Рішення

від 07.02.2023 по справі 303/8936/22

МУКАЧІВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 лютого 2023 року м. Мукачево Справа 303/8936/22

2/303/1404/22

Мукачівський міськрайонний суд Закарпатської області

у складі: головуючого судді Кость В.В.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження в м.Мукачево цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 від імені якої діє ОСОБА_2

до відповідача ОСОБА_3

про визнання недійсним договорів дарування,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 відімені якоїдіє ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до відповідача про визнання недійсним договору дарування житлового будинку АДРЕСА_1 (надалі - Договір), та договору дарування земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,1500 га, кадастровий номер 2122755300:01:001:0118 за адресою: АДРЕСА_1 (надалі Договір 1), укладених 28 листопада 2017 року.

Позовні вимоги обґрунтовуються доводами про те, що їй на праві приватної власності належав будинок АДРЕСА_1 та земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку площею 0,1500 га, кадастровий номер 2122755300:01:001:0118 (надалі Земельна ділянка). 28 листопада 2017 року між сторонами по справі було укладено Договір та Договір 1, який позивач вважала договором довічного утримання, оскільки на момент укладання спірних договорів їй виповнилося75років, черезстан свогоздоров`я вонапотребувала доглядуі сторонньоїдопомоги, проживала сама. Відповідач, який є її онуком, після підписання спірних договорів виконував обов`язки по утриманню позивача протягом трьох місяців, однак потім виїхав за межі України, припинивши забезпечувати її доглядом. Ознайомившись зі змістом оспорюваних за предметом позову правочинів, вважає, що є всі підстави для визнання їх недійсними як таких, що укладені внаслідок помилки щодо правової природи договору.

Також позивач наголосила на тому, що фактична передача спірного Будинку за оспорюваним Договором відповідачу не відбулася, оскільки вона і надалі продовжує проживати у вказаному об`єкті нерухомості.

Відповідач відзив на позовну заяву не надав.

Учасники справи, заперечень щодо можливості судового розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін не висловили, тому з урахуванням положень частини п`ятої ст. 279 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглянув справу на підставі наявних у ній матеріалів.

Дослідивши письмові докази наявні у матеріалах справи, суд констатує наступне.

1. Частиною першою ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Під способом захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається уст. 16 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст.20Цивільного кодексуУкраїни право на захист особа здійснює на свій розсуд.

Однією з основоположних засад цивільного судочинства є диспозитивність цивільного процесу, детермінація якого наведена у ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України.

Розкриваючи зміст поняття диспозитивності цивільного судочинства законодавець зазначає, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Отже, диспозитивність полягає в наданій учасникам судового процесу можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб`єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів.

В загальному, враховуючи принцип диспозитивності, суд не повинен виходити за межі вимог сторін та тих підстав позову, які ними вільно зазначені.

Поряд з цим, основою, для судового розгляду у цивільному судочинстві, серед іншого, є переданий на розгляд суду позов, який визначається як письмово оформлена та адресована суду письмова вимога, яка складається з вимоги процесуального характеру (відкрити провадження по справі) і вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право).

В свою чергу, структурними елементами позову є предмет, підстава та зміст.

Вказані складові частини мають бути зазначені у позові для можливості втілення права особи на порушення цивільної справи у суді і можливості практичної реалізації судової діяльності на захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу.

У розумінні цивільно-процесуального закону предмет позову це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

В свою чергу, підставою позову є фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.

Передаючи на розгляд суду позов, який є предметом даного судового розгляду, позивач зазначив у ньому вимогу щодо визнання недійсним Договору та Договору 1.

Отже, суд, реалізуючи завдання цивільного судочинства, закріплені у ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України повинен надати правову оцінку саме цим конкретним підставам, оскільки з урахуванням вимог і заперечень сторін, обставин, на які посилаються інші особи, які беруть участь у справі, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

Суд оцінює правовідносини, факти та обставини, які вже відбулися в минулому та надає їм правову оцінку в процесі судового розгляду конкретної справи, який обмежується предметом і підставами позову.

У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.

Матеріали справи свідчать про те, що предметом судового розгляду справи є аналіз спірних правовідносин щодо встановлення фактичної наявності підстав та умов для визнання недійсними оспорюваних договорів, та застосування у зв`язку з цим правових механізмів захисту та відновлення порушеного права у контексті із вимогами за предметом позову.

2. В контексті хронології існуванням спірних правовідносин суд наводить наступні обставини справи.

28 листопада 2017 року між сторонами по справі було укладено договір дарування домоволодіння, на підставі якого позивач передала безоплатно у власність відповідачу Будинок (а.с. 9) та договір дарування Земельної ділянки (а.с. 11).

Згідно з даними довідки від 28.11.2017 №3756 станом на 28.11.2017 в Будинку була зареєстрована ОСОБА_1 (позивач).

З витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 29.11.2017 №105522662 та №105528182 вбачається, що право власності на Будинок та Земельну ділянку на підставі вказаних договорів зареєстровано за ОСОБА_3 .

3. Надаючи правову оцінку фактичним обставинам справи та спірним правовідносинам, у контексті з доводами та запереченнями учасників справи, суд враховує наступні норми права та наводить мотиви їх застосування.

Передаючи на розгляд суду позов, який є предметом даного судового розгляду, позивач просить визнати недійсним Договір та Договір 1 з підстав помилки щодо природи правочину внаслідок похилого віку та стану здоров`я.

Суд, реалізуючи завдання цивільного судочинства, закріплені у ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України повинен надати правову оцінку саме цим конкретним підставам, оскільки з урахуванням вимог і заперечень сторін, а також норм права, які підлягають застосуванню, суд визначає факти, які необхідно встановити для вирішення спору, і які з них визнаються кожною стороною, а які підлягають доказуванню.

Суд оцінює правовідносини, факти та обставини, які вже відбулися в минулому та надає їм правову оцінку в процесі судового розгляду конкретної справи, який обмежується предметом і підставами позову.

Тобто в описаній ситуації по справі обставини, на які посилається позивач в особі його представника щодо помилки в правовій природі договору мали існувати саме на момент вчинення такого правочину. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

У відповідності до частини третьої ст. 12 та частини першої ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Правовий зміст наведених законодавчих норм окреслює предмет доказування у цивільному процесі. Обсяг предмету доказування обмежується не лише обставинами, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а й іншими обставинами, які мають значення для вирішення цивільного спору.

Статтею 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин першої та другоїстатті 215 Цивільного кодексу Українипідставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостоюстатті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Відповідно до ст.ст. 16, 203, 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

-пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

-наявність підстав для оспорення правочину;

-встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Позивач, оспорюючи Договір та Договір 1, вказує на те, що вона не мала наміру укладати саме договір дарування Будинку та Земельної ділянки, а, підписуючи договір, мала намір укласти договір довічного утримання, оскільки сподівалася, що відповідач буде здійснювати за нею догляд, якого вона потребує в силу свого віку та стану здоров`я.

Правовідносини, пов`язані з визнанням договору недійсним з підстави укладення його під впливом помилки, врегульовані статтею 229 Цивільного кодексу України, згідно з якою якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Тобто, сторона, яка посилається наст. 229 Цивільного кодексу України, як на підставу для визнання договору дарування недійсним, повинна довести, що фактично укладено інший правочин і досягнуто згоди щодо всіх його істотних умов, і що вона помилково вважала один правочин за інший, тобто допустила істотну помилку - помилку в природі правочину.

Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був вчинений. Для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення,Цивільний кодексрозуміє в тому числі і помилку в характері (природі) правочину, прав та обов`язків сторін.

Так, помилка може виникнути внаслідок необачності або самовпевненості учасників правочину, невірного розуміння сторонами одна одної в ході переговорів, невірного тлумачення закону, дій третіх осіб тощо.

У пункті 19Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»судам роз`яснено, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину.

Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Підставою для визнання недійсним правочину, який укладається під впливом помилки, є саме помилка в природі правочину, а не помилка в розрахунку одержання користі від правочину.

Таким чином, у розумінністатті 229Цивільного кодексуУкраїни сторонаповинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного тощо.

Відповідно достатті 717 Цивільного кодексу Україниза договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Статтею 744 Цивільного кодексу Українипередбачено, що за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

За умовами договору дарування житла до обдарованого переходить право власності на житло, дарувальник фактично втрачає право на володіння, користування та розпорядження ним, право на проживання, а в обдарованого не має обов`язку надавати відчужене на його користь житло для проживання дарувальнику.

В межах розгляду даної справи, суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

Так, зі змісту Договору вбачається, що дарувальник ОСОБА_1 у присутності нотаріуса підтвердила, що розуміє значення і умови Договору та його правові наслідки; договір спрямований на реальне настання правових наслідків, а волевиявлення сторін Договору є вільним і відповідає їх внутрішній волі. Крім того, сторони стверджували, що договір не має характеру фіктивного та удаваного, а сторони що його укладають не визнані недієздатними (повністю або частково) та не страждають на момент укладення Договору на захворювання, що перешкоджають усвідомленню його суті (п. 9 Договору). Дарувальник погодилася з тим, що ознайомлена з правовою природою договору дарування як договору безоплатного, а відтак не має права вимагати від обдаровуваного вчинення на свою користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру (п.10 Договору).

При цьому, як зазначено у постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року по справі№447/2297/19, наявність чи відсутність помилки під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд має визначити не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й з такими обставинами, як вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдарованому та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Разом з тим, матеріали справи не містять даних про те, що позивач внаслідок свого віку (75 років на день укладення договорів) або стану здоров`я на момент укладання спірних договорів (28.11.2017) потребувала догляду і сторонньої допомоги.

Натомість твердження позивача, що вона продовжує проживати у Будинку, спростовуються даними довіреності від 16 листопада 2022 року, в якій ОСОБА_1 вказує як адресу свого проживання: АДРЕСА_2 .

Приймаючи до уваги вищевказані законодавчі приписи та встановлені під час судового розгляду справи обставини, суд приходить до висновку, що на час укладання спірних договорів дарування, позивач не довела наявність помилки щодо розуміння природи даних правочинів та не надала належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, зокрема, що на час укладення оспорюваних договорів дарування вона мала намір укласти інший договір - договір довічного утримання.

Враховуючи викладене,позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Також суд зазначає, що Європейський суд з прав людини зауважує на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частин першої-другої статті 141 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати у вигляді сплаченого позивачами судового збору в сумі 1681,60 гривень слід покласти на позивача.

На підставі наведеного та керуючись статтями 8, 124, 1291 Конституції України, статтями 2, 3, 10, 12, 13, 18, 76-81, 141, 258, 259, 263-265, 354, 355 Цивільного процесуального кодексу України, суд,-

УХВАЛИВ:

1. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити повністю.

2. Судові витрати по справі покласти на позивача.

3. Рішеннясуду набирає законноїсили післязакінчення строкуподання апеляційноїскарги всімаучасниками справи,якщо апеляційнускаргу небуло подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

4. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

5. Позивач: ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_1 )

Представник позивача: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_3 ).

Відповідач: ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , АДРЕСА_1 РНОКПП НОМЕР_2 ).

Суддя В.В. Кость