Окрема думка

від 21.09.2022 по справі 908/976/19

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

Окрема думка суддів К. М. Пількова, Ю. Л. Власова, О. Б. Прокопенка, В. М. Сімоненко до постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, провадження № 12-10гс21

1. У цій справі Велика Палата Верховного Суду переглядала ухвалу Господарського суду Запорізької області від 28.05.2020 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.10.2020 в частині вирішення вимог ОСОБА_1 (далі - Заявниця) про визнання недійсними:

- результатів аукціону, що відбувся 29.07.2019 на Правобережній товарній біржі, а саме лоту № 1 - цілісного майнового комплексу - квартири; протоколу № 1 про проведення аукціону з продажу нерухомого майна банкрута, складеного 29.07.2019 Правобережною товарною біржою;

- акта № 1 про передання права власності на придбане нерухоме майно, укладеного між Приватним підприємством «Мілітарі» (далі - ПП «Мілітарі») та ОСОБА_2 (далі також Відповідачі);

- договору купівлі-продажу нерухомого майна банкрута на аукціоні, укладеного 29.07.2019 між Відповідачами;

- свідоцтва про право власності на нерухоме майно, посвідченого 30.07.2019 приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Міссіяж О. А. та зареєстрованого в реєстрі за № 418.

2. Постановою від 21.09.2022 Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу Заявниці; змінила постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.10.2020 у цій справі у мотивувальній частині, виклавши її в редакції своєї постанови; у решті залишила постанову Центрального апеляційного господарського суду від 12.10.2020 без змін.

3. Погоджуючись з висновками суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення вимог, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що визнання недійсними результатів аукціону та укладеного за їх наслідками Відповідачами договору не призведе до поновлення майнових прав Заявниці (до введення її як власниці у володіння квартирою), що свідчить про неефективність означених способів захисту. Якщо заявниця вважає, що покупець не набув права власності на отримане ним спірне майно (зокрема тому, що покупець не є добросовісним набувачем), то вона вправі,враховуючи вимоги частин другої та третьої статті 264 ЦК України, скористатися передбаченим для цього випадку в законодавстві способом захисту права власності, а саме витребувати квартиру в кінцевого її набувача на підставі статей 387, 388 ЦК України. Для застосування такого способу захисту немає потреби в оскарженні результатів електронних торгів або підписаного в подальшому договору купівлі-продажу.

Також, звернувшись до власних висновків, викладених у її постановах, Велика Палата Верховного Суду вказала, що задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає характеру спірних правовідносин і призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. А визнання результатів аукціону недійсними не з метою домогтися відновлення порушеного права (та/або інтересу), а з метою створення в межах іншого судового провадження підстави для подальшого звернення з позовом, преюдиційну обставину чи доказ у справі, суперечать завданням господарського судочинства, визначеним у частині першій статті 2 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

4. Щодо вимог про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів Велика Палата Верховного Суду вказала, що видача нотаріусом такого свідоцтва є окремою нотаріальною дією, передбаченою статтею 34 Закону України «Про нотаріат», спрямованою на посвідчення відповідного права покупця, тобто юридичним оформленням факту, що відбувся на підставі правочину. Цей документ не зумовлює переходу права власності на нерухоме майно від боржника до покупця та не породжує в останнього жодного права. Отже, вимога про визнання недійсним свідоцтва про придбання майна з прилюдних торгів не відповідає належному способу захисту у цій справі, висновок про що міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду.

5. Стосовно вимог про визнання недійсними протоколу проведення аукціону та акта про передання права власності Велика Палата Верховного Суду також вказала, що ці документи не є правовстановлюючими, тому вимоги про визнання їх недійсними є неефективними. Ці висновки обґрунтовані посиланням на власну правову позицію, викладену у постанові від 15.09.2022 у справі № 910/12525/20 (§ 104).

6. В цілому з висновками Великої Палати Верховного Суду про відсутність підстав для задоволення вказаних позовних вимог погоджуємося, однак висловлюємо незгоду з окремими мотивами, викладеними у цій постанові.

Стосовно застосування частини другої статті 388 ЦК України (судді К. М. Пільков, Ю. Л. Власов, О. Б. Прокопенко, В. М. Сімоненко)

7. Реалізація спірного майна на прилюдних торгах здійснювалася у межах процедури банкрутства ПП «Мілітарі». На час проведення спірних торгів (29.07.2019) провадження у справах про банкрутство регулювалося Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі - Закон про банкрутство) у відповідній редакції, за статтею 1 якого банкрутством є визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедур санації та мирової угоди і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Законом, грошові вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

8. Відповідно до частини першої статті 37 Закону про банкрутство господарський суд у судовому засіданні за участю сторін приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.

9. При цьому з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління та розпорядження його майном, керівник банкрута звільняється з роботи у зв`язку з банкрутством підприємства, а також припиняються повноваження власника (власників) майна банкрута (частина друга статті 38 Закону про банкрутство).

10. Частиною першою статті 40 Закону про банкрутство передбачено, що у постанові про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури господарський суд призначає ліквідатора банкрута з урахуванням вимог, установлених цим Законом, з числа арбітражних керуючих, якщо інше не передбачено цим Законом.

11. Призначений судом ліквідатор організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення вимог кредиторів, у тому числі виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута, продає майно банкрута для задоволення вимог, внесених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому Законом; з дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) юридичної особи - банкрута (стаття 41 Закону про банкрутство).

12. Зазначена стаття також регламентує обов`язок ліквідатора надавати на вимогу, зокрема господарського суду необхідні відомості щодо проведення ліквідаційної процедури. Дії (бездіяльність) ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду учасниками справи про банкрутство, права яких порушено такими діями (бездіяльністю), що передбачено також частиною четвертою статті 40 Закону про банкрутство, у тому числі у разі невиконання або неналежного виконання ліквідатором своїх обов`язків господарський суд за клопотанням комітету кредиторів або з власної ініціативи може припинити повноваження ліквідатора і призначити нового ліквідатора в порядку, встановленому цим Законом.

13. Відповідно до частини першої статті 49 Закону про банкрутство продаж майна боржника в провадженні у справі про банкрутство здійснюється у порядку, встановленому цим Законом, шляхом проведення торгів у формі аукціону, за винятком майна, продаж якого відповідно до законодавства України здійснюється шляхом проведення закритих торгів.

14. Ця процедура має чітко регламентовані етапи, про що вказала також Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові (підпункт 5.50).

15. Отже, продаж майна банкрута у провадженні у справі про банкрутство здійснюється за чітко регламентованою спеціальним законом процедурою спеціально призначеним суб`єктом, який несе встановлену законом відповідальність за належне виконання своїх обов`язків в цій процедурі.

Підставою відкриття провадження у справі про банкрутство є постанова господарського суду про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, саме після прийняття цієї постанови та для її виконання спеціальний суб`єкт - ліквідатор (арбітражний керуючий) здійснює покладені на нього функції, у тому числі з формування ліквідаційної маси та реалізації майна з метою задоволення вимог кредиторів, а продаж майна банкрута здійснюється в цій процедурі під контролем суду.

Постанова суду про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури відповідно до положень статті 8 Закону про банкрутство набирає законної сили з моменту її прийняття, може бути оскаржена в порядку, встановленому ГПК України, є судовим рішенням у розумінні статті 232 ГПК України.

16. У своїй постанові у цій справі Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що особливістю вирішення спорів про банкрутство є те, що вони розглядаються та вирішуються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону про банкрутство, який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси, у тому числі майна, яке безпідставно вибуло з володіння банкрута, для забезпечення повного або часткового задоволення вимог кредиторів та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення таких вимог.

Ще однією особливістю у процедурі банкрутства щодо примусового продажу майна у справі про банкрутство є те, що банкрут свою волю не виявляє, незалежно від того, хто ініціював провадження у справі про банкрутство - боржник чи кредитор (хоча воля власника майна часто може бути у такому спорі на стороні ініціатора процедури), оскільки його правосуб`єктність обмежена законом, а продаж здійснюється арбітражним керуючим та під контролем суду. Натомість зацікавленість і в боржника, і в кредитора є спільною - реалізувати майно за найвищою ціною на аукціоні для формування ліквідної маси.

Воля власника майна - боржника вже при відкритті справи про банкрутство обмежується як у силу закону, так і шляхом призначення спеціального суб`єкта - арбітражного керуючого. Обмеження правосуб`єктності у цьому випадку відбувається на підставі прямих, імперативних законодавчих приписів, що пов`язується з особливими завданнями та цілями правового регулювання відносин банкрутства (неспроможності), що виходять з інтересів підтримки усталеного господарського обігу, недопуску серйозних економічних потрясінь, з необхідності захисту інтересів не тільки боржника, а й осіб, пов`язаних із ним. Одним з наслідків визнання боржника банкрутом є припинення повноважень органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, а також припинення повноваження власника (органу, уповноваженого управляти майном) майна банкрута.

В свою чергу, відповідно до статті 107 Закону про банкрутство арбітражні керуючі несуть за свої дії та заподіяну третім особам шкоду цивільно-правову, адміністративну, дисциплінарну та кримінальну відповідальність у порядку та обсягах, установлених законом (підпункти 5.51, 5.52, 5.54, 5.55 постанови).

17. Наведене, на нашу думку, спонукає до висновку, що запровадження спеціальної процедури та механізмів здійснення судом контролю у процедурі ліквідації банкрута, у тому числі під час відчуження майна банкрута з метою погашення грошових вимог кредиторів, що здійснюється виключно на підставі судового рішення - постанови про визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, має за мету надати добросовісному покупцю такого майна гарантії юридичного «очищення» цього майна, придбаного у такий спосіб (схожі висновки викладені у § 6.52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

18. Тобто участь в аукціоні з продажу майна банкрута в провадженні у справі про банкрутство надає учаснику (набувачу прав на таке майно) обґрунтовані очікування, що право на набуте ним у такий спосіб майно є дійсним та не буде оспорено з підстав, у тому числі неправомірного його набуття банкрутом. Добросовісність такого набувача має оцінюватися в контексті дотримання встановленої процедури та умов продажу майна в процедурі банкрутства, оскільки такий набувач стає учасником правовідносин щодо цього майна.

19. Отже, презюмується, що майно, передане на торги в процедурі банкрутства з метою задоволення вимог кредиторів, є таким, що належить боржнику на законних підставах. Особа, яка придбаває майно в цій процедурі вправі на це покладатися так само, як і у процедурі продажу майна за судовим рішенням, встановленій Законом України «Про виконавче провадження».

20. Процедура продажу майна у виконавчому провадженні в істотних аспектах не встановлює додаткових запобіжників, спрямованих на недопущення порушення прав третіх осіб, у порівнянні з ліквідаційною процедурою за Законом про банкрутство. А можливість здійснення примусового виконання судового рішення приватним виконавцем позбавляє сенсу порівняння цих процедур реалізації майна (у виконавчому проваджені і в межах справи про банкрутство) за критерієм здійснення реалізації за безпосередньої участі держави (в особі державного виконавця у виконавчому провадженні) або приватного суб`єкта (ліквідатора у процедурі банкрутства).

21. Саме тому до правовідносин з продажу майна в провадженні у справі про банкрутство має застосовуватися частина друга статті 388 ЦК, яка визначає, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо вонобуло продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

22. Натомість, формулюючи висновки про те, що в контексті питання наявності (відсутності) волі власника майна у процедурі банкрутства є подібним до інших процедур відчуження майна особи з обмеженою правосуб`єктністю; тому добросовісний набувач, який відплатно придбав майно у такій процедурі, не може бути позбавлений цього майна за критерієм вибуття цього майна з володіння за волею чи поза волею власника, Велика Палата Верховного Суду все ж підсумовує, що продаж майна боржника під час процедури банкрутства не є продажем у порядку, встановленому для виконання судових рішень, порядок виконання яких визначається Законом України «Про виконавче провадження», а за ознакою наявності (відсутності) волі боржника як власника майна у процедурі банкрутства такий продаж подібний до інших процедур відчуження майна з обмеженою правосуб`єктністю.

23. При цьому цілком обґрунтованим видається висновок Великої Палати Верховного Суду щодо того, що прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків передбачених у статті 388 ЦК України (§ 5.58 постанови).

24. Отже, на нашу думку, добросовісний набувач, який придбаває майно у процедурі ліквідації банкрута має такий же захист своїх майнових прав щодо придбаного майна, як і щодо майна, придбаного в порядку виконання судових рішеньза Законом України «Про виконавче провадження», та таке майно не може бути витребувано від нього в силу положень частини другої статті 388 ЦК України.

Стосовно зміни Великою Палатою Верховного Суду мотивувальної частини постанови суду апеляційної інстанції шляхом викладенні її у редакції своєї постанови (судді К. М. Пільков, О. Б. Прокопенко)

25. У постанові від 21.09.2022 Велика Палата Верховного Суду вказала, що, відмовляючи в задоволенні позову в цій справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що обраний заявницею спосіб захисту порушеного права у спірних правовідносинах не є ефективним. Разом з тим суд помилково надав оцінку законності процедури проведення аукціону, що має бути предметом самостійної оцінки суду під час вирішення вимоги про витребування спірного майна, у зв`язку з чим дійшла висновку про необхідність зміни постанови Центрального апеляційного господарського суду від 12.10.2020 в її мотивувальній частині з підстав, викладених у цій постанові

26. Із зміною мотивувальної частини постанови апеляційного господарського суду шляхом викладення її у редакції постанови Великої Палати не погоджуємось.Вважаємо, що ця практика зводиться до перегляду не рішень, а мотивів судів, що процесуальним законом не передбачено і створює серйозні процесуальні проблеми.

27. Яким чином реалізується повноваження касаційного суду змінити мотивувальну частину судового рішення?

Повноваження суду касаційної інстанції змінити мотивувальну частину рішення суду попередньої інстанції (частина четверта статті 311 ГПК України)) повинно реалізовуватись лише таким чином, щоб у резолютивній частині своєї постанови суд касаційної інстанції доповнював або змінював конкретні фрагменти мотивувальної частини переглянутого рішення. Ці зміни можуть, звичайно, стосуватись обставин справи. Наприклад, суд касаційної інстанції може виключити з мотивувальної частини рішення суду попередньої інстанції фрагменти, у яких містяться висновки про визнання встановленими обставин, які суд касаційної інстанції визнає такими, що не належали до предмета доказування у справі.

28. Власними мотивами у питаннях права суд не замінює мотиви судів, а обґрунтовує залишення без змін чи в силі правильного по суті рішення (результату розгляду справи)

Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви, з яких виходив суд попередньої інстанції, ухвалюючи своє рішення. Суд касаційної інстанції, натомість, може залишити це рішення без змін або в силі з власних правових мотивів як таке, що є правильним по суті і не підлягає скасуванню з формальних міркувань (частина друга статті 309 ГПК України).

29. Суд касаційної інстанції не може замінити своїми мотивами мотиви судів першої та апеляційної інстанції в силу обмеження повноважень касаційної інстанції

Оскільки межі розгляду справи судом касаційної інстанції (частина перша статті 300 ГПК України) не передбачають його права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, суд касаційної інстанції не може повністю змінити мотивувальну частину рішення судів попередніх інстанцій, навіть якщо, на думку суду касаційної інстанції, він у своїй постанові відтворює всі істотні обставини справи так, як їх встановили суди попередніх інстанцій.

Мотивувальна частина рішення суду містить висновки суду у питаннях факту і права. Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення суду зазначаються "висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів".

З огляду на встановлені законом обмеження повноважень суду касаційної інстанції він не може робити висновків у цьому питанні. Відповідно він не може й замінити своїми мотивами у цій частині мотиви судів попередніх інстанцій

Натомість, у питаннях права видається, що рішення суду, залишене судом касаційної інстанції без змін з власних мотивів, слід читати і розуміти сукупно з постановою суду касаційної інстанції.

Інший підхід, який Велика Палата прийняла у цій справі, створює низку правових проблем, які переважають позитивний ефект від більшої чіткості стосовно тих мотивів, з яких залишене чинним судове рішення. Чіткість у мотивах стосовно питань права, яку таким чином впроваджує Верховний Суд, тягне за собою нечіткість у питаннях факту. Тепер вже може виникнути неясність стосовно того, які ж обставини були встановлені судами у цій справі, якщо текст мотивувальної частини постанови суду касаційної інстанції відрізняється в частині висновків у питаннях факту від тексту мотивувальної частини зміненого рішення суду попередньої інстанції.

30. Практичні проблеми, пов`язані із застосованим Великою Палатою підходом

a. Проблема визначеності у висновках

Якщо прийняти застосований Великою Палатою у цій справі підхід, то залишати без змін належить лише ті рішення, з якими Велика Палата згодна повністю і в усіх аспектах. А за такого підходу всі висновки, в тому числі висновки стосовно застосування норми права, як вони сформульовані у залишеному без змін судовому рішенні суду попередньої інстанції, «інкорпоруються» у постанову Великої Палати (яка з ними згодна, інакше б вона змінила мотивувальну частину рішення), що призводить до небажаного результату: тепер вже висновки у питаннях права, обов`язкові для інших судів, слід вишукувати у судових рішеннях судів різних інстанцій. Погіршує цю ситуацію те, що в окремих випадках предметом касаційного перегляду може бути ухвала суду. Складно погодитись з тим, що залишена Великою Палатою без змін ухвала місцевого чи апеляційного судів повинна сприйматись як така, що містить обов`язкові для врахування висновки щодо застосування норми права. Однак саме до такого наслідку призводить прийнятий Великою Палатою підхід, за якого у випадку незгоди Великої Палати у питаннях права з мотивами суду попередньої інстанції, Велика Палата змінює мотиви його судового рішення.

b. Проблема преюдиції

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 238 ГПК України висновки суду про те, які обставини, що є предметом доказування у справі, визнаються судом встановленими або спростованими, містяться саме в мотивувальній частині рішення. Із цього з необхідністю витікає проблема в застосуванні правил про преюдицію. З цього з необхідністю витікає проблема у застосуванні правил про преюдицію. Якщо Верховний Суд "замінив" своїми мотивами мотиви суду першої чи апеляційної інстанції, в тому числі у питаннях факту, то чи означає це, що тепер для наступних судових процесів преюдиціальне значення мають обставини, як вони описані (вважай, встановлені) у постанові касаційного суду? Чи для цілей преюдиції маємо все ж звернутись до текстів рішень судів першої або апеляційної інстанції? В останньому випадку їх рішення складно вважати зміненими у мотивувальній частині, якщо вони досі мають преюдиціальну дію.

c. Проблема запозичення цієї практики апеляційними судами

Також сприйняття цього підходу апеляційними судами створює низку процесуальних проблем. Якщо апеляційний суд за наслідками апеляційного перегляду викладає мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови, то що буде предметом перегляду, якщо до апеляційного суду з апеляційною скаргою надалі звернеться інша особа, наприклад, особа, яка не була залучена до участі у справі, однак вважає, що її права порушені рішенням суду першої інстанції? Ця особа тепер вважається такою, що домагається перегляду рішення суду першої інстанції з мотивами апеляційного суду? Якщо апеляційний суд здійснить такий перегляд і не знайде підстав для скасування чи зміни суті рішення суду першої інстанції, то він повторно викладатиме мотивувальну частину рішення суду першої інстанції у редакції своєї постанови?

31. Схожі міркування вже були викладені в окремих думках до постанов Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) та від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (провадження № 12-25гс21).

32. Підсумовуючи, вважаємо, що тут доречно навести думку судді Верховного Суду США А. Скаліа про те, що переглядати належить рішення, а не мотиви чи висновки («review judgments rather than opinions» [1]).

[1] Webster v. Cooper, 558 U.S. 1039, 1042 (2009) (A. Scalia, J., dissenting).

СуддіК. М. Пільков Ю. Л. Власов О. Б. Прокопенко В. М. Сімоненко