Постанова

від 02.03.2023 по справі 930/329/22

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 930/329/22

Провадження № 22-ц/801/363/2023

Категорія: 20

Головуючий у суді 1-ї інстанції Алєксєєнко В. М.

Доповідач:Панасюк О. С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2023 рокуСправа № 930/329/22м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),

суддів Берегового О. Ю., Шемети Т. М.,

з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку за апеляційною скаргою Немирівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління державної податкової служби у Вінницькій області, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області на рішення Немирівського районного суду Вінницької області у складі судді Алєксєєнка В. М. від 11 березня 2022 року,

встановив:

У лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом, за яким просив визнати за ним право власності на земельну ділянку, загальною площею 2,6695 га, кадастровий номер 0523084200:01:001:0128, яка розташована на території Коржівської сільської ради Немирівського району Вінницької області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

В обґрунтовування вимог позову зазначав, що 15 вересня 2019 року між ним та ОСОБА_2 був укладений договір позики, за умовами якого він передав ОСОБА_2 кошти в сумі 110000 грн 00 к. ОСОБА_2 зобов`язався повернути ці кошти на першу його вимогу у термін три дні з дня пред`явлення вимог. Також сторони погодили, що у разі неповернення коштів ОСОБА_2 зобов`язався здійснити відчуження на користь ОСОБА_1 належної йому земельної ділянки, загальною площею 2,6695 га, яка розташована на території Коржівської сільської ради Немирівського району Вінницької області, кадастровий номер 0523084200:01:001:0128.

05 листопада 2021 року він звернувся до ОСОБА_2 з вимогою повернути кошти до 09 листопада 2021 року або нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу земельної ділянки.

19 листопада 2021 року ОСОБА_2 повідомив про відсутність у нього коштів та передав ОСОБА_1 оригінали правовстановлюючих документів на земельну ділянку.

Рішенням Немирівського районного суду Вінницької області від 11 березня 2022 року позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку, загальною площею 2,6695 га., кадастровий номер 0523084200:01:001:0128, яка розташована на території Коржівської сільської ради Немирівського району Вінницької області.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 не заперечував щодо задоволення позовних вимог; задоволення позову не суперечить вимогам та законним інтересам сторін та відповідає чинному законодавству України, не порушує прав, свобод та інтересів третіх осіб.

В апеляційній скарзі Немирівська окружна прокуратура, посилаючись на порушення судом норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, просила рішення суду першої інстанції скасувати і постановити нове - про відмову у позові.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилалася на те, що рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 11 березня 2022 року порушує інтереси держави, тому що цим рішенням узаконено перехід до ОСОБА_1 права на нерухоме майно без сплати відповідних обов`язкових платежів до бюджету, чим заподіяно шкоду інтересам держави. Крім того між сторонами відсутній будь-який спір, оскільки відповідач визнав позовні вимоги. Правочин між сторонами містить ознаки угоди купівлі-продажу земельної ділянки.

Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона підлягає задоволенню з огляду на таке.

Частинами першою - третьою статті 367 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 є власником земельної ділянки, загальною площею 2,6695 га, кадастровий номер 0523084200:01:001:0128, яка розташована на території Коржівської сільської ради Немирівського району Вінницької області, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

15 вересня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики на суму 110000 грн 00 к., за яким ОСОБА_2 зобов`язався повернути ці кошти на першу вимогу у термін три дні з дня пред`явлення вимог.

Також сторони погодили, що у разі неповернення коштів ОСОБА_2 зобов`язався здійснити відчуження на користь ОСОБА_1 належної йому земельної ділянки, загальною площею 2,6695 га, яка розташована на території Коржівської сільської ради Немирівського району Вінницької області, кадастровий номер 0523084200:01:001:0128.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_2 не заперечував щодо задоволення позовних вимог; задоволення позову не суперечить вимогам та законним інтересам сторін та відповідає чинному законодавству України, не порушує прав, свобод та інтересів третіх осіб.

З такими висновками погодитися не можна, з наступних підстав.

Відповідно до статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з статтею 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України установлено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон), який набрав чинності 15 липня 2015 року. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Відповідно до положень частини другої статті 19 Конституції України якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У контексті цього засадничого положення відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.

Представництво прокурором інтересів держави в суді можливе, лише якщо компетентний орган не здійснює або належним чином не здійснює захист інтересів держави, або якщо такий компетентний орган взагалі відсутній.

Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом, заявою або скаргою повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

Прокурором доведено, що компетентні органи як то Головне управління Державної податкової служби у Вінницькій області так і Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області не здійснюють захист інтересів держави. Прокурор належним чином виконав свій обов`язок щодо повідомлення вказаних компетентних органів про необхідність вжиття заходів, пов`язаних із захистом інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків (стаття 11 ЦК України).

Згідно з статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Частинами другою - третьою статті 640 ЦК України установлено, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

За змістом частини четвертої статті 639 ЦК України якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або диспозитивно безоплатним правочином.

Законодавець визначив, що розписка позичальника може бути доказом укладення договору позики та його умов.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання у позику грошових коштів є документами, якими підтверджується як умови домовленості сторін та зміст зобов`язань, так і засвідчується отримання позичальником від позикодавця погодженої сторонами грошової суми.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року по справі № 464/3790/16-ц дійшла таких висновків: «за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей; досліджуючи боргову розписку чи договір позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки».

Як видно зі змісту розписки від 15 вересня 2019 року позичену суму коштів у розмірі 110000 грн 00 к. ОСОБА_2 зобов`язався повернути ОСОБА_1 протягом трьох днів з моменту пред`явлення вимоги.

Разом з тим ОСОБА_1 не надав належних і допустимих доказів того, що він заявляв таку вимогу до позичальника.

У тексті розписки ОСОБА_2 зазначив про наслідки неповернення боргу. У разі неповернення коштів він зобов`язався відчужити на користь ОСОБА_1 належну йому земельну ділянку.

За змістом статті 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Частиною першою статті 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно зі статтею 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Перелік забезпечувальних заходів для належного виконання зобов`язання не є вичерпним і сторони, використовуючи принцип свободи договору, передбачений статтею 627 ЦК України, мають право встановити й інші, окрім тих, що передбачені частиною першою статті 546 ЦК України, засоби, які забезпечують належне виконання зобов`язання, за умови, що такий вид забезпечення зобов`язання не суперечить закону.

Зокрема такий вид забезпечення зобов`язання, як застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду (пункт 1 статті 574 ЦК України).

Згідно з статтею 20 Закону України від 02 жовтня 1992 року № 2654-XII «Про заставу», із змінами та доповненнями, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов`язання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом (пункт 1 статті 590 ЦК України).

Спеціальним законом, який регулює відносини у сфері застави нерухомого майна (іпотеки) є Закон України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» із змінами та доповненнями (далі - Закон № 898).

Відповідно до статті 33 Закону № 898 звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

При цьому статтею 36 Закону № 898 встановлено, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати, зокрема, передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898.

Правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов`язань, визначено Законом України від 18 листопада 2003 року № 1255-IV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» із змінами та доповненнями (далі - Закон № 1255).

Згідно зі статтею 24 Закону № 1255 звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із Законом № 1255.

Водночас, як на підставу заявлених вимог ОСОБА_1 також посилався на положення статті 220 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно з частиною другою статті 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Відповідно до частини третьої статті 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.

Пленум Верховного Суду України в пункті 13 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада 2009 року № 9 роз`яснив, що: «вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов`язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін».

Статтею 657 ЦК України встановлено, що договір купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Однією з умов застосування частини другої статті 220 ЦК України та визнання правочину дійсним в судовому порядку є встановлення судом факту безповоротного ухилення однієї із сторін від нотаріального посвідчення правочину та втрата стороною можливості з будь-яких причин нотаріально посвідчити правочин.

Згідно зі статтею 657 ЦК договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Договір купівлі-продажу, який би за своєю формою та змістом відповідав би вимогам законодавства між сторонами укладено не було, а сам по собі намір укладення такого договору позичальником у майбутньому, у разі неповернення боргу, не тягне за собою таких правових наслідків.

Водночас згідно з положеннями, зокрема статей 15, 16 ЦК України, правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів.

З урахуванням цих норм, суд повинен установити чи було порушено, не визнано або оспорено права, свободи чи інтереси заявника, i залежно від установленого, вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні, в залежності від наявності для цього відповідних підстав, встановлених законом або договором.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Предметом позову у цій справі є вимога позивача до відповідача про визнання права власності на об`єкт нерухомого майна з підстав втрати останнім правовстановлюючих документів на такий об`єкт.

Відповідно до статті 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: 1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За приписами процесуального законодавства позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу. Тобто учасники справи - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів, і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник).

Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

У разі втрати правовстановлюючого документа позивач звертається до суду, як правило, у зв`язку з неможливістю реалізації ним свого права власності. У таких випадках суб`єктивне право власності іншими особами не порушується, однак, відповідачами в таких справах є особи, які не визнають належності на праві власності майна позивачу у зв`язку з відсутністю у нього відповідного документа.

Як встановлено судом ОСОБА_1 просив визнати право власності на земельну ділянку, яка належить іншій особі - ОСОБА_2 .

Водночас визнання права власності на нерухоме майно в судовому порядку позбавляє державу від надходження платежів які сплачуються та оподатковуються при посвідченні угод купівлі-продажу нерухомості, у порядку передбаченому Декретом Кабінету Міністрів України «Про державне мито» та статтею 178 Податкового кодексу України.

Проте суд першої інстанції на ці обставини уваги не звернув, чим порушив норми матеріального та процесуального права.

Висновок суду першої інстанції про те, що задоволення позову не впливає на права та інтереси третіх осіб є помилковим.

За таких обставин рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові.

Згідно з частиною першою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову, то з ОСОБА_1 на користь Вінницької обласної прокуратури підлягає стягненню сума судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги в розмірі 1488 грн 60 к.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 382, 384, 389 ЦПК України апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу Немирівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Державної податкової служби у Вінницькій області, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області задовольнити.

Рішення Немирівського районного суду Вінницької області від 11 березня 2022 року скасувати і постановити нове судове рішення.

У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 , АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , на користь Вінницької обласної прокуратури, вул. Монастирська, 33, м. Вінниця, код ЄДРПОУ 02909909, судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1488 (одна тисяча чотириста вісімдесят вісім) грн 60 к.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

(Повний текст судового рішення виготовлено 02 березня 2023 року).

Головуючий О. С. Панасюк

Судді: О. Ю. Береговий

Т. М. Шемета