Рішення

від 27.03.2023 по справі 461/4854/21

ГАЛИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЛЬВОВА

Справа №461/4854/21

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 березня 2023 року м.Львів.

Галицький районний суд міста Львова

у складі:

головуючого судді Юрківа О.Р.,

з участю:

секретаря судового засідання Цибулько О.І.,

представника відповідача Кецка В.Я.,

представника відповідача ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові справу за позовом ОСОБА_2 до Колективного підприємства «Ромен» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з роботи, -

ВСТАНОВИВ:

Позивачка звернулася до суду із позовом до Колективного підприємства «Ромен» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з роботи. В обґрунтування позову покликається на те, що 02 грудня 1992 року ОСОБА_3 прийнято на роботу директора в колективне підприємство «Ромен» м. Львів. 31 серпня 2019 р. позивачка звільнилася з роботи за власним бажанням, що підтверджується протоколом загальних зборів учасників Колективного підприємства «Ромен» від 31.08.2019 року та наказом про звільнення від 31.08.2019 року. ОСОБА_2 зазначає, що на день звільнення з роботи відповідач нарахував їй заробітну плату в розмірі 35219,59 грн., але виплатити її, внаслідок відсутності грошових коштів у день звільнення відмовився. 06.12.2019 року відповідач частково виплатив ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 3864, 00 грн., а залишок заборгованості у розмірі 31355, 59 грн. не виплачено. Позивачка вважає дії відповідача незаконними, оскільки виплата всіх сум, що належать працівнику від підприємства проводиться в день звільнення. Тому ОСОБА_2 просила задовольнити позов та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за весь час затримки фактичного розрахунку в розмірі 105600, 00 грн.

26.07.2022 року позивачка подала до суду заяву про зменшення позовних вимог в якій просила стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з роботи у розмірі 37920, 00 грн.

28.11.2022 року ОСОБА_2 подала до суду заяву про уточнення позовних вимог в якій просить заяву від 26.07.2022 року про зменшення позовних вимог залишити без розгляду та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з роботи у розмірі 146832, 00 грн.

Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 09.06.2021 року відкрито спрощене позовне провадження у справі.

06.08.2021 року до суду надійшло клопотання представника відповідача про залишення позову без розгляду, а також відзив на позовну заяву.

Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 13.09.2021 року провадження усправі за позовом ОСОБА_2 до Колективного підприємства «Ромен» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з роботи,зупинено донабрання законноїсили судовимрішенням усправі №461/8905/20 за позовом ОСОБА_2 до Колективного підприємства «Ромен» про стягнення невиплаченої при звільненні заробітної плати і середнього заробітку за час затримки розрахунку.

28.06.2022 року до суду від представника відповідача надійшли письмові пояснення.

Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 05.07.2022 року відновлено провадження у справі.

26.07.2022 року позивачка подала до суду заяву про зменшення позовних вимог.

16.08.2022 року до суду від представника відповідача надійшли письмові пояснення.

Ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 19.08.2022 року у задоволенні клопотання представника відповідача Колективного підприємства «Ромен» Маркевич Галини Станіславівни про залишення позову ОСОБА_2 до Колективного підприємства «Ромен» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з роботи без розгляду відмовлено.

23.08.2022 року представник позивачки подав до суду відповідь-розрахунок на письмові пояснення відповідача.

04.11.2022 року представник відповідача подав до суду заяву про застосування позовної давності.

28.11.2022 року від позивачка подала до суду заяву про уточнення позовних вимог.

Позивачка в судовому засіданні позовні вимоги підтримала, надала суду пояснення аналогічні викладеним у мотивах клопотання та просить позов задовольнити. У останнє судове засідання ОСОБА_2 не з`явилася, однак подала до суду заяву про розгляд справи у її відсутності.

Представники відповідача в судовому засіданні позовні вимоги заперечили, просять відмовити в задоволенні позову, посилаючись на обставини викладені у відзиві на позовну заяву та письмових поясненнях, а також просять застосувати позовну давність, оскільки позовна давність у данному випадку становить три місяці, дану позовну заяву подано до суду 08.06.2021 року. Також зазначив, що з серпня 1996 року ОСОБА_2 обіймала посаду директора Колективного підприємства «Ромен». Надалі у зв`язку із звільненням бухгалтера, ОСОБА_2 будучи директором підприємства поклала на себе обов`язки бухгалтера з доплатою 50% окладу бухгалтера. Таким чином, ОСОБА_2 з вересня 2017 року перебуваючи на посаді директора одночасно виконувала обов`язки бухгалтера підприємства. Внаслідок неефективної роботи на цих посадах, було ініційованої загальні збори, на яких позивач подала заяву про звільнення її з роботи за власним бажанням. В день звільнення який є останнім днем роботи ОСОБА_2 на посаді директора, під час якого позивачка одночасно виконувала обов`язки бухгалтера, не здійснила нарахування та виплату собі всіх розрахункових коштів передбачених вимогами ст. 116 КЗпП України. За наслідками своєї діяльності на посаді директора та бухгалтера позивачка створила такі умови, що тривалий час надалі позбавило можливості новому директору забезпечити своєчасну виплату працівникам заробітної плати та виконувати інші обов`язкові зобов`язання. Вважає, що грошові кошти, які нараховані та зазначені у позовній ОСОБА_2 не є належними та допустимими, доказами наявності заборгованості, оскільки жодна зазначена сума не підтверджена первинним документом, який би обґрунтував підставність та законність нарахування позивачу саме такого розміру заробітної плати. Крім того, зазначає, що відповідачем проведено повний розрахунок з ОСОБА_2 16.12.2019 року.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши інші матеріали справи, суд прийшов до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити, виходячи з наступного.

Відповідно до статті 16 Цивільного кодексу Украйни, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у частині другій зазначеної статті.

Судом встановлено, що ОСОБА_2 була призначена директором КП «Ромен» у грудні 1992 року.

З протоколу №1 загальних зборів учасників колективного підприємства «Ромен» від 31 серпня 2019 року вбачається, що ОСОБА_2 подала заяву про звільнення з посади за власним бажанням з посади директора КП «Ромен» 31 серпня 2019 року /а. с. 15/.

Постановою Львівського апеляційного суду від 11.10.2021 року у справі №461/8905/20 встановлено, що день звільнення позивачки з роботи (31 серпня 2019 року) є її останнім днем перебування у трудових відносинах з підприємством,як директора та бухгалтера цього підприємства. Безспірним є те, що відповідальною за виплату заробітної плати та (чи) інших установлених законом виплатє саме керівник підприємства, установи або організації незалежно від форми власності і така невиплата може бути правовою підставою для притягнення такого керівника до кримінальної відповідальності за статтю 175 Кримінального кодексу України. Відтак, саме позивачка,як директор КП «Ромен», у відповідності до статті 116 КЗпП України мала б виплатити всі суми, що належали їй від підприємства, в день її звільнення, а саме - 31 серпня 2019 року, оскільки саме цей день був її останнім днем перебування у трудових відносинах з підприємством.

Остаточний розрахунок з позивачкою проведено 16 грудня 2019 року, їй виплачено 3864, 00 грн.), що підтверджується видатковим касовим ордером від 16.12.2019 року. Факт виплати засвідчено підписом позивачки.

Згідно ст.ст.76-81 ЦПК Українидоказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для справи. Докази повинні бути належними, допустимими та достовірними. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Суд, оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок в їх сукупності за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженню наявних у справі доказів приходить до висновку суд приходить до наступних висновків.

Відповідно дост. 43 Конституції Україникожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, N 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до пункту 1статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскількист.81 ЦПКзакріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнанні них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожний громадянин має право на заробітну плату, не нижче від визначеної законом.

Згідно з статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена як правило в грошовому виразі яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Згідно з ст.ст. 47, 116 КЗпП України, наявну заборгованість із заробітної плати відповідач мав оплатити позивачеві у день звільнення.

Оскільки позивачем заявлено вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку при звільненні, то спірні відносини врегульовано ст.ст.116, 117 КЗпП України.

При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок (ч.1 ст.116 КЗпП України).

В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ст.117 КЗпП України).

Таким чином,законпокладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбаченаст.117 КЗпП Українивідповідальність.

Згідно з ч.1 ст. 83 КЗпП України - у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А І групи.

Відповідно до п.20Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці" №13 від 24 грудня 1999 року, установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставіст. 117 Кодексу законів про працю Українистягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його розгляду справи - по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. В разі не проведення розрахунку у зв`язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум, вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню у повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.

Аналіз зазначених законодавчих норм дає підстави дійти висновку про те, що умовами застосування частини першої статті 117 КзпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з позицією висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 від вбачається, що під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Судом встановлено, що 31.08.2019 року, тобто день звільнення ОСОБА_2 , був також останнім робочим днем позивачки на посаді директора, та одночасно виконувала обов`язки бухгалтера. Таким чином, саме на позивачку було покладено обов`язок правильно нарахувати та виплатити всі належні розрахункові кошти у строки передбачені вимогами ст. 116 КЗпП України, однак такий обов`язок позивачка належним чином не виконала.

Отже, ОСОБА_2 , будучи посадовою особою та виконуючи обов`язки бухгалтера, яка здійснювала нарахування та виплату заробітної плати працівникам, не забезпечила виплату собі в день звільнення розрахункових коштів, чим порушила відносно себе вимоги ст. 116 КЗпП України.

З врахуванням того, що невиплата розрахункових коштів позивачці відбулась саме з її вини та порушення вимог ст. 116 КЗпП України вчинено саме нею, тому суд вважає, що підстав для застосування відповідальності передбаченої ст. 117 КЗпП України в частині нарахування та виплати середнього заробітну за час затримки по день фактичного розрахунку немає.

Окрім цього, заборгованість зазначена позивачкою у розмірі 31355, 59 грн. - не є заробітною платою, а як зазначає ОСОБА_2 нарахована компенсація за не використану відпустку, однак такий розрахунок суми компенсації не підтверджено жодними належними та допустимими доказами. Суду не надано відповідних первинних документів, які б свідчили про підставність та законність нарахування позивачці саме в такому розмірі нарахованої компенсації за не використану відпустку.

Також, з матеріалів справи вбачається, що остаточний розрахунок з позивачкою проведено 16 грудня 2019 року, їй виплачено 3864, 00 грн.), що підтверджується видатковим касовим ордером від 16.12.2019 року. Факт виплати засвідчено підписом позивачки.

Таким чином, враховуючи наведене, суд приходить до висновку, що у задоволенні позову слід відмовити за безпідставністю позовних вимог, оскільки позивачкою не надано суду належних, достатніх та допустимих доказів, які б свідчили про наявність заборгованості, а саме не виплати середнього заробіткуу зв`язкуіз затримкоюрозрахунку при звільненніта компенсації. Тому підстави для застосування ст. 117 КЗпП відсутні.

Згідно з ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України встановлено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність (ст. ч.1 ст.258 ЦК України).

Відповідно до ст. 233 КЗпП працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення.

Згідно з ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Встановивши, що строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо стороною у спорі заявлено вимогу до ухвалення ним рішення про застосування строку позовної давності, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для відмови.

Наслідками пропущення строку позовної давності є відмова у задоволенні позову (стаття 267 ЦК України). Загальна позовна давність застосовується до вимог, що стосуються захисту права власності та інших речових прав. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Представником відповідача подано заяву про застосування спливу строку позовної давності. Останній вважає, що позивач пропустив строк позовної давності, оскільки з позивачкою проведено повний розрахунок при звільненні 16.12.2019 року, про що ОСОБА_2 було відомо, а звернулась вона до суду в червні 2021 року, що свідчить про порушення тримісячного стоку звернення до суду. Позивачка не просила суд поновити строк позовної давності та не наводить поважних причин пропуску цього строку.

З матеріалів справи вбачається, що позивачка вперше зверталася до суду з позовом про стягнення не виплаченої заробітної плати 27.10.2020 року та після набрання законної сили рішенням у справі №461/8905/20, звернулась до суду з даним позовом 05.06.2021 року.

Таким чином, суд вважає, що строк позовної давності позивачкою не пропущено, а тому у задоволенні клопотання відповідача про застосування спливу строку позовної давності слід відмовити за безпідставністю.

Керуючись ст.ст.4,12,76-81, 89,141, 259, 263-265 ЦПК України, ст.ст. 47, 83, 94, 116, 117 КЗпП України, ст. 16 ЦК України, Законом України «Про відпустки» суд ,-

ВИРІШИВ:

У задоволенніпозову ОСОБА_2 до Колективного підприємства «Ромен» про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з роботи відмовити за безпідставністю позовних вимог.

Повний текст судового рішення проголошено 04.04.2023 року о 16 год. 00 хв.

Рішення може бути повністю або частково оскаржено в апеляційному порядку учасниками справи, а також особами, які не брали участь у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки до Львівського апеляційного суду. Апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя О.Р.Юрків.