Постанова

від 16.03.2023 по справі 755/4421/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 755/4421/22 Головуючий у суді І інстанції Яровенко Н.О.

Провадження № 22-ц/824/64/2023 Доповідач у суді ІІ інстанції Ігнатченко Н.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 березня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Ігнатченко Н.В.,

суддів: Мережко М.В., Савченка С.І.,

за участю секретаря судового засідання - Череп Я.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2022 року та на додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 2 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Моторного (транспортного) страхового бюро України, треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Маркс.Капітал», фізична особа-підприємець ОСОБА_2 , про захист права на розпорядження своєю власністю,

в с т а н о в и в:

У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Моторного (транспортного) страхового бюро України (далі - МТСБУ), треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю «Маркс.Капітал» (далі - ТОВ «Маркс.Капітал»), фізична особа-підприємець ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ), про захист права на розпорядження своєю власністю.

В обґрунтування позову зазначено, що 25 лютого 2014 року у м. Харкові відбулась дорожньо-транспортна пригода (далі - ДТП) за участі транспортного засобу «Ауді А6», державний номерний знак НОМЕР_1 , під керуванням водія ОСОБА_3 , та транспортного засобу «Део Ланос», державний номерний знак НОМЕР_2 , під керуванням водія ОСОБА_1 , в результаті якої було пошкоджено автомобіль «Део Ланос», який належить позивачу. Цивільно-правова відповідальність винного у ДТП водія автомобіля «Ауді А6» на момент пригоди була застрахована на підставі договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів № АС/9508765 страховою компанією СТДВ «Гарантія». 25 лютого 2014 року позивач подав до страховика заяву про виплату страхового відшкодування, проте останній не здійснив таку виплату у встановлений законом строк, а 26 травня 2014 року було порушено провадження у справі про банкрутство СТДВ «Гарантія». Тому, саме МТСБУ зобов`язане виконати зобов`язання СТДВ «Гарантія» за договором страхування № АС/9508765 до ліквідації страхової компанії. Водночас ОСОБА_1 не виявив бажання заявляти свої кредиторські вимоги у справі про банкрутство СТДВ «Гарантія», оскільки потрібно було оплатити великий судовий збір та чекати ліквідації страхової компанії невизначений період часу. У зв`язку з чим, 4 лютого 2015 року позивач передав своє право вимоги до МТСБУ та всі права кредитора ФОП ОСОБА_2 на підставі договору відступлення права вимоги (цесія) виплати страхового відшкодування у зобов`язанні, яке виникло на підставі договору (полісу) № АС/9508765. Отже, з 4 лютого 2015 року ОСОБА_1 не є кредитором у зобов`язанні за договором страхування. Натомість у жовтні 2021 року з позивачем зв`язався представник ТОВ «Маркс.Капітал» та повідомив, що останнє набуло право вимоги до МТСБУ у зобов`язанні за договором страхування АС/9508765 на підставі договору факторингу. Для реалізації своїх прав кредитора ТОВ «Маркс.Капітал» звернулось до МТСБУ із заявою про виплату, однак відповідач відмовив, мотивуючи своє рішення тим, що вважає нікчемним договір цесії, укладений між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 , і, як наслідок, договір факторингу, укладеним між ТОВ «Маркс.Капітал» та ФОП ОСОБА_2 . Після повідомлення позивачем МТСБУ, що він не є належним кредитором у зобов`язанні за договором страхування № АС/9508765, а ТОВ «Маркс.Капітал» є належним кредитором, який має право на одержання страхового відшкодування, відповідач надіслав позивачу лист, у якому просив надати його реквізити IBAN для отримання виплати за полісом. 10 січня 2021 року представник ОСОБА_1 звернувся з письмовою скаргою до Національного банку України (далі - НБУ), як координаційної ради МТСБУ, в якій просив перевірити законність дій відповідача у справі № 79432 щодо безпідставного ухилення від виконання своїх обов`язків шляхом називання договору цесії нікчемним та надати відомості чи визнає МТСБУ реалізоване право ОСОБА_1 продати своє право вимоги ФОП ОСОБА_2 у зобов`язанні на підставі договору (полісу) № АС/9508765, виданого СТДВ «Гарантія». 11 лютого 2022 року НБУ повідомив позивача про те, що не має права втручатися в діяльність МТСБУ та порадив звернутися до суду. Позивач вважає, що дії МТСБУ вчинені шляхом його повідомлення листом № 3-01-б/38280 від 23 жовтня 2021 року про необхідність надання реквізитів рахунку IBAN з метою виконання на його користь зобов`язань за договором страхування № АС/9508765, укладеним СТДВ «Гарантія», та повідомлення НБУ листом про те, що він має право на отримання виплати від МТСБУ у зобов`язанні за договором страхування № АС/9508765, укладеним СТДВ «Гарантія», є незаконними та такими, що порушують гарантоване статтею 41 Конституції України право розпоряджатися своєю власністю.

Посилаючись на вищевикладене, ОСОБА_1 просив суд визнати незаконними дії МТСБУ, які полягають у його повідомленні листом № 3-01-б/38280 від 23 жовтня 2021 року про необхідність надання реквізитів рахунку IBAN з метою виконання на його користь зобов`язань за договором страхування № АС/9508765, укладеним СТДВ «Гарантія»; визнати незаконними дії МТСБУ, які полягають у повідомлені НБУ листом про те, що він має право на отримання виплати від МТСБУ у зобов`язанні за договором страхування № АС/9508765, укладеним СТДВ «Гарантія».

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 19 жовтня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що з огляду на предмет та підстави пред`явленого позову, а також суб`єктний склад учасників справи, за результатом наданої правової оцінки наявних доказів та враховуючи зміст судових рішень у справі № 910/29337/15, вбачаються певні правовідносини між сторонами та третіми особами, за якими відсутні підстави вважати, що дії МТСБУ, які є предметом оскарження в межах розгляду даної справи, призвели до порушення прав саме позивача, а обраний ним спосіб захисту є ефективним, оскільки задоволення позовних вимог не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача на розпорядження правом грошової вимоги, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Додатковим рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 2 листопада 2022 року заяву представника МТСБУ - адвоката Проца А.В. про ухвалення додаткового рішення задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь МТСБУ судові витрати за надання правничої допомоги у розмірі 2 000,00 грн.

Додаткове рішення мотивоване тим, що домовленості відповідача та АО «Інс.Лоу Груп» в особі голови Проца А.В., які визначені у договорі № 4.1/12-10/2021 про надання послуг у сфері права від 12 жовтня 2021 року та додатковій угоді № 776 від 5 липня 2022 року до цього договору, містять відкладальну обставину щодо проведення оплати наданих послуг адвоката на суму 2 000,00 грн, тому суд дійшов висновку, що з позивача на користь відповідача підлягають стягненню витрати на правову допомогу у вказаному розмірі, що відповідає засадам розумності, справедливості та співмірності.

Не погоджуючись з вказаними судовими рішеннями, позивач через представника - адвоката Більчука О.О. звернувся засобами поштового зв`язку з апеляційною скаргою, в якій просить їх скасувати з мотивів неповного з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, неправильного застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити з одночасним покладенням судових витрат на відповідача.

Аргументи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції не вірно кваліфікував предмет позову, яким є захист права власності в частині розпорядження майновим правом вимогиза договором страхування від незаконних дій відповідача, які полягають у невизнанні та оспоренні права на укладення договору відступлення права вимоги (цесія) виплати страхового відшкодування від 4 лютого 2015 року, укладеного між позивачем та ФОП ОСОБА_2 , відтак вийшов за межі позовних вимог та своїх дискреційних повноважень, відмовивши у задоволенні позовних вимог. МТСБУ не визнає та оспорює наслідки укладення вказаного договору відступлення права вимоги (цесія) в обхід законної процедури, а невизнання цивільного права полягає у пасивному запереченні наявності в особи суб`єктивного цивільного права, яке безпосередньо не завдає шкоди суб`єктивному праву, але створює невпевненість у правовому статусі носія суб`єктивного права. На момент подання позову та на даний час правовідносини між сторонами відсутні та жодним договором не врегульовані, окрім тих, що породжені незаконними діями МТСБУ. Суд не скористався правом, передбаченим частиною другою статті 5 ЦПК України, та не мотивував неможливість реалізації цього права, якщо вважав, що обраний позивачем спосіб захисту є неефективний. Через невірне визначення предмету позову, суд також не досліджував та не оцінював мотиви і докази позивача про те, що у відповідача відсутні законні підстави не визнавати право та юридичні наслідки договору відступлення права вимоги (цесія) виплати страхового відшкодування від 4 лютого 2015 року. Висновки суду грунтуються на припущеннях та не пов`язані з доказами, які наявні в матеріалах справи, предметом і підставами позову, а зазначення у рішенні про те, що право ОСОБА_1 захищати свої інтереси та права в суді не може бути реалізовано ним безпосередньо, суперечить частині другій статті 8 Конституції України. Крім того, витрати відповідача на правову допомогу є неспіврозмірні та недоведені, оскільки в матеріалах поданої заяви про ухвалення додаткового рішення відсутні докази, підтверджуючі здійснення відповідних витрат, та акти приймання-передачі наданих послуг, що унеможливлює визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача - адвокат Проц А.В. просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване рішення залишити без змін, посилаючись на те, що суд першої інстанції вірно застосував норми матеріального права та не допустив порушення процесуальних норм, які б призвели до неправильного вирішення справи, повно і всебічно з`ясував дійсні обставини спірних правовідносин та належним чином оцінив подані сторонами докази, у зв`язку з чим дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Свої заперечення обґрунтував тим, що пред`явленим позовом ОСОБА_1 фактично намагається спростувати висновки, що містяться у постанові Вищого господарського суду України від 5 грудня 2017 року у справі № 910/29337/15 щодо удаваності (нікчемності) правочинів факторингу та цесії, тобто бажає у новому процесі оскаржити остаточне судове рішення з підстав того, що МТСБУ порушило його право на розпорядженням власністю, чого не вбачається з відносин, які виникли саме між сторонами.

Відзиви третіх осіб на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надійшли.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, пояснення представників сторін в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також відзиву на неї, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

За правилом частин першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до вимог статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом установлено та підтверджується матеріалами справи, що постановою Дзержинського районного суду м. Харкова від 4 квітня 2014 року у справі № 638/3207/14-ц ОСОБА_3 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 124 КУпАП та накладено на нього адміністративне стягнення у вигляді штрафу.

Вказаною постановою суду встановлені обставини того, що ОСОБА_3 25 лютого 2014 року о 18 год. 00 хв., керуючи автомобілем «Ауді А6», державний номерний знак НОМЕР_1 , по пр. Леніна на перехресті з вул. От. Яроша перед початком руху на дозволяючий сигнал світлофора не надав дорогу автомобілю «Део Ланос», державний номерний знак НОМЕР_2 , який закінчував проїзд перехрестя, чим порушив пункт 16.5 ПДР України.

На момент ДТП цивільно-правова відповідальність ОСОБА_3 була застрахована на підставі договору (полісу) № АС/9508765 обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів від 23 лютого 2014 року у СТДВ «Гарантія».

Автомобіль «Део Ланос», державний номерний знак НОМЕР_2 , на праві власності належав ОСОБА_1 , що підтверджується свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу НОМЕР_3 .

25 лютого 2014 року ОСОБА_1 звернувся до СТДВ «Гарантія» із заявою про виплату страхового відшкодування.

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 3 грудня 2015 року порушено провадження у справі № 910/293337/15 про банкрутство СТДВ «Гарантія».

4 лютого 2015 року між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги (цесії) виплати страхового відшкодування, згідно умов якого цедент відступає цесіонарію, а останній приймає і зобов`язується оплатити цеденту усі права вимоги, що виникли у цедента у зв`язку з фактом настання ДТП за участю автомобіля «Ауді А6», державний номерний знак НОМЕР_1 під керуванням ОСОБА_3 , відповідальність якого застрахована згідно договору обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів від 23 лютого 2014 року, номер полісу АС/9508765, в страховій компанії СТДВ «Гарантія». Внаслідок укладання цього договору цесіонарій займає місце цедента (як кредитора) в зобов`язаннях, що виникли із вищевказаної ДТП, загальна сума боргу (страхового відшкодування), а право вимоги, що передається, складає 20 931,54 грн, тоді як за передані права вимоги до боржника за договором страхування цесіонарій сплачує цеденту 6 279,00 грн.

З відомостей, що містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень вбачається, що постановою Господарського суду м. Києва від 6 вересня 2016 року СТДВ «Гарантія» було визнано банкрутом та призначено ліквідатором боржника арбітражного керуючого ОСОБА_4 .

Ухвалою Господарського суду м. Києва від 13 липня 2017 року у справі № 910/29337/15, серед іншого, було відмовлено ТОВ «Маркс.Капітал» (ідентифікаційний код 37686922) у визнанні кредитором до страхового товариства з додатковою відповідальністю «Гарантія» (ідентифікаційний код 21130899) на суму 1 619 642,13 грн.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2017 року апеляційну скаргу ТОВ «Маркс.Капітал» залишено без задоволення, а ухвалу Господарського суду м. Києва від 13 липня 2017 року в оскаржуваній частині - без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 5 грудня 2017 року касаційну скаргу ТОВ «Маркс.Капітал» залишено без задоволення. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 16 серпня 2017 року та ухвалу Господарського суду м. Києва від 13 липня 2017 року (в частині відмови у задоволенні грошових вимог ТОВ «Маркс.Капітал») залишено без змін.

Судовими рішеннями в господарській справі № 910/29337/15 встановлено, зокрема, наступне:

«…між ТОВ "Маркс.Капітал" та фізичними особами-підприємцями: ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договори про надання фінансових послуг факторингу, перелік яких, наявний в таблиці № 1.

Предметом договорів про надання фінансових послуг факторингу, які зазначені в таблиці № 1 - є передання фізичними особами - підприємцями: ОСОБА_5 та ОСОБА_2 до ТОВ "Маркс.Капітал" прав майнових вимог до СТДВ "Гарантія" у зобов`язаннях, які виникли в результаті завдання шкоди при дорожньо-транспортних пригодах.

У свою чергу фізичні особи-підприємці: ОСОБА_5 та ОСОБА_2 заключили ряд договорів цесії з фізичними особами, постраждалими у ДТП, які, як визнали суди попередніх інстанцій, по своїй суті є нікчемними.

При розгляді кредиторських вимог, пов`язаних з договорами цесії місцевий суд виходив з того, що, як вбачаться з копій договорів цесії, в них передбачена саме сплата лише частки суми цесіонарієм на адресу цедента.

Порівнявши п. 1.3 та п .2.1 кожного з договорів, місцевий суд дійшов висновку, що виплати страхового відшкодування ведуть до набуття додаткового доходу, що підтверджується грошовими вимогами на суму 1619642,13 грн., а не фактичною сумою виплаченою попередніми кредиторами (фізичні особи-підприємці та постраждалі внаслідок ДТП 89 фізичних осіб) за відступлення права вимоги боргу.»

«Так місцевий господарський суд, з висновком якого погодився апеляційний господарський суд, на підставі аналізу норм чинного законодавства та положень договорів цесії та факторингу, дійшов висновку про те, що фактично фізичні особи-підприємці ОСОБА_5 та ОСОБА_2 заключили 89 договорів цесії з фізичними особами, постраждалими у ДТП у вигляді удаваного правочину, оскільки в них передбачена саме сплата лише частки суми цесіонарієм на адресу цедента. Крім того встановив, що виплати страхового відшкодування ведуть до набуття додаткового доходу, що підтверджується грошовими вимогами на суму 1619642,13 грн., а не фактичною сумою виплаченою попередніми кредиторами (фізичні особи-підприємці та постраждалі внаслідок ДТП 89 фізичних осіб) за відступлення права вимоги боргу.

При цьому зазначили, що доданими до заяви ТОВ "Маркс.Капітал" доказами не доводиться факт виникнення у боржника СТДВ "Гарантія" боргових зобов`язань перед первинними кредиторами, які зазначені у цій заяві.»

«З урахуванням наявних у матеріалах справи письмових доказів, суди попередніх інстанцій встановили, що ТОВ "Маркс.Капітал", всупереч вимог ст. 33 ГПК України, не подано належних та допустимих доказів на підтвердження грошових вимог до боржника, а тому дійшли обґрунтованого висновку про відмову ТОВ "Маркс.Капітал" у визнанні кредитором до СТДВ "Гарантія" на суму 1 619 642,13 грн.»

Встановлено, що 18 жовтня 2021 року ОСОБА_1 звернувся до МТСБУ із заявою по справі № 79432 про виплату страхового відшкодування у зв`язку з настанням страхового випадку за полісом № АС/9508765, виданим СТДВ «Гарантія», шляхом перерахування коштів на рахунок ТОВ «Маркс.Капітал» на підставі договору цесії від 4 лютого 2015 року та договору факторингу від 28 лютого 2015 року.

Відповідач листом № 3-01-б/38280 від 23 жовтня 2021 року повідомив позивача, що для подальшого розгляду справи № 79432 та прийняття рішення щодо відшкодування заподіяної шкоди він має отримати документи про реквізити рахунку IBAN позивача.

Звертаючись до суду з даним позовом, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Більчука О.О. просив захистити його права на розпорядження своєю власністю шляхом визнання незаконними дій МТСБУ, які полягають у його повідомленнілистом № 3-01-б/38280 від 23 жовтня 2021 року про необхідність надання реквізитів рахунку IBAN з метою виконання на його користь зобов`язань за договором страхування № АС/9508765, укладеним СТДВ «Гарантія», та визнання незаконними дій МТСБУ, які полягають у повідомлені НБУ листом про те, що він має право на отримання виплати від МТСБУ у зобов`язанні за договором страхування № АС/9508765, укладеним СТДВ «Гарантія».

На переконання представника позивача та за змістом позовної заяви, вищевказані дії МТСБУ свідчать про невизнання за ОСОБА_1 права вільного розпорядження своїм правом майнової вимоги за договором страхування.

Відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією та законами України, у тому числі статтями 15, 16 ЦК України та статтями 4, 5, 19 ЦПК України і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право або право особи в інтересах якої вона звертається до суду порушено. У разі доведення в установленому законодавством порядку обставин, якими обґрунтовувалися вимоги, особа має суб`єктивне матеріальне право на їх задоволення.

За загальним правилом, визначеним у статях 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною другою статті 16 ЦК України, або й іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відтак, об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Аналіз наведених норм права дає підстави стверджувати, що захисту в суді підлягає не будь яке право особи, а саме порушене. Звертаючись до суду з позовом, особа повинна довести як те, що її права були дійсно порушеними, так і особу, яка їх порушила.

При цьому особа, права якої порушені, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб судового захисту прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні правовідносини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158гс18) та постанова Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 753/2187/17 (провадження № 61-12899св18)).

Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд повинен першочергово надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на час звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом захисту певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

У пункті 145 рішення Європейського суду з прав людини від 15 листопада 1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейським судом з прав людини зазначено, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі заходи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім цього, судом вказано на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» у законі та на практиці, зокрема, у тому сенсі, що його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 5 квітня 2005 року (заява N 38722/02)).

Захист цивільних прав - це застосування компетентним органом передбачених законом способів захисту цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Як способи захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Згідно із статтею 2 Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі - Закон № 1961-IV) відносини у сфері обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів регулюються Конституцією України, ЦК України, Законом України «Про страхування», цим та іншими законами України і нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них.

Страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів (стаття 1 Закону України «Про страхування»).

За договором страхування одна сторона (страховик) зобов`язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов`язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (стаття 979 ЦК України).

Предметом договору страхування можуть бути майнові інтереси, які не суперечать закону і пов`язані, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності) (стаття 980 ЦК України).

Порядок укладення і початок дії договору страхування визначено у статті 18 Закону України «Про страхування», в частині третій якої зазначено, що факт укладання договору страхування може посвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування.

Аналогічні положення містяться й у статті 981 ЦК України.

Згідно зі статтею 999 ЦК України до відносин, що випливають із обов`язкового страхування, застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено актами цивільного законодавства.

Саме на забезпечення таких зобов`язань було ухвалено Закон № 1961-IV, яким визначено як засади, так і процедури отримання потерпілими особами за наслідками ДТП, відшкодування заподіяної шкоди.

Згідно з статтею 3 Закону №1961-IV обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється, зокрема, з метою забезпечення відшкодування шкоди майну потерпілих внаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників.

Відповідно до статті 5 вказаного Закону об`єктом обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов`язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров`ю, майну потерпілих унаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу.

Відповідно до абзацу 2 пункту 22.1 статті 22 Закону № 1961-IV у разі настання події, яка є підставою для проведення регламентної виплати, МТСБУ у межах страхових сум, що були чинними на день настання такої події, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров`ю, майну третьої особи.

Для отримання страхового відшкодування потерпілий чи інша особа, яка має право на отримання відшкодування, протягом 30 днів з дня подання повідомлення про дорожньо-транспортну пригоду подає страховику (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ) заяву про страхове відшкодування (пункт 35.1 статті 35 Закону № 1961-IV).

Згідно із пункт 35.3 статті 35 Закону№ 1961-IV особа, якій подається заява про страхове відшкодування, зобов`язана надавати консультаційну допомогу заявнику під час складення заяви і на вимогу заявника зобов`язана ознайомити його з відповідними нормативно-правовими актами, порядком обчислення страхового відшкодування (регламентної виплати) та документами, на підставі яких оцінено розмір заподіяної шкоди.

Положеннями статті 36 вказаного Закону визначено процедуру прийняття рішення про здійснення страхового відшкодування (регламентної виплати) страховиком (у випадках, передбачених статтею 41 цього Закону, - МТСБУ) та порядок його виплати. Рішення страховика (МТСБУ) про здійснення або відмову у здійсненні страхового відшкодування (регламентної виплати) може бути оскаржено страхувальником чи особою, яка має право на відшкодування, у судовому порядку.

Відповідно до пункту 39.1 статті 39 Закону № 1961-IV Моторне (транспортне) страхове бюро України є єдиним об`єднанням страховиків, які здійснюють обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Участь страховиків у МТСБУ є умовою здійснення діяльності щодо обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. МТСБУ є непідприємницькою (неприбутковою) організацією і здійснює свою діяльність відповідно до цього Закону, законодавства України та свого Статуту.

Згідно підпунктом 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 Закону основними завданнями МТСБУ є здійснення виплат із централізованих страхових резервних фондів компенсацій та відшкодувань на умовах, передбачених цим Законом.

За підпунктом «ґ» пункту 41.1 статті 41 Закону№ 1961-IV передбачено, що МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі недостатності коштів та майна страховика - учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований, для виконання його зобов`язань за договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності.

Відповідно до частини другої статті 11 ЦК України однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, а отже, підставою цивільно-правової відповідальності, як обов`язку відшкодувати шкоду, є заподіяння майнової шкоди.

Зобов`язання із заподіяння шкоди - це правовідношення, у силу якого одна сторона (потерпілий) має право вимагати відшкодування завданої шкоди, а інша сторона (боржник) зобов`язана відшкодувати завдану шкоду в повному розмірі.

Кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги) (пункт 1 частини першої статті 512 ЦК України).

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (частина перша статті 514 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором.

Згідно із частиною першою статті 1078 ЦК України, предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Договір факторингу є самостійним цивільно-правовим договором, який належить до групи договорів про надання фінансових послуг. Сторонами договору є фактор і клієнт (стаття 1079 ЦК України). Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа підприємець, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Клієнтом може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності.

Договір факторингу має на меті фінансування однієї сторони договору іншою стороною шляхом надання їй визначеної суми грошових коштів. Ця послуга згідно з договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому право грошової вимоги, передане фактору, не є платою за надану останнім фінансову послугу.

Натомість відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов`язанні допускається протягом усього часу існування зобов`язання, якщо це не суперечить договору та не заборонено законом.

З вищенаведеного можна зробити висновок про те, що відступлення права вимоги - це одна з підстав заміни кредитора в зобов`язанні. Факторинг є фінансуванням під відступлення права грошової вимоги. У договорі факторингу фактором виступає виключно банк або інша фінансова установа.

Згідно положень статті 1082 ЦК України боржник зобов`язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові і в цьому повідомленні визначена грошова вимога, яка підлягає виконанню, а також названий фактор, якому має бути здійснений платіж. Боржник має право вимагати від фактора надання йому в розумний строк доказів того, що відступлення права грошової вимоги факторові справді мало місце. Якщо фактор не виконає цього обов`язку, боржник має право здійснити платіж клієнтові на виконання свого обов`язку перед ним.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Судом встановлено, що ухвалою Господарського суду м. Києва від 13 липня 2017 року, яка набрала законної сили, ТОВ «Маркс.Капітал» було відмовлено у визнанні кредитором до СТДВ «Гарантія» на суму 1 619 642,13 грн з підстав удаваності (нікчемності) договорів відступлення права вимоги (цесії) та факторингу.

Листом № 3-01-б/38280 від 22 лютого 2021 року МТСБУ повідомило ОСОБА_1 про розгляд його звернення щодо ДТП та роз`яснило, що для подальшого розгляду справи та прийняття рішення щодо відшкодування заподіяної шкоди, МТСБУ має отримати реквізити рахунку IBAN позивача, після чого повернеться до розгляду питання про відшкодування заподіяної позивачу шкоди.

Листом НБУ № 14-0004/12950 від 10 лютого 2022 року повідомлено представника позивача - ОСОБА_6 , що порушені питання щодо здійснення регламентних виплат з централізованих страхових резервів МТСБУ за окремим укладеним договором обов`язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів мають вирішуватися безпосередньо МТСБУ, а в разі незадоволення - оскаржуватись в судовому порядку.

Цей лист містить посилання на інформацію та документи, надані МТСБУ, в тому числі й на судові рішення у справі № 910/29337/15, а також вказано, що МТСБУ листом від 23 жовтня 2021 року №3-01-б/38280 повідомило ОСОБА_1 про необхідність надання банківських реквізитів для отримання регламентної виплати.

Статтею 41 Конституції України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

При цьому порушенням вважається такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19).

Вирішуючи даний спір та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права, встановив фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення на підставі поданих сторонами доказів та дійшов цілком законного і обґрунтованого висновку про те, що з огляду на предмет та підстави пред`явленого позову, а також суб`єктний склад учасників справи, внаслідок наданої правової оцінки наявних у справі доказів та враховуючи зміст судових рішень у справі № 910/29337/15, вбачаються певні правовідносини між сторонами та третіми особами, за якими відсутні підстави вважати, що дії МТСБУ, які є предметом оскарження в межах розгляду цієї справи, призвели до порушення прав саме позивача, а обраний ним спосіб захисту є ефективним з точки зору того, що задоволення позовних вимог не може призвести до захисту або відновлення порушеного речового права позивача на розпорядження правом грошової вимоги.

За встановлених обставин справи та правовідносин, що склалися між її учасниками, фактично вбачається спір щодо набуття третьою особоюТОВ «Маркс.Капітал» права вимоги до МТСБУ на підставі договорів цесії та факторингу, проте заяву про виплату цьому товариству страхового відшкодування подав ОСОБА_1 , який не наділений відповідними повноваженнями діяти в інтересах ТОВ «Маркс.Капітал».

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог, а правом визначати предмет та підставу позову наділений лише позивач (статті 13, 43, 49, 175 ЦПК України).

Таким чином, суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Проте, як правильно вказав районний суд, задоволення позовних вимог позивача у заявленій ним редакції не призведе до поновлення його права на розпорядження власністю, а отже такі вимоги не є ефективним способом захисту права позивача, як і інших осіб, яке потребуватиме додаткових засобів судового захисту.

Виходячи з фактичних обставин цієї справи, вищенаведених положень Закону України «Про обов`язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та ЦК України, суд першої інстанції правомірно відмітив, що належним способом захисту прав (у разі їх порушення) буде звернення ТОВ «Маркс.Капітал» до суду з вимогами до МТСБУ про стягнення страхового відшкодування в разі відмови у здійсненні такої виплати, і в межах цієї справи має встановлюватись наявність або відсутність переходу права вимоги від ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 та від останнього до ТОВ «Маркс.Капітал».

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Такий правовий висновок сформульований, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Ураховуючи наведене, заявлені у справі позивачем вимоги про визнання незаконними дій відповідача, які полягають у повідомленні позивачапро необхідність надання реквізитів рахунку IBAN з метою виконання зобов`язань за договором страхування та у повідомлені НБУ про те, що позивач має право на отримання страхової виплати за цим договором не відповідають належному і ефективному способу захисту, а тому не підлягають застосуванню у даній справі.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що звертаючись з даним позовом до суду ОСОБА_1 , діючи через свого представника, фактично використовує цивільне судочинство не для реального захисту своїх прав, а пред`явлений позов спрямований на оцінювання доказів, зібраних в іншій господарській справі на предмет їх належності та допустимості та заявлений з метою створення підстав для звільнення від доказування у справі, яка може бути порушена на підставі судового рішення у даній справі (для встановлення у судовому рішенні обставин, які би не потрібно було надалі доказувати під час розгляду іншої справи).

Наведене узгоджується з висновком, що мітиться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 333/6816/17 (провадження № 14-87цс20).

В оцінці доводів апеляційної скарги колегія суддів зауважує, що листи відповідача про необхідність надання реквізитів рахунку IBAN та про право отримання страхового відшкодування за договором страхування є лише роз`ясненням прав особи,яка подала заяву про страхове відшкодування, та надавання їй відповідної консультаційної допомоги відповідно до вимог Закону №1961-IV, тому оскарження лише факту складення таких листів, які не встановлюють для позивача будь-яких додаткових обов`язків і є частиною процедури отримання регламентної виплати, не передбачено чинним законодавством як спосіб захисту прав. Зазначені листи можуть бути визнані як докази (із наданням їм відповідної оцінки судом під час вирішення іншого спору), зокрема щодо відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок ДТП, при вирішенні якого суд зобов`язаний дати оцінку щодо дійсності та/або недійсності відповідного зобов`язання.

Інші доводи апеляційної скарги по суті спору ґрунтуються на власному тлумаченні і розумінні стороною позивача спірних правовідносин та положень законодавства, вони не спростовують правильність висновків суду першої інстанції і не дають підстав вважати, що районним судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, які передбачені статтею 376 ЦПК України, як підстави для скасування рішення суду.

Перевіривши в межах доводів апеляційної скарги відповідача законність та обгрунтованість додаткового рішення суду першої інстанції щодо вирішення питання про відшкодування судових витрат відповідача на професійну правничу допомогу, колегія суддів визнала його правомірним і справедливим з огляду на таке.

Статтею 270 ЦПК України, встановлено порядок ухвалення судом додаткового рішення у цивільній справі, відповідно до якого суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; судом не вирішено питання про судові витрати; суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.

Тобто, процесуальним законом визначено вичерпний перелік підстав для ухвалення додаткового рішення, однією з яких є невирішення питання про судові витрати разом з ухваленням судового рішення у справі (пункт 3 частини першої статті 270 ЦПК України).

Відповідно до частини першої, другої статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

За приписами частини першої, пункту 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Відповідно до положень частин першої, другої статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Відповідно до частини першої статті 19 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

За статтею 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація та досвід адвоката, фінансовий стан клієнта й інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним і враховувати витрачений адвокатом час.

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

За правилом частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Частина третя статті 141 ЦПК України передбачає критерії визначення та розподілу судових витрат: їх дійсність; необхідність; розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 червня 2021 року у справі № 550/936/18.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц звернула увагу на те, що принцип змагальності знайшов своє втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності, тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення.

Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Ці висновки узгоджуються й з висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 4 червня 2019 року у справі № 9901/350/18 та постанові від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18.

Частиною восьмою статті 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Пунктом 3.2 Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 встановлено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складання позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема, в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Зазначені критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.Також, у пункті 154 рішення ЄСПЛ у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов`язково понесені та мають розумну суму.

У постановах Верховного Суду від 3 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18), від 3 березня 2021 року у справі № 640/18964/17 (провадження № 61-9690св20) звернуто увагу на те, що при обчисленні гонорару слід керуватися, зокрема умовами укладеного між замовником і адвокатом договору про надання правової допомоги (частина друга статті 137 ЦПК України, частина друга статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 зроблено висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Розглядаючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації.

Розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 грудня 2018 року у справі № 826/856/18.

При цьому саме заінтересована сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судом встановлено, що 12 жовтня 2021 року між МТСБУ та Адвокатським об`єднанням «Інс.Лоу Груп» укладено договір № 4.1/12-10/2021 про надання послуг у сфері права, предметом якого є, серед іншого, супровід судових справ.

28 грудня 2021 року між МТСБУ та АО «Інс.Лоу Груп» укладено додаткову угоду до договору № 4.1/12-10/2021 про надання послуг у сфері права, згідно підпункту 4.17 якої виконавець зобов`язаний щомісячно до 15 числа кожного місяця направляти замовнику погоджені акти виконаних робіт, підписані в сервісі «Вчасно».

5 липня 2022 року між МТСБУ та АО «Інс.Лоу Груп» укладено додаткову угоду № 776 до договору № 4.1/12-10/2021 про надання послуг у сфері права, згідно якої відповідно до умов договору замовником передано, а виконавцем прийнято завдання на ведення від імені замовника справ, серед яких справа за позовом ОСОБА_1 до МТСБУ. Вартість послуг визначена в розмірі 2 000,00 грн.

Пунктом 2 додаткової угоди визначено, що оплата послуг виконавця здійснюється замовником шляхом безготівкового перерахунку коштів на поточний рахунок виконавця протягом п`яти банківських днів з дати підписання сторонами акту про виконані роботи.

Таким чином розмір винагороди адвоката за надання професійної правничої допомоги відповідачу визначений в договорі у вигляді фіксованої суми 2 000,00 грн і не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу на представлення інтересів відповідача у даній справі, а домовленості містять відкладальну обставину щодо проведення оплати послуг адвоката.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. А у відповідності до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року у справі № 640/18402/19 (адміністративне провадження № К/9901/27657/20) зазначено, що розмір винагороди за надання правової допомоги, визначений у договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу. Щодо відсутності детального опису робіт на виконання положень частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, суд звернув увагу на зміст цієї норми, яка запроваджена «для визначення розміру витрат», в той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу, витраченого представником позивача, а отже є визначеним.

При цьому витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Зазначене також узгоджується з правовими висновками, наведеними в постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 липня 2020 року у справі № 909/452/19, від 17 серпня 2020 року у справі № 925/1067/19, від 19 серпня 2020 року у справі № 910/6029/17, від 22 жовтня 2020 року у справі № 904/4387/19, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 2 вересня 2020 року у справі № 329/766/18 (провадження № 61-6627св20) та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 (провадження № 61-22131св19).

Зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони щодо неспівмірності заявлених іншою стороною витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд з огляду на принципи диспозитивності та змагальності не може вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи. Вказане узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 3 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 та від 22 листопада 2019 року у справі № 910/906/18.

За результатом розгляду справи суд першої інстанції, оцінюючи обґрунтованість вимог заяви представника відповідача про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення судових витрат, відсутності заперечень сторони позивача в контексті положень частини п`ятої статті 137 ЦПК України, співмірність витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи та обсягом виконаних адвокатом робіт, з огляду на визначені практикою ЄСПЛ критерії, та виходячи із засад розумності та справедливості, правомірно вважав, що заявлена представником відповідача сума не є надмірною та стягнув з позивача на користь відповідача 2 000,00 грн у рахунок відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Вказані вище обставини справи встановлені місцевим судом на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Зокрема суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Зважаючи на викладене та оцінивши наявні в матеріалах справи письмові докази щодо наданої відповідачу правничої допомоги в розрізі вимог статей 89, 137, 141 ЦПК України, суд першої інстанції вірно вважав доведеним факт понесення останнім витрат за надання професійної правничої допомоги адвоката в районному суді у розмірі 2 000,00 грн, які підлягають стягненню з позивача на його користь з огляду на відмову у задоволенні позовних вимог про захист права на розпорядження своєю власністю.

Колегія суддів вважає, що витрати на професійну правничу допомогу на стягнуту судом суму є співмірними зі складністю даного спору, наданим адвокатомобсягом послуг у суді першої інстанції, відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, вказана сума не є завищеною та відповідає дійсним і необхідним витратам, які змушений був понести відповідачу даній справі через пред`явлення до нього позовних вимог, які суд не задовольнив, обґрунтованих підстав для звільнення позивача від відшкодування цих витрат або їх зменшення не вбачається.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів представника позивача та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків районного суду, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в апеляційній скарзі не спростовують законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції.

Водночас, як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

У контексті вказаної практики колегія суддів вважає вищенаведене обґрунтування цієї постанови достатнім, а висновки суду першої інстанції визнає більш логічно обґрунтованими та послідовними, аніж аргументи апеляційної скарги сторони позивача.

За таких обставин, суд першої інстанції правильно встановив правову природу заявленого позову у межах суб`єктного складу учасників справи, в достатньому обсязі визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 13, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, в результаті чого ухвалив законні й обґрунтовані рішення, які відповідають вимогам статей 263, 264 ЦПК України, підстави для їх скасування з мотивів, які викладені в апеляційній скарзі, відсутні.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Оскільки апеляційна скарга залишається без задоволення, а оскаржуване судове рішення по суті спору - без змін, то розподіл судових витрат у вигляді сплаченого позивачем судового збору за розгляд справи в апеляційному суді відповідно до вимог статей 141, 382 ЦПК України не проводиться.

Керуючись статтями 367 - 369, 372, 374, 375, 381 - 384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 19 жовтня 2022 року та додаткове рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 2 листопада 2022 року - без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду виключно у випадках, передбачених у частині другій статті 389 ЦПК України.

Головуючий Н.В. Ігнатченко

Судді: М.В. Мережко

С.І. Савченко