень частини 1 статті 77 вказаного нормативно - правового документа визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Частина 2 статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 вказаної частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Аналогічні приписи передбачені частиною 3 статті 12 та частиною 1 статті 81 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього кодексу.

Приписами частини 2 статті 77 та частини 1 статті 82 Цивільного процесуального кодексу України встановлено, що предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

За змістом статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства, якими, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого або майнового інтересу.

Під час розгляду справи судом встановлено, що між ОСОБА_1 , який діяв через брокера брокерської контори № НОМЕР_1 ОСОБА_3 та Нововодолазьким районним споживчим товариством в особі голови правління Маліновської Тетяни Костянтинівни, яка діяла через брокера брокерської контори № 277 ОСОБА_2 , був укладений договір купівлі-продажу нежитлової будівлі: літера «А-1», загальною площею 30 кв. м. магазин, розташований на землі Старовірівської сільської ради Нововодолазького району Харківської області за адресою: АДРЕСА_1 .

Зі змісту вказаного договору продавець Нововодолазьке районне споживче товариство продало, а покупець ОСОБА_1 придбав за 8000 гривень 00 копійок магазин, розташований на землі Старовірівської сільської ради Нововодолазького району Харківської області за адресою: АДРЕСА_1 , що належав продавцю на підставі свідоцтва про право власності, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Старовірівської сільської ради від 02 лютого 1999 року, реєстраційний номер 2/164.

Вказаний договір купівлі-продажу був підписаний та зареєстрований у представництві Харківської товарної біржі по Харківському району (місто Мерефа) 17 лютого 1999 року за № Н1-17, після чого пройшов відповідну реєстрацію у Нововодолазькому малому державному підприємстві технічної інвентаризації, де 24 лютого 1999 року за реєстровим № 1065 у реєстрову книгу № 12 внесений запис про право власності ОСОБА_1 на магазин, площею 30 кв. м.

26 липня 1999 року позивач у Нововодолазькому малому державному підприємстві технічної інвентаризації виготовив новий технічний паспорт нежитлової будівлі магазину, розташованому за адресою: АДРЕСА_2 , інвентарний № 1130.

Відповідно до розпорядження Старовірівської сільської ради Нововодолазького району Харківської області № 7 від 25 січня 2016 року «Про перейменування вулиць Старовірівської сільської ради» перейменовано вулиці населених пунктів Старовірівської сільської ради, зокрема по селу Старовірівка вулицю Радянську в вулицю Центральну.

Як убачається з безкоштовного запиту з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців, громадських формувань, Нововодолазьке районне споживче товариство, код ЄДРПОУ 01768306, адреса: Харківська область, Нововодолазький район, селище міського типу Нова Водолага, вулиця Кооперативна, будинок № 8, керівник Маліновська Тетяна Костянтинівна, дата державної реєстрації 23 червня 1996 року, було ліквідовано 12 грудня 2007 року (номер запису 14671170003000384) під час здійснення процедури банкрутства без правонаступництва відповідно до рішення Господарського суду Харківської області від 17 червня 2002 року.

Інших осіб, права та інтереси яких порушуються спірним договором, судом не встановлено та учасниками справи не зазначено.

В даному випадку Старовірівська сільська рада є органом місцевого самоврядування на території якої знаходиться село Старовірівка та розташована нежитлова будівля магазин.

Відповідно до статті 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» до виключної компетенції сільських рад відноситься зокрема, вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин; затвердження в установленому порядку місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації; встановлення відповідно до законодавства правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність та інше.

Отже Старовірівська сільська рада наділена владними управлінськими функціями на території громади, а об`єкт нерухомості згідно договору купівлі-продажу є нежитловим, тобто комерційною нерухомістю використання якої регулюється певними правилами встановленими органами місцевого самоврядування.

Під час вирішення спірних правовідносин суд враховує, що статтею 41Конституції України гарантовано, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Кожна фізичнаабоюридичнаособамає право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права (стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).

Згідно із частиною 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 Цивільного кодексу України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

У пункті 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України визначено, що Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності, тобто з 01 січня 2004 року.

Крім того, Пленум Верховного Суду України у пункті 2 своєї Постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз`яснив, що відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

З огляду на зазначені норми та враховуючи, що правочин за своїм змістом та формою має відповідати вимогам законодавства, чинним на момент його укладення, у даній справі мають бути застосовані положення актів цивільного законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а саме Цивільного кодексу Української РСР 1963 року.

Частиною 1 статті 4 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року(чинного на час здійснення спірної реєстрації у 1999 році) передбачено, щоцивільні права і обов`язки виникають з підстав, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а також з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права і обов`язки.

Відповідно до цього цивільні права і обов`язки виникають, зокрема, з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків (частина 1 статті 41 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року).

За змістом частини 1 статті 42 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Главою 12 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року унормовано підстави виникнення та припинення права власності.

Положеннями статтей 128 та153 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року визначалося, що право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін повинно бути досягнуто згоди.

Відповідно до статті 224 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 227 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року передбачалася обов`язкова нотаріальна форма договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири) і його реєстрація органами місцевого самоврядування, якщо хоча б однією з сторін є громадянин.

За змістом частини 1 статті 47 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання вцихвипадкахнотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною 2 статті 48 цього Кодексу.

Положеннями частини 2 статті 12 Закону України «Про власність» (чинного на час виникнення спірних правовідносин) визначалось, що громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладання коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане внаслідок успадкування або укладання інших угод, не заборонених законом.

Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом (стаття 49 Закону України «Про власність» (чинного на час виникнення спірних правовідносин)).

На час укладення спірного договору чинним був Закон України «Про товарну біржу», частина 1 якого визначала, що товарна біржа є організацією, що об`єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов`язаних з ним торговельних операцій.

Основними принципами діяльності товарної біржі є рівноправність учасників біржових торгів, застосування вільних (ринкових) цін, публічність проведення біржових торгів (стаття 2 Закону України «Про товарну біржу»).

Отже, товарна біржа це оптовий, регулярно діючий ринок, де відбувається торгівля сировиною, матеріалами, іншими товарами, допущеними до обігу на біржі, створений для зручності здійснення комерційної діяльності юридичними та фізичними особами, які, в свою чергу, повинні бути обов`язково зареєстрованими відповідною біржою як її учасники.

На товарних біржах здійснюються біржові операції, які повинні відповідати сукупності вимог, установлених статтею 15 наведеного Закону, згідно з якою угода вважається укладеною на біржі, якщо: а) вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, допущених до обігу на товарній біржі; б) її учасниками є члени біржі; в) вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше наступного за здійсненням угоди дня. Угода вважається укладенню з моменту її реєстрації на біржі. При цьому слід зазначити, що чинним законодавством України не передбачено такої форми угоди, як біржова.

При цьому чіткої регламентації механізму допуску товарів до обігу на товарній біржі на той час не існувало. Необхідні зміни до статті 15 Закону України «Про товарну біржу», що дозволяли відмежувати об`єкти нерухомості від біржових операцій, були внесені лише у 2003 році.

У редакції, що діяла на час укладення договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, у самому Законі України «Про товарну біржу» не передбачалися правові наслідки у вигляді недійсності договору, укладеного та зареєстрованого на біржі, у разі порушення вимог, встановлених статтею 15 цього Закону до біржової операції, як щодо допуску товарів до обігу на біржі, так і щодо прийняття у члени біржі.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про товарну біржу» (у редакції чинної на час укладення договору 17 лютого 1999 року) угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

Таким чином, на час укладення договору купівлі-продажу нежитлової будівлі магазину від 17 лютого 1999 року обов`язковість нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу нерухомого майна, окрім житлових будинків (квартир), не вимагалось, оскільки чинним на той час законодавством була передбачена можливість встановлення законодавчими актами спеціального порядку набуття права власності, а також можливість укладення договорів купівлі-продажу нежитлових приміщень на біржі без їх подальшого нотаріального посвідчення та здійснення на їх підставі державної реєстрації права власності.

Отже, з огляду на положення статей 227, 242, 244 Цивільного кодексу Української PCP 1963 року (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) нотаріальному посвідченню до 01 січня 2004 року підлягали договори купівлі-продажу, міни, дарування житлового будинку за умови, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Таким чином, Цивільний кодексу Української РСР 1963 року не містив норм про обов`язковість нотаріального посвідчення зареєстрованих на біржі договорів купівлі-продажу нежитлового нерухомого майна.

Такі висновки містяться у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 05 жовтня 2021 року у справі № 517/446/16 (провадження № 61-6905св20), а також у постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 09 жовтня 2019 року у справі № 517/81/16-ц (провадження № 61-24825св18).

Крім того, висновки про те, що Цивільний кодекс Української РСР 1963 року не містив норм про обов`язковість нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу будь-якої нежитлової нерухомості узгоджується із висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 05 жовтня 2022 року у справі №466/8559/20 (провадження № 61-5416св22).

Підсумовуючи вищевикладене у сукупності слід дійти висновку, що до прийняття Цивільного кодексу України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, оформлення договорів купівлі-продажу нежитлового нерухомого майна було дозволено також на товарних біржах відповідно із Законом України «Про товарну біржу», посвідчення якого у нотаріальному порядку не вимагалося.

Як убачається з матеріалів справи, між позивачем, ОСОБА_1 , який діяв через брокера брокерської контори № НОМЕР_1 ОСОБА_3 та Нововодолазьким районним споживчим товариством в особі голови правління Маліновської Тетяни Костянтинівни, яка діяла через брокера брокерської контори № 277 ОСОБА_2 , був укладений договір купівлі-продажу нежитлової будівлі: літера «А-1», загальною площею 30 кв. м. магазин, розташований на землі Старовірівської сільської ради Нововодолазького району Харківської області за адресою: АДРЕСА_1 . Вказаний договір був підписаний та зареєстрований на Харківській товарній біржі 17 лютого 1999 року за № Н1-17, після чого пройшов відповідну реєстрацію у Нововодолазькому малому державному підприємстві технічної інвентаризації 24 лютого 1999 року за реєстровим № 1065, де у реєстрову книгу № 12 внесений відповідний запис.

Інструкція про порядок державної реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна, що перебувають у власності юридичних і фізичних осіб, затверджена наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 09 червня 1998 року № 121, містила перелік правовстановлювальних документів, на підставі яких провадиться державна реєстрація права власності на об`єкти нерухомого майна (додаток № 1) у пункті 9 якого мова йшла про договори купівлі-продажу, міни, зареєстровані біржею.

При цьому у пункті 1.1 наведеної вище Інструкції передбачалось, що державна реєстрація права власності на об`єкти нерухомого майна в бюро технічної інвентаризації є обов`язковою для власників, незалежно від форми власності.

Також нормативним документом, який регламентував діяльність, у тому числі Нововодолазького малого державного підприємства технічної інвентаризації, на час здійснення реєстрації спірного нежитлового приміщення у 1999 році були Правила державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб, затверджені наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13 грудня 1995 року № 56, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 19 січня 1996 року за № 31/1056 (далі по тексту Правила).

Вказані Правила встановлювали порядок державної реєстрації об`єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб.

До об`єктів нерухомого майна, що підлягали державній реєстрації, відносяться: жилі будинки (домоволодіння), розташовані на земельній ділянці під окремим порядковим номером на вулиці, площі, провулку; нежилі будинки, дачі, садові будинки, гаражі, будівлі виробничого, господарського, соціально-побутового та іншого призначення, розташовані на окремих земельних ділянках; вбудовані в жилі будинки нежилі приміщення (як частини цього будинку); квартири в багатоквартирних будинках (пункт 1.5 Правил).

Відповідно до пункту 2.1 Правил реєстрація поділяється на первинну та поточну. Первинна реєстрація це така, коли об`єкту, що реєструється, надається порядковий реєстровий номер вперше. При поточній реєстрації окремий реєстровий номер не надається, а використовується реєстровий номер, що встановлений при первинній реєстрації.

За змістом пункту 2.2 Правил реєстрація проводиться в такому порядку:

а) заявник подає до бюро технічної інвентаризації два примірники правовстановлюючого документу (оригінал та копію);

б) відповідальний працівник бюро технічної інвентаризації вивчає законність та повноту документів і на підставі їх робить відповідний запис в реєстрову книгу;

в) адреса об`єкта, що реєструється, записується в повуличний алфавітний журнал (додаток № 2);

г) прізвище, ім`я та по батькові власників об`єктів нерухомого майна, що належить фізичним особам, вносяться в алфавітний журнал або картотеку (додатки № 3, 4);

д) при реєстрації об`єктів нерухомого майна за юридичними особами, їм видається реєстраційне посвідчення (додаток № 7);

е) на оригіналі правовстановлюючого документу робиться реєстраційних напис (додаток № 5).

ж) на копії правовстановлюючого документа робиться відмітка прореєстрацію з посиланням на реєстровий номер та дату реєстрації;

з) до інвентаризаційної справи додається копія правовстановлюючого документа, довідка про належність об`єкта нерухомого майна, в якій записується: прізвище або найменування власника, назва і зміст правовстановлюючого документа, число і місяць реєстрації з підписом особи, яка відповідає за реєстрацію.

Отже, здійснивши державну реєстрацію права власності за позивачем на нежитлове приміщення магазин, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , у Нововодолазькому малому державному підприємстві технічної інвентаризації, держава цим самим визнала право власності позивача на зазначене у договорі нежитлове приміщення, як таке, що виникло на не заборонених законом підставах.

Відповідно до пункту 5 статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з діючими нормативно-правовими актами до набрання чинності цим Законом, визнаються державою.

Як установлено в ході судового розгляду справи, при укладаннідоговору купівлі-продажу магазину 17 лютого 1999 року дії сторін були спрямовані на встановлення цивільних прав та обов`язків, перехід права власності відбувся, сторони договору мали необхідний обсяг цивільної дієздатності та вільне волевиявлення, що відповідало внутрішній волі на досягнення наслідків, а саме купівлі-продажу нерухомого майна. Отже, правочин був реальним і вчинений у формі, передбаченій чинним законодавством України на момент його вчинення.

При цьому в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази відсутності у продавця права продажу спірного об`єкту. Починаючи з лютого 1999 року позивач вільно володів та користувався своїм майном.

Таким чином, оскільки сторони договору купівлі-продажу досягли згоди щодо всіх умов договору, що підтверджується підписами сторін, всі зобов`язання за договором сторонами виконанні в повному обсязі, договір зареєстрований в Нововодолазькому малому державному підприємстві технічної інвентаризації, тому позивач на підставі статей 128, 153 Цивільного кодексу УРСР і статті 49 Закону України «Про власність», який діяв на той час, набув право власності на спірне майно і правомірно володіє ним.

В даній справі суд також бере до уваги, рішення Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України», де визначено концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимогу «якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід. Тобто вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

У пункті 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» міститься роз`яснення, щопри розгляді справи про визнання правочину дійсним суд повинен з`ясувати, чому правочин не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. При цьому саме по собі небажання сторони нотаріально посвідчувати договір, її ухилення від такого посвідчення з причин відсутності коштів на сплату необхідних платежів та податків під час такого посвідчення не може бути підставою для застосування частини 2 статті 220 Цивільного кодексу України.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від06 вересня 2017 року у справі № 754/2339/16-ц (провадження № 6-1288цс17), однією з умов застосування частини 2 статті 220 Цивільного кодексу України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

Аналогічні висновки зроблені Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду у постанові від 04 березня 2019 року у № 665/2266/16-ц (провадження № 61-29416св18).

Також, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 травня 2020 року у справі № 661/3706/17 (провадження № 61-37644св18) зазначено, що якщо одна зі сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною в цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

На даний час, як слушно зазначив позивач, посвідчити нотаріально договір купівлі-продажу нежитлового приміщення магазину, що був підписаний та зареєстрований у представництві Харківської товарної біржі по Харківському району (місто Мерефа) 17 лютого 1999 року за № Н1-17, неможливо, оскільки одна із сторін правочину, а саме Нововодолазьке районне споживче товариство, припинило своє існування без правонаступництва та було ліквідоване 12 грудня 2007 року під час здійснення процедури банкрутства.

При вирішення даного спору суд вважає за необхідне зауважити, що у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частина 2 статті 5 Цивільного процесуального кодексу України).

Водночас, як правило суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18)).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18) та від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18).

З огляду на вищевикладене у сукупності, суд вважає, що позивачем надані належні докази на підтвердження факту укладення 17 лютого 1999 року договору купівлі-продажу магазину, його виконання та обставин, які свідчать про неможливість подальшого нотаріального посвідчення угоди, а відтак приходить до висновку про наявність передбачених законом підстав для визнання в судовому порядку дійсним договору купівлі-продажу спірного майна.

При цьому право позивача, як власника майна, на звернення до суду за захистом своїх майнових прав пов`язаних з правом володіння власністю не може бути обмежено позовною давністю.

За таких умов, позовні вимоги ОСОБА_1 до Старовірівської сільської ради Харківської області, іззалученням до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Харківської товарної біржі, про визнання договору дійсним належить задовольнити.

Вирішуючи згідно підпункту 6 частини 1 статті 264 Цивільного процесуального кодексу України питання про розподіл між сторонами у справі судових витрат, суд виходить з наступного.

Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом (частини 1 та 2 статті 133 Цивільного процесуальногокодексу України).

Питання щодо судових витрат, суд вирішує відповідно до положеньстатті 141 Цивільного процесуального кодексу Україниз урахуванням положень частин 1 та 3 статті 13 Цивільного процесуального кодексу України за якими суд розглядає справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог; при цьому, учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Оскільки питання відшкодування судових витрат під час звернення до суду з позовом та судового розгляду справи ОСОБА_1 не порушувалось, процесуальне рішення з вказаного питання судом не приймається.

На підставі вищенаведеного, керуючись статтями 41 та 58 Конституції України, статтями 4, 42 47, 128, 153, 224, 227 Цивільного кодексу Української РСР1963 року, статтями 1 та 15 Закону України «Про товарну біржу», статтями 1 5, 7, 10 13, 17 19, 23, 58. 64, 76 81, 83, 89, 128 131, 133, 137, 141, 206, 211, 214, 223, 227, 235, пунктом 2 частини 1 та частиною 3 статті 258, статтями 259, 263 265, 267, 268, частинами 5 та 11 статті 272, частинами 1 і 2 статті 273, частиною 1 статті 352, статтями 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до Старовірівської сільської ради Харківської області, іззалученням до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Харківської товарної біржі, про визнання договору дійсним задовольнити.

Визнати дійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі: літера «А-1», загальною площею 30 кв. м. магазин, розташований на землі Старовірівської сільської ради Красноградського (колишнього Нововодолазького) району Харківської області за адресою: АДРЕСА_1 , що був укладений між ОСОБА_1 та Нововодолазьким районним споживчим товариством в особі голови правління Маліновської Тетяни Костянтинівни, підписаний та зареєстрований на Харківській товарній біржі 17 лютого 1999 року за № Н1-17.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Харківського апеляційного суду (адреса: 63002, Харківська область, місто Валки, вулиця Харківська, будинок № 4, в приміщенні Валківського районного суду Харківської області) безпосередньо, або через Нововодолазький районний суд Харківської області, або шляхом використання підсистеми «Електронний суд» Єдиної судової інформаційно-комунікаційної системи протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відомості щодо учасників справи, які не оголошуються при проголошенні рішення:

Позивач: ОСОБА_1 ,зареєстрована адреса місця проживання: АДРЕСА_3 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 .

Відповідач: Старовірівська сільська рада Красноградського району Харківської області, адреса місцезнаходження: Харківська область, Красноградський (колишній Нововодолазький) район, село Старовірівка, вулиця Центральна, будинок № 60, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 04398092.

Третя особа,яка незаявляє самостійнихвимог щодопредмета спору: Харківська товарна біржа, адреса місцезнаходження: місто Харків, проспект Науки, будинок № 5, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 14086755.

Повний тест рішення складений та підписаний 06 лютого 2023 року.

Суддя: Т. М. Трояновська