Рішення

від 31.03.2023 по справі 709/73/23

ЧОРНОБАЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 709/73/23

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 березня 2023 року смт Чорнобай

Чорнобаївський районний суд Черкаської області у складі:

головуючого судді - Романової О.Г.,

за участі секретаря судового засідання - Данілової О.С.,

представника третьої особи - Пойди О.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін у приміщенні Чорнобаївського районного суду Черкаської області цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Служба у справах дітей Іркліївської сільської ради, про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, -

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 , адреса фактичного місця проживання: АДРЕСА_2 (далі - позивач) звернулася до Чорнобаївського району Черкаської області із позовною заявою до ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , адреса місця реєстрації: АДРЕСА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Служба у справах дітей Чорнобаївської селищної ради Черкаської області, про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням.

В обґрунтування позовних вимог зазначалося, що позивач являється власником житлового будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 . У даному домоволодінні, окрім позивача, зареєстровані її невістка ОСОБА_2 та її діти ОСОБА_3 , ОСОБА_3 , які з 2011 року за місцем такої реєстрації не проживають. На даний час вони проживають у Португалії та являються громадянами вказаної країни. Відповідачі за місцем реєстрації не з`являються, в Україну повертатися не збираються, а тому самостійно знятися з реєстрації не можуть. Реєстрація відповідачів у домоволодінні позивача позбавляє останню вільно розпоряджатися своєю власністю, а тому, посилаючись на приписи цивільного законодавства, позивач просить визнати відповідачів такими, що втратили право на користування житловим приміщенням.

Ухвалою Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 03 лютого 2023 року відкрито провадження у справі та призначено справу до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

Ухвалою Чорнобаївського районного суду Черкаської області від 09 березня

2023 року замінено у даній цивільній справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог Службу у справах дітей Чорнобаївської селищної ради Черкаської області на Службу у справах дітей Іркліївської сільської ради.

У судове засідання позивач ОСОБА_1 не з`явилася, направила до суду заяву, відповідно до якої розгляд справи просила проводити за її відсутності, позовні вимоги підтримала в повному обсязі.

У судове засідання відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися шляхом направлення судових повісток про виклик до суду на адресу місця реєстрації, відзиву на позовну заяву не подали, жодних заяв чи клопотань на адресу суду не направили, причини неявки суду не відомі.

У судовому засіданні представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог Служби у справах дітей Іркліївської сільської ради Пойда О.А. заперечувала проти задоволення позовних вимог, оскільки ОСОБА_3 являється малолітньою особою, а тому зняття такого із зареєстрованого місця проживання можливе за наявності відповідного дозволу органу опіки та піклування. Проте позивач не зверталася до Служби у справах дітей Іркліївської сільської ради (органу опіки та піклування) за таким дозволом, у матеріалах справи він відсутній.

Виходячи з приписів ч. 1 ст. 223 ЦПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.

Відповідно до ч. 1 ст. 280 ЦПК України суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів за одночасного існування таких умов: відповідач належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання; відповідач не з`явився в судове засідання без поважних причин або без повідомлення причин; відповідач не подав відзив; позивач не заперечує проти такого вирішення справи.

Суд, радячись на місці, ухвалив: проводити заочний розгляд справи на підставі наявних у справі доказах.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення учасників судового засідання, суд встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Позивач ОСОБА_1 являється власником житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується копією Свідоцтва про право на спадщину за законом серії ВАР № 609517 (а.с. 18), копією Витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно серії ЯАА № 836600 (а.с. 19) та копією Технічного паспорту на житловий будинок садибного типу, реєстровий № 2737784 (а.с. 14 - 17).

Згідно з довідкою виконавчого комітету Іркліївської сільської ради № 26 від 17 січня 2023 року АДРЕСА_1 перейменована на вул. Артеменка розпорядженням сільського голови № 05-р від 15 лютого 2016 року (а.с. 20).

Відповідно до довідки виконавчого комітету Іркліївської сільської ради № 25 від

17 січня 2023 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 за місцем реєстрації, за адресою: АДРЕСА_1 , фактично не проживають з

2011 року (а.с. 12).

Матеріали справи містять акт про не проживання осіб за місцем реєстрації, який підписаний ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та посвідчений старостою Мельниківського старостинського округу Колісник Н.М., відповідно до якого засвідчили, що відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_3 за місцем реєстрації, за адресою:

АДРЕСА_1 , фактично не проживають з 2011 року (а.с. 13).

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб, мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд.

Частиною першою статті 156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Так, право користування житловим будинком у відповідачів виникло з підстав, передбачених статтею 405 ЦК України.

Ідентичний правовий висновок містить постанова Верховного Суду від 30 серпня

2022 року у справі № 285/1862/20.

Як вбачається із матеріалів справи, відповідачі із 2011 року не проживають за місцем своєї реєстрації.

За змістом вищезазначених норм матеріального права правом користування житлом, який знаходиться у власності особи, мають члени сім`ї власника нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням, а також інші особи, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Отже, виходячи з встановлених вище обставин, враховуючи, що відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на даний момент не є членами сім`ї позивачки, не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з нею і ведуть з нею спільне господарство, будинком з 2011 року не користуються, суд приходить до висновку, що вони втратили право на користування житлом, в зв`язку з чим позовні вимоги в цій частині підлягають задоволенню.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від

04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Практика ЄСПЛ визначає, що будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня

2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі

№ 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19) зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою.

Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 405 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

Виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 22 квітня

2021 року у справі № 640/20274/18 (провадження № 61-10748св20).

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом.

Відповідно до статті 6 Сімейного кодексу України (далі - СК України) правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Відповідно до частини другої статті Закону України «Про охорону дитинства» діти-члени сім`ї наймача або власника житлового приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем. За положеннями частини першої статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, забезпечення виконання якої є складовою обов`язків держави України як суб`єкта міжнародного права, в усіх діях дітей, незалежного від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (стаття 16 Конвенції ООН про права дитини).

Не можна вважати не поважною причину не проживання дитини у спірному житлі її проживання в іншому місці, з одним із батьків, оскільки малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. Не впливає на поважність причин не проживання дитини і наявність у того з батьків з ким вона фактично проживає права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Наведені висновки узгоджуються з висновками суду касаційної інстанції, викладеними у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц, від 27 червня 2019 року у справі

№ 337/1760/17, від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19), від 16 грудня 2020 року у справі № 206/4028/18, 18 серпня 2021 року у справі № 523/3106/18.

Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітній ОСОБА_3 набув право власності або право постійного користування іншим житлом матеріали справи не містять.

Таким чином, враховуючи, що дитина на даний час за своїм віком не може самостійно визначати своє місце проживання, а сам по собі факт її не проживання у спірній квартирі не може бути безумовною підставою для визнання її такою, що втратила право користування зазначеним житлом, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні вимог в цій частині.

Крім цього, суд звертає увагу позивача на ту обставину, що позбавлення малолітньої дитини права користування житловим приміщенням може відбуватися лише при наявності попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Згідно з положеннями ч. ч. 1, 2 та 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються яка на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до положень ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (факті), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

У частині першій ст. 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

На підставі викладеного вище, керуючись ст.ст. 259, 263-265 ЦПК України, суд

у х в а л и в:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог: Служба у справах дітей Іркліївської сільської ради, про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням - задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такою, що втратила право на користування житловим приміщенням - будинком за адресою:

АДРЕСА_1 .

Визнати ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , таким, що втратив право на користування житловим приміщенням - будинком за адресою:

АДРЕСА_1 .

У задоволенні позовних вимог в іншій частині - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Черкаського апеляційного суду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Повний текст судового рішення виготовлено 31 березня 2023 року.

Суддя О.Г. Романова