Окрема думка

від 15.02.2023 по справі 472/491/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.

справа № 472/491/19

провадження № 61-3385св21

до постанови Верховного Суду від 15 лютого 2023 року

Відповідно до частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України викладаємо окрему думку.

І. ФАБУЛА СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Товариство з обмеженою відповідальністю «Веселинівська машинно-технологічна станція» (далі - ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція») у березні 2019 року звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , Товариства з обмеженою відповідальністю «Адіант» (далі - ТОВ «Адіант»), третя особа - Виконавчий комітет Вознесенської міської ради, про визнання недійсними договорів оренди землі.

Позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що 01 грудня 1999 року Закрите акціонерне товариство «Веселинівська машинно-технологічна станція», правонаступником якого є ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція», та ОСОБА_1 уклали договір оренди землі щодо земельної ділянки, площею 5, 72 га, яка належить останньому на праві приватної власності, строком на 10 років. У подальшому цій земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 4821782500:03:000:0449 з уточненням

площі - 5, 7159 га.

01 лютого 2009 року ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція» та ОСОБА_1 уклали додаткову угоду до цього договору, якою збільшено строк його дії до 21 року.

Також 01 січня 2009 року ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція» та ОСОБА_1 уклали договір оренди земельної ділянки, площею 5, 34 га, яка належить останньому на праві приватної власності, строком на 12 років. У подальшому цій земельній ділянці присвоєно кадастровий номер 4821782500:03:000:0481 з уточненням її площі - 5, 3359 га.

У липні 2018 року ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція» стало відомо, що ОСОБА_1 02 липня 2018 року уклав договори оренди щодо згаданих земельних ділянок з ТОВ «Адіант».

Посилаючись на те, що укладені з ТОВ «Адіант» договори оренди земельних ділянок порушують права позивача як їх орендаря та є недійсними, оскільки укладені в межах строку дії договорів оренди, укладених з позивачем, за якими до орендаря перейшли права володіння та користування земельними ділянками, і ОСОБА_1 не може припинити ці права в односторонньому порядку, а також, що поведінка відповідача, який тривалий час отримував грошові кошти за укладеними з позивачем договорами оренди, а потім уклав договори оренди відносно цих же земельних ділянок з другим відповідачем, суперечить попередній поведінці останнього, а тому позивач просив визнати недійсними договори оренди землі, укладені відповідачами.

Стислий виклад заперечень інших учасників справи

ОСОБА_1 подав відзив на позов, зазначив, що не укладав з позивачем будь-яких договорів та додаткових угод щодо належних йому земельних ділянок, окрім договору від 01 грудня 1999 року, строк якого закінчився у 2009 році, і після цього не погоджувався на продовження договору з ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція». Позивач не довів, що він продовжував користуватися земельною ділянкою після закінчення строку дії первісного договору, що відповідно до статті 33 Закону України «Про оренду землі» в редакції, яка діяла на час закінчення строку дії договору, могло бути підставою для поновлення договору оренди землі.

Договір про оренду землі та додаткова угода до нього є недійсними, оскільки їх не підписував відповідач, а угода від 01 лютого 2009 року є нікчемною через недотримання нотаріальної форми правочину (первісний договір був укладений у нотаріальній формі), їх істотні умови з ним не погоджувалися.

Також ОСОБА_1 у червні 2019 року подав до суду зустрічний позов до ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція», треті особи: ТОВ «Адіант», Виконавчий комітет Вознесенської міської ради, в якому, з урахуванням уточнення вимог, просив визнати недійсними додаткову угоду від 01 лютого 2009 року та договір оренди землі від 01 січня 2009 року і скасувати державну реєстрацію оспорюваних угод.

На обґрунтування зустрічного позову зазначав, що він є власником двох земельних ділянок, площами 5, 7159 га та 5, 3359 га, які, як наполягав відповідач, перебувають в його оренді згідно з додатковою угодою від 01 лютого 2009 року до договору від 01 грудня 1999 року та договору оренди землі від 01 січня 2009 року.

Посилаючись на те, що зазначені додаткову угоду та договір від 01 січня 2009 року він не підписував, про їх існування дізнався лише з первісного позову, строк дії оренди та інші істотні умови договорів з ним не погоджувалися, вони не відповідають його волевиявленню, що порушує його права та інтереси, а угода від 01 лютого 2009 року є нікчемною через недотримання нотаріальної форми правочину (первісний договір був укладений у нотаріальній формі), до того ж наслідком недійсності договорів оренди землі має бути скасування запису про їх державну реєстрацію відповідно до положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», просив про задоволення його позову.

Короткий виклад змісту рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням від 26 листопада 2020 року Веселинівський районний суд Миколаївської області задовольнив позов ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція».

Суд визнав недійсним договір оренди земельної ділянки, площею 5, 7159 га, кадастровий номер 4821782500:03:000:0449, укладений 02 липня 2018 року між ОСОБА_1 і ТОВ «Адіант», номер запису про інше речове право 26950171.

Визнав недійсним договір оренди земельної ділянки, площею 5, 7159 га, кадастровий номер 4821782500:03:000:0481, укладений 02 липня 2018 року між ОСОБА_1 і ТОВ «Адіант», номер запису про інше речове право 26949955.

У зустрічному позові ОСОБА_1 суд відмовив.

Задовольняючи позов ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція», суд першої інстанції зазначив, що договір оренди землі вважається укладеним та набирає чинності після його державної реєстрації, а не після нотаріального посвідчення чи підписання сторонами.

ОСОБА_1 на час укладення договорів оренди землі з ТОВ «Адіант» не мав права оренди (права володіння та користування) щодо земельної ділянки та не міг передати спірні земельні ділянки ТОВ «Адіант» за договорами від 02 липня 2018 року, оскільки таке право до 2021 року зареєстроване і належить ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція».

ОСОБА_1 протягом значного періоду часу отримував від ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція» платежі за договорами оренди спірних земельних ділянок, підтвердивши цим договірні правовідносини між сторонами, які продовжували існувати відповідно до укладених договорів.

Суд також врахував, що ОСОБА_1 тривалий час виконував свої зобов`язання та користувався правами згідно з договором оренди земельної ділянки від 01 грудня 1999 року і додатковою угодою до нього від 01 лютого 2009 року, договором оренди земельної ділянки від 01 січня 2009 року. Проте, у червні 2019 року ОСОБА_1 пред`явив зустрічний позов про визнання недійсними цих договорів та додаткової угоди, що суперечить його попередній поведінці і є недобросовісними діями, що не відповідають доктрині «venire contra factum proprium».

Після підписання договорів оренди ОСОБА_1 не звертався до ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція» з вимогою повернути належні йому земельні ділянки, не подавав будь-яких позовів про визнання договорів оренди земельної ділянки недійсними.

ОСОБА_1 не довів факт недійсності укладених договорів.

Укладення між ОСОБА_1 і ТОВ «Адіант» договорів оренди землі від 02 липня 2018 року щодо спірних земельних ділянок під час дії договору оренди землі від 01 січня 2009 року та додаткової угоди від 01 лютого 2009 року до договору від 01 грудня 1999 року, укладених між ОСОБА_1 і ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція», порушує права ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція» та положення законодавства України.

Постановою від 26 січня 2021 року Миколаївський апеляційний суд частково задовольнив апеляційну скаргу ОСОБА_1 .

Скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, площею 5, 7159 га, кадастровий номер 4821782500:03:000:0449, від 02 липня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 і ТОВ «Адіант», номер запису про інше речове право 26950171.

У позові ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція» про визнання недійсним цього договору відмовив. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно зі статтею 654 ЦК України зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту. Таке положення закону було чинним на час укладання сторонами додаткової угоди до договору оренди від 01 грудня 1999 року, а тому додаткова угода підлягала нотаріальному посвідченню, як і договір. Наслідком недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору є нікчемність цього договору (частина перша статті 220 ЦК України).

Умова договору оренди землі від 01 грудня 1999 року щодо зміни строку дії його договору з 10 років (до 2009 року) на 21 рік (до 2021 року) є нікчемною, оскільки не узгоджена його сторонами у передбаченій законом формі, тому - з урахуванням змісту договору та правил законодавства - останнім днем дії договору оренди землі від 01 грудня 1999 року є 01 грудня 2009 року, оскільки саме такий строк його дії погоджений сторонами як істотна умова договору.

ТОВ «Веселинівська машинно-технічна станція» не надало доказів направлення ОСОБА_1 листа-повідомлення про укладення договору оренди землі від 01 грудня 1999 року на новий строк.

На час звернення до суду з позовом 27 березня 2019 року договір оренди землі від 01 грудня 1999 року був чинним відповідно до частини третьої статті 33 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент закінчення строку дії договору оренди землі від 01 грудня 1999 року) - до 01 грудня 2019 року, але позивач за первісним позовом - ТОВ «Веселинівська машинно-технічна станція» - не реалізував своє переважне право на продовження строку його дії, отже, право користування орендованою земельною ділянкою припинилося. Тож суд зробив висновок про відмову у позові ТОВ «Веселинівська машинно-технічна станція» про визнання недійсним договору оренди землі від 02 липня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Адіант», номер запису про інше речове право 26950171, щодо земельної ділянки, площею 5, 7159 га, кадастровий номер 4821782500:03:000:0449.

ІІ. РОЗГЛЯД СПРАВИ У ВЕРХОВНОМУ СУДІ

ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція» у березні 2021 року направило поштовим зв`язком до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 січня 2021 року, просило її скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Заявник, наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення суд апеляційної інстанції ухвалив з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, визначив як підстави касаційного оскарження цього судового рішення те, що відсутній правовий висновок Верховного Суду щодо застосування частини першої статті 14 Закону України «Про оренду землі» щодо обов`язковості нотаріального посвідчення додаткової угоди до договору оренди землі у разі відсутності бажання сторін договору його посвідчувати нотаріально, а також дійсності такої угоди за умови її багаторічного виконання.

На переконання заявника, сторони дотрималися вимог закону про письмову форму додаткової угоди, а частина перша статті 14 Закону України «Про оренду землі» не вимагає нотаріального посвідчення договору оренди землі.

Постановою від 15 лютого 2023 року Верховний Суд задовольнив касаційну скаргу ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція».

Верховний Суд скасував постанову Миколаївського апеляційного суду від 26 січня 2021 року в частині вирішення позову про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, площею 5, 7159 га, кадастровий номер 4821782500:03:000:0449, від 02 липня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 і ТОВ «Адіант», номер запису про інше речове право 26950171, рішення Веселинівського районного суду Миколаївської області від 26 листопада 2020 року в цій частині залишив у силі.

Скасовуючи постанову апеляційного суду в частині та залишаючи в цій частині в силі рішення суду першої інстанції, Верховний Суд зазначив, що аналіз змісту статей 205, 654 ЦК України дає підстави для висновку, що договір, укладений в письмовій формі (простій чи нотаріальній), може бути змінений чи розірваний шляхом укладення іншого договору також у письмовій формі, водночас вид такої форми (проста чи нотаріальна) значення не має. Нотаріальне посвідчення договору, вчиненого у письмовій формі, залежить від конкретного виду договору, для якого встановлена обов`язковість нотаріального посвідчення (за законом або за домовленістю сторін) на час його укладення.

Станом на 01 лютого 2009 року (дата укладення додаткової угоди) закон змінив вимоги щодо оформлення договорів оренди землі, зокрема, скасував обов`язкове нотаріальне посвідчення таких договорів.

Зміна умов договору оренди землі від 01 грудня 1999 року є можливою за взаємною згодою сторін, повинна бути викладена письмово і є невід`ємною частиною цього договору (пункт 12 договору оренди).

Як законом, так і договором не встановлено обов`язковості нотаріального посвідчення для додаткової угоди до договору оренди землі на час її укладення, а визначено просту письмову форму, яка і була дотримана сторонами.

Зазначив, що оскільки правове регулювання питання нотаріального посвідчення договору оренди землі змінювалося, то потрібно враховувати положення щодо дії закону в часі.

Суд касаційної інстанції врахував, що Прикінцеві положення Закону України від 02 жовтня 2003 року «Про внесення змін до Закону України «Про оренду землі», яким схвалено нову редакцію Закону «Про оренду землі», не містять застереження щодо дії цього Закону в часі. З огляду на викладене форма правочину щодо зміни договору визначається законом, який діяв в момент здійснення відповідної зміни договору. Спірний договір оренди землі не містить застереження щодо того, в якій саме формі здійснюється його зміна.

Після ухвалення нової редакції Закону України «Про оренду землі» згідно із Законом України від 02 жовтня 2013 року № 1211-IV для правочину щодо зміни договору оренди землі не вимагається обов`язкове нотаріальне посвідчення такого правочину.

При визначенні форми договору оренди землі положення земельного законодавства мають пріоритет над нормами цивільного законодавства, які застосовуються субсидіарно.

Враховуючи дотримання письмової форми додаткової угоди від 01 лютого 2009 року, а так само вимог щодо її державної реєстрації та прийняття ОСОБА_1 виконання цієї угоди, Верховний Суд не погодився з висновками суду апеляційної інстанції про її неукладеність і, як наслідок, нікчемність додаткової угоди через відсутність нотаріального посвідчення.

ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція» звернулося до суду з позовом у березні 2019 року й до 01 грудня 2021 року могло реалізувати переважне право на продовження строку дії договору оренди, проте відповідачі діями щодо укладення оспорюваного договору оренди позбавили його можливості реалізувати це право. З огляду на викладене, Верховний Суд виснував, що позивач за первісним позовом ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція» пред`явив вимоги, які можуть забезпечити поновлення його права на користування спірною земельною ділянкою.

ІІІ. ДОВОДИ ОКРЕМОЇ ДУМКИ СУДДІ

Із наведеною правовою позицією колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо тлумачення правил статті 654 ЦК України не погоджуємося, у зв`язку з чим викладаємо окрему думку.

Право, застосоване судом

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Правові відносини сторін за договором оренди землі регулюються спеціальним Законом України «Про оренду землі», ЗК України та загальними правилами ЦК України.

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627).

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору (частина перша статті 638 ЦК України).

Зміна або розірвання договору вчиняється в такій самій формі, що й договір, що змінюється або розривається, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із звичаїв ділового обороту (стаття 654 ЦК України).

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оренду землі» (у редакції, чинній на момент укладення договору від 01 грудня 1999 року) договір оренди земельної ділянки укладається у письмовій формі. Невід`ємною частиною договору оренди є план (схема) земельної ділянки. Договір оренди земельної ділянки посвідчується нотаріально за її місцезнаходженням.

Згідно з частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі»

(у редакції, чинній на момент укладення додаткової угоди від 01 лютого 2009 року) договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально.

Щодо застосування правил статті 654 ЦК України до спірних правовідносин

Потрібно враховувати, що договір оренди землі ТОВ «Веселинівська машинно-технологічна станція» та ОСОБА_1 уклали 01 грудня 1999 року, тобто в період чинності первісної редакції частини третьої статті 13 Закону України «Про оренду землі», відповідно до змісту якої договір оренди земельної ділянки посвідчується нотаріально за її місцезнаходженням.

Тож таке правило було імперативним і сторони договору оренди землі не могли у своєму договору відступити від цих правил, встановлених законодавцем.

Наведене свідчить, що у зв`язку із встановленням обов`язкової нотаріальної форми посвідчення договору оренди землі сторони договору 01 грудня 1999 року таку вимогу закону виконали та уклали договір оренди землі в письмовій формі й нотаріально посвідчили його.

Укладення договору є наслідком виникнення правовідносин, а його зміна чи розірвання - до зміни та припинення таких правовідносин відповідно.

За приписами статті 654 ЦК України правочин на зміну або розірвання договору, як правило, вчиняється у такій саме формі (у тому числі з використанням того самого виду форми), у якій був укладений саме цей договір, що змінюється чи розривається. Винятки з такого правила є можливими виключно у разі вибору сторонами більш кваліфікованої форми договору чи у випадках, визначених законом, договором або звичаями ділового обороту.

Визначаючи те, який саме закон повинен передбачати виняток із загального правила статті 654 ЦК України щодо форми правочину про зміну чи розірвання договору, Верховний Суд повинен був виходити з того, що це може бути такий закон, що містить пряме і зрозуміле застереження, що той чи інший нотаріально посвідчений договір може бути змінений або розірваний шляхом укладення договору у простій письмовій формі, а не нотаріальній.

Проте, станом на 01 лютого 2009 року ані ЗК України, ані Закон України «Про оренду землі» не містили спеціальних правил щодо форми правочину, у якій саме має здійснюватися зміна або розірвання договору оренди землі. А тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню загальне правило, сформульоване у статті 654 ЦК України, яке запроваджене для усіх видів цивільно-правових договорів, яким є й договір оренди землі.

У таких висновках Верховний Суд мав врахувати, що у досліджуваній правовій ситуації у 2003 році відбулися зміни чинного законодавства щодо умов про форму договору оренди земельної ділянки: умови про обов`язкову нотаріально посвідчену форму змінилися на просту письмову. Ці зміни запроваджені Законом України від 02 жовтня 2003 року «Про внесення змін до Закону України «Про оренду землі» та набрали чинності 05 листопада 2003 року.

Законодавець, запроваджуючи такі зміни, у положеннях про набрання чинності цим Законом не зробив такого особливого застереження, що нотаріально посвідчені договори оренди землі, укладені до набрання чинності цим Законом, можуть бути змінені або розірвані шляхом укладення договорів у простій письмовій формі.

Несформулювання такого законодавчого застереження зобов`язує суд застосовувати до спірних правовідносин загальне правило статті 654 ЦК України, оскільки Закону України «Про оренду землі» у редакції Закону України від 02 жовтня 2003 року «Про внесення змін до Закону України «Про оренду землі» не може поширюватися на минулий період, за загальним правилом.

Тож порядок зміни та розірвання нотаріально посвідченого договору оренди землі мав відбуватися відповідно до загального правила - шляхом укладення відповідного договору у письмовій формі з обов`язковим нотаріальним посвідченням.

Нотаріальне посвідчення договору є кваліфікованою письмовою формою правочину, тобто спеціальним видом письмової форми правочину, яка протиставляється простій письмовій формі.

Підвищені вимоги до формалізації форми правочину (проста письмова проти усної, письмова з нотаріальним посвідченням проти простої письмової тощо) встановлюються законодавцем не задля ускладнення цивільного обороту, а з метою гарантування його стабільності, унеможливлення зловживань та невизначеності стосовно дійсного змісту прав та обов`язків сторін, щодо того, про що ж саме сторони насправді домовилися.

При цьому, встановлюючи кореляцію між формою та її видом для договору та правочинів на його зміну чи розірвання, у цивільному законі сформульовані правила про форму (та її вид) конкретного договору, про зміну чи розірвання якого йдеться. А тому, та обставина, якої саме форми та виду форму вимагає закон на дату укладення договору і на дату його зміни чи розірвання, значення не має. Для розірвання договору чи його зміни обов`язковими є ті форма та вид форми, у якій свого часу цей конкретний договір був укладений.

Тож правило статті 654 ЦК України запроваджує загальний принцип, за змістом якого договір про внесення змін до нотаріально посвідченого договору можливо укласти виключно шляхом підписання договору у такій самій формі, як і договір, до якого сторони виявили намір внести зміни.

Виняток з такого правила може бути встановлений самим договором (якщо це не суперечить імперативному правилу закону станом на момент укладення саме первісного договору, який сторони мають намір змінити) або іншим законом з окремим застереженням.

Як вже встановлено, іншим законом не передбачено спеціального правила щодо форми та виду форми договору про особливі умови внесення змін чи розірвання договору оренди землі, який підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню, а тому такий виняток не може бути застосований до спірних правовідносин.

Надаючи оцінку умові договору про внесення змін до договору, потрібно враховувати, що оскільки на момент вчинення договору оренди землі у 1999 році діяла імперативна норма права про те, що договір оренди землі підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню, тому не може застосовуватися до спірних правовідносин умова пункту 12 договору про те, що зміни умов цього договору можливі за взаємною згодою сторін, які повинні бути викладені письмово і є невід`ємною частиною цього договору, оскільки така умова договору суперечить імперативному правилу, встановленому законодавцем, від якого сторони не могли відступити, укладаючи договір оренди землі.

До того ж, враховуючи, що відбулися відповідні зміни у законодавстві, не може йтися у спірних правовідносинах і про застосування такого винятку, який випливає зі звичаю ділового обороту.

Підсумовуючи викладене, оскільки на момент вчинення сторонами договору оренди землі у 1999 року чинне на той час законодавство встановлювало імперативне правило про нотаріальне посвідчення договорів оренди землі, тому й зміни до цього конкретного договору мали бути внесені сторонами у такій самій формі, оскільки винятків із статті 654 ЦК України для спірних правовідносин не встановлено.

Щодо вирішення спору по суті

Застосувавши наведене тлумачення правил статті 654 ЦК України, вважаємо, що оскаржувана постанова апеляційного суду підлягала залишенню Верховним Судом без змін.

Апеляційний суд дійшов обґрунтованих висновків, що додаткова угода від 01 лютого 2009 року до договору оренди землі від 01 грудня 1999 року є нікчемною за правилами частини першої статті 220 ЦК України, оскільки сторони не дотрималися кваліфікованої нотаріальної форми додаткової угоди, що є обов`язковою у спірних правовідносинах.

Також погоджуємося із висновками апеляційного суду, що на момент вирішення справи судом першої інстанції право позивача не було порушене відповідачами, оскільки позивач не реалізував і у передбачений ними строк вже не може реалізувати своє переважне право на продовження строку дії договору оренди землі, оскільки цей строк сплинув до ухвалення рішення судом першої інстанції, а отже, право користування орендованою земельною ділянкою відповідно припинилося.

Такі обставини свідчать, що на момент вирішення справи судом першої інстанції позивач не мав правомірного інтересу у оспорюваному ним договорі оренди землі, яким обґрунтовував поданий позов.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття «заінтересована особа», тобто залишає його оціночним. Тому потрібно враховувати, що заінтересованою особою є будь-яка особа, яка має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі. Така особа, яка звертається до суду з позовом про визнання договору недійсним, повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів (постанова Верховного Суду від 21 січня 2021 року у справі № 908/3326/19).

Надаючи оцінку доводам сторін та наявним у матеріалах справи доказам, наданим позивачем на підтвердження власних доводів щодо порушення його права як заінтересованої особи при укладенні договору третіми сторонами, суди повинні з`ясувати, як укладення такого договору впливає (порушує) на права цієї заінтересованої особи, чи підтверджується таке порушення наявними в матеріалах справи доказами, чи приведе визнання недійсним спірного договору до відновлення порушеного права (постанова Верховного Суду від 19 жовтня 2021 року у справі № 923/447/15 (923/116/20)).

Отже, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 439/212/14-ц (провадження № 14-75цс18)).

У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 520/10060/16-ц (провадження № 61-5085сво18) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду сформував правовий висновок, згідно з яким, визнаючи недійсним договір, головною умовою, яку повинні встановити суди, є наявність порушення прав і законних інтересів особи, яка оспорює зазначені договори.

Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд зобов`язаний свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 4 ЦПК України), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то зазначити, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Верховний Суд керується тим, що у ситуації, коли позивач не довів права на позов у матеріально-правому сенсі, суд не вправі зробити висновок щодо суті позовних вимог про правомірність або неправомірність дій відповідача, чинність або дійсність укладеного правочину, про правомірність, ефективність способу захисту порушеного права, оскільки порушеного права немає.

Суд апеляційної інстанції з урахуванням принципу неможливості захисту права, що не є порушеним, обґрунтовано відмовив у позові лише із підстав недоведеності факту порушення прав позивача (на момент вирішення спору судом) у результаті укладення оспорюваного договору без необхідності встановлення відповідності оскаржуваного договору вимогам законодавства.

Підсумовуючи, оскільки позивач не довів порушення його прав чи інтересів оспорюваним договором оренди землі на момент вирішення справи судом першої інстанції, адже право оренди у позивача припинилося у грудні 2019 року, коли суд ухвалив рішення у справі 26 листопада 2020 року, апеляційний суд обґрунтовано відмовив позивачеві у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору оренди землі від 02 липня 2018 року, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Адіант», номер запису про інше речове право 26950171, щодо земельної ділянки площею 5, 7159 га, кадастровий номер 4821782500:03:000:0449.

ІV. ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

Підсумовуючи, вважаємо, що оскаржувана постанова апеляційного суду ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність ухваленого судового рішення не впливають.

Доводи касаційної скарги в цілому спрямовані на зміну оцінки доказів, здійсненої судами, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції та не може бути здійснене цим судом під час перегляду оскаржуваного судового рішення.

Враховуючи наведене, вважаємо, що касаційну скаргу потрібно було залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Судді І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний