Постанова

від 06.04.2023 по справі 440/5416/22

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 квітня 2023 р. Справа № 440/5416/22Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Подобайло З.Г.,

Суддів: Бартош Н.С. , Григорова А.М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 18.08.2022, головуючий суддя І інстанції: Н.Ю. Алєксєєва, м. Полтава, повний текст складено 18.08.22 по справі № 440/5416/22

за позовом Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кремуніверсалпостач"

про стягнення адміністративно-господарських санкцій,

ВСТАНОВИВ:

Полтавське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Кремуніверсалпостач" про стягнення адміністративно-господарських санкцій у розмірі 34350,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що в порушення вимог статей 19, 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" відповідачем у 2021 році не виконано нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, що є підставою для застосування cум адміністративно-господарських санкцій.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 18.08.2022 року в задоволенні адміністративного позову Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю відмовлено.

Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив суд першої інстанції скасувати рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 18.08.2022 року , прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

В обґрунтування заявлених вимог посилається на те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального права, а тому підлягає скасуванню. Зазначає, що чинне законодавство не передбачає жодної підстави для звільнення підприємств, установ, організацій (роботодавців) від обов`язку працевлаштовувати осіб з інвалідністю. Зазначає, що чинне законодавство щодо соціального захисту осіб з інвалідністю спростовує такі висновки. Зазначає, що ні в статті 18, ні в статті 18-1 Закону №875-ХІІ законодавець не передбачив звільнення роботодавців від виконання нормативу, якщо особи з інвалідністю до нього звертатися не будуть. В даних статтях Закону, законодавцем (на виконання ст. 43 Конституції України) лише закріплено право осіб з інвалідністю звертатися з питань працевлаштування до роботодавця або до органів державної служби зайнятості. Законом не передбачено такої підстави для звільнення від сплати санкцій, як повідомлення державної служби зайнятості про вакантні посади для осіб з інвалідністю та не направлення осіб з інвалідністю службою зайнятості для працевлаштування. Перекладаючи обов`язок по працевлаштуванню осіб з інвалідністю на державну службу зайнятості суди фактично звільняють роботодавців, від обов`язку виконувати вимоги ст. 19 Закону №875-ХІІ та сплачувати адміністративно-господарські санкції, передбачені ст.20 Закону за порушення вказаного обов`язку. Вважає, що відповідач не може бути звільнений від відповідальності за невиконання норм Закону. Зазначає, що подання до центру зайнятості інформації про вільні посади в даному випадку не може бути підставою для звільнення підприємства від відповідальності за невиконання Закону №875-ХІІ. Вказує, що були всі підстави для застосування до відповідача адміністративно - господарських санкцій, оскільки робочі місця не були зайняті особами з інвалідністю . Наведене вище, доводить, що при винесенні рішення суд прийшов до невірного висновку, що спричинило прийняття незаконного рішення з порушенням норм матеріального права.

Відповідач по справі подав відзив на апеляційну скаргу, в якому посилаючись на обізнаність з розглядом даної справи у суді апеляційної інстанції, та те, що оскаржуване рішення суду першої інстанції прийнято у відповідності до норм чинного законодавства, прохав залишити скаргу Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю без задоволення, а рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 18.08.2022 року без змін.

Позивач подав відповідь на відзив на апеляційну скаргу, в якому посилаючись на те, що відповідач не спростував аргументи викладені скаржником, вважаючи доводи відзиву на апеляційну скаргу безпідставними, наполягає на задоволенні скарги у повному обсязі.

Відповідно до п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

З урахуванням наведеної вище норми КАС України, а також того, що оскаржуване рішення суду першої інстанції розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, суд апеляційної інстанції розглядає дану справу в порядку письмового провадження.

Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши в межах апеляційної скарги оскаржуване рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції, що 01.03.2021 відповідачем подано до Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю Звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю за 2021 рік за формою №10-ПОІ (річна), згідно з яким середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу за 2021 рік становила - 9 особа, з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 0 осіб, кількість осіб з інвалідністю - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимогстатті 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" - 1осіб, фонд оплати праці штатних працівників - 618,3 тис. грн, середньорічна заробітна плата штатного працівника - 68704 тис. грн.

Беручи до уваги дані вказаного звіту, позивачем розраховано суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, виходячи із кількості незайнятих робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю (1 особа), - 34350,00 грн.

03.01.2020 наказом директора ТОВ "Кремуніверсалпостач" №41-к відповідно до Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" створено з 03.01.2020 одне вакантне робоче місце на посаду швачки і потрібні умови для працевлаштвання 1 особи з інвалідністю.

Поряд з цим, ТОВ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" протягом 2021 року до Кременчуцької міськрайонної філії Полтавського обласного центру зайнятості подавалася звітність форми №3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" із зазначенням 5 вакансій для інвалідів, а саме: за професією (посадою) "швачка", що підтверджується наявними у матеріалах справи копіями такої звітності.

З огляду на наявність вказаної вище суми заборгованості, яка не сплачена відповідачем у добровільному порядку, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач вживав необхідні заходи для працевлаштування інвалідів у 2021 році, а саме, виділив робочі місця у відповідній кількості та щомісячно подавав до центру зайнятості інформацію про попит на робочу силу (вакансії) за формою №3-ПН, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, відповідач безпідставно не відмовляв у працевлаштуванні інвалідам, які направлялися до нього державною службою зайнятості, а тому позовні вимоги є необґрунтовані та задоволенню не підлягають.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Статтею 43 Конституції України визначено, що Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Закон України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" від 21 березня 1991 року №875-XII (далі по тексту - Закон №875-ХІІ у редакції на час спірних правовідносин) визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.

Згідно зі ст.18 Закону України №875-ХІІ визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.19 Закону України №875-ХІІ для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських об`єднань осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.

Так, чинним законодавством України передбачено гарантії соціального захисту осіб з інвалідністю шляхом встановлення особливих вимог щодо організації робочого місця особи з інвалідністю та покладення на підприємства обов`язку забезпечувати для осіб з інвалідністю належні та безпечні умови праці з урахуванням медичних показань, але без встановлення для підприємств жодних обмежень щодо обов`язку працевлаштування осіб з інвалідністю.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.238 Господарського кодексу України (далі по тексту - ГК України) за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Серед переліку адміністративно-господарських санкцій, встановленого у ч.1 ст.239 ГК України, вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб`єктів господарювання, зокрема, адміністративно-господарський штраф, а також і інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Колегія суддів зазначає, що спірні у цій справі санкції застосовуються до суб`єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями. Про це також вказано у ст.20 Закону України №875-ХІІ.

Отже, законодавством України передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для суб`єктів господарювання, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих осіб з інвалідністю відповідно до установленого нормативу.

Колегія суддів зауважує, що суб`єкт господарювання звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постановах від 28.05.2019 р. по справі №807/554/17, від 11.07.2019 року по справі №804/7412/15.

Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Загальні засади відповідальності учасників господарський відносин, зокрема і підстави для звільнення від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що передбачені адміністративно-господарські санкції), регламентовано главою 24 ГК України (Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин).

Відповідно до ст.218 ГК України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

Частиною 1 ст.18 Закону України №875-ХІІ визначено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

За змістом ст.18-1 Закону України №875-ХІІ державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

Колегія суддів зазначає, що обов`язок підприємства зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком займатись пошуком осіб з інвалідністю для працевлаштування.

Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 15.04.2019 р. по справі №821/681/16.

При цьому, Законом України №875-ХІІ також визначено, що працевлаштування осіб з інвалідністю здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такої особи з інвалідністю.

Отже, обов`язок по працевлаштуванню осіб з інвалідністю відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств.

Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 31.07.2019 р. по справі №817/724/17.

Відповідно до п.4 ч.3 ст.50 Закону України "Про зайнятість населення" (в редакції станом на час спірних правовідносин) роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про: попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці.

Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії, суб`єкт господарювання фактично вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Разом з цим, колегія суддів звертає увагу, що суб`єкт господарювання не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало особу з інвалідністю з причин незалежних від нього: відсутність осіб з інвалідністю, відмова особи з інвалідністю від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню осіб з інвалідністю.

Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постановах від 17.09.2020 р. по справі №160/4443/19, від 11.08.2021 р. по справі №260/557/19.

На виконання пункту 4 частини 3 статті 50 Закону № 5067-VI наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 було затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН «Інформація про попит на робочу силу (вакансії)» (що був чинний на час виникнення спірних правовідносин, надалі - Порядок № 316).

Відповідно до пункту 5 Порядку № 316 форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії.

Колегія суддів зазначає, що законодавством установлено обов`язок роботодавця створити робочі місця для осіб з інвалідністю відповідно до нормативу та подавати інформацію про попит на робочу силу (вакансії) до територіального органу Державної служби зайнятості.

Періодичності подачі звітності за формою № 3-ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)" у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Наведена вище правова позиція також викладена у постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 806/1368/17, від 20 травня 2019 року у справі № 820/1889/17 та від 12 липня 2019 року у справі № 812/1126/18, від 11 серпня 2021 року у справі № 825/1790/18.

Окрім того, додатковими доказами належного виконання роботодавцем своїх обов`язків є розміщення на телебаченні, у друкованих чи електронних засобах масової інформації, або у іншій формі оголошень, які містять інформацію про пошук відповідних працівників та підтверджують реальність намірів стосовно здійснення такого працевлаштування, а також підписання договорів співпраці з Державною службою зайнятості стосовно оперативного підбору претендентів на заявлені роботодавцем вакансії.

Наведена вище правова позиція також викладена у постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 817/650/17, від 20 травня 2019 року у справі № 820/1889/17, від 12 липня 2019 року у справі № 812/1126/18.

Як вбачається з матеріалів даної справи, Товариство з обмеженою відповідальністю "Кремуніверсалпостач" подало до Полтавського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2021 рік (форма № 10-ПІ).

Згідно відомостей, зазначених у Звіті, середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу (осіб) підприємства у 2021 році становила 9 осіб.

Згідно розрахунку кількість робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування інвалідів, відповідно до 4% нормативу, у відповідача складає 1 особа, кількість незайнятих робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування інвалідів - 1, відтак сума адміністративно-господарських санкцій розрахована у розмірі 34350,00 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження факту вжиття заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю позивач протягом 2021 року подавав до органів державної служби зайнятості звітність форми № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) із зазначенням про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів.

Відмов з боку підприємства у працевлаштуванні осіб з інвалідністю не було, що підтверджено відповідачем та також не заперечується позивачем.

Отже, в ході судового розгляду справи не встановлено порушення відповідачем вимог Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", а саме: що відповідачем не створено робочих місць для осіб з інвалідністю, необґрунтовано відмовлено у прийнятті на роботу на такі місця, несвоєчасно подано державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю.

З урахуванням наведеного вище, колегія суддів вважає, що відповідач по справі виконав вимоги Закону України №875-ХІІ, вживав необхідні заходи для працевлаштування інвалідів у 2021 році.

Щодо доводів апеляційної скарги про те, що відповідач не може бути звільнений від відповідальності за невиконання норм Закону України №875-ХІІ, а подання до центру зайнятості інформації про вільні посади в даному випадку не може бути підставою для звільнення підприємства від відповідальності за невиконання Закону №875-ХП, оскільки були всі підстави для застосування до відповідача адміністративно - господарських санкцій, з огляду на те, що робочі місця не були зайняті особами з інвалідністю, то колегія суддів вважає такі доводи необґрунтованими та такими, що суперечать наведеним вище висновкам, у т.ч. правовим позиціям Верховного Суду в аналогічних справах на які посилається суд та які в силу ч.5 ст.242 КАС України є обов`язковими для врахування у даній справі.

Колегія суддів звертає увагу, що з матеріалів справи не вбачається наявність протиправних дій чи протиправної бездіяльності відповідача по справі, яка б безпосередньо впливала на невиконання визначеного нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, тобто не вбачається вини підприємства відповідача щодо невиконання такого нормативу та відповідно підстав для задоволення позовних вимог.

З урахуванням приписів ст.218 ГК України, застосування до відповідача адміністративно - господарських санкцій у розмірі у розмірі 34350,00 грн. є неможливим.

Таким чином, враховуючи наведене вище, колегія суддів погоджується з доводами суду першої інстанції про те, що позовні вимоги є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.

Згідно із ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Відповідно до ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з приписами ч.1 ст.315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

У відповідності до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують висновків суду першої інстанції.

Таким чином, судова колегія вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Правові підстави для розподілу судових витрат у відповідності до вимог ст.139 КАС України відсутні.

Враховуючи те, що ця справа розглянута судом першої інстанції за правилами спрощеного позовного провадження, відповідно вказане рішення (постанова) суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу - залишити без задоволення.

Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 18.08.2022 по справі № 440/5416/22 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло Судді(підпис) (підпис) Н.С. Бартош А.М. Григоров