Постанова

від 30.03.2023 по справі 202/4218/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

30 березня 2023 року

м. Київ

справа № 202/4218/19

провадження № 61-4466св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_1 ,відповідач - Дніпровський місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги, розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2021 року в складі судді Кухтіна Г. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2022 року в складі колегії суддів Барильської А. П., Деркач Н. М., Куценко Т. Р.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернулась з позовом до суду до Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги (далі також - відповідач),який в подальшому неодноразово уточнила, та просила: визнати протиправним та скасувати наказ Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги від 17 травня 2019 року № 42-К «Про звільнення ОСОБА_1 »; стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу з 21 травня 2019 року до дня виконання відповідачем рішення; стягнути з відповідача моральну шкоду у сумі 30 000 грн та судові витрати.

Позовна заява мотивована тим, що наказом Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги № 42-К від 17 травня 2019 року позивача звільнено з посади начальника відділу правопросвітництва та взаємодії з суб`єктами надання безоплатної первинної правової допомоги 20 травня 2019 року у зв`язку зі скороченням штату і відмовою від переведення на іншу роботу, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).

Відповідачем порушена процедура звільнення, а саме, позивачу не запропоновані інші наявні 52 вакантні посади, які були в період з 13 березня 2019 року до 25 травня 2019 року, яким відповідав рівень освіти, кваліфікація та досвід позивача. Звільнення позивача відбулось без згоди виборного органу первинної профспілкової організації, оскільки відповідачем не було направлено до профспілкової організації письмового подання про розірвання трудового договору з позивачем. Відносно позивача було вчинено дискримінацію за ознаками її членства у професійній спілці, громадському об`єднанні, а також через її підтримку іншого працівника у захисті його прав. Внаслідок вказаних обставин позивач зазнала моральних страждань, це призвело до втрати нею життєвої рівноваги, необхідності докладати додаткових зусиль для організації свого подальшого життя. ОСОБА_1 просила суд задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 30 листопада 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 30 листопада 2021 року - без змін.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не доведено позовні вимоги та вважав їх необґрунтованими. Суди дійшли висновків, що звільнення позивача відбулося без порушення трудового законодавства України. Скорочення посади позивача відбулося у зв`язку із реорганізацією. Позивач була завчасно повідомлена про скорочення її посади, вона відмовилася від запропонованих відповідачем вільних посад, які б відповідали її освіті та кваліфікації. Суди відхилили аргументи позивача щодо відсутність згоди профспілкової організації на її звільнення, оскільки така не містила обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору з позивачем.

Отже, звільнення позивача здійснено з дотриманням вимог чинного законодавства, а тому відсутні підстави для визнання протиправним та скасування наказу про його звільнення, поновлення на роботі та відповідно задоволення похідних від цієї вимог - стягнення середнього заробітку за час вимішеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2022 року ОСОБА_1 надіслала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2022 року.

У касаційній скарзі позивач просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2022 року, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 03 червня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребував справу з суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставами касаційного оскарження рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2021 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2022 року ОСОБА_1 вказує застосування в оскаржуваних рішеннях норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду України від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15 та постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц. Зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій порушено норми процесуального права, а саме, не досліджені зібрані у справі докази, безпідставно відмовлено у задоволенні клопотань про витребування доказів та виклик свідків. Касаційна скарга подана за пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

У липні 2022 року Дніпровський місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому вказував на законність оскаржуваних рішень та безпідставність доводів касаційної скарги. Просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

Наказом Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги № 23-К від 01 серпня 2016 року ОСОБА_1 призначено на посаду начальника відділу правопровсітництва та взаємодії з суб`єктами надання безоплатної первинної правової допомоги.

Згідно з наказом Координаційного центру з надання правової допомоги Міністерства юстиції України № 123-К від 08 травня 2018 року, директором Третього Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги призначено ОСОБА_2 .

Відповідно до наказу № 389/5 від 11 лютого 2019 року Міністерства юстиції України, Третій Дніпровський місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги перейменовано в Дніпровський місцевий центр з надання безоплатної вторинної правової допомоги. Перший та Другий Дніпровські місцеві центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги реорганізовано шляхом приєднання їх до Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги.

Наказом Координаційного центру з надання правової допомоги Міністерства юстиції України № 23 від 22 лютого 2019 року «Про питання реорганізації Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги» було утворено комісію з реорганізації Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, головою комісії з реорганізації Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги призначено ОСОБА_2 , попереджено працівників про можливе наступне вивільнення з дотриманням соціально-правових гарантій, передбачених КЗпП України.

Наказом Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги № 01-О від 04 березня 2019 року визначено склад комісії з реорганізації Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної правової допомоги. Головою комісії призначено директора Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги ОСОБА_2

13 березня 2019 року позивача ОСОБА_1 попереджено під підпис про наступне вивільнення у зв`язку з реорганізацією Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги шляхом приєднання до Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на підставі наказу Міністерства юстиції України від 11 лютого 2019 року № 389/5 «Питання оптимізації системи надання безоплатної вторинної правової допомоги у Дніпропетровській області» та наказу Координаційного центру з надання правової допомоги від 22 лютого 2019 року № 23 «Про питання реорганізації Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги» та скороченням посади, яку займала позивач.

Вказаним попередженням позивачу було запропоновано іншу роботу на посаді заступника начальника відділу правопросвітництва та надання безоплатної вторинної правової допомоги Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги з посадовим окладом відповідно до штатного розпису, та повідомлено про те, що в разі відмови від переведення на вказану посаду, трудові відносини з нею будуть розірвані згідно із пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Наказом Координаційного центру з надання правової допомоги № 35 від 26 березня 2019 року «Про затвердження кваліфікаційних вимог до працівників структурних підрозділів місцевих центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги» затверджено кваліфікаційні вимоги до посад, що з`явились у новій структурі Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги з 11 березня 2019 року.

Актом Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги про відмову у наданні письмової відповіді від переведення, складеним 20 травня 2019 року, зафіксовано ненадання ОСОБА_1 згоди та відмову від надання письмової відмови від запропонованої посади.

27 березня 2019 року комісією з реорганізації Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної допомоги (далі також - комісія) позивача ознайомлено з переліком вакантних посад у штаті Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги станом на 27 березня 2019 року, однак отримати під особистий підпис повідомлення з переліком вакантних посад позивач відмовилася, про що складений акт.

03 квітня 2019 року комісією ознайомлено ОСОБА_1 з переліком вакантних посад у штаті Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги станом на 03 квітня 2019 року, однак отримати під особистий підпис повідомлення з переліком вакантних посад вона відмовилася, про що складений акт.

22 квітня 2019 року, 26 квітня 2019 року, 02 травня 2019 року, 14 травня 2019 року, 16 травня 2019 року та 20 травня 2019 року комісією ознайомлено позивача з переліком вакантних посад у штаті Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, станом на відповідно, 22 квітня 2019 року, 26 квітня 2019 року, 02 травня 2019 року, 14 травня 2019 року, 16 травня 2019 року та 20 травня 2019 року, однак отримати під особистий підпис повідомлення з переліком вакантних посад позивач відмовилася, про що складені акти.

17 травня 2019 року директором Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Дніпропетровській області Л. Яцубою було погоджено звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу правопросвітництва та взаємодії з суб`єктами надання безоплатної первинної правової допомоги.

Наказом Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги № 42-К від 17 травня 2019 року позивача ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу правопросвітництва та взаємодії з суб`єктами надання безоплатної первинної правової допомоги 20 травня 2019 року у зв`язку зі скороченням штату і відмовою від переведення на іншу роботу відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

28 лютого 2019 року протоколом установчих зборів первинної профспілкової організації «Безоплатна правова допомога» було вирішено створити первинну профспілкову організацію «Безоплатна правова допомога» та уповноважено відповідальну особу подати документи для державної реєстрації новоствореної організації.

01 березня 2019 року на ім`я директора Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги надано повідомлення про створення Первинної профспілкової організації «Безоплатна правова допомога».

ОСОБА_1 на підставі наказу № 04 від 10 травня 2019 року з 10 травня 2019 року є членом первинної профспілкової організації «Безоплатна правова допомога».

11 травня 2019 року директора Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги повідомлено про реєстрацію Первинної профспілкової організації «Безоплатна правова допомога» та членство у вказаній організації ОСОБА_1

20 травня 2021 року Первинною профспілковою організацією «Безоплатна правова допомога» на виконання ухвали Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 26 квітня 2021 року, було повідомлено про відмову у наданні згоди на звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу правопросвітництва та взаємодії з суб`єктами надання безоплатної первинної правової допомоги на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення судів першої та апеляційної інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Перевіривши доводи касаційної скарги і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанції виходили із того, що звільнення позивача за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України було проведено відповідачем з дотриманням відповідних норм трудового законодавства і протилежного позивачем не доведено. Разом із цим, оскільки звільнення позивача є законним, то відповідно відсутні підстави для визнання протиправним та скасування наказу про її звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Верховний Суд погоджується із відповідними висновками судів, оскільки вони відповідають нормам чинного законодавства, якими регулюються спірні правовідносини, а також фактичним обставинам справи, встановленими судами на підставі повного, всебічного та об`єктивного дослідження наданих доказів.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

У Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06 листопада 1992 року № 9 зазначено, що розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини 1 статті 40 КЗпП України, необхідно з`ясувати чи дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною 2 статті КЗпП України встановлено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

За частинами першою, третьою статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантні посади чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо, та яка з`явилася на підприємстві протягом цього періоду і яка існувала на день звільнення. При цьому роботодавець зобов`язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Подібна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 14 квітня 2022 року, від 30 червня 2022 року в справі № 522/8292/20, від 19 липня 2022 року в справі № 711/1284/20, від 23 вересня 2022 року в справі № 569/7305/21.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Судами встановлено та не заперечувалося сторонами факт змін в організації виробництва і праці, зокрема скорочення чисельності та штату працівників на підприємстві відповідача у зв`язку з реорганізацією Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги шляхом приєднання до Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги на підставі наказу Міністерства юстиції України від 11 лютого 2019 року № 389/5 «Питання оптимізації системи надання безоплатної вторинної правової допомоги у Дніпропетровській області» та наказу Координаційного центру з надання правової допомоги від 22 лютого 2019 року № 23 «Про питання реорганізації Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги», та відповідно скороченням посади, яку займала позивач.

Наказом Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги № 42-К від 17 травня 2019 року позивача ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу правопросвітництва та взаємодії з суб`єктами надання безоплатної первинної правової допомоги 20 травня 2019 року у зв`язку зі скороченням штату і відмовою від переведення на іншу роботу відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 неодноразово були запропоновані вакантні посади, зокрема, разом з попередженням про звільнення 13 березня 2019 року позивачу запропоновано вакантну посаду заступника начальника відділу правопросвітництва та надання безоплатної вторинної правової допомоги Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, від якої вона відмовилась. Дані обставини не заперечувалися позивачем, зокрема, її відмова мотивована тим, що запропонована їй посада є нижчою, нім займала позивач. Крім того, 22 квітня 2019 року, 26 квітня 2019 року, 02 травня 2019 року, 14 травня 2019 року, 16 травня 2019 року та 20 травня 2019 року комісією ознайомлено позивача з переліком вакантних посад у штаті Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, станом на відповідно, 22 квітня 2019 року, 26 квітня 2019 року, 02 травня 2019 року, 14 травня 2019 року, 16 травня 2019 року та 20 травня 2019 року, однак отримати під особистий підпис повідомлення з переліком вакантних посад позивач відмовилася, про що складені акти (які наявні у справі).

Таким чином, суди обґрунтовано встановили, що позивачем завчасно (за понад два місяці) отримано попередження про майбутнє звільнення, позивачу неодноразово пропонувались наявні протягом дії попередження про звільнення і до дня звільнення) вакантні посади на підприємстві, однак позивач не обрала жодної із пропонованих наявних вакантних посад, неодноразово відмовилася від можливого переведення на іншу роботу.

Відповідач не допустив порушення таких засад цивільного права, як добросовісність, розумність та справедливість, дотримався балансу інтересів роботодавця та працівника, яка об`єктивно мала можливість усвідомити та обміркувати запропоновані їй вакантні посади з точки зору можливості виконувати нею ті чи інші обов`язки.

Таким чином, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що відповідачем при звільненні ОСОБА_3 не порушено вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника.

Відповідно до частини першої статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Згідно частини сьомої статті 43 КЗпП України рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинне бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника). Аналогічна норма також зазначена у частині шостій статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Отже, рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути достатньо аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування роботодавцем фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

Висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профспілкового комітету про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом лише після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, його ділових і професійних якостей.Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-703цс15.

Обґрунтованість рішення профспілкового органу повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (стаття 8 Конституції України, стаття 3 Цивільного кодексу України).

Аналіз зазначеної норми права дає підстави для висновку про те, що власник має право звільнити працівника без згоди профспілкового органу за відсутності обґрунтування профспілковим органом такої відмови, а не з мотивів її відмови.

Суд зобов`язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості, оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду: від 18 вересня 2019 року у справі № 158/2336/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 447/1236/18, від 10 червня 2020 року в справі № 565/120/18.

Як видно із справи, 20 травня 2021 року Первинною профспілковою організацією «Безоплатна правова допомога», на виконання ухвали суду першої інстанції від 26 квітня 2021 року надано лист про відмову у наданні згоди на звільнення ОСОБА_1 з посади начальника відділу правопросвітництва та взаємодії з суб`єктами надання безоплатної первинної правової допомоги на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, оскільки на думку профспілкового органу відповідачем допущені порушення при звільненні позивача, а саме: за три місяці до передбачених звільнень Первинній профспілковій організації «Безоплатна правова допомога» не надано інформацію щодо цих заходів та про терміни проведення звільнень; не проведено консультацій про заходи щодо запобіганню звільненням; не отримано згоду на звільнення ОСОБА_1 ; не запропоновано позивачу всіх наявних вакантних посад.

Верховний Суд, проаналізувавши даний документ, погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, що дана відмова є необґрунтованою, оскільки не містить фактичних (з посиланням на відповідні докази) та правових аргументів незаконності звільнення позивача,

За частиною першою статті 243 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України у разі винесення рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш, як за один рік.

Враховуючи вищевикладені обставини, Верховний Суд погоджується з висновками судів про відсутність підстав для задоволення позовних вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу Першого Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги від 17 травня 2019 року № 42-К «Про звільнення ОСОБА_1 », поновлення його на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Стаття 237-1 КЗпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.

За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема, у вигляді одноразової грошової виплати.

За моральну шкоду, заподіяну працівникові під час виконання трудових обов`язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових правовідносинах.

Оскільки судами не встановлено порушення трудових прав позивача з боку відповідача (роботодавця), тому є обґрунтованими висновки судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди.

Згідно з частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Ураховуючи вищезазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши належними чином надані докази та встановивши фактичні обставини у справі, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 і. з підстав їх необґрунтованості.

Колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги щодо ухвалення оскаржуваних рішень без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного від 01 квітня 2015 року у справі № 6-40цс15 та у постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 273/212/16-ц, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У справі № 6-40цс15 Верховний Суд України погодився із висновками судів, що судами не встановлено наявність посад у відділі освіти чи Нововоронцовській районній державній адміністрації Херсонської області, вакантних, на момент повідомлення позивача про скорочення чисельності штату працівників. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Установивши наявність обставин, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди дійшли обґрунтованого висновку, що звільнення позивача відбулось з дотриманням вимог трудового законодавства, у тому числі положень статті 49-2 КЗпП України. Подібних висновків дійшли суди і у справі, яка переглядається.

У справі № № 273/212/16-ц Верховний Суд погодився із висновками судів, що звільнення позивача за пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України (трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку припинення повноважень посадових осіб) відбулося з дотриманням норм трудового законодавства, а тому рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову про поновлення на роботі слід залишити без змін, як такі, що відповідають нормам матеріального і процесуального права. Натомість, у справі, яка переглядається, судами встановлені інші обставини (звільнення позивача відбулося за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України).

Таким чином, відсутні підстави вважати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, встановлені фактичні обставини.

Доводи касаційної скарги про неправомірність відмови судом першої інстанції у задоволенні клопотань позивача про виклик свідків та витребування у відповідача актів та повідомлень про ознайомлення позивача з переліком вакантних посад у штаті Дніпровського місцевого центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги та відмови отримати під особистий підпис повідомлення з переліком вакантних посад, правильно визнані необґрунтованим апеляційним судом, оскільки зазначені клопотання заявлені з недотриманням статей 182, 197, 222 ЦПК України. Аргументи позивача, що вказані документи були необхідні для проведення судової технічної експертизи для встановлення дати складання вказаних актів та повідомлень, яка б підтвердила або спростувала твердження позивача про недостовірність вказаних дат на вищевказаних документах, не заслуговують на увагу, оскільки позивачем в судах першої та/або апеляційної інстанції не заявлялися клопотання з призначення та проведення відповідної експертизи.

Верховний Суд також відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що рішення судів ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваних рішень. Аргументи касаційної скарги про те, що суди не надали належної оцінки всім доказам та встановили обставини справи на підставі недостатніх доказів, висновків судів не спростовують, на законність рішень судів першої та апеляційної інстанцій не впливають, а спрямовані на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції за загальним правилом частини першої статті 400 ЦПК України, оскільки Верховний Суд не вправі встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Отже, доводи касаційної скарги ОСОБА_1 , які стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі наданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості. Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених позивачем у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що судами правильно застосовано норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалено законні і обґрунтовані судові рішення в цій справі.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Суди повно встановили обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначили норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 30 листопада 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 21 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук