Постанова

від 27.02.2023 по справі 375/1394/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 375/1394/21 головуючий у суді І інстанції Чорненька О.І.

провадження № 22-ц/824/1146/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 лютого 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді -Березовенко Р.В., суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Жванко О.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником - адвокатом Дяченком Ігорем Вікторовичем, на рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 02 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_3 , про визнання правочинів недійсними,-

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2021 року позивач звернувся до Рокитнянського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 про визнання правочинів недійсними.

Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що у провадженні Рокитнянського районного суду Київської області перебуває справа № 375/1210/20 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості з борговою розпискою від 17.05.2020 року. У межах провадження у справі прийнято ухвалу від 16.07.2021 року про забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно, що належить ОСОБА_1 , а саме: земельні ділянки площею 2,3417 га з кадастровим номером 3223786000:03:019:0034 та 3223786000:03:017:0021, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташовані на території Синявської сільської ради Білоцерківського району Київської області, які належали відповідачу на праві власності.

З метою уникнення виконання можливого рішення суду та задля переховування власного майна від можливого звернення стягнення на нього в разі задоволення позову у справі № 375/1210/20 відповідачем були вчинені нотаріально посвідчені договори дарування на користь близького родича II ступеня спорідненості - власного рідного брата ОСОБА_3 , договори дарування № 1977, № 1976 від 03.08.2021 року вище вказаних земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які посвідчені державним нотаріусом Рокитнянської районної державної нотаріальної контори Київської області Калітенко Л.Б.

За таких обставин позивач вважає, що укладені договори дарування земельних ділянок є фраудаторними правочинами, мають фіктивний характер та спрямовані на приховування майна відповідачем з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно.

Рішенням Рокитнянського районного суду Київської області від 02 листопада 2022 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору: ОСОБА_3 про визнання правочинів недійсними - задоволено.

Визнано недійсним договір дарування земельної ділянки сільськогосподарського призначення із кадастровим номером 3223786000:03:019:0034 вчинений ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 , який посвідчений державним нотаріусом Рокитнянської районної державної нотаріальної контори Київської області Калітенко Л.Б., зареєстровано в реєстрі за номером 1976 від 03.08.2021 та договір дарування земельної ділянки сільськогосподарського призначення із кадастровим номером 3223786000:03:017:0021, вчинений ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 , який посвідчений державним нотаріусом Рокитнянської районної державної нотаріальної контори Київської області Калітенко Л.Б. та зареєстровано в реєстрі за номером 1977 від 03.08.2021.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 сплачений ним при поданні позовної заяви судовий збір в розмірі 908 (дев`ятсот вісім) гривень, що підтверджується квитанцію № 0.0.2326549164.1 від 03.11.2021, оригінал якої знаходиться в матеріалах справи.

Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 , через представника - адвоката Дяченка Ігоря Вікторовича, подав апеляційну скаргу.

У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позовної заяви.

Обґрунтовує апеляційну скаргу тим, що на день укладення спірних договорів дарування він не знав про ухвалу Рокитнянського районного суду Київської області від 16 липня 2021 року про забезпечення позову у справі № 375/1210/20 та не отримував її. Вказує, що сам факт укладення Договорів дарування та посвідчення їх державним нотаріусом Рокитнянської районної державної нотаріальної контори Київської області Калітенко Л.Б. свідчить про відсутність арешту на день вчинення нотаріальної дії та є безпосереднім доказом того, що відповідачу не було відомо про накладення арешту на належні йому земельні ділянки.

Також апелянт зазначає, що ним до відзиву на позовну заяву було надано достатньо доказів на підтвердження тієї обставини, що він відчужив (подарував) зазначені ділянки правомірно, без наміру ухилитися від сплати заборгованості за борговою розпискою. На думку апелянта, суд першої інстанції керувався виключно змістом позовної заяви та не брав до уваги пояснення та докази відповідача, що свідчить про неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи.

Апелянт вважає, що позивачем не було надано належних, достатніх, допустимих та достовірних доказів на підтвердження обставин, зазначених в позові. Наголошує, що знаходження оригіналів правовстановлюючих документів на земельні ділянки у ОСОБА_3 свідчить про прийняття дарунка від брата, ОСОБА_1 . Окрім того, зазначає, що підтвердженням прийняття земельних ділянок в дарунок свідчать і укладені новим власником з ТОВ «АГРОФІРМА ЗАРОСЯНСЬКА» 01 листопада 2021 року додаткових угод.

Поряд з цим, апелянт вказує, що позивач не довів, а суд першої інстанції не встановив наявність умислу з певним спрямуванням волі у сторін правочинів. Апелянт також звертає увагу апеляційного суду на те, що він як віруюча людина, не міг порушити закон та укласти правочини без наміру створення правових наслідків, що зумовлювалися цими правочинами.

Також апелянт вважає, що судом першої інстанції було порушено норми процесуального права, а саме: при визначенні кола осіб, які беруть участь у справі не враховано, що предметом правочину є майно, яке належить не відповідачу, а третій особі. Окрім того, вказує, що позивач в позовній заяві не зазначив, а суд першої інстанції не встановив чи були порушені і які саме права позивача. Поряд з цим, також вказує про те, що в оскаржуваному судовому рішенні не наведені аргументи третьої особи та відповідно не надано їм оцінку.

На думку апелянта, судом першої інстанції також було порушено такі засади (принципи) цивільного судочинства, як повага до честі і гідності учасників цивільного процесу та змагальність сторін. Також апелянт наголошує, що суд першої інстанції не встановив справжню правову природу правовідносин між сторонами та не в повній мірі виклав мотиви, якими обґрунтовано висновки.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 28 грудня 2022 року відкрито апеляційне в справі та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.

Однак відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив.

24 лютого 2023 року на електронну адресу Київського апеляційного суду надійшли письмові пояснення третьої особи - ОСОБА_3 , направлені його представником - адвокатом Яворською Наталією Миколаївною.

У вказаних письмових поясненнях ОСОБА_3 просив апеляційну скаргу задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати та постановити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову. При цьому третя особа зазначала, що договори дарування земельних ділянок були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що ними були обумовлені.

У судовому засіданні представник апелянта просив апеляційну скаргу задовольнити на підставі наведених в ній доводів.

Інші учасники справи, належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, до суду не з`явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи. Позивач подав клопотання про розгляд справи у його відсутність.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з такого.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції встановлено, що земельна ділянка з кадастровим номером 3223786000:03:019:0034, площею 0,5263 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Синявської сільської ради Білоцерківського (Рокитнянського) району Київської області, на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯА №259463, виданого Рокитнянською райдержадміністрацією Київської області на підставі розпорядження Рокитнянської райдержадміністрації Київської області від 15 жовтня 2004 року №346 та зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010434700131 та свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого приватним нотаріусом Рокитнянського районного нотаріального округу Київської області Скоробагатько В.Д. 29 вересня 2012 року за реєстровим №2070, належала ОСОБА_1 на праві власності.

03 серпня 2021 року ОСОБА_1 уклав із ОСОБА_3 договір дарування земельної ділянки з кадастровим номером 3223786000:03:019:0034, площею 0,5263 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Синявської сільської ради Білоцерківського (Рокитнянського) району Київської області, який посвідчений державним нотаріусом Рокитнянської районної нотаріальної контори Київської області та зареєстрований у реєстрі за №1976 (договір дарування НРК 084786).

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №268788615 від 03.08.2021 за ОСОБА_3 03 серпня 2021 року зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223786000:03:019:0034, площею 0,5263 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Синявської сільської ради Білоцерківського (Рокитнянського) району Київської області. Підставою для державної реєстрації став договір дарування земельної ділянки сільськогосподарського призначення за номером 1977 від 03.08.2021.

Земельна ділянка з кадастровим номером 3223786000:03:017:0021, площею 1,8154 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Синявської сільської ради Білоцерківського (Рокитнянського) району Київської області, на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯА №259463, виданого Рокитнянською райдержадміністрацією Київської області на підставі розпорядження Рокитнянської райдержадміністрації Київської області від 15 жовтня 2004 року №346 та зареєстрованого у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та право постійного користування землею, договорів оренди землі за №010434700131 та свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого приватним нотаріусом Рокитнянського районного нотаріального округу Київської області Скоробагатько В.Д. 29 вересня 2012 року за реєстровим №2070, належала ОСОБА_1 на праві власності.

03 серпня 2021 року ОСОБА_1 уклав із ОСОБА_3 договір дарування земельної ділянки з кадастровим номером 3223786000:03:017:0021, площею 1,8154 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Синявської сільської ради Білоцерківського (Рокитнянського) району Київської області, який посвідчений державним нотаріусом Рокитнянської районної нотаріальної контори Київської області та зареєстрований у реєстрі за №1977 (договір дарування НРК 084788).

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №268786773 від 03.08.2021 за ОСОБА_3 03 серпня 2021 року зареєстровано право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3223786000:03:017:0021, площею 1,8154 га, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Синявської сільської ради Білоцерківського (Рокитнянського) району Київської області. Підставою для державної реєстрації став договір дарування земельної ділянки сільськогосподарського призначення за номером 1976 від 03.08.2021.

Ухвалою Рокитнянського районного суду Київської області від 13 квітня 2021 року було відкрито провадження у справі за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Ухвалою Рокитнянського районного суду Київської області від 16 липня 2021 року з метою забезпечення заявленого позову, накладено арешт на майно ОСОБА_1 , а саме: на земельні ділянки загальною площею 2,3417 га з кадастровими номерами 3223786000:03:019:0034 та 3223786000:03:017:0021 з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані на території Синявської сільської ради Білоцерківського (Рокитнянського) району Київської області.

Постановою старшого державного виконавця Рокитнянського відділу державної виконавчої служби у Білоцерківському районі Київської області Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Смакоти С.В. 23 вересня 2021 року відкрито виконавче провадження № 66922752 по примусовому виконанню ухвали Рокитнянського районного суду Київської області від 16.07.2021 про накладення арешту на майно ОСОБА_1 , а саме: на земельні ділянки загальною площею 2,3417 га з кадастровими номерами 3223786000:03:019:0034 та 3223786000:03:017:0021 з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані на території Синявської сільської ради Білоцерківського (Рокитнянського) району Київської області.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 уклав договори дарування належних йому земельних ділянок, не маючи на меті реального настання наслідків, обумовлених ними, а саме: реальне передання зазначених земельних ділянок у власність іншої особи, оскільки вони були укладені після накладення арешту на вказані земельні ділянки, на користь брата, тобто особи, яка перебуває у родинних стосунках з відчужувачем та з укладенням безоплатного договору.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з таких підстав.

Згідно з вимогами ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1 ст. 13 ЦПК України).

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 Цивільного кодексу України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Згідно правового висновку Великої палати Верховного Суду викладеному у постанові від 03.07.2019 року у справі № 369/11268/16, для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203, 215, 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, укладених сторонами, які є близькими родичами, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до близького родича з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Велика Палата Верховного Суду не вбачала підстав для відступу від цих висновків.

Велика Палата Верховного Суду враховувала, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, та вважала, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна зі своїм родичем з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Згідно з частиною першою статті 717 Цивільного кодексу України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини другої статті 719 Цивільного кодексу України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 Цивільного кодексу України).

Під час розгляду справи Верховний Суд у постанові від 24.07.2019 року у справі № 405/1820/17 врахував правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) про те, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 Цивільного кодексу України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним правочину внаслідок укладення договору, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича; 4) після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

На переконання Верховного Суду, сукупність наведених обставин доводить той факт, що відповідач діяв недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, оскільки відчуження належного йому майна відбулося з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в законодавстві України регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»; у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

Водночас, за висновками Верховного Суду у постанові від 24.07.2019 року у справі № 405/1820/17, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому, та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Верховним Судом враховано, що на момент здійснення безоплатного відчуження спірного майна кредитне зобов`язання вважалося простроченим, його належне виконання не відбулося, а отже виникло право вимоги до боржника.

Враховуючи викладене, колегія суддів, з урахуванням положення ч. 1 ст. 417 ЦПК України, приймає до уваги правові висновки, що містять постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 року у справі № 369/11268/16 та постанова Верховного Суду від 24.07.2019 року у справі № 405/1820/17, які мають преюдиційне значення та вірно були застосовані судом першої інстанції у даній справі.

Згідно із ч. 1 ст. 81 Цивільного процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст. 77-80 Цивільного процесуального кодексу України.

Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи. (ч. 1 ст. 69, ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України)

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Цивільного процесуального кодексу України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Отже, враховуючи наведені норми права, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, оскільки вони є доведеними та обґрунтованими належними, достовірними та допустимими доказами.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_2 у березні 2021 року звернувся до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення боргу. Про наявність такого спору у суді відповідач був належним чином повідомлений, оскільки приймав участь у розгляді справи, що не заперечується самим відповідачем.

Не зважаючи на обізнаність, відповідач ОСОБА_1 відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості, спірне майно було відчужене на підставі безвідплатних договорів дарування на користь близького родича - брата ОСОБА_3 і після відчуження спірного майна у відповідача відсутнє інше майно, за рахунок якого він може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором. Доказів протилежного суду надано не було.

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що суд першої інстанції вірно вважав, що оспорювані правочини є фраудаторними договорами, а тому дійшов вірних висновків про їх фіктивність, а отже недійсність, - що відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду у Постанові від 03.07.2019 року у справі № 369/11268/16.

Що стосується доводів апелянта про укладення новим власником ОСОБА_3 з ТОВ «АГРОФІРМА ЗАРОСЯНСЬКА» 01 листопада 2021 року додаткових угод до договорів оренди не спростовує факту фіктивності правочинів, оскільки та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

Також не заслуговують на увагу доводи апелянта щодо його необізнаності про існування ухвали суду про накладення арешту на спірні земельні ділянки, оскільки у спірних правовідносинах ознакою фраудаторності договору є не наявність арешту на майно, а відчуження відповідачем майна після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості.

Щодо доводу апелянта про неповне викладення судом першої інстанції мотивів у оскаржуваному рішенні суду апеляційний суд зазначає про таке.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».

Що ж до доводів апелянта про порушенням судом першої інстанції інших норм процесуального права під час розгляду справи, вони також, на думку колегії суддів не заслуговують на увагу, оскільки не є обов`язковими підставами для скасування судового рішення та не призвели до неправильного вирішення справи по суті.

Довід апелянт про те, що він як віруюча людина, не міг порушити закон та укласти правочини без наміру створення правових наслідків, що зумовлювалися цими правочинами апеляційний суд до уваги не бере, оскільки вказаний довід не може бути належним та достатнім доказом за даних обставин справи.

Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про задоволення позовних вимог.

За наведених обставин, доводи апеляційної скарги колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянтів, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Отже, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником - адвокатом Дяченком Ігорем Вікторовичем, - залишити без задоволення.

Рішення Рокитнянського районного суду Київської області від 02 листопада 2022 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова