Рішення

від 19.10.2022 по справі 757/63369/19-ц

ПЕЧЕРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/63369/19-ц

Категорія 57

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 жовтня 2022 року Печерський районний суд м.Києва

в складі головуючого судді Остапчук Т.В.

при секретарі судового засідання Луста В.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку позовного загального провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство «НАБЛЮДАТЕЛЬ» про захист честі, гідності та ділової репутації,-

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 в грудні 2019 р. звернувся до суду з позовом про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації.

В обґрунтування позову посилається , що ІНФОРМАЦІЯ_6 на офіційному інтернет - ресурсі ІНФОРМАЦІЯ_7 (надалі - автор) була опублікована та розповсюджена стаття під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_5», (надалі - Стаття), в якій очевидно, іде мова про заступника начальника Державної Азовської морської екологічної інспекції,- ОСОБА_1 .

Викладену у вказаній Статті інформацію, що стосується Позивача останній вважає такою, що не відповідає дійсності, посягає на його честь, гідність та ділову репутацію, що обґрунтовується наступним: В екологічні інспекції Позивач, як державний службовець почав працювати на початку 2010 року. Так з березня 2010 року по грудень 2011 року був призначений та працював на посаді головного спеціаліста відділу Державної екологічної інспекції в Черкаській області, і відповідно наказ на призначення видавався керівником інспекції в Черкаській області, а відтак Позивач не мав та не міг мати відносин з Держінспекцією України, оскільки питання призначення та звільнення працівників територіальних органів вирішується самостійно, на місцях. З наведеного слідує, що викладене в Статті твердження: «Наблюдатель» продолжает свое расследование лтносительно коррупционных схем чиновников Государственной экологической инспекции Украины. Сегодняшний матеріал будет посвящен ОСОБА_1 - исполняющему обязанности главы Азовской морской экологической инспекции в Мариуполе, ставленнику уже извесного нам ОСОБА_3 .»

Не відповідає дійсності, оскльки згаданий у вказаному твердженні ОСОБА_3 не має жодного відношення до призначення Позивача у 2010 році на посаду головного спеціаліста відділу Державної екологічної інспекції в Черкаській області.

Наступним твердженням, що не відповідає дійсності та посягає на честь, гідність та ділову репутацію Позивача є:

«Редакции удалось выяснить, что с 2011 года ОСОБА_1 работал заместителем начальника ГЭИ Черкасской области, а до назначения на должность официально занимался бизнесом. В собственности новоизбранного начальника ГЭИ был отельно - оздоровительный комплекс «Спортохота» на берегу Днепра и ферма по разведению тушных зверей, а также несколько магазинов по продаже и ремонту оружия (с получением соответственных лицензий в МВД)

Придя на госслужбу, ОСОБА_4 , как принято среди коррупционеров, «отписал» свой бизнес, «»спортохоту» на жену (она руководитель комплексов и сейчас). В состав оздоровительного комплекса входит стрелковый тир, где ремонтируют оружме. Что касаэться фермы, то эту часть своего драгоценного бизнеса ОСОБА_5 оформил на дочку ОСОБА_6 .

Как глава ГЭИ Черкасской области, ОСОБА_1 регулярно проверял эти фирмы на соблюдение природоохранного законодательства, что является конфликтом интересов. Кроме этого, в интернете есть фото с комментарием, где экоинспектор ОСОБА_1 с работником контролируемого предприятия сидит возле туши убитого кабана. Как оказалось, глави ГЭИ и защитник природы является заядлым охотником.» Зазначаючи «комплекс « ІНФОРМАЦІЯ_2 » відповідач поширює недостовірну інформацію, оскільки вказаний заклад, розташований на земельній ділянці яка законно оформлена з дотриманням чинного законодавства, має відповідний державний акт. Твердження про магазинов по продаже и ремонту оружия (с получением соответственных лицензий в МВД 2 є не достовірною оскільки до повноважень ДЕІ взагалі не відноситься повноваження перевірки таких закладів господарювання. Стаття, в якій міститься вказана інформація, що посягає на честь, гідність та ділову репутацію Позивача була опублікована на веб - сайті, що належить Відповідачу за посиланням: « ІНФОРМАЦІЯ_3 ». Підтвердженням того, що вказаний веб-сайт належить Відповідачу є оприлюднені на цьому ж веб - сайті копія заяв про встп Відповідача у справу в якості третьої особи по справам №640/686/19 та 640/15689/19 у статті за посиланням: « ІНФОРМАЦІЯ_4 » із зазначенням наступного «Наблюдатель» планирует вступить в процесс третьей стороной и подал соответствующее заявление в Киевский окружной администативный су, где и слушается дело ОСОБА_3». У вказаних заявах, розміщенніі реквізити Відповідача, в тому числі ЄРДПОУ, адрес та засоби зв`язку, що свідчить про те що факт належності відповідачу веб - сайт ІНФОРМАЦІЯ_7 не заперечується стронами і є в загальновідомим фактом.

В судове засідання позивач не зявився, через канцелярію суду подав заяву про розгляд справи у відсутність.

Представник відповідача в судове засідання не зявився, причини неявки суду не відомі, свої правом подати відзив не скориствався. Ухвалою Печерського районного суду м.Києва від 04.12.2019 р. відкрито провадження в порядку загального. Ухвалою Печерського районного суду м.Києва від 04.03.2021р. призначено до судового розгляду. Суд, дослідивши матеріали справи, приходить до слідуючого. Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_6 на офіційному інтернет - ресурсі ІНФОРМАЦІЯ_7 (надалі - автор) була опублікована та розповсюджена стаття під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_5», (надалі - Стаття), в якій очевидно, іде мова про заступника начальника Державної Азовської морської екологічної інспекції,- ОСОБА_1 . Викладену у вказаній Статті інформацію, що стосується Позивача останній вважає такою, що не відповідає дійсності, посягає на його честь, гідність та ділову репутацію, що обґрунтовується наступним: В екологічні інспекції Позивач, як державний службовець почав працювати на початку 2010 року. Так з березня 2010 року по грудень 2011 року був призначений та працював на посаді головного спеціаліста відділу Державної екологічної інспекції в Черкаській області, і відповідно наказ на призначення видавався керівником інспекції в Черкаській області, а відтак Позивач не мав та не міг мати відносин з Держінспекцією України, оскільки питання призначення та звільнення працівників територіальних органів вирішується самостійно, на місцях. З наведеного слідує, що викладене в Статті твердження: «Наблюдатель» продолжает свое расследование лтносительно коррупционных схем чиновников Государственной экологической инспекции Украины. Сегодняшний матеріал будет посвящен ОСОБА_1 - исполняющему обязанности главы Азовской морской экологической инспекции в Мариуполе, ставленнику уже извесного нам ОСОБА_3 .» Не відповідає дійсності, оскльки згаданий у вказаному твердженні ОСОБА_3 не має жодного відношення до призначення Позивача у 2010 році на посаду головного спеціаліста відділу Державної екологічної інспекції в Черкаській області. Наступним твердженням, що не відповідає дійсності та посягає на честь, гідність та ділову репутацію Позивача є: «Редакции удалось выяснить, что с 2011 года ОСОБА_1 работал заместителем начальника ГЭИ Черкасской области, а до назначения на должность официально занимался бизнесом. В собственности новоизбранного начальника ГЭИ был отельно - оздоровительный комплекс «Спортохота» на берегу Днепра и ферма по разведению тушных зверей, а также несколько магазинов по продаже и ремонту оружия (с получением соответственных лицензий в МВД) Придя на госслужбу, ОСОБА_4 , как принято среди коррупционеров, «отписал» свой бизнес, «»спортохоту» на жену (она руководитель комплексов и сейчас). В состав оздоровительного комплекса входит стрелковый тир, где ремонтируют оружме. Что касаэться фермы, то эту часть своего драгоценного бизнеса ОСОБА_5 оформил на дочку ОСОБА_6 . Как глава ГЭИ Черкасской области, ОСОБА_1 регулярно проверял эти фирмы на соблюдение природоохранного законодательства, что является конфликтом интересов. Кроме этого, в интернете есть фото с комментарием, где экоинспектор ОСОБА_1 с работником контролируемого предприятия сидит возле туши убитого кабана. Как оказалось, глави ГЭИ и защитник природы является заядлым охотником.» Зазначаючи «комплекс «Спортота» на берегу Днепра» відповідач поширює недостовірну інформацію, оскільки вказаний заклад, розташований на земельній ділянці яка законно оформлена з дотриманням чинного законодавства, має відповідний державний акт. Твердження про магазинов по продаже и ремонту оружия (с получением соответственных лицензий в МВД 2 є не достовірною оскільки до повноважень ДЕІ взагалі не відноситься повноваження перевірки таких закладів господарювання. Стаття, в якій міститься вказана інформація, що посягає на честь, гідність та ділову репутацію Позивача була опублікована на веб - сайті, що належить Відповідачу за посиланням: «ІНФОРМАЦІЯ_3». Підтвердженням того, що вказаний веб-сайт належить Відповідачу є оприлюднені на цьому ж веб - сайті копія заяв про встп Відповідача у справу в якості третьої особи по справам №640/686/19 та 640/15689/19 у статті за посиланням: «ІНФОРМАЦІЯ_4» із зазначенням наступного «Наблюдатель» планирует вступить в процесс третьей стороной и подал соответствующее заявление в Киевский окружной администативный су, где и слушается дело ОСОБА_3». У вказаних заявах, розміщенніі реквізити Відповідача, в тому числі ЄРДПОУ, адрес та засоби зв`язку, що свідчить про те що факт належності відповідачу веб - сайт ІНФОРМАЦІЯ_7 не заперечується стронами і є в загальновідомим фактом. У пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року N 1 "Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи" (далі - постанова Пленуму ВСУ) судам роз`яснено, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності, честі чи ділової репутації, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її зо відома хоча б одної особи у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що "зрушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим - немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або пєрекручені). Також п.18 постанови Пленуму ВСУ визначено, що Згідно з положеннями статті 277 ЦК і статті 10 ЦПК обов`язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази НЕдостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права. У статті 32 Конституції України визначено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Відповідно до частини першої статті 201 ЦК України, зокрема, честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством. У частині першій статті 277 ЦК України визначено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. У постанові Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 січня 2019 року у справі № 461/9631/15-ц (провадження № 61-14857св18) зазначено: «тлумачення статті 277 ЦК України свідчить, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хочаб одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо її застосування». Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права. Статтею 10 Конвенції передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві. Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе (рішення ЄСПЛ від 08 липня 1986 року у справі «Лінгенс проти Австрії», рішення ЄСПЛ від 24 лютого 1997 року у справі «Де Гаєс і Гійзельс проти Бельгії», рішення ЄСПЛ від 27 березня 1996 року у справі «Гудвін проти Сполученого Королівства», рішення ЄСПЛ від 26 квітня 1995 року у справі «Праґер і Обершлік проти Австрії». Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку. Отже, коли робляться твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко, як і в цій справі, віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав (рішення ЄСПЛ від 27 лютого 2001 року у справі «Єрусалем проти Австрії», заява № 26958/95). Засоби масової інформації відіграють істотну роль у демократичному суспільстві. І хоча вони не можуть переступати певні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації, тим не менш, їх обов`язком є передавати у спосіб, сумісний із їх обов`язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань суспільного інтересу, включно з тими, що стосуються правосуддя. Не тільки на них покладається завдання передавати таку інформацію та ідеї; громадськість також має право їх отримувати. Стаття 10 Конвенції захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надаються. У рішенні ЄСПЛ у справі «Тома проти Люксембургу» від 29 березня 2001 року суд зазначив, що для обмеження поширення інформації, що вже була оприлюднена та широко обговорюється, повинні існувати переконливі підстави; покарання журналіста за те, що він допомагав поширювати твердження, зроблені іншою особою, серйозно перешкоджатиме участі преси у обговоренні проблем, які становлять громадський інтерес, і його не потрібно передбачати, хіба що за наявності особливо переконливих підстав для цього. ЄСПЛ у справі «Редакція газети «Правоє дело» та Штекель проти України» (рішення ЄСПЛ від 05 травня 2011 року, заява № 33014/05) зауважив, що «публікація була дослівним відтворенням матеріалу, завантаженого із загальнодоступної Інтернет-газети. Вона містила посилання на джерело матеріалу та коментарі редакції, в яких вона формально дистанціювалася від змісту матеріалу. Українське законодавство, зокрема Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», надає журналістам імунітет від цивільної відповідальності за дослівне відтворення матеріалу, опублікованого у пресі. Суд звертає увагу на те, що це положення у загальному плані відповідає його підходу до свободи журналістів поширювати висловлювання, зроблені іншими. Проте відповідно до позиції національних судів такий імунітет журналістів не поширюється на відтворення матеріалу з Інтернет-джерел, які не зареєстровані згідно із Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні». У Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи (далі - Резолюція) зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі). Відповідно до статей 3, 4, 6 Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету міністрів Ради Європи (далі - Декларація), політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, які вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У рішенні від 07 лютого 2012 року «Аксель Спрінгер проти Німеччини» ЄСПЛ вказав, що приватна особа, невідома для громадськості, може вимагати особливого захисту свого права на приватне життя, тоді як публічних осіб така норма не стосується. Разом з цим у таких справах, як «Лінгенс проти Австрії» (1986 року); «Обершлік проти Австрії» (1991 року), у яких ішлось про публічну критику політиків, ЄСПЛ дійшов висновку, що публічні діячі повинні бути відкритими для критики з боку своїх опонентів. Повідомлення новин, заснованих на інтерв`ю або відтворення висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, становить один з найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати свою важливу роль «сторожового пса суспільства» (рішення у справі «The Observer and The Guardian v. the United Kingdom», від 26 листопада 1991 року, Series A no. 216). У таких справах слід розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належали журналісту, і коли були цитатою висловлювання іншої особи, оскільки покарання журналіста за участь у поширенні висловлювань інших осіб буде суттєво заважати пресі сприяти обговоренню питань суспільного значення та не повинно розглядатись, якщо для іншого немає винятково вагомих причин (рішення у справі «Педерсен і Баадсгаард проти Данії» (980_247); рішення у справі «Торгейр Торгейрсон проти Ісландії» від 25 червня 1992 року, Series A, no. 239; рішення у справі «Джерсільд проти Данії»). Отже, ЄСПЛ вважає порушенням статті 10 Конвенції задоволення національними судами позовів публічних діячів про спростування поширеної проти них інформації та заборони поширення такої інформації, оскільки ступінь публічності, якого набули дії особи, ступінь її участі у публічній дискусії зумовлюють ступінь її толерантності, який вона повинна виявляти стосовно критики. Межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати. Відповідно до статті 34 Конституції України кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Відповідно до ст.. 67 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» Телерадіоорганізація та її працівники не несуть відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, у разі:

а) якщо ця інформація містилася в офіційних повідомленнях або одержана від органів державної влади, органів місцевого самоврядування у письмовій формі;

б) якщо ця інформація є дослівним цитуванням заяв і виступів (усних і друкованих) посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, народних депутатів України, кандидатів на пост Президента України, кандидатів у народні депутати України та у депутати рад усіх рівнів, кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів;

в) якщо ця інформація розповсюджувалася без попереднього запису та містилася у виступах осіб, які не є працівниками телерадіоорганізації;

г) якщо вона є дослівним відтворенням матеріалів, поширених іншим засобом масової інформації або інформаційним агентством, з посиланням на нього;

ґ) якщо звільнення від відповідальності передбачено іншим законом.

У свою чергу, діловою репутацією є усталена оцінка фізичної особи, що ґрунтується на наявній інформації про її позитивні та негативні суспільно значимі діяння у певній сфері, що відома оточуючим.

Згідно усталеної судової практики не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Таким чином, оскільки думки, переконання та критична оцінка певних фактів і недоліків у роботі не є предметом судового захисту, суд дійшов висновку, що у задоволенні позовних вимог стосовно захист честі, гідності та ділової репутації слід відмовити. Вищевказане свідчить про відсутність умислу відповідача, тобто усвідомлення недостовірності інформації та передбачення її суспільно небезпечних наслідків.

З огляду на положення ч. 1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

При таких обставинах суд приходить до висновку про відмову в позові.

Відповідно до ст..141 ЦПК України в зв`язку з відмовою в позові судові витрати позивачу не відшкодовуються.

Керуючись ст..277 ЦК України, , ст. ст. 2,5,10-13,19,76-82, 141,258 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Відмовити в позові ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство «НАБЛЮДАТЕЛЬ» про захист честі, гідності та ділової репутації.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин. Позивач має право оскаржити заочне рішення в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. В такому випадку рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не були вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи. Апеляційні скарги подаються учасниками справи до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду. позивач: ОСОБА_1 : АДРЕСА_1

відповідач:Товариство з обмеженою відповідальністю «Інформаційне агентство «НАБЛЮДАТЕЛЬ»: 01015, м. Київ, вул. Лаврська, 8, кв. 5

Дата складання повного тексту рішення 30.12.2022 р

Суддя Остапчук Т.В.