Рішення

від 07.04.2023 по справі 677/1100/22

КРАСИЛІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 677/1100/22

Провадження № 2/677/145/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

(заочне)

06 квітня 2023 року м. Красилів

Красилівський районний суд Хмельницької області

в складі головуючого - судді Гладій Л.М.,

за участі секретаря судового засідання Загаєвської С.М.,

розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , законний представник неповнолітньої ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , третя особа - Служба в справах дітей Красилівської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , від імені та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 виступає законний представник ОСОБА_4 , третя особа: служба у справах дітей Красилівської міської ради, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

Позов обґрунтовує тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 , згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 26 листопада 2008 року. З 02 листопада 2012 року у даній квартирі зареєстрований син позивачки ОСОБА_5 16 червня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 був укладений шлюб. З 30 вересня 2016 року у даній квартирі також зареєстрована донька ОСОБА_5 та ОСОБА_7 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та син ОСОБА_7 від попереднього шлюбу - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Так як подружнє життя ОСОБА_5 та ОСОБА_7 не склалося з січня 2021 року шлюбні відносини між ними припинились, а рішенням Красилівського районного суду від 12 квітня 2021 року їх шлюб розірваний. Зазначеним рішенням суду встановлено, що дитина, ОСОБА_3 залишається проживати разом із матір`ю, тобто ОСОБА_4 . У зв`язку із припиненням шлюбних відносин із ОСОБА_5 , в січні 2021 року ОСОБА_6 разом із дітьми виселилась із зазначеної квартири та переселилась на постійне проживання за місцем реєстрації, а саме, в будинок власних батьків по АДРЕСА_2 , у якому проживає разом із дітьми по даний час. Також, у зв`язку із припиненням подружнього життя та розірванням шлюбу ОСОБА_5 та ОСОБА_7 , згідно мирової угоди по цивільній справі № 677/1359/21 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_5 про поділ спільного майна подружжя, яка затверджена ухвалою Красилівського районного суду від 20 грудня 2021 року, поділено усе спільно нажите ними майно. Таким чином, неповнолітня ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не проживають за місцем реєстрації у вищезазначеній квартирі з січня 2021 року, у ній відсутні будь-які їх особисті речі та вони фактично проживають разом із матір`ю ОСОБА_7 за місцем її реєстрації в буд. АДРЕСА_2 . Всупереч вимогам закону відповідач ОСОБА_2 відмовляється знятися з реєстрації у вказаній квартирі та зареєструватися за місцем дійсного проживання. Законний представник неповнолітньої відповідачки ОСОБА_3 , а саме ОСОБА_4 , також відмовляється надати згоду на зняття її з реєстрації у даній квартирі та зареєструвати за місцем свого та її проживання. Таким чином, з огляду на викладене, місцем проживання неповнолітньої ОСОБА_3 , яка не досягла 10 років, є місце проживання її матері ОСОБА_4 із якою вона проживає в буд. АДРЕСА_2 . Викладене свідчить, що неповнолітня ОСОБА_3 забезпечена житлом за вказаною адресою, а тому задоволення даного позову та зняття її з реєстрації у спірній квартирі ніяким чином не може позначитись на її житлових правах. При цьому, будь-яких перешкод для відповідача ОСОБА_2 та законного представника неповнолітньої ОСОБА_3 , а саме ОСОБА_4 , у проживанні в даній квартирі ніхто не спричиняв, їх формальна реєстрація у ній без фактичного проживання, а також фактичне постійне проживання за іншою адресою, відповідає їх інтересам та бажанням. Викладене свідчить, що відповідачі з власної волі, у зв`язку із постійним проживанням в іншому будинку більше одного року не проживають за місцем реєстрації у спірній квартирі, просить визнати їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

В судовому засіданні позивачка ОСОБА_1 не була присутньою, просила суд розглядати справу без її участі, на позовних вимогах наполягає, проти заочного розгляду не заперечує. Разом з тим, будучи присутньою в попередніх судових засіданнях зазначила, що відповідачі з власної волі перейшли жити з матір`ю, однак залишаються зареєстрованими в належній їй квартирі, що порушує її права власника, оскільки вона має намір продати квартиру, а на отримані кошти купити нову, яка буде розміщена на першому поверсі, оскільки в силу стану свого здоров`я не має змоги підніматись на верхні поверхи. Також зазначила, що зверталась до своєї колишньої невістки з проханням зняти з реєстрації дітей, однак остання відмовилась, зазначивши, що робить це навмисно.

Представник позивача подав до суду письмові пояснення, в яких зазначив, що визнання відповідачки ОСОБА_3 такою, що втратила право користування спірною квартирою, не може вважатись порушенням її прав на житло, оскільки фактично за вказаною адресою вона та її матір добровільно та свідомо не проживають з січня 2021 року, що свідчить про втрату інтересу до цього житла. Крім того, ОСОБА_3 проживає разом із матір`ю ОСОБА_4 , за місцем реєстрації останньої, а саме, в будинку по АДРЕСА_2 , тобто вона забезпечена житлом у якому проживає.

Відповідач ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , яка діє від імені та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_3 , в судове засідання повторно не з`явилися, про час та місце його проведення були повідомлені у встановленому порядку.

Представник третьої особи у судове засідання не з`явилася, надала до суду заяву, в якій просить справу слухати у її відсутності, щодо задоволення позову в частині визнання неповнолітньої ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 заперечує. Обґрунтовує свою позицію тим, що згідно висновку затвердженого Рішенням № 923 від 01 листопада 2022 року Красилівської міської ради Хмельницької області визнано недоцільним визнання неповнолітньої ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Будучи присутніми в попередніх судових засіданнях, свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_8 дали показання суду про те, що відповідачі з січня 2021 року не проживають в спірній квартирі, проживають разом із матір`ю, але залишаються зареєстрованими, внаслідок чого позивач не має можливості продати спірну квартиру та купити нову.

За таких обставин, суд приходить до висновку про вирішення справи у заочному розгляді, на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням статті 280 Цивільного процесуального кодексу України.

Відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного запису не здійснювалось.

Суд, заслухавши пояснення учасників судового розгляду, надані ними в попередніх судових засіданнях, дослідивши письмові матеріали справи приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, відповідно до копії свідоцтва про право власності, копії витягу № 21061274 від 26 листопада 2008 року, копії технічного паспорта ОСОБА_1 є власницею квартири АДРЕСА_1 .

Із домової книги для прописки громадян, що проживають в будинку АДРЕСА_3 , вбачається, що в даному будинку зареєстрований ОСОБА_5 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 . З 02 листопада 2012 року у даній квартирі зареєстрований син позивачки ОСОБА_5 , 30 вересня 2016 року зареєстрована донька ОСОБА_5 та ОСОБА_7 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Син ОСОБА_7 від попереднього шлюбу - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрований у вищевказаній квартирі 05 жовтня 2016 року.

Рішенням Красилівського районного суду від 12 квітня 2021 року шлюб між ОСОБА_5 та ОСОБА_7 розірваний. Зазначеним рішенням суду встановлено, що дитина, тобто, ОСОБА_3 залишається проживати разом із матір`ю, тобто ОСОБА_4 . У зв`язку із припиненням шлюбних відносин із ОСОБА_5 , в січні 2021 року ОСОБА_6 разом із дітьми виселилась із зазначеної квартири та переселилась на постійне проживання за місцем реєстрації, а саме в будинок власних батьків по АДРЕСА_2 , у якому проживає разом із дітьми по даний час. Також, у зв`язку із припиненням подружнього життя та розірванням шлюбу ОСОБА_9 та ОСОБА_7 , згідно мирової угоди по цивільній справі № 677/1359/21 за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_5 про поділ спільного майна подружжя, яка затверджена ухвалою Красилівського районного суду від 20 грудня 2021 року поділено усе спільно нажите ними майно. Таким чином, неповнолітня ОСОБА_3 та ОСОБА_2 не проживають за місцем реєстрації у вищезазначеній квартирі з січня 2021 року, у ній відсутні будь-які їх особисті речі та вони фактично проживають разом із матір`ю ОСОБА_7 за місцем її реєстрації в буд. АДРЕСА_2 . В супереч вимогам закону відповідач ОСОБА_2 відмовляється знятися з реєстрації у вказаній квартирі та зареєструватися за місцем дійсного проживання. Законний представник неповнолітнього відповідача ОСОБА_3 , а саме ОСОБА_4 також відмовляється надати згоду на зняття її в реєстрації у даній квартирі та зареєструвати за місцем свого та її проживання. Таким чином, з огляду на викладене місцем проживання неповнолітньої ОСОБА_3 , яка не досягла 10 років є місце проживання її матері ОСОБА_4 , із якою вона проживає в буд. АДРЕСА_2 .

У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За статтею 59 ЦПК України права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України визначено, що право власності є непорушним, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Конституцією України закріплено основні правові принципи регулювання відносин власності, головним із яких є принцип рівного визнання й захисту усіх форм власності (ст. 13, 41 Конституції України).

За статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

За змістом статті 383 ЦК України, статей 150, 156 Житлового кодексу УРСР власник житла має право використовувати свою власність для свого проживання та проживання членів своєї родини.

Відповідно до статті 150 ЖК УРСР громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

Згідно з частиною першою статті 156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК України до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім`ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

У статті 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Право користування чужим майном передбачено у статтях 401-406 ЦК України.

У частині першій статті 401 ЦК України передбачено, що право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

У частині першій статті 402 ЦК України вказано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Права члена сім`ї власника житла на користування цим житлом визначено у статті 405 ЦК України, у якій зазначено, що члени сім`ї власника житла, які проживають разом із ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Відповідно до вказаної норми ЦК України при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

У статті 406 ЦК України унормовано питання припинення сервітуту.

Сервітут припиняється у разі, зокрема, припинення обставини, яка була підставою для встановлення сервітуту.

Сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення. Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом.

У постановах Верховного Суду України: від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16, від 29 листопада 2017 року у справі № 753/481/15-ц, у постановах Верховного Суду: від 09 жовтня 2019 року у справі № 695/2427/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 523/12186/13-ц зазначено, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Як роз`яснено у пункті 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 01 листопада 1996 року № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя", наявність чи відсутність прописки сама по собі не може бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно статті 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції. Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", в контексті вказаної Конвенції поняття "житло" не обмежується приміщенням, в якому проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у права на житло.

За Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення у справі "Прокопович проти Росії", заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення від 13 травня 2008 року у справі "МакКенн проти Сполученого Королівства", заява № 19009/04, пункт 50).

У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі "Прокопович проти Росії" Європейський суд з прав людини визначив, що концепція "житла" за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. "Житло" - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання "житлом", що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення Європейського суду з прав людини по справі "Баклі проти Сполученого Королівства" від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов`як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17.

За статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Крім того, права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача (постанова Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц).

У постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 року в справі № 6-57цс11 сформульована правова позиція, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю. У разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, зокрема, шляхом зняття особи з реєстрації місця проживання, пред`явивши разом з тим одну із таких вимог: 1) про позбавлення права власності на житлове приміщення; 2) про позбавлення права користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4) про оголошення фізичної особи померлою.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням згідно статті 405 ЦК України, враховуються причини її відсутності понад один рік. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Судом встановлено, що відповідачами ОСОБА_2 та законним представником ОСОБА_4 до суду не було надано жодних доказів на підтвердження вчинення ОСОБА_10 та ОСОБА_3 перешкод у проживанні в спірному будинку. З відповідними вимогами про усунення перешкод у користуванні будинком або вселення до суду ОСОБА_10 та законним представником ОСОБА_4 не звертались. Крім того, як вбачається з акту обстеження умов проживання від 30 жовтня 2022 року, проведеного службою у справах дітей Красилівської міської ради Хмельницької області, малолітня ОСОБА_3 проживає разом із матір`ю ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_2 . Викладене свідчить, що неповнолітня ОСОБА_3 забезпечена житлом за вказаною адресою, а спірна квартира не є єдиним її житлом, тому задоволення даного позову ніяким чином не позначиться та не може позначитись на її житлових правах.

Що стосується питання визнання ОСОБА_2 таким, що втратив право на користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_3 , то суд виходить з наступного. Оскільки позивач є власником квартири АДРЕСА_1 і відповідач ОСОБА_2 спільним побутом із позивачем не пов`язаний, тому його право на користування чужим майном підлягає припиненню на вимогу власника цього майна на підставі частини другої статті 406 ЦК України.

За таких обставин визнання відповідачів ОСОБА_10 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування спірною квартирою не може вважатись порушенням їх права на житло, оскільки фактично за вказаною адресою вони не проживають і не проживали з часу реєстрації добровільно та свідомо, що свідчить про втрату інтересу до цього житла.

Враховуючи характер та зміст спірних правовідносин, визнання відповідачів такими, що втратили право на користування спірним житлом не є порушенням права відповідачів на житло, визначеного, зокрема, у статті 8 Конвенції, оскільки відповідачі не довели, що вважають спірну квартиру своїм "житлом" у розумінні статті 8 Конвенції (крім реєстрації місця проживання там, вони не мають жодного іншого зв`язку із ним, оскільки не використовували його за призначенням (як житло) свідомо та без поважних причин).

Суд звертає увагу, що відповідачі не надали обґрунтованих доводів на спростування фактичних обставин спірних правовідносин між сторонами, зокрема, що відповідачі поза їх волею не проживають у спірній квартирі - з підтверджених поважних причин. Як наслідок, встановлено відсутність порушення права відповідачів на житло у зв`язку із визнанням їх такими, що втратили право на користування спірною квартирою понад один рік свідомо та без поважних причин.

Зазначені норми матеріального права визначають право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати усунення будь-яких порушень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому, не має значення, ким саме порушене право та з яких підстав. Враховуючи наведене, позивач, як власник квартири АДРЕСА_1 має право на безперешкодне користування та розпорядження ним.

Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду справа № 177/1251/18 від 02 листопада 2022 року.

Отже, позовні вимоги є підставними, законними та обґрунтованими, а тому їх слід задовольнити.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позов задоволено повністю, а тому з ОСОБА_2 та законного представника неповнолітньої ОСОБА_3 - ОСОБА_4 слід солідарно стягнути в користь позивачки по 496,20 грн., а разом 992,40 грн. судового збору.

Керуючись ст. ст. 4-13, 17, 18, 141, 263, 265, 273, 280-282, 289 ЦПК України, ст.ст. 16, 319, 391, 405 ЦК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

Позов задовольнити.

ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнати такими, що втратили право на користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_3 .

Стягнути з ОСОБА_2 та законного представника неповнолітньої ОСОБА_3 - ОСОБА_4 солідарно в користь ОСОБА_11 по 496,20 грн., а разом 992,40 грн. судового збору.

Позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_4 , РНОКПП: НОМЕР_1 .

Відповідачі:

- ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_5 ;

- ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_5 .

Законний представник неповнолітньої ОСОБА_3 - ОСОБА_4 , місце проживання: АДРЕСА_6 .

Третя особа - Служба в справах дітей Крсилівської міської ради (місце знаходження: 31000, Хмельницька область, м. Красилів, площа Незалежності, 2, ЄДРПОУ: 43925627).

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано до Красилівського районного суду Хмельницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі подання апеляційної скарги позивачем заочне рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Хмельницького апеляційного суду через Красилівський районний суд Хмельницької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 07 квітня 2023 року.

Суддя Л.М. Гладій