Рішення

від 16.03.2023 по справі 480/10215/21

СУМСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

СУМСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 березня 2023 року Справа № 480/10215/21

Сумський окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді - Осіпової О.О.,

за участю секретаря судового засідання - Жучкова Т.В.,

представника позивача - Друченко Т.В.,

представника відповідача - Кошлякової А.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу № 480/10215/21 за позовом ОСОБА_1 до Сумської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльності та стягнення матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулася до Сумського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Сумської обласної прокуратури, в якій просить:

- визнати протиправною бездіяльність Сумської обласної прокуратури щодо невиплати ОСОБА_1 недоотриманої заробітної плати, визначеної ч. 3 ст. 81 Закону України Про прокуратуру;

- стягнути з Держави України в особі Сумської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 матеріальну шкоду, у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме заробітної плати, визначеної за ч. 3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру», за період з 01 липня 2015 року по 01.02.2021 у сумі 533 016, 97 грн.

Свої вимоги мотивує тим, що бездіяльність Сумської обласної прокуратури по невиплаті їй грошових коштів є протиправною, оскільки вона має право на виплату недоотриманої заробітної плати, визначеної ч.3 ст. 81 Закону України Про прокуратуру, за період з 2015 року до 2021 року.

Зокрема, позивач працювала в органах прокуратури з 10.01.2007 року, у тому числі з 15.12.2015р. до 16.05.2016р. прокурором Тростянецького відділу Охтирської місцевої прокуратури, з 16.05.2016р. до 25.08.2021р. - начальником Тростянецького відділу Охтирської місцевої прокуратури.

Із займаної посади та з органів прокуратури Сумської області її було звільнено 25.08.2021р.

Зазначає, що у період з 01.07.2015р. до дати звільнення позивача заробітна плата прокурорів регулювалась постановами Кабінету Міністрів України, а мала регулюватися ст. 81 Закону України «Про прокуратуру». Відповідно вважає, що різниця між виплаченою заробітною платою та тією, яка повинна бути виплачена їй у 2015 році, становить 52151,44грн., за 2016 рік 124772,85грн., за 2017 рік 78658,94грн., за 2018 рік 37266,63грн., за 2019 рік 31346,41грн., за 2020 рік 184551,65грн., за січень 2021р. 24269,68грн., всього 533301,97грн., який є розміром матеріальної шкоди, яку їй спричинено у вигляді неотриманої частини заробітної плати, визначеної ч.3 ст.81 Закону України «Про прокуратуру», завданої положеннями п. 26 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними, який і просить стягнути з відповідача.

Ухвалою від 17.10.2021р. провадження у справі відкрито, розгляд справи призначено за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання, яке відкладалося внаслідок неявки представників сторін у засідання, тимчасової втрати працездатності головуючого судді та внаслідок ведення військового стану на території України.

08.11.2021р. від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву (а.с.109-115), в якому проти задоволення позову заперечує, оскільки частиною 9 статті 81 Закону України «Про прокуратуру» визначено, що фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Аналогічні норми містить ч. 2 ст. 8 Закону України «Про оплату праці». Згідно зі ст. 13 цього Закону оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України в межах бюджетних асигнувань.

Враховуючи ст.95 Конституції України, п.1, 18 ст.2, ст.22, ч.1, ч.2 ст.23, ч.1 ст.80 Бюджетного кодексу України, ст.89 Закону України «Про прокуратуру», п.9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», Сумська обласна прокуратура не наділена правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості збільшувати видатки з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивачки та виплачувати заробітну плату в іншому розмірі, ніж це було передбачено постановою Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31.05.2012р. №505.

Крім того, до початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур, оплата праці прокурорів здійснюється в порядку, встановленому КМУ. Такий порядок був викладений саме в постанові Кабінету Міністрів України від 31.05.2012р. №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».

Норма пункту 3 Розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19.09.2019р. №113-ІХ запроваджено реформування системи органів прокуратури та внесено зміни до Закону України «Про прокуратуру» від 14.10.2014р. №1697-VII є чинною та не визнана неконституційною.

Відповідно до наказів Генерального прокурора від 17.02.2021 № 39 «Про окремі питання забезпечення початку роботи окружних прокуратур», від 17.02.2021 № 40 «Про день початку роботи окружних прокуратур» утворено окружні прокуратури, а днем початку їх роботи визначено 15.03.2021.

Отже, з 15.03.2021р. працівники місцевих прокуратур, які успішно пройшли атестацію, були переведені до окружних прокуратур та отримали статус прокурора окружної прокуратури із визначеним у ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-VІІ посадовим окладом.

Натомість ОСОБА_1 атестацію не пройшла та статусу прокурора окружної прокуратури не набула, тому на неї, відповідно, не поширювали свою дію норми ч.3 ст. 81 Закону України «Про прокуратуру» № 1697-УІІ. Питання оплати праці такого прокурора визначалися ч. 1 ст. 49 Закону України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. №1789-ХІІ, а розміри її посадового окладу були встановлені Постановою КМУ від 31.05.2012р. №505.

Таким чином, при нарахуванні та виплаті заробітної плати прокурорам, у тому числі ОСОБА_1 , Сумська обласна прокуратура діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений законодавством.

Ухвалою від 03.02.2022р. у задоволенні клопотання представника позивача про зупинення провадження у справі відмовлено.

23.09.2022р. підготовче провадження у справі закрито та призначено судове засідання, яке відкладалося за клопотанням представника позивача.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, просила позов задовольнити.

Представник відповідача у судовому засіданні у задоволенні позовних вимог просила відмовити з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.

Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши наявні в ній докази в їх сукупності, суд прийшов до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, з огляду на наступне.

Судом встановлено, що позивач працювала в органах прокуратури з 10.01.2007 року, у тому числі з 15.12.2015р. до 16.05.2016р. прокурором Тростянецького відділу Охтирської місцевої прокуратури, з 16.05.2016р. до 25.08.2021р. - начальником Тростянецького відділу Охтирської місцевої прокуратури.

Наказом керівника Сумської обласної прокуратури №325к від 05.08.2021р. позивача звільнено з посади начальника Тростянецького відділу Охтирської місцевої прокуратури Сумської області та органів прокуратури Сумської області у зв`язку з набранням законної сили судовим рішенням про притягнення прокурора до адміністративної відповідальності за правопорушення, пов`язане з корупцією на підставі п.3 частини першої статті 51 та частини першої та третьої статті 54 Закону України «Про прокуратуру».

Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 06.12.2021р. у справі №480/9803/21, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 11.11.2021р., у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Сумської обласної прокуратури про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку відмовлено.

Позивачем у позовній заяві вказано, що у період з 01.07.2015 розмір її посадового окладу не відповідав розміру, визначеному законом.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає, що згідно із ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

15 липня 2015 року набрав чинності Закон України «Про прокуратуру» №1697-VII (далі по тексту - Закон №1697-VII в редакції на час спірних правовідносин), який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.

Відповідно до ч.ч.1-4 ст.81 Закону №1697-VII заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Заробітна плата прокурора складається з посадового окладу та доплат за:

1) вислугу років;

2) виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством.

Посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 липня 2015 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2016 року - 11 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2017 року - 12 мінімальних заробітних плат.

Посадові оклади інших прокурорів установлюються пропорційно до посадового окладу прокурора місцевої прокуратури з коефіцієнтом: 1) прокурора регіональної прокуратури - 1,2; 2) прокурора Генеральної прокуратури України - 1,3.

Частиною 7 ст.81 Закону №1697-VII визначено, що фінансування оплати праці прокурорів здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України.

Згідно з ч.2 ст.8 Закону України «Про оплату праці» умови та розміри оплати праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст.13 Закону України «Про оплату праці» оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі актів Кабінету Міністрів України в межах бюджетних асигнувань. Обсяги витрат на оплату праці працівників установ та організацій, що фінансуються з бюджету, затверджуються одночасно з бюджетом.

За змістом частин 1 та 2 статті 23 Бюджетного кодексу України (далі по тексту - БК України) будь-які бюджетні зобов`язання та платежі з бюджету здійснюються лише за наявності відповідного бюджетного призначення, якщо інше не передбачено законом про Державний бюджет України. Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) у порядку, визначеному цим Кодексом.

Відповідно ч.1 ст.51 БК України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників, військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату (грошове забезпечення), включаючи видатки на премії та інші види заохочень чи винагород, матеріальну допомогу, лише в межах фонду заробітної плати (грошового забезпечення), затвердженого для бюджетних установ у кошторисах.

Згідно з ч.2 ст. 89 Закону №1697-VII функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Генеральною прокуратурою України.

Відповідно до ст.90 Закону №1697-VII фінансування прокуратури здійснюється згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими Генеральним прокурором України, у межах річної суми видатків, передбачених Державним бюджетом України на поточний бюджетний період.

Так, згідно з п.9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» норми і положення, зокрема, статті 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів.

Суд зазначає, що схема посадових окладів працівників органів прокуратури була затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».

Закон України від 28.12.2014 року № 80-VIII «Про Державний бюджет України на 2015 рік» та Закон України від 28.12.2014 року №79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин прийняті пізніше Закону України від 14.10.2014 року №1697-VII «Про прокуратуру», а тому у 2015 році норми і положення Закону України «Про прокуратуру» щодо заробітної плати прокурора застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, а не статтею 81 цього Закону.

Суд звертає увагу, що відповідач у цій справі не наділений правом самостійно без правового врегулювання та фінансової можливості щодо збільшення видатків з Державного бюджету України, здійснювати перерахунок посадового окладу позивача та виплату заробітної плати у іншому розмірі, ніж це передбачено постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».

Наведений вище висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постановах від 14.03.2018р. у справі №825/575/16, від 19.03.2020р. у справі №806/3314/17, від 09.09.2020р. у справі №807/1171/16, від 14.09.2021р. у справі №320/1874/19.

При цьому, учасниками по справі не оспорюється факт того, що у спірний період посадовий оклад позивача нараховувався не відповідно до положень ст.81 Закону №1697-VII, а у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року №6-р/2020 у справі №1-223/2018(2840/18) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року №1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Згідно з пунктом 2 резолютивної частини вказаного рішення Конституційного Суду України, положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» БК України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Так, у позові ОСОБА_2 посилається на те, що приписами пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» БК України, які були визнані неконституційними, рішенням Конституційного Суду України від 26.03.2020р. №6-р/2020 їй було завдано матеріальної шкоди (збитків) у вигляді неотриманої заробітної плати, а тому належним способом захисту його прав є застосування норм прямої дії, а саме ч.3 ст.152 Конституції України, якою закріплено, що матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Однак, з приводу таких доводів позивача суд зазначає наступне.

Згідно з ч.2 ст.152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення КСУ рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Аналогічні приписи містяться у статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Згідно ч.3 ст.152 Конституції України матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.

Відповідно до ст.1175 Цивільного кодексу України (далі по тексту - ЦК України) шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.

Відповідно до ст.22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, які особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які б особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода).

Тобто, поняття "збитки" передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено.

Разом з тим, суд зазначає, що позивач просить відшкодувати завдану йому шкоду у вигляді недоплаченої суми заробітної плати, виплата якої у зазначений позивачем період не була передбачена чинним на той період законодавством.

Отже, з огляду на зазначене вище, суд дійшов висновку, що недоотриманий позивачем розмір заробітної плати не може вважатися збитками у розумінні приписів ст.22 ЦК України.

Рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію в часі і застосовується щодо тих правовідносин, які тривають або виникли після його ухвалення. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення рішення Конституційним Судом України, однак продовжують існувати після його ухвалення, то на них поширюється дія такого рішення Конституційного Суду України.

Отже, рішення Конституційного Суду України поширюється на правовідносини, які виникли після його ухвалення, а також на правовідносини, які виникли до його ухвалення, але продовжують існувати (тривають) після цього. Водночас чинним законодавством визначено, що Конституційний Суд України може безпосередньо у тексті свого рішення встановити порядок і строки виконання ухваленого рішення.

Встановлена Конституційним Судом України неконституційність (конституційність) закону, іншого правового акта чи їх окремого положення, застосованого (не застосованого) судом при вирішенні справи, має значення, перш за все, як рішення загального характеру, яким визначається правова позиція для вирішення наступних справ, а не як підстава для перегляду справи із ретроспективним застосуванням нової правової позиції і зміни таким чином стану правової визначеності, вже встановленої остаточним судовим рішенням.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 листопада 2020 року у справі № 4819/49/19 було висловлено правову позицію за яким: рішення Конституційного Суду України має пряму (перспективну) дію, тобто поширюється на правовідносини, що виникли або тривають після його ухвалення (за винятком тих випадків, якщо інше встановлено Конституційним Судом України безпосередньо у тексті ухваленого рішення).

Так, у тексті рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 відсутні положення, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які припинилися на момент його ухвалення. Натомість у резолютивній частині цього рішення чітко вказано про те, що положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Отже, положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» БК України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, втратили чинність саме з 26.03.2020р.

Таким чином, з огляду на наведене вище, вимоги ОСОБА_2 , які стосуються періоду до 26.03.2020р., тобто до прийняття зазначеного вище рішення Конституційного Суду України, не підлягають задоволенню, оскільки вказане рішення не містить положень, які б поширювали його дію на правовідносини, що виникли до набрання ним чинності.

Наведений вище висновок також узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 28.01.2021р. у справі №808/1491/16.

Надаючи правову оцінку впливу рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 на спірні правовідносини за період з 26.03.2020р. до 01.02.2021р., суд зазначає наступне.

Так, з ухваленням Конституційним Судом України рішення від 26 березня 2020 року № 6-р/2020 під час нарахування і виплати заробітної плати прокурорам належить керуватися положеннями ст. 81 Закону України «Про прокуратуру».

Суд відмічає, що Законом України від 19.09.2019 року №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі по тексту - Закон №113-ІХ), який набрав чинності 25.09.2019 року, запроваджено реформування системи органів прокуратури.

Відповідно до ч.1 та ч.4 ст.7 Закону України "Про прокуратуру" №1697-VII (зі змінами та в редакції Закону №113-ІХ) систему прокуратури України становлять: 1) Офіс Генерального прокурора; 2) обласні прокуратури; 3) окружні прокуратури; 5) Спеціалізована антикорупційна прокуратура.

Офіс Генерального прокурора є органом прокуратури вищого рівня щодо обласних та окружних прокуратур, обласна прокуратура є органом прокуратури вищого рівня щодо окружних прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.

Згідно з п.3 розд. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.

Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.

За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

Відповідно до п.4 розд. ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ день початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті «Голос України».

Пунктом 7 Прикінцевих і перехідних положень Закону України від 19.09.2019 №113-ІХ встановлено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів у регіональних прокуратурах чи місцевих прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в обласних прокуратурах чи окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Отже, аналізуючи вказані норми, слід дійти висновку, що починаючи з 25.09.2019р. (дата набрання чинності Закону №113-ІХ), отримання прокурорами посадового окладу у розмірі, встановленому ч.3 ст.81 Закону №1697-VІІ, пов`язано з набуттям ними, зокрема статусу прокурорів окружної прокуратури, чому, в свою чергу, мало передувати переведення до таких окружних прокуратур, після проходження відповідної атестації.

При цьому, суд зазначає, що проведення атестації прокурорів було визначено на законодавчому рівні як умова реформування органів прокуратури, що стосувалась зокрема усіх без винятку прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати у органах прокуратури.

Суд звертає увагу, що лише після проходження атестації та переведення, зокрема до обласних та окружних прокуратур, прокурори набувають права на оплату праці у розмірах, які передбачені ст.81 Закону №1697-VII, а не постановою Кабінету Міністрів України від 31.05.2012р. №505.

Проте, матеріали справи не містять доказів прийняття рішення про успішне проходження позивачем відповідною кадровою комісією.

При цьому, слід відмітити, що переведення прокурорів, зокрема, до обласних та окружних прокуратур, обумовлено проходженням ними атестації, а, відтак, і оплата праці, передбачена безпосередньо ст.81 Закону №1697-VІІ з урахуванням змін, внесених Законом №113-ІХ від 19.09.2019, стосується саме працівників обласних та окружних прокуратур, які успішно пройшли атестацію, запроваджену Законом №113-ІХ від 19.09.2019р., в той час як оплата праці працівників регіональних та місцевих прокуратур, які не пройшли атестацію, врегульована тимчасово постановою Кабінетом Міністрів України від 31.05.2012р. №505.

Отже, лише після проходження атестації та переведення працівників до обласних та окружних прокуратур, прокурори набувають права на оплату праці у розмірах, які передбачені ст.81 Закону №1697-VІІ, а не постановою Кабінетом Міністрів України від 31.05.2012р. №505.

З порівняння співвідношення правових норм Закону №1697-VII і Закону №113-ІХ, які визначають підстави оплати праці, вбачається, що вони не суперечать одна одній, а кожна з них має відповідне застосування для врегулювання певного аспекту правовідносин.

Закон №1697-VII та Закон №113-ІХ були прийняті в різний час. Так, Закон №1697-VII, який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України, прийнятий 14 жовтня 2014 року (набрав чинності 15 липня 2015 року), а Закон №113-ІХ, положення якого передбачають реалізацію першочергових заходів із реформи органів прокуратури, прийнятий 19 вересня 2019 року (набрав чинності 25 вересня 2019 року, крім окремих його приписів, що не мають значення для цієї справи). Тобто, Закон №113-ІХ, що визначає способи і форми правового регулювання спірних правовідносин, набрав чинності у часі пізніше.

Застосовуючи принцип верховенства права (правовладдя), можна зробити висновок, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню саме пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №113-ІХ, оскільки він передбачає оплату праці прокурорів, які не пройшли атестації та працюють в регіональній або місцевій прокуратурі, і є спеціальним, прийнятим пізніше у часі, а отже, згідно правил конкуренції правових норм, має перевагу над загальним Законом №1697-VII.

Оскільки ОСОБА_2 працювала в місцевій прокуратурі та на момент звільнення перебувала на посаді начальником Тростянецького відділу Охтирської місцевої прокуратури та в період з 26.03.2020р. до 01.02.2021р. не була переведена до окружної прокуратури, відтак заробітна плата за цей спірний період їй правомірно виплачувалася на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012р. №505 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури".

Щодо посилання у позові на правові позиції Європейського суду з прав людини в певних його рішеннях, то суд їх враховує та зауважує, що висновки суду у даній справі не суперечать їм.

Частиною 1 ст.9 КАС визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи наведене вище, суд дійшов висновку щодо необґрунтованості та безпідставності заявлених позивачем вимог, а тому відмовляє у задоволенні позову.

Оскільки у задоволенні позову відмовлено, то підстави для стягнення на користь позивача понесених нею судових витрат відповідно до ст.139 КАС України відсутні.

Керуючись ст.ст. 90, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Сумської обласної прокуратури про визнання протиправною бездіяльності та стягнення матеріальної шкоди, у вигляді неотриманої частини заробітної плати відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст складено 27.03.2023 р.

Суддя О.О. Осіпова