Постанова

від 28.02.2023 по справі 640/19179/21

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/19179/21 Суддя (судді) суду 1-ї інстанції:

Кузьменко В.А.

ПОСТАНОВА

Іменем України

28 лютого 2023 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідача Сорочка Є.О.,

суддів Федотова І.В.,

Коротких А.Ю.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.09.2022 у справі за адміністративним позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Товариства з обмеженою відповідальністю "Стейн" про стягнення адміністративних-господарських санкцій та пені,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом про стягнення з відповідача на користь позивача адміністративно-господарські санкції у розмірі 33 679 грн та пеню у розмірі 501,97 грн.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.09.2022 у задоволенні позову відмовлено.

Позивач в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права.

Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на наявності правових підстав для стягнення з відповідача штрафних санкцій та пені.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 19.02.2021 ТОВ «Стейн» подало до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів «Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів» за 2020 рік по формі 10-ПОІ (річна) Відповідно до звіту, відповідач зазначив, що середньооблікова кількість працівників облікового складу підприємства у 2020 році становила 32 особи.

У зв`язку з несплатою відповідачем у добровільному порядку адміністративних санкцій за 1 робоче місце, призначене для працевлаштування осіб з інвалідністю і не зайняте ними, позивач звернувся до суду з позовом.

Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про те, що роботодавець вжив необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення, зокрема відповідачем вжито всіх необхідних заходів для працевлаштування інвалідів, а тому відсутні підстави для застосування до нього адміністративно-господарських санкцій, а тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.

Основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні визначає Закон України від 21.03.1991 №875-XII «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (далі - Закон №875-XII), який гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.

Відповідно до частини третьої статті 18 Закону №875-XII підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Частиною першою статті 19 Закону №875-XII передбачено, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Відповідно до частин другої, третьої та п`ятої статті 19 Закону №875-XII підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою цієї статті, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним.

Частиною першою статті 20 Закону №875-XII передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Приписи частини другої статті 20 вказаного Закону визначають, що порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Отже, діючим законодавством встановлюється обов`язковий для підприємств норматив робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, а також передбачається сплата підприємствами адміністративно-господарських санкцій у разі порушення встановлених нормативів щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю.

Разом з тим, законом також передбачено випадки, у яких суб`єкт господарювання звільняється від відповідальності за вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Так, загальні засади відповідальності учасників господарський відносин, зокрема і підстави для звільнення від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що передбачені адміністративно-господарські санкції), регламентовано главою 24 Господарського кодексу України (далі - ГК).

Відповідно до частини першої статті 218 ГК підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Зі змісту частини другої статті 218 ГК вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

За наведеного, у цій справі необхідно перевірити, чи вжив відповідач залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення, яке полягає у не забезпеченні середньооблікової чисельності працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.

Так, згідно з частиною першою статті 18 Закону №875-XII забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Відповідно до частини третьої статті 18-1 Закону №875-XII Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

Тобто забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування здійснюється двома шляхами: безпосереднє звернення особи з інвалідністю до підприємства або звернення особи з інвалідністю до державної служби зайнятості (з подальшим її направленням на підприємство, на якому є відповідні вакансії).

Стаття 18 Закону №875-XII не встановлює правил, за якими підприємство було б зобов`язане самостійно здійснювати пошук осіб з інвалідністю для їх працевлаштування на своєму підприємстві (постанова Верховного Суду від 11.08.2021 у справі №825/1790/18).

Разом з тим, частиною третьою статті 18 вказаного Закону №875-XII чітко визначені обов`язки підприємства, що використовує найману працю: виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За змістом частини третьої статті 50 Закону України «Про зайнятість населення» від 05.07.2012 №5067-VІ роботодавці зобов`язані, серед іншого: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Отже, законодавством встановлено обов`язок роботодавця створити робочі місця для осіб з інвалідністю відповідно до нормативу та подавати інформацію про попит на робочу силу (вакансії) до територіального органу Державної служби зайнятості.

Верховний Суд у постанові від 22.10.2020 по справі № 1.380.2019.003187 наголосив на тому, що виконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавцем полягає рівною мірою у виконанні ним таких активних дій: виділення та створення робочих місць; надання державній службі зайнятості інформації; звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю. Такі активні дії є обов`язком роботодавця, які мають виконуватись у належний спосіб та у строки, встановлені чинним законодавством.

Наведене дає підстави для висновку, що доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для них, є відповідний звіт, поданий державній службі зайнятості.

Тобто, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії, підприємство фактично вживає усіх залежних від нього та передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення

Аналогічну позицію висловив Верховний Суд у постанові від 25.07.2022 по справі № 160/4187/19.

Обов`язок підприємств щомісяця подавати центрам зайнятості дані про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів був встановлений Законом України «Про зайнятість населення» від 01.03.1991 №803-XII, який втратив чинність 01.01.2013, а тому з цієї дати 01.01.2013 періодичність подання звітності не регламентована.

Натомість, форму та строки подання звіту врегульовані з прийняттям наказу Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 №316, яким затверджено форму звітності №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» та Порядок її подання (далі - Порядок № 316)

Так, згідно пунктів 3-5 вказаного Порядку, форма №3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця.

Актуальність зазначених у формі №3-ПН вакансій уточнюється базовим центром зайнятості не рідше ніж двічі на місяць під час особистої зустрічі з роботодавцем, у телефонному режимі або через засоби електронного зв`язку.

Форма №3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії.

Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Підсумовуючи викладені норми, суд апеляційної інстанції зазначає, що обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця. Такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в частині першій статті 18 Закону №875-XII. Підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.

Так, як вбачається з матеріалів справи, з огляду на середньооблікову кількість працівників, відповідач мав створити та забезпечити працевлаштування у 2020 році 1 особи з інвалідністю.

Як вірно встановив суд першої інстанції, у 2020 році до Харківського міського центру зайнятості позивачем подано звітність форми №3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії) від 17 січня 2020 року вх. №517, від 07 лютого 2020 року вх. №1379, від 05 березня 2020 року вх. №2533, від 15 квітня 2020 року вх. №3353, від 25 червня 2020 року вх. №4355, від 09 липня 2020 року вх. №4643, від 13 серпня 2020 року вх. №5189, від 25 вересня 2020 року вх. №6029, від 28 жовтня 2020 року вх. №6798, від 24 листопада 2020 року вх. №7372, від 17 грудня 2020 року вх. №7866, згідно яких, на підприємстві були вакантні посади водія автотранспортних засобів. У відповідності до коментарів до даних про вакансії, на вказані посади можуть бути призначені інваліди, які не досягли пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування».

Таким чином, відповідач вживав залежні від нього та передбачені законодавством заходи для забезпечення чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто вживав заходів для недопущення правопорушення. Також, матеріали справи не містять докази безпідставної відмови особам з інвалідністю, що зверталися до відповідача з метою працевлаштування.

Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що відповідач звільнений від відповідальності на підставі частини другої статті 218 ГК, у зв`язку з чим, підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про відмову у задоволенні позову.

Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .

Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09.12.1994, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи

Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Інші доводи учасників справи висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Повноваження суду апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення встановлені статтею 315 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

За змістом частини першої статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, то суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 34, 243, 311, 316, 321, 325, 328, 329, 331 КАС, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Київського міського відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 15.09.2022 - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. В інших випадках постанова не підлягає касаційному оскарженню.

Суддя-доповідач Є.О. Сорочко

Суддя І.В. Федотов

Суддя А.Ю. Коротких