Постанова

від 01.02.2023 по справі 918/302/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 лютого 2023 року

м. Київ

cправа № 918/302/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Сухового В. Г. - головуючого, Берднік І. С., Зуєва В. А.,

за участю секретаря судового засідання - Денисевича А. Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер"

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2022 (головуючий Філіпова Т. Л., судді Василишин А. Р., Розізнана І. В.) та рішення Господарського суду Рівненської області від 08.07.2022 (суддя Андрійчук О. В.),

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2022 (головуючий Філіпова Т. Л., судді Бучинська Г. Б., Розізнана І. В.) та додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 12.08.2022 (суддя Андрійчук О. В.)

у справі № 918/302/21

за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер" про встановлення земельного сервітуту,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

1. У квітні 2021 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця" в особі РФ "Львівська залізниця", Позивач) звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер" (далі - ТОВ "Волинь-шифер", Відповідач), у якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просило встановити земельний сервітут стосовно земельної ділянки площею 0,5750 га, кадастровий номер 5622610100:00:003:0034, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, що знаходиться на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області (згідно з технічною документацією), строком на 5 років, оплата сервітуту - 19 707,78 грн в місяць з ПДВ, для експлуатації, обслуговування, ремонту, реконструкції під`їзної колії ТОВ "Волинь-шифер" з моменту набрання рішенням суду законної сили.

2. Позов обґрунтовано тим, що на належній Позивачеві на підставі Державного акта на право постійного користування Серії ЯЯ № 272684 земельній ділянці з кадастровим номером 56 226 101 00:00:003:0034, знаходяться належні Відповідачеві під`їзні колії і останній здійснює їх обслуговування через земельну ділянку Позивача без укладення договору та сплати за користування чужою земельною ділянкою, у зв`язку з чим Позивач звернувся до Відповідача з пропозицією укласти Договір про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку площею 0,5750 га. Проте, Відповідач не погодився з ціною сервітуту та відмовився укладати такий договір.

3. Справа розглядалась неодноразово.

Короткий зміст оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

4. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 08.07.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2022, позов задоволено частково. Установлено земельний сервітут стосовно земельної ділянки площею 0,5750 га, кадастровий номер 5622610100:00:003:0034, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, що знаходиться на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області (згідно з технічною документацією), строком на 5 років, оплата сервітуту 4 926,95 грн в місяць з ПДВ, для експлуатації, обслуговування, ремонту, реконструкції під`їзної колії ТОВ "Волинь-шифер", з моменту набрання рішенням суду законної сили. У решті позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ТОВ "Волинь-шифер" на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" 1 135,00 грн судового збору.

5. Судові рішення мотивовано тим, що інтереси Позивача потребують захисту шляхом встановлення сервітуту, оскільки на його земельній ділянці знаходиться майно Відповідача, тому визначення взаємних прав та обов`язків сторін не є можливим у будь-який інший спосіб у ситуації, коли власник земельної ділянки і потенційний сервітуарій не можуть досягти згоди щодо встановлення сервітуту, способу його здійснення та/або плати, окрім, як встановлення сервітуту за рішенням суду відповідно до положень статей 98 - 100 Земельного кодексу України, статті 395, статей 401 - 403 Цивільного кодексу України. При цьому, суди, оцінивши запропоновану Відповідачем плату за сервітут, з якою не погодився Відповідач, дійшли висновку, що користування землею є платним і не може бути більшим ніж земельний податок, ставка якого визначається Податковим кодексом України. Враховуючи те, що Позивач як суб`єкт господарювання державної форми власності є платником податку, розмір якого не може перевищувати 3% від нормативної грошової оцінки, а земельна ділянка належить йому на праві постійного користування, тому суди дійшли висновку, що справедливу, добросовісну та розумну компенсацію втрат власника землі за користування його земельною ділянкою необхідно встановити на рівні 3% від нормативної грошової оцінки землі, що становить 49 269,45 грн на рік або 4 105,79 грн на місяць, у зв`язку з чим зменшено визначену Позивачем плату за сервітут, а тому позовні вимоги задоволено частково.

6. Додатковим рішенням Господарського суду Рівненської області від 12.08.2022, залишеним без змін Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2022, заяву ТОВ "Волинь-шифер" про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із наданням професійної правничої допомоги, задоволено частково. Стягнуто з АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" на користь ТОВ "Волинь-шифер" 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу. У задоволенні решти вимог відмовлено.

7. Судові рішення про розподіл витрат на професійну правничу допомогу мотивовано тим, що, враховуючи критерії реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та розумності їхнього розміру, а також враховуючи складність справи та обсяг наданих послуг, обґрунтованим визнано витрати в сумі 40 000,00 грн, що понесені у зв`язку з розглядом справи в місцевому господарському суді. Втім, оскільки позовні вимоги задоволено частково, то відповідно до вимог пункту 1 частини четвертої статті 129 ГПК України витрати, пов`язані із наданням правничої допомоги, в сумі 20 000,00 грн покладено на Позивача, а решту на Відповідача.

Короткий зміст вимог поданих касаційних скарг Позивача та Відповідача

8. АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2022 та рішення Господарського суду Рівненської області від 08.07.2022 в частині відмови у задоволенні позовних вимог, а саме - зменшення плати за сервітут, і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов повністю.

9. АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" підставою касаційного оскарження зазначає пункти 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, посилаючись на те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, зокрема, положення статті 98 Земельного кодексу України, з урахуванням положень підпункту 288.5.2 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України, статті 8 Цивільного кодексу України щодо визначення плати за встановлений сервітут, оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування цих норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України), а також судами неправильно застосовано положення статті 14 ГПК України щодо права позивача самостійно визначати предмет позову (матеріальна диспозитивність), без врахування правових висновків щодо її застосування, викладених у постанові Верховного Суду від 18.03.2019 у справі № 908/1165/17.

10. ТОВ "Волинь-шифер" також звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2022 та рішення Господарського суду Рівненської області від 08.07.2022 скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

11. ТОВ "Волинь-шифер" підставою касаційного оскарження зазначає пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, посилаючись на те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, якими врегульовано встановлення земельного сервітуту, з огляду на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування положень частин першої та другої статті 100 Земельного кодексу України у поєднанні з частиною третьою статті 402 Цивільного кодексу України, зокрема, чи може власник земельної ділянки вимагати встановлення сервітуту щодо своєї ж земельної ділянки та чи є такий спосіб захисту належним та ефективним з огляду на положення пункту "б" частини першої статті 102 Земельного кодексу України (дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадку відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут).

12. Водночас, АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" подало до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу на додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 12.08.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.10.2022, у якій просить скасувати вказані судові рішення в частині стягнення витрат на правничу допомогу в сумі 20 000,00 грн та прийняти в цій частині нове рішення, яким відмовити у стягненні витрат ТОВ "Волинь-шифер" на професійну правничу допомогу.

13. Касаційну скаргу АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" на додаткове рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанцій, прийняту за результатами його перегляду, обґрунтовано тим, що судами попередніх інстанцій під час вирішення питання про розподіл судових витрат на правничу допомогу неправильно застосовано положення частин п`ятої - сьомої, дев`ятої статті 129 ГПК України без урахування правових висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 753/15687/15-ц, від 07.11.2019 у справі № 905/1795/19, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 27.07.2021 у справі № 904/4472/20, від 14.07.2021 у справі № 910/11884/19, від 01.12.2021 у справі № 910/20852/20, від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, від 15.06.2021 у справі № 912/1025/20, від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19 (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України).

14. Також, ТОВ "Волинь-шифер" подало до Верховного Суду касаційну скаргу на додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 12.08.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 27.10.2022, у якій просить скасувати оскаржувані судові рішення повністю та прийняти нове рішення, яким заяву ТОВ "Волинь-Шифер" про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із наданням професійної правничої допомоги у справі № 918/302/21, задовольнити повністю: стягнути з АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" на користь ТОВ "Волинь-шифер" витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 53 000,00 грн.

15. Вказану касаційну скаргу ТОВ "Волинь-шифер" подано з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, які обґрунтовано тим, що оскаржувані судові рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права, зокрема, частини чотирнадцятої статті 129, пункту 2 частини п`ятої статті 238, підпунктів б) та в) пункту 4 частини першої статті 315 ГПК України, оскільки відсутній висновок Верховного Суду з питання застосування цих норми права у подібних правовідносинах, а саме, щодо повноважень суду першої інстанції під час нового розгляду справи здійснювати розподіл судових витрат, які були понесені стороною під час попереднього розгляду справи у суді апеляційної та касаційної інстанцій (пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України). Крім цього, скаржник вказує на те, що зменшуючи суму заявлених до стягнення судових витрат на підставі частини п`ятої статті 129 ГПК України суди попередніх інстанцій не врахували правові висновки щодо застосування цієї норми, викладені у постановах Верховного Суду від 09.07.2019 у справі № 923/726/18, від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19, від 25.05.2021 у справі № 910/7586/19, від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15ц, від 09.04.2019 у справі № 826/2689/15 (пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України).

Позиція інших учасників справи у відзиві на касаційну скаргу

16. АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" 02.01.2023 направило до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ТОВ "Волинь-Шифер", подану на судові рішення по суті спору, у якому заперечило доводи касаційної скарги та просило залишити її без задоволення.

17. ТОВ "Волинь-Шифер" 31.01.2020 подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" та додаткові пояснення, у яких заперечило доводи касаційної скарги Позивача та додатково обґрунтувало неефективність обраного Позивачем способу захисту порушеного права.

Фактичні обставини справи встановлені судами

18. Судами попередніх інстанцій встановлено, що Державне територіально-галузеве об`єднання "Львівська залізниця" (далі - ДТГО "Львівська залізниця") на підставі Державного акта на право постійного користування Серії ЯЯ № 272684 є постійним користувачем земельної ділянки площею 12,1169 га, кадастровий номер 56 226 101 00:00:003:0034, яка розташована на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області.

18. 06.12.2012 між ДП ТГО "Львівська залізниця" (Сторона-1) та ТОВ "Волинь-шифер" (Сторона-2) укладено Договір № Л/ПЧ-7/002 про встановлення земельного сервітуту (далі - Договір № Л/ПЧ-7/002 від 06.12.2012), за умовами якого земельний сервітут встановлюється стосовно земельної ділянки площею 0,5750 га, кадастровий номер: 56 226 101 00:00:003:0034, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, яка розташована на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області, згідно з технічною документацією із землеустрою щодо надання земельної ділянки (згідно з договором про встановлення земельного сервітуту) в сервітутне (обмежене) користування ТОВ "Волинь-шифер" на території Здолбунівської міської ради.

19. За умовами пунктів 2.1, 2.2 Договору Стороні-2 надано право земельного сервітуту на земельну ділянку на постійній основі. Обсяг сервітутних прав Сторони-2 включає право на: реконструкцію, проїзд, експлуатацію, обслуговування, ремонт під`їзної залізничної колії ТОВ "Волинь-Шифер", а також право входу і виходу в будь-який час по, вздовж, упоперек та над землями під сервітутом.

20. Сторона-2 платить Стороні-1 плату за користування сервітутом у грошовій формі в розмірі 758,25 грн в місяць, у тому числі ПДВ - 126,38 грн щомісячно відповідно розрахунку плати за земельний сервітут (Додаток 1) (пункт 3.1 Договору).

21. Відповідно до пункту 4.1 Договору цей Договір набирає чинності від дати його державної реєстрації у територіальних органах Держземагенства за місцем знаходження земельної ділянки ("Дата набрання чинності") та діє на строк дії Договору на експлуатацію під`їзної залізничної колії.

22. Згідно з пунктами 8.1, 8.3 Договору цей Договір підлягає припиненню за умов і в порядку, передбачених статтею 102 Земельного кодексу України. Зміна умов Договору, його дострокове розірвання можливі за взаємною згодою сторін. Зміна умов Договору і дострокове розірвання оформляється Додатковою угодою до цього Договору і підлягає державній реєстрації. У разі недосягнення згоди щодо змін умов Договору чи його розірвання, спір вирішується в судовому порядку. Сторони мають право внести зміни до цього Договору в будь-який час за умови, що такі зміни буде вчинено у письмовій формі за підписами обох сторін.

23. Державну реєстрацію сервітутного права здійснено 15.11.2013 на підставі Договору про встановлення земельного сервітуту, виданого 06.12.2012.

24. Додатковою угодою 19.04.2017 до Договору про встановлення земельного сервітуту № Л/ПЧ-7/002, зареєстрованого в Реєстраційній службі Здолбунівського районного управління юстиції Рівненської області, змінено Сторону-1 - ДТГО "Львівська залізниця" на Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" (пункт 2); встановлено місячну плату за користування земельним сервітутом у розмірі 4 195,73 грн, в тому числі ПДВ 699,29 грн (пункт 3); погоджено строк дії Договору з 19.04.2017 по 19.04.2018 включно. Тобто, за умовами Договору строк дії сервітуту визначено до 19.04.2018.

25. Додатковою угодою від 21.05.2018 до Договору про встановлення земельного сервітуту № Л/ПЧ-7/002 змінено одержувача коштів на Виробничий підрозділ "Рівненська дистанція колії", регіональна філія "Львівська залізниця" ПАТ "Укрзалізниця" з визначенням реквізитів одержувача (пункт 2) та погоджено, що ця Додаткова угода набирає чинності з дати державної реєстрації, а в частині розрахунків - з 01.04.2018 (пункт 4)".

26. Отже, за умовами Договору про встановлення земельного сервітуту № Л/ПЧ-7/002 в редакції Додаткових угод строк дії сервітуту закінчився 19.04.2018.

27. Проте, у період з квітня 2018 року по вересень 2020 року між сторонами підписувалися акти наданих послуг до Договору № Л/ПЧ-7/002, а також акти звірки взаєморозрахунків за вказаний період.

28. В той же час, Відповідач звертався до Позивача з проханням про надання дозволу на укладення договору про встановлення земельного сервітуту строком на п`ять років та зі встановленням плати у розмірі, який було погоджено в Додатковій угоді від 19.04.2017 до Договору № Л/ПЧ-7/002 (листи № 01 від 15.01.2019 та № 5 від 18.04.2019).

29. У квітні та травні 2019 року Позивач повідомив Відповідача про необхідність продовження сервітуту, у зв`язку з чим направив для погодження договір про встановлення земельного сервітуту, а також повідомив, що плата за користування земельним сервітутом регламентована Порядком укладення договорів про встановлення земельних сервітутів, затвердженого наказом начальника регіональної філії "Львівська залізниця" № 584/од від 12.11.2018 (далі - Порядок № 584/од від 12.11.2018) та відповідно становить 12 % від нормативної грошової оцінки землі.

30. Доказів укладення договору за результатами вказаної переписки суду не надано.

31. За зверненням Позивача 14.11.2020 приватним нотаріусом здійснено реєстраційну дію припинення земельного сервітуту згідно з Договором про встановлення земельного сервітуту № Л/ПЧ-7/002 від 06.12.2012.

32. З огляду на те, що правовідносини за Договором про встановлення земельного сервітуту № Л/ПЧ-7/002 від 06.12.2012 припинилися, а під`їзні залізничні колії Відповідача знаходяться у смузі відведення залізниці без укладеного будь-яких договорів й, відповідно, без здійснення оплати, 10.03.2021 Позивач надіслав Відповідачу три проєкти договору про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку площею 0,5750 га.

33. У відповідь Відповідач повідомив про незгоду із ціною договору та вказав, що укладений між сторонами Договір про встановлення земельного сервітуту № Л/ПЧ-7/002 не припинив свою дію (лист № 30/03 від 30.03.2021).

34. Позивач, посилаючись на те, що земельний сервітут встановлений попереднім договором припинив свою дію і Відповідач ухиляється від укладення нового договору, звернувся до суду з даним позовом про встановлення земельного сервітуту щодо земельної ділянки площею 0,5750 га, кадастровий номер 5622610100:00:003:0034, строком на п`ять років, з встановленням плати за сервітут 19 707,78 грн в місяць з ПДВ, для експлуатації, обслуговування, ремонту, реконструкції під`їзної залізничної колії ТОВ "Волинь-шифер" за рішенням суду.

35. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог (зменшено плату за земельний сервітут до 4 926,95 грн з ПДВ в місяць, замість 19 707,78 грн), виходив з того, що:

- в силу положень статей 98, 100, 101 Земельного кодексу України, статей 395, 401, 403 Цивільного кодексу України, сервітут може бути встановлений як договором, так і рішенням суду, і відповідно, способами захисту в цьому випадку можуть бути як звернення до суду з вимогою про визнання договору укладеним, так і з вимогою про встановлення сервітуту за рішенням суду;

- земельний сервітут за рішенням суду може бути встановлений за зверненням до суду особи, заінтересованої у встановленні земельного сервітуту, у тому числі, і за зверненням власника (користувача) земельної ділянки, якщо власник майна не має можливості задовольнити свої потреби іншим способом, окрім, як встановлення права користування чужим (своїм же) майном - сервітуту, за умови дотримання інших умов, передбачених законодавством, яким урегульовано сервітутні правовідносини, та конкретних обставин, які спонукали його до такого звернення;

- знаходження на земельній ділянці, яка перебуває у постійному користуванні Позивача, майна, що належить на праві власності Відповідачу, та за умови відмови останнього від укладення договору про встановлення сервітуту, Позивач має право звернутися до суду з вимогою про встановлення земельного сервітуту за рішенням суду, з урахуванням доведеності факту припинення попереднього сервітуту, встановленого договором за домовленістю сторін, який, відповідно до змін, внесених Додатковою угодою від 19.04.2017 до Договору, діяв по 19.04.2018 включно; про припинення Договору про встановлення земельного сервітуту № Л/ПЧ-7/002 також свідчить переписка сторін, у якій Відповідач ініціював укладення договору про встановлення земельного сервітуту строком на п`ять років, зі встановленням плати, розмір якої було погоджено сторонами в Додатковій угоді від 19.04.2017 до цього Договору;

- в силу положень частини третьої статті 403 Цивільного кодексу України особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування чужим майном; при цьому визначення розміру такої плати законодавчо не врегульовано, а єдиним законодавчим актом, який регулює плату за землю, є Податковий кодекс України. Позивач, відповідно до положень Податкового кодексу України, як постійний землекористувач, є платником земельного податку, розмір якого не може перевищувати 3% від нормативної грошової оцінки, а тому, враховуючи компенсаційний характер плати за земельний сервітут та загальні засади цивільного законодавства щодо справедливості, добросовісності та розумності, обґрунтованою визнано плату у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки площею 12,1169 га, кадастровий номер 56 226 101 00:00:003:0034, яка належить Позивачу на праві постійного користування, що становить 49 269,45 грн на рік або 4 105,79 грн на місяць.

36. Крім цього, суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін додаткове рішення суду першої інстанції, яким частково задоволено заяву ТОВ "Волинь-шифер" про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із наданням професійної правничої допомоги (у сумі 20 000,00 грн, із заявлених до стягнення 53 000,00 грн (50 % судових витрат, від загальної суми витрат, понесених Відповідачем)), вказав на те, що оцінивши подані Відповідачем докази на підтвердження понесених ним витрат, з урахуванням критеріїв, визначених у статтях 126, 129 ГПК України, погодився з висновками суду першої інстанції, що деякі витрати не мають характеру необхідних і не є співмірними із виконаною роботою у суді першої інстанції, у зв`язку з чим обґрунтованими та доведеними визнано витрати на професійну правничу допомогу адвоката, які пов`язані з розглядом цієї справи у суді першої інстанції, у розмірі 40 000,00 грн, які суд, з урахуванням часткового задоволення позовних вимог, у сумі 20 000,00 грн покладено на Позивача, а решта на Відповідача.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

37. В силу приписів частин першої - третьої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

38. Скаржники, у касаційних скаргах, поданих на рішення суду першої та постанову суду апеляційної інстанцій, які ухвалено за результатами розгляду спору по суті, зазначають, що у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права, а саме, за доводами АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця", положень статті 98 Земельного кодексу України, підпункту 288.5.2 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України, статті 8 Цивільного кодексу України щодо визначення плати за сервітут у розмірі 12 % від нормативної грошової оцінки землі; за доводами ТОВ "Волинь-шифер", положень частин першої та другої статті 100 Земельного кодексу України у поєднанні з частиною третьою статті 402 Цивільного кодексу України, зокрема, чи може власник земельної ділянки вимагати встановлення сервітуту щодо своєї ж земельної ділянки та чи є такий спосіб захисту належним та ефективним з огляду на положення пункту "б" частини першої статті 102 Земельного кодексу України.

39. Відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

40. Положення пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України спрямовані на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

41. У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

42. Дослідивши доводи, наведені у касаційних скаргах, та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального, Верховний Суд зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, у цьому випадку не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на таке.

43. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (частина шоста статті 55 Конституції України).

44. Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (частина 2 статті 15 Цивільного кодексу України).

45. Суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

46. Згідно з положеннями статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

47. Отже, з урахуванням вищевикладеного особа має право на власний розсуд обрати будь-який з можливих способів захисту, які передбачені законом або договором, за виключенням випадків, коли законом встановлено імперативний характер щодо застосування конкретного способу захисту.

48. Разом з тим, наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а є лише однією з необхідних умов реалізації встановленого права.

49. За змістом частин першої та другої статті 5 ГПК України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

50. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

51. Таким чином, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

52. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

53. Предметом позову у даній справі є вимога про встановлення земельного сервітуту щодо земельної ділянки площею 0,5750 га, з кадастровим номером 5622610100:00:003:0034, строком на 5 років, з платою за сервітут 19 707,78 грн в місяць з ПДВ, для експлуатації, обслуговування, ремонту, реконструкції під`їзної колії ТОВ "Волинь-шифер".

54. Судами встановлено, що на момент звернення Позивача до суду з даним позовом, на земельній ділянці, що використовується ним на підставі Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою Серії ЯЯ 2772684, знаходиться майно, яке належить ТОВ "Волинь-шифер", і останнє, здійснюючи обслуговування свого майна через земельну ділянку Позивача, відмовляється укладати договір сервітуту за домовленістю сторін.

55. Сервітут є речовим правом на чуже майно, яке полягає в обмеженому користуванні чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом (стаття 395 Цивільного кодексу України).

56. Відповідно до частин першої, другої статті 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем, не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу.

57. Стаття 99 Земельного кодексу України визначає види права земельних сервітутів. Однак цей перелік не є вичерпним.

58. Положеннями частин першої та другої статті 100 Земельного кодексу України унормовано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

59. Згідно із статтею 401 Цивільного кодексу України користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

60. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту (стаття 402 Цивільного кодексу України).

61. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

62. З урахуванням встановлених у даній справі обставин та виходячи з правового аналізу наведених законодавчих норм, якими врегульовано встановлення земельного сервітуту, і зокрема, за рішенням суду, суди попередніх інстанцій дійшли висновків, що зазначені норми, окрім іншого, встановлюють коло осіб (суб`єктний склад сервітутних відносин), між якими можуть виникнути сервітутні правовідносини та умови їх виникнення, без обмеження прав таких суб`єктів щодо можливості ініціювати встановлення сервітутів та звернення до суду у випадку недосягнення домовленості про встановлення сервітуту.

63. Межі здійснення цивільних прав фактично виражаються у формулі "дозволено все, що прямо не заборонено законом", а обмеження (заборони), які мають найбільш загальний характер і які особа повинна враховувати у своїй поведінці, конкретизуються у статті 13 Цивільного кодексу України, відповідно до частин першої - четвертої якої цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства.

64. Тобто, цивільні права здійснюються особою до визначених меж, поки це не суперечить інтересам інших осіб і публічним інтересам. Такі межі можуть визначатися договором або актами цивільного законодавства. Обов`язок при здійсненні цивільних прав утримуватися від дій, які порушували б права інших осіб, конкретизується актами цивільного законодавства, що встановлюють ці права. Порушення меж здійснення цивільних прав веде до зловживання правом.

65. Беручи до уваги викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку, що власник (користувач) земельної ділянки має такі ж самі права на звернення до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, як і інша особа, яка має необхідність у використанні його земельної ділянки, за умови дотримання інших умов, передбачених законодавством, та конкретних обставин, які спонукали його до такого звернення. При цьому потреба в заявлені такого позову саме власником (користувачем) земельної ділянки викликана, зокрема, необхідністю врегулювання використання його земельної ділянки у ситуації, що фактично склалась між сторонами, забезпечення такого користування в найменш обтяжливий для нього спосіб, компенсації витрат та збитків тощо.

66. З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій правильно застосовано положення статей 100 Земельного кодексу України та статті 402 Цивільного кодексу України при визначенні суб`єктів сервітутних відносин, яким надано право у встановлений законом спосіб звернутися до суду, і зокрема, у даній справі шляхом встановлення сервітуту за рішенням суду. При цьому, встановлення обставин наявності порушено права Позивача на момент звернення з даним позовом до суду (враховуючи факт знаходження та використання майна (під`їзних залізничних колій), належного Відповідачеві, на земельній ділянці Позивача), свідчить про ефективність обраного способу захисту, оскільки встановлення земельного сервітуту забезпечить відновлення порушеного права Позивача шляхом компенсації йому плати за встановлений сервітут.

67. Доводи ТОВ "Волинь-шифер" щодо неефективності обраного Позивачем способу захисту з підстав, передбачених пунктом "б" частини першої статті 102 Земельного кодексу України, якою унормовано, що дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках, зокрема, відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, Верховним Судом відхиляються виходячи з такого.

68. Як зазначено вище, за змістом положень абзацу 4 частини другої статті 100 Земельного кодексу України, абзацу 2 частини другої 402 Цивільного кодексу України, земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

69. Державній реєстрації прав підлягають речові права на нерухоме майно, похідні від права власності, зокрема право користування (сервітут) (пункт 2 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

70. Водночас, підстава припинення договору сервітуту, визначена пунктом "б" частини першої статті 102 Земельного кодексу України, може бути здійснена особою, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, шляхом процедури реєстрації такого припинення, тобто, відмова такої особи може бути здійснена лише після вирішення питання про встановлення сервітуту та його реєстрації.

71. Тобто, при вирішенні спору про встановлення сервітуту за рішенням суду, положення статті 102 Земельного кодексу України не підлягають застосуванню та не впливають на оцінку судом ефективності/неефективності обраного Позивачем способу захисту порушеного законного права чи/або охоронюваного інтересу.

72. Отже, суд не вбачає підстав для формування висновку щодо питання застосування вказаних норм права у подібних правовідносинах, оскільки вимоги щодо припинення земельного сервітуту у зв`язку з відмовою особи, в інтересах якої встановлено такий земельний сервітут, не є предметом даного спору.

73. Стосовно обґрунтованості розміру плати за земельний сервітут, який Позивачем визначено з використанням граничного розміру орендної плати в розмірі 12% від нормативної грошової оцінки, який розраховано відповідно до Порядку № 584/од від 12.11.2018, Верховний Суд виходить з такого.

74. Відповідно до частини четвертої статті 101 Земельного кодексу України власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.

75. Положеннями частини третьої статті 403 Цивільного кодексу України унормовано, що особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

76. Відповідно до частин першої, третьої та сьомої статті 11 ГПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.

77. Положеннями статті 4 Цивільного кодексу України унормовано, що основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу (далі - закон). Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України. Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом.

78. Як вірно встановлено судами попередніх інстанцій, на законодавчому рівні не унормовано механізм визначення плати за земельний сервітут. Порядок № 584/од від 12.11.2018, на підставі якого Позивачем здійснено розрахунок плати за сервітут, не є нормативно-правовим актом, яким урегульовано цивільні правовідносини з встановлення плати за сервітут.

79. Єдиним законодавчим актом, який регулює плату за землю, є Податковий кодекс України.

80. Положеннями пункту 14.1.72 статті 14 Податкового кодексу України встановлено, що земельний податок - обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів .

81. Відповідно до пунктів 274.1, 274.2 статті 274 Податкового кодексу України ставка податку за земельні ділянки, у тому числі право на які фізичні особи мають як власники земельних часток (паїв), нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки. Ставка податку встановлюється у розмірі не більше 12 відсотків від їх нормативної грошової оцінки за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні субёєктів господарювання (крім державної та комунальної форм власності).

82. Позивач є платником земельного податку, розмір якого не може перевищувати 3% від нормативної грошової оцінки, оскільки є суб`єктом господарювання державної форми власності, а земельна ділянка належить йому на праві постійного користування.

84. Установлення Позивачем максимального розміру плати за встановлення сервітут без належного для того обґрунтування, зважаючи на те, що Відповідач позбавлений можливості обрати іншого контрагента через нерозривність колії від земельної ділянки, на якій вона знаходиться, судами попередніх інстанцій визнано таким, що не ґрунтується на засадах справедливості, добросовісності та розумності.

85. Оскільки встановлення сервітуту не означає вибуття із володіння та користування Позивача цієї земельної ділянки, а плата за встановлення сервітуту рішенням суду має компенсаційний характер, то вона не може бути більшою ніж фактичні витрати Позивача на сплату земельного податку, у зв`язку з чим суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про наявність підстав для визначення судом розміру плати за встановлення сервітуту на рівні саме 3% від нормативної грошової оцінки землі, що становить 49 269,45 грн на рік або 4 105,79 грн на місяць. До того ж, на таку оплату за встановлений сервітут фактично погоджувався Відповідач, коли звертався до Позивача з пропозицією встановити земельний сервітут з розміром плати, який був передбачений Додатковою угодою від 19.04.2017 до Договору про встановлення земельного сервітуту №Л/ПЧ-7/002 в сумі 4 195,73 грн в місяць, що підтверджено листуванням сторін. При цьому сторони не позбавлені права визначити інший розмір плати за встановлення сервітуту за згодою сторін у спосіб укладення договору про встановлення сервітуту

86. З урахуванням викладеного, Верховний Суд дійшов висновку, що відсутні правові підстави вважати, що оскаржувані рішення суду першої та постанова суду апеляційної інстанцій прийняті із неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема, статті 98 Земельного кодексу України, підпункту 288.5.1 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України, оскільки відповідно до пункту 288.1 статті 288 Податкового кодексу України підставою для нарахування плати за земельну ділянку у розмірі, визначеному у пункті 288.5 статті 288 цього Кодексу, є договір оренди такої земельної ділянки.

87. Таким чином, зазначені обставини свідчать про відсутність у Верховного Суду підстав для формування висновку у цій справі щодо питання застосування положень, на які посилається АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця".

88. Враховуючи викладене, доводи ТОВ "Волинь-шифер" та АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" щодо неправильного застосування судами норм матеріального права за відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права під час касаційного провадження не підтвердилися, оскільки скаржниками не враховано фактичні обставини, встановлені у цій справі, які й визначають характер спірних правовідносин, а також матеріальний закон, який регулює такі спірні правовідносини.

89. Отже, наведена скаржниками підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень з цієї підстави.

90. Також, проаналізувавши правові висновки Верховного Суду, викладені у справі № 908/1165/17, на яку послалось АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" у касаційній скарзі на обґрунтування підстави касаційного оскарження рішення суду першої та постанови суду апеляційної інстанцій, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах не є подібними, виходячи з такого.

91. Подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Разом з тим, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

92. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

93. Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19) та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 (провадження №14-166цс20)

94. Отже, враховуючи критерії подібності, Верховний Суд також вважає безпідставними посилання АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" на висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 18.03.2019 у справі № 908/1165/17 щодо принципу диспозитивності (стаття 14 ГПК України) при визначенні предмета і підстав позову, оскільки наведений висновок касаційного суду стосується оцінки обставин конкретної справи за неподібних до цієї справи (№ 918/302/21) предмета спору (визнання Договору оренди землі поновленим на тих самих умовах, шляхом визнання укладеною Додаткової угоди до цього Договору), підстав позову і змісту позовних вимог, зокрема, визнання Договору оренди землі поновленим на підставі частини шостої статті 33 Закону Договору, тобто, на той же строк на тих же умовах, тому, за висновками суду касаційної інстанції, суди попередніх інстанції неправомірно змінили строк, на який Договір оренди було продовжено.

95. У даній справі № 918/302/21, що розглядається, предметом позову є вимога про встановлення сервітуту за рішенням суду у зв`язку з недосягненням сторонами домовленості про встановлення сервітуту та про його умови, тому суди, надавши правову оцінку умовам щодо плати за встановлений сервітут, які запропоновано Позивачем, та з якими не погодився Відповідач, визначено плату з урахуванням вимог чинного законодавства та доводів і заперечень сторін.

96. Отже, аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі № 918/302/21, що розглядається, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведеній постанові Верховного Суду від 18.03.2019 у справі № 908/1165/17, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки є різними, з огляду на предмет позову, підстави, нормативно-правовим регулюванням, що з урахуванням критеріїв подібності не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

97. Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

98. З огляду на викладене, враховуючи, що підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження, касаційне провадження в цій частині у справі підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України.

99. Крім цього, розглянув доводи касаційних скарг ТОВ "Волинь-шифер" з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, та АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, на додаткове рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, прийнятої за результатами його перегляду, Верховний Суд виходить такого.

100. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.

101. З матеріалів справи та постанови суду апеляційної інстанції вбачається, що за результатами повторного розгляду справи по суті Відповідач звернувся до суду першої інстанції з заявою про вирішення питання про розподіл судових витрат при розгляді справи № 918/302/21, у якій зазначив, що сукупно витрати Відповідача на правову допомогу становлять 106 000,00 грн, які складаються з наступних сум: 56 000,00 грн витрати під час першого розгляду справи судом першої інстанції, 12 000,00 грн за розгляд справи у суді апеляційної інстанції, 16 000,00 грн за розгляд справи у суді касаційної інстанції та 22 000,00 грн за повторний розгляд справи у суді першої інстанції.

102. При цьому, Відповідач, керуючись частиною четвертою статті 129 ГПК України, просив стягнути на його користь 50% судових витрат, у розмірі 53 000,00 грн.

103. Судами попередніх інстанцій, з урахуванням критеріїв, визначених положеннями статей 126, 129 ГПК України, оцінено розмір витрат на професійну правничу допомогу, понесених Відповідачем у суді першої інстанції в загальному розмірі 78 000,00 грн, та визнано обґрунтованими та доведеними витрати у розмірі 40 000,00 грн, які, з урахуванням часткового задоволення позовних вимог, порівну покладено на обидві сторони та задоволено до стягнення з Позивача на користь Відповідача витрати на професійну правничу допомогу, у розмірі 20 000,00 грн.

104. При цьому, суд апеляційної інстанції відхилив доводи скарги Відповідача про наявність підстав для стягнення судових витрат, понесених ним в судах апеляційної та касаційної інстанцій, посилаючись на те, що оцінка розміру таких витрат може здійснюватися лише тим судом, в якому правнича допомога надавалися, щодо повноважень місцевого господарського суду, то останній уповноважений виключно видати наказ на виконання постанов, ухвалених за результатами вирішення вказаного питання.

105. Проте, Верховний Суд вважає такі висновки суду першої та апеляційної інстанцій передчасними, виходячи з такого.

106. Положеннями частин першої та третьої статті 123 ГПК України унормовано, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

107. Відповідно до пункту 2 частини п`ятої статті 238 ГПК України у резолютивній частині рішення зазначаються, зокрема, розподіл судових витрат.

108. Згідно з підпунктами "б" та "в" пункту 4 частини першої статті 315 ГПК України постанова суду касаційної інстанції складається з резолютивної частини, у якій зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції. Аналогічні положення вміщено у підпунктах "б" та "в" пункту 4 частини першої статті 282 ГПК України.

109. Наведеними процесуальними нормами, встановлено дискреційне повноваження суду зазначити в резолютивній частині судового рішення про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи як у суді апеляційної інстанції, так і у суді касаційної інстанції.

110. При цьому порядок розподілу судових витрат вирішується за загальними правилами, встановленими в статтях 123, 126 -129 ГПК України.

111. Відповідно до частини четвертої статті 129 ГПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються:1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

112. За змістом частини чотирнадцятої статті 129 ГПК України, якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

113. Таким чином, у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

114. Тому, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги ТОВ "Волинь-шифер", розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної та касаційної інстанції, здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

115. З огляду на викладене, при вирішенні питання про ухвалення додаткового рішення у цій справі, як суд першої, так і суд апеляційної інстанцій, належним чином не врахували вимоги статей 14, 86, 126, 129, 236, 237, 269 ГПК України, не надали належної оцінки всім обставинам спірних правовідносин і доказам, поданим на їх підтвердження, та як наслідок - дійшли передчасного висновку про розподіл витрат на професійну правничу допомогу, які було понесено лише у суді першої інстанції.

116. Отже, доводи касаційної скарги ТОВ "Волинь-шифер" дають підстави для висновку про те, що оскаржені додаткове рішення суду першої та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені з порушенням норм процесуального права.

117. Допущені судами попередніх інстанцій порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж розгляду справи в суді касаційної інстанції, встановлених статтею 300 ГПК України.

118. З огляду на зазначену неповноту встановлення судами попередніх інстанції обставин при вирішенні питання розподілу судових витрат, що на даній стадії судового провадження унеможливлює визнання правовідносин подібними або спростування цього, Верховний Суд вважає передчасним надання оцінки доводам скаржників стосовно порушення положень статей 126, 129 ГПК України з урахуванням правових позицій викладених, у постановах Верховного Суду у справах, якими скаржниками обґрунтовано наявність підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

119. У зв`язку з наведеним, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційні скарги АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" та ТОВ "Волинь-шифер" слід задовольнити частково, оскаржені додаткове рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати, і передати справу до суду першої інстанції для вирішення питання про розподіл судових витрат.

Висновки Верховного Суду

120. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України за результатами розгляду касаційної скарги суд касаційної інстанції має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

121. Згідно із статтею 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

122. Оскільки наведені АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України не підтвердилися під час касаційного провадження, тому касаційне провадження відкрите у справі у цій частині підлягає закриттю відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, а касаційні скарги АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" та ТОВ "Волинь-шифер" подані на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2022 та рішення Господарського суду Рівненської області від 08.07.2022 з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

123. За змістом пункту 2 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

124. Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу

125. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 310 ГПК України).

126. Зважаючи на те, що при вирішенні питання розподілу судових витрат порушення норм процесуального права допустили, як суд першої, так і суд апеляційної інстанцій, тому Верховний Суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення касаційних скарг АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" та ТОВ "Волинь-шифер" та скасування оскаржуваних додаткового рішення та постанови, і передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання щодо розподілу судових витрат, під час якого необхідно врахувати викладене та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог процесуального закону.

Судові витрати

127. Судовий збір у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції покладається на АТ "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" та ТОВ "Волинь-шифер" відповідно, оскільки суд касаційної інстанції відмовляє в задоволенні їхніх касаційних скарг та залишає без змін рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, винесену за результатами його перегляду в апеляційному порядку.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 310, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2022 та рішення Господарського суду Рівненської області від 08.07.2022 у справі № 918/302/21 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційні скарги Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2022 та рішення Господарського суду Рівненської області від 08.07.2022 у справі № 918/302/21 з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

3. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2022 та рішення Господарського суду Рівненської області від 08.07.2022 у справі № 918/302/21 залишити без змін.

4. Касаційні скарги Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер" на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2022 та додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 12.08.2022 у справі № 918/302/21 задовольнити частково.

5. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.10.2022 та додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 12.08.2022 у справі № 918/302/21 скасувати, а справу № 918/302/21 передати на новий розгляд до суду першої інстанції для вирішення питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Суховий

Судді: І. Берднік

В. Зуєв