Окрема думка

від 07.02.2023 по справі 911/1783/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

07 лютого 2023 року

м. Київ

судді Кондратової І.Д.

на постанову колегії суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.02.2023 у справі № 911/1783/21

І. Короткий виклад історії справи

Зміст позовної заяви та суть спору

1. 21 вересня 2020 року за позовом прокурора рішенням суду в цивільній справі № 372/2777/19, що 15 квітня 2021 року залишено без змін постановою суду апеляційної інстанції, був визнаний недійсним договір від 09 лютого 2006 року про реалізацію проекту з будівництва житлового комплексу, який був укладений між Товариством (позивачем), Лісгоспом (відповідачем) та місцевою радою, додаткові угоди до нього, а також договір про відступлення права вимоги від 03 серпня 2010 року щодо передачі прав на квартиру в місті Обухів, оскільки був порушений порядок передачі земельних ділянок лісового фонду без згоди землевласника, всупереч земельного та лісового законодавства.

2. За цим договором позивач, як інвестор-забудовник (надалі - Забудовник), брав на себе обов`язок здійснювати фінансування будівництва Житлового комплексу у місті Обухів, а також мав обов`язок передати Лісгоспу та місцевій раді частини побудованих квартир. Надалі сторони у додаткових угодах домовилися, що за цим договором інвестор має право передати квартири за іншою адресою, що буде вважатися оплатою його частки (пайовим внеском).

3. На виконання умов договору та додаткових угод до нього Забудовник за актами передав Лісгоспу 2 (дві) квартири в місті Києві (у березня та липні 2006 року). Надалі 1 (одна) квартира в місті Обухів на виконання договору про відступлення права вимоги, що укладений між сторонами, була передана фізичній особі на підставі акта від 01 жовтня 2010 року.

4. 01 червня 2010 сторони підтвердили у додатковій угоді, що ці три квартири були передані інвестором на виконання договору про реалізацію проекту з будівництва житлового комплексу, який в 2020 році був визнаний недійсним в судовому порядку за позовом прокурора.

5. У цивільній справі № 372/2777/19 суд не вирішував питання щодо наслідків недійсності договору, що й обумовило звернення позивача до господарського суду.

6. Позивач вважає, що не має права витребувати квартири у фізичних осіб, як добросовісних набувачів, оскільки майно вибуло з володіння з його волі, тому заявив вимоги до Лісгоспу про відшкодування вартості трьох квартир в розмірі 9 200 000, 00 грн в порядку реституції відповідно до частини першої статті 216 ЦК України.

7. Вартість квартир позивач визначив відповідно до інформаційно-консультативних висновків оцінювача Камінського Г.А. від 04.06.2021.

8. Також позивач просив стягнути з Лісгоспу збитки у розмірі 2 551 781,35 грн, що є різницею вартості 2-х квартир у місті Києві в доларовому та гривневому еквіваленті. Позивач виходив з того, що у додаткових угодах до договору сторони визначали вартість квартири в доларовому еквіваленті, тому у зв`язку зі знеціненням майна йому завдано збитки, що підлягають відшкодуванню відповідно частини другої статті 216 ЦК України

9. У суді першої інстанції позивач змінив позовні вимоги, просив відшкодувати вартість лише 2-х квартир у місті Києві в розмірі 9 009 548,53 грн в порядку реституції, а також збитки у розмірі 1 557 635,91 грн, що є різницею вартості цих квартир в доларовому та гривневому еквіваленті. Вимоги про відшкодування вартості 1 квартири в місті Обухів позивач не заявляв.

10. Суд прийняв таку заяву до розгляду.

11. Зміну предмету позову позивач обґрунтував тим, що після звернення з позовом на сайті ФДМ України запрацював "кабінет користувача єдиної бази звітів про оцінку майна", де позивач замовив електронні довідки про оціночну вартість об`єктів нерухомості.

12. Вартість квартир для мети визначення розміру відшкодування позивач визначив відповідно до цих електронних довідок від 12 жовтня 2021 року.

13. Лісгосп проти позову заперечував з таких підстав:

- довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості є неналежними та недопустимими, оскільки використовуються виключно для цілей оподаткування, а ринкову вартість майна визначає незалежний оцінювач, позивач не є власником квартир;

- положення частини першої статті 216 ЦК України не застосовуються, оскільки квартири перебувають у власності інших фізичних осіб. Відповідачу невідомо, яким чином ці квартири перейшли у їх власність;

- положення частини другої статті 216 ЦК України не застосовуються, оскільки позивач не довів розмір збитків. Відповідач не є винною особою. Договори були визнані недійсними з підстав перевищення повноважень місцевою радою.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

14. Рішенням Господарського суду Київської області від 18.11.2021 позов задоволено повністю. Стягнуто з Лісгоспу на користь Товариства суму у розмірі 9 009 548,53 грн в порядку реституції, та збитки у розмірі 1 557 635,91 грн.

15. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.08.2022 рішення суду першої інстанції змінено, резолютивну частину рішення викладено у наступній редакції: "Стягнути з Лісгоспу на користь Товариства 9 009 548,53 грн грошових коштів в порядку реституції та 158 507,77 грн судового збору. В іншій частині позову відмовити".

16. Суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції щодо наявності підстав стягнення з відповідача в порядку реституції вартості переданих квартир, оскільки під час судового розгляду встановлена неможливість повернути одержане за правочином майно у натурі, тому набувач повинен відшкодувати вартість майна за цінами, які існують на момент відшкодування.

17. Суд апеляційної інстанції встановив, що матеріали справи містять копії акту приймання-передачі від 16.07.2006 та акту приймання-передачі від 17.03.2006, які підтверджують передачу Лісгоспу 2-х квартир в місті Києві, тому відхилив його заперечення, що спірні квартири не передавались йому у власність, а їхніми власниками є особи, які не мають жодного відношення до Лісгоспу.

18. Суд апеляційної інстанції процитував пункт 2.15 постанови пленуму ВГС України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" та правовий висновок ВСУ у справі за № 6-3104цс16, і зробив власник висновок, що належним відповідачем у справі є саме Лісгосп, як сторона основного договору.

19. Суд апеляційної інстанції також вказав, що в основу рішення в частині стягнення в порядку реституції вартості переданих квартир має бути покладено довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості, а не інформаційно-консультаційні висновки оцінювача Камінського Г.А. , оскільки екзаменаційна комісія ФДМ України 30.09.2021 позбавила його спеціалізації "Оцінка нерухомих речей (нерухомого майна, нерухомості), в тому числі земельних ділянок та майнових прав на них".

20. У стягненні збитків у розмірі 1557 635,91 грн суд апеляційної інстанції відмовив, оскільки позивач отримав в користування земельну ділянку лісового фонду вилучену з порушенням компетенції із складу лісового фонду Обухівського лісництва (встановлено у справі № 911/1482/17). Відсутні докази того, що Лісгосп погоджував вилучення земельної ділянки. Позивач не довів винність дій відповідача та причинного зв`язку з заподіянням збитків.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та підстава (підстави) відкриття касаційного провадження.

21. Постанова суду апеляційної інстанції в частині відмови у стягненні збитків у розмірі 1 557 635,91 грн не оскаржується.

22. Лісгосп оскаржив судові рішення в частині стягнення 9 009 548,53 грн грошових коштів в порядку реституції. Просив скасувати судові рішення та ухвалити нове, яким в позові відмовити.

23. Скаржник, як підстави касаційного оскарження судових рішень, визначив:

- пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, а саме: судами не враховано висновки Верховного Суду щодо застосування: частини першої статті 216, статей 512, 514 ЦК України, викладених у постановах Верховного Суду від 18.04.2019 у справі № 905/146/18 та від 14.05.2019 у справі № 914/787/18; статті 216 Цивільного кодексу України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 504/2864/13-ц, у постановах Верховного Суду від 16.04.2019 у справі № 910/1570/18, від 07.10.2019 у справі № 915/914/17, від 20.03.2020 у справі № 906/703/16, у постанові Верховного Суду України від 29.03.2017 у справі № 6-3104цс16; статті 48 ГПК України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, постановах Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 905/386/18, від 31.08.2021 у справі № 921/273/20 та від 29.06.2022 у справі № 903/833/17; частини третьої статті 388 Цивільного кодексу України, викладених у постанові Верховного Суду України від 12.02.2013 у справі № 5019/1447/11; частини 3 статті 1212 Цивільного кодексу України, викладених у постановах Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19 та від 27.07.2022 у справі № 766/16332/20; частини шостої статті 9, частини першої статті 12 Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні", пункт 50 Національного стандарту № 1 та № 2 "Оцінка нерухомого майна", затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1442 від 28.10.2004, викладених у постановах Верховного Суду від 20.03.2018 у справі № 910/32090/15, від 11.06.2019 у справі № 910/2374/18, від 15.10.2020 у справі № 917/628/17;

- пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, а саме: відсутні висновки Верховного Суду щодо дотримання вимог пункту 6 частини четвертої статті 238 ГПК України при застосуванні частини першої статті 216 ЦК України у подібних правовідносинах та, зокрема, визначення змісту порушеного права, характеру його правопорушення, неможливість поновлення порушеного права, реституційних гарантій отримання відшкодування вартості отриманого за недійсним правочином, що виникли, зокрема, із фактів недійсності двох договорів, суб`єктного складу, об`єктів та змісту реституційних зобов`язань; щодо юрисдикції спору у правовідносинах подібних до спірних реституційних зобов`язань за фактом недійсності договору від 03.08.2010 про відступлення права вимоги за договором від 09.02.2006, щодо відшкодування вартості майна у порядку частини першої статті 216 ЦК України, з подібним суб`єктним складом, предметом, підставою та змістом позовних вимог;

- пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України, а саме: суди встановили обставини справи, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (частина третьої статті 310 ГПК України).

24. Узагальнено доводи касаційної скарги викладено так:

- належним відповідачем є фізична особа Б. (власник квартири у місті Обухів). Суди неправильно застосували норми частини першої статті 216, статей 512, 514 ЦК України, оскільки не врахували, що договір про відступлення права вимоги фізичній особі було визнано недійсним;

- належним відповідачем щодо стягнення збитків повинна бути місцева рада;

- належними відповідачами у справі мають бути нові власники квартир (фізичні особи), що є підставою для відмови в позові та безумовною підставою для скасування судових рішень;

- в аналогічній справі про стягнення вартості квартири у місті Обухів суд ухвалою від 17.01.2022 № 911/126/22 відмовив у відкритті провадження у справі, роз`яснивши позивачеві право звернутись з таким позовом в суд цивільної юрисдикції;

- провадження у справі підлягає закриттю, оскільки такий спір не підлягає вирішенню в господарських судах;

- позивач намагається захистити своє право власності на майно, що перебуває у третіх осіб, тому застосування реституційної вимоги за статтею 216 ЦК України виключається;

- суди не визначили та не встановили юридичну та фактичну неможливість повернення квартир у спосіб віндикації. Питання, чи має право позивач повернути ці квартири від добросовісних набувачів не тотожно питанню про фізичну можливість такого повернення;

- твердження позивача щодо неможливості повернення майна (квартир) від фізичних осіб є неправдивими. Така можливість існує, оскільки квартири не знищено. Власники набули квартири безоплатно, тому у позивача є не лише можливість, але і право витребувати ці квартири;

- квартири є державним майном, що вибули з володіння держави без згоди ФДМ України, воля Лісгоспа на відчуження цих квартир була відсутня, що є підставою для його витребування із чужого незаконного володіння;

- позивач обрав неправильний спосіб захисту. Лісгосп не виконав своїх зобов`язань за цим договором, тому для повернення виконаного за недійсним договором підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України, зокрема, стаття 1212 ЦК України, а не стаття 216 цього Кодексу;

- Лісгосп ніколи квартири не набував у власність (відсутня державна реєстрація), позивач не виконав свого обов`язку з передачі відповідачу у власність квартири;

- одна з квартир у місті Києві була передана на виконання іншого договору, що не був визнаний недійсним;

- довідки про оціночну вартість чи консультаційні висновки про оцінку майна не є належними та допустимими доказами в цій справі, оскільки не є звітами про оцінку, не підтверджують ринкову вартість майна.

ІІ. Основні мотиви, викладені в постанові Верховного Суду (далі - Суд)

25. Постановою Суду від 07.02.2023 судові рішення скасовано в частині розгляду позовних вимог про стягнення 9 009 548,53 грн вартості майна в порядку реституції, а справу в цій частині передано на новий розгляд до Господарського суду Київської області; в іншій частині постанову суду апеляційної інстанції залишено без змін.

26. Суд вважав передчасним висновок судів щодо застосування до спірних правовідносин положень статті 216 ЦК України, оскільки суди встановили лише факт виконання позивачем недійсного правочину та не досліджували питання щодо виконання правочину іншими його сторонами, що позбавляє Суд можливості визнати обґрунтованими доводи касаційної скарги щодо не врахування висновків Верховного Суду про застосування частини третьої статті 1212 ЦК України або спростувати їх.

27. Далі Суд звернув увагу, що висновок суду апеляційної інстанції щодо відсутності доказів того, що Лісгосп погоджував, а міська рада вилучала земельну ділянку площею 5 га в кварталі 60 Обухівського лісництва, без з`ясування (врахування):

- обставин щодо зміни предмету договору відповідно до додаткової угоди від 27.01.2010 (будівництво ЖК здійснюється на земельній ділянці, що знаходиться у користуванні Забудовника на підставі договору оренди землі від 20.12.2006);

- обставин, встановлених у справі № 911/1482/17, щодо передачі Забудовнику земельної ділянки на підставі договору оренди землі від 20.12.2006;

- підстав визнання недійсним договору від 09.02.2006 рішенням Обухівського районного суду Київської області від 21.09.2020 в цивільній справі № 372/2777/19: неправомірне вилучення зі складу лісового фонду Обухівського лісництва в кварталі 63, виділ 15, земельну ділянку, площею 5,8 га.

28. Суд також вказав, що судові рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права, оскільки не надана оцінка аргументам Лісгоспу щодо відсутності підстав для задоволення позову, а саме:

- довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості є неналежними та недопустимими доказами для визначення вартості квартир. Для визначення вартості майна може бути використана тільки ринкова вартість майна, яка визначається незалежним оцінювачем з оформленням результатів оцінки відповідно до законодавства і з складанням звіту про оцінку майна;

- частина перша статті 216 ЦК України передбачає відшкодування вартості того, що одержали за недійсним правочином лише у разі неможливості здійснити реституцію у натурі, однак позивачем не доведено неможливості повернення квартир в натурі, відповідно й підстав для стягнення їх вартості;

- предмет недійсного правочину перебуває у власності третіх осіб, що, враховуючи висновки, викладені у постанові Верховного Суду України від 29.03.2017 у справі № 6-3104цс16, виключає можливість застосування до даних правовідносин положень частини першої статті 216 ЦК України.

29. Окремо Суд зауважив, що відшкодування вартості квартири у місті Обухові не є предметом спору, тому суди безпідставно зробили висновки щодо цієї квартири.

30. Суд скасував судові рішення в частині розгляду позовних вимог щодо стягнення 9 009 548,53 грн вартості майна в порядку реституції, а справу в цій частині передав на новий розгляд до суду першої інстанції, керуючись пунктом 1 частини третьої статті 310 ГПК України, який визначає, що підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

ІІІ. Підстави і мотиви для висловлення окремої думки

Щодо правових наслідків недійсності правочину. Порядок та підстави відшкодування вартості одержаного майна у разі неможливості повернути його в натурі

31. У статті 216 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності правочину. У частині першій цієї статті зазначено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

32. Аналогічні положення містяться у статті 208 ГК України, якою передбачено наслідки визнання господарського зобов`язання недійсним. Зокрема, згідно частиною другою вказаної норми, у разі визнання недійсним зобов`язання з інших підстав кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за зобов`язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов`язання не передбачені законом.

33. У постановах від 26.06.2018 та від 14.05.2020 у справі № 916/1952/17 Верховний Суд, вирішуючи питання щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах (про застосування наслідків недійсності у разі неможливості повернення одержаного в натурі), зробив такі висновки:

- вимога про застосування наслідків недійсності правочину може бути заявлена як самостійно, так і бути об`єднана з вимогою повернути одержане за цим правочином у натурі або про відшкодування його вартості (якщо повернення у натурі неможливе), чим спростовуються твердження, що право на відшкодування вартості переданого за недійсним правочином виникає в особи лише після встановлення судом в іншому судовому провадженні обставин неможливості повернення майна в натурі;

- правовими наслідками недійсності правочину є двостороння реституція - у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за умовами, дійсними на момент відшкодування. Одностороння реституція чинним законодавством не передбачена;

- у частині 1 статті 216 та в статті 1213 ЦК України закріплено обов`язок кожної зі сторін недійсного договору (набувача) повернути другій стороні (потерпілому) безпідставно набуте майно в натурі. Це означає, що поверненню підлягає саме та індивідуально визначена річ, яку набув або зберіг набувач, або така ж кількість родових речей тієї ж якості. Якщо повернути безпідставно набуте майно в натурі неможливо (внаслідок його знищення, загублення або передачі його набувачем третій особі тощо), набувач зобов`язаний відшкодувати іншій стороні договору (потерпілому) вартість такого майна;

- відшкодування вартості безпідставно набутого майна відбувається в тих випадках, коли майно зазнало суттєвих змін чи воно є повністю/частково знищеним, що унеможливлює його повернення потерпілому в тому вигляді, в якому воно існувало на момент укладення недійсного договору.

34. Отже відповідно до вищенаведеного, положення глави 83 ЦК України застосовується як субсидіарний спосіб захисту до вимог про реституції. Що випливає із змісту частини третьої статті 1212 ЦК України, яка визначає, що положення цієї глави застосовуються також до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Щодо застосування пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України та необхідності врахування висновку Верховного Суду

35. У постановах Верховного Суду від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19 та від 27.07.2022 у справі № 766/16332/20, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, дійсно міститься цитування раніше сформульованого в інші справі висновку, що системне тлумачення абзацу 1 частини першої статті 216 та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України свідчить, що законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції. Правила абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України (двостороння реституція) застосовуються тоді, коли обидві сторони здійснили виконання недійсного договору. У тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України, зокрема стаття 1212 цього Кодексу.

36. Такий саме висновок Верховний Суд висновував і в інших постановах (див. постанови від 27.11.2019 у справі № 396/29/17, від 12.06.2020 у справі № 906/775/17, від 13.05.2021 у справі № 910/6360/20).

37. Втім, цей висновок не можна застосовувати у відриві від контексту та обставин справи.

38. Вперше такий висновок було сформульовано у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 листопада 2019 року у справі справа № 396/29/17 (провадження № 61-29467св18).

39. У цій справі Верховний Суд не погодився із застосуванням абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України, як підстави для стягнення з продавця на користь покупця коштів в розмірі 147250 грн, сплачених останнім за зерносховище відповідно до договору купівлі-продажу, що не був нотаріально посвідчений (продавець не виконав зобов`язання за договором). Верховний Суд дійшов висновку, що кошти слід стягувати згідно зі статтею 1212 ЦК України. Верховний Суд визнав, що апеляційний суд зробив правильний висновок про задоволення позову, змінив рішення виключно у частині мотивів його прийняття.

40. У жодній з справ, на якій посилається скаржник, суд не вирішував питання про відшкодування вартості майна у зв`язку з неможливістю його повернути в порядку реституції.

41. У справі № 925/1276/19 суд розглядав позов прокурора про недійсність договору поставки, що був укладений без застосування процедури закупівлі, та стягнення лише з продавця сплачених коштів (вартості товару) без вирішення питання щодо повернення товару покупцем, тобто застосування односторонньої реституції.

42. Верховний Суд у цій справі з посиланням на вищенаведений висновок зазначив, що законодавець не передбачив можливість здійснення односторонньої реституції. Одночасно вказав, що вважає передчасним надання висновку щодо застосування статті 216 ЦК України без встановлення обставин, зазначених у цій постанові. Верховний Суд звернув увагу, що суд касаційної інстанції наділений повноваженнями щодо надання висновку щодо застосування норм права у конкретних правовідносинах, а не надавати висновок щодо тлумачення норми права чи її застосування в цілому без відносно до конкретних правовідносин.

43. У справі № 766/16332/20 Верховний Суд вирішував спір про визнання договорів купівлі-продажу нерухомого та рухомого майна недійсними та скасування записів про державну реєстрацію прав на нерухоме майно. У цій справі Верховний Суд процитував повністю висновок, що викладено у постанові від 26 січня 2022 року у справі № 924/637/20, що застосування норми статті 216 ЦК України, але виключно в контексті не можливості застосування судом наслідків недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи та стосовно лише однієї сторони.

44. Так Верховний Суд у цій справі вказав, що в порушення положень статті 216 ЦК України та принципу диспозитивності місцевий суд зобов`язав повернути спірне майно, тоді як таких вимог позивач не заявляв, і що за наслідками визнання недійсними оспорюваних договорів купівлі-продажу таке повернення стосувалося лише однієї сторони правочинів.

45. Отже, висновки Верховного Суду, на які посилався скаржник, стосуються неподібних правовідносин, що є підставою для закриття касаційного провадження у цій справі.

46. Слід звернути увагу також, що цей правовий висновок стосується системного тлумачення абзацу 1 частини першої статті 216 та пункту 1 частини третьої статті 1212 ЦК України (застосування глави 83 ЦК України до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином).

47. Натомість у справі, що переглядається, не заявляються такі вимоги, а заявлено інші вимоги щодо відшкодування вартості майна через неможливість повернути його в натурі, що регулюється іншими нормами: абзац 2 частини першої статті 216, частина друга статті 1213 ЦК України та частина друга статті 208 ГК України.

48. Висновок про застосування цих норм викладено у постановах Верховного Суду від 26.06.2018 та від 14.05.2020 у справі № 916/1952/17. Суд апеляційної інстанції переглянув рішення відповідно до такого висновку.

49. У даному випадку не йде мова про односторонню реституцію - коли в попередній стан повертається лише одна сторона, а інша сторона не має права вимагати повернення виконаного за правочином. І не мають місце обставини, коли у потерпілої сторони (позивача) зосереджується як повернене від іншої сторони, так і одержане раніше на виконання договору. Інша сторона (відповідач) не заявляла у справі, що позивач не здійснив повернення одержаного (земельну ділянку), а навпаки у касаційній скарзі наполягав, що земельна ділянка у відповідача не вилучалась.

50. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 у справі № 911/1482/17, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 11.06.2018, визнано недійсними рішення Обухівської міської ради від 23.02.2006, від 30.11.2006, визнано недійсним договір оренди землі від 20.12.2006, скасовано рішення про державну реєстрацію прав від 15.07.2014.

51. У справі № 911/21/21 суд вирішив спір з міською радою щодо відшкодування Забудовнику коштів за збудовані на цій земельній ділянці комунікації на підставі частини другої статті 216 ЦК України. Постановою Верховного Суду від 12.07.2022 рішення Господарського суду Київської області від 09.04.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.11.2021 у справі № 911/21/21 про стягнення збитків залишено без змін.

52. Між сторонами відсутній спір щодо невиконання позивачем обов`язку повернути іншій стороні все одержане за іншим правочином.

53. Норму частини першої статті 216 ЦК України слід розуміти, що наслідками недійсності є виникнення у сторін правочину взаємних обов`язків повернути одна одній отримане на його виконання.

54. Особливістю цього інвестиційного договору є те, що він багатосторонній, і виконувався також й міською радою, яка на його виконання передала Забудовнику в оренду земельну ділянку.

55. Між сторонами договору відсутній спір щодо неповернення Забудовником цієї земельної ділянки (такі обставини підтвердили також представники обох сторін в судовому засіданні), договір оренди визнано недійсним, державна реєстрація скасована, і в іншій справі суд вже вирішив спір з міською радою щодо відшкодування збитків як наслідок недійсності договору оренди.

56. Наведене виключає висновок, що у справі розглядаються вимоги про повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні. У даному випадку вирішується спір про повернення виконаного за недійсним правочином шляхом відшкодовування його вартості у зв`язку з неможливістю повернути майно в натурі.

Щодо застосування статті 388 ЦК України. Співвідношення реституції з віндикацією.

57. Твердження Лісгоспу, що повернення квартир могло бути можливим шляхом пред`явлення позивачем віндикаційного позову до третіх осіб, які приватизували ці квартири, відповідно до статті 388 ЦК України, є необґрунтованими, оскільки, по-перше, на відміну від реституції, яка належить до зобов`язальних способів захисту права та спрямована на повернення сторін у недійсному правочині у стан, який існував до встановлення факту недійсності, віндикація є речово-правовим способом захисту порушеного права.

58. На відміну від норм частини першої статті 216 ЦК України норми гл. 29 цього Кодексу є спеціальними. У них закріплено основні способи захисту права власності.

59. У справі, що розглядається позивач, не здійснює захист права власності на майно, що ним було передано на виконання недійсного договору. Позов у справі стосується наслідків недійсності договору.

60. Договір був визнаний недійсним за позовом прокурора в іншому судовому провадженні без вирішення питання про наслідки недійсності правочину.

61. Предметом спору є грошова компенсація вартості майна замість безпосереднього (фактичного) повернення в попередній стан, який неможливий. Майно не може бути повернуто в натурі з причини передачі його на користь третіх осіб, тому позивач має право вимагати відшкодування його вартості.

62. ЦК України не надає учасникам недійсного правочину обрати варіант поведінки - вони зобов`язані повернути один одному все, що вони одержали на виконання недійсного правочину (в тому числі шляхом відшкодування вартості отриманого, якщо повернення його у натурі вже не можливе). Зобов`язання повернути один одному все отримане базується на факті передачі майна за правочином, який визнається недійсним, та має метою відновити положення, яке існувало до такої передачі.

63. Такі наслідки застосовуються незалежно від вини сторін договору. З цих підстав, слід відхилити заперечення Лісгоспу, що винною особою у спірних правовідносинах є міська рада.

64. Згідно з частиною першою статті 388 ЦК України добросовісність набуття виключає можливість витребування, якщо майно було відчужене з волі власника за договором, який було визнано недійсним після того, як набувач за цим договором відчужив його третій особі (добросовісному набувачу). Власник також позбавлений права витребувати своє майно від третьої особи, яка не знала і не могла знати, що продавець отримав його на виконання нікчемного правочину або правочину, який було визнано недійсним.

65. У цих випадках власник майна має право тільки вимагати від особи, якій він передав майна на виконання недійсного договору відшкодування його вартості на підставі частини другої статті 1213 ЦК України. Застосування цього способу захисту не суперечить змісту норми абзацу другого частини 216 ЦК України, яка відповідно буквального тлумачення є аналогічною.

66. Щодо твердження скаржника у касаційній скарзі, що таке майно може бути витребувано від добросовісного набувача (третьої особи), який набув його безоплатно шляхом приватизації, то у даному випадку слід виходити з того, що тягар доведення обставин можливості повернення квартир покладається на Лісгосп, як особи, що набула це майно на підставі недійсного правочину і має обов`язок його повернути.

67. У суді першої інстанції Лісгосп не зазначав і не вказував, що майно було приватизовано. Навпаки у відзиві на позов заявляв, що йому невідомо, яким чином ці квартири перейшли у їх власність. Заперечення Лісгоспу в суді першої інстанції зводилися лише до того, що від не отримував ці квартири, що обґрунтовано були відхилені судами, оскільки такі обставини підтверджуються актами - приймання.

68. Лісгосп заявив про те, що майно набуто третіми особами безоплатно шляхом приватизації, вперше в апеляційні інстанції без надання доказів, що підтверджують такі обставини. Наведене виключало врахування таких обставин при ухваленні рішення.

Щодо підстав для скасування судового рішення та передачі на новий розгляд

69. Частиною другою статті 311 ГПК України визначено, що порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення.

70. На мою думку, визначені Судом порушення норм пункту 5 частини четвертої статті 238, підпункту в) пункту 3 частини першої статті 282 ГПК України (відсутність мотивів відхилення кожного аргументу), не могли бути підставою для скасування судових рішень, оскільки заперечення Лісгоспу, які на думку Суду належно та обґрунтовано не були розглянуті, стосуються виключно правильності застосування норми частини першої статті 216, статті 1212 ЦК України у спірних правовідносинах. Таке питання має виключно правовий характер, що є компетенцією Суду, як "суду права, а не факту".

71. Щодо ненадання судами відповіді на заперечення відповідача щодо неналежності та недопустимості довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості, виходячи з якої суди визначили розмір відшкодування, то слід виходити з того, що у цій справі скаржник, посилаючись на пункт 4 частини другої статті 287 ГПК України визначив, що підставою оскарження є встановлення обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 310 ГПК України).

72. Суд касаційної інстанції, як суд у питаннях права, додатково не перевіряє докази, не встановлює обставини, але самостійно визначає, чи входять певні обставини в предмет доказування (обставини, які мають значення для правильного вирішення справи). Допустимість є питанням права в тому значенні, що висновок про недопустимість доказів можна зробити із застосуванням норми права. Якщо відсутня необхідність встановлювати факти для висновку щодо недопустимості, то таке питання Суд має і здатен вирішувати самостійно відповідно до пункту 4 частини третьої статті 310 ГПК України, якщо скаржник посилається у касаційній скарзі на такі процесуальні порушення, навіть, якщо в судових рішеннях не наведені достатньо обґрунтовані мотиви аргументів та заперечень сторони в цьому аспекті.

73. Відповідно до статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

74. Норма частини першої статті 216 ЦК України, як і норма статті 1213 ЦК України визначає обов`язок відшкодування вартості майна, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (на момент розгляду судом справи про повернення майна).

75. Закон не визначає, що така вартість визначаються з урахуванням ринкових цін. Такі обставини доводяться на загальних підставах, в тому числі й шляхом подання довідки про оціночну вартість об`єкта нерухомості. Тому слід було виходити з того, що Лісгосп, заперечуючи визначену позивачем ціну, мав добросовісно подати всі докази на спростування обставин щодо вартості майна, яка визначена позивачем.

76. Лісгосп не надав жодні докази, які б підтверджували, що визначена позивачем вартість є завищеною чи не відповідає дійсності.

77. З цих підстав, аргументи Лісгоспу щодо недопустимості доказів слід було відхилити.

78. Інші обставини, на які вказав Суд, не є предметом доказування, не мають значення для правильного вирішення спору, визнаються обома сторонами (що у Забудовника вилучили земельну ділянку як наслідок недійсності інвестиційного договору та договору оренди; що Лісгоп не вчиняв дії щодо надання дозволу на вилучення), тому необхідність їх з`ясування та перевірка не могла бути підставою для вирішення спору.

ІІІ. Висновки

Оскільки викладені у касаційній скарзі доводи про неправильне застосування норми матеріального права (статей 215, 216, 388, 1212 ЦК України), не врахування висновків Верховного Суду щодо застосування цих норм та порушення норм процесуального права щодо дослідження зібраних у справі доказів, не отримали підтвердження, вважаю, що оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції ухвалено із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для їх зміни чи скасування немає.

Оскільки висновки щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на які посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними, то касаційне провадження в частині підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, слід було закрити.

Суддя І. Кондратова