Постанова

від 12.04.2023 по справі 380/10332/22

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 квітня 2023 рокуЛьвівСправа № 380/10332/22 пров. № А/857/1456/23

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі :

головуючого судді :Кухтея Р.В.,

суддів :Носа С.П., Шевчук С.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства Явір на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2022 року (ухвалене головуючим-суддею Клименко О.М. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Львові) у справі за адміністративним позовом Львівського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Приватного акціонерного товариства Явір про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,

в с т а н о в и в :

У липні 2022 Львівське обласне відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (далі - відділення Фонду, позивач) звернулося в суд із зазначеним позовом, в якому просило стягнути з Приватного акціонерного товариства Явір (далі ПрАТ Явір, Товариство, відповідач) адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю в розмірі 169100,38 грн.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 21.10.2022 позовні вимоги були задоволені повністю.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ПрАТ Явір подало апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою відмовити відділенню Фонду у задоволенні позовних вимог повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що Товариством було подано звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю за 2021 рік форми №10-ПОІ, в якому зазначено, що середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до норм чинного законодавства встановлено інвалідність становить 0 осіб. Проте, станом на 2021-2022 роки на підприємстві офіційно було працевлаштовано дві особи з інвалідністю, для яких вказане місце роботи є основним, а саме : ОСОБА_1 , який працює на посаді майстра та якому встановлена 2 група інвалідності та ОСОБА_2 , який працює на посаді укладальника пиломатеріалів, деталей та виробів та якому встановлена 3 група інвалідності. Вказує, що відповідачем виявлено вказану помилку у звіті лише після відкриття провадження по даній справі та повідомлено про це відділення Фонду, шляхом подання заяви №6096 від 05.09.2022 про працевлаштування на ПрАТ Явір станом на 2021 рік двох осіб з інвалідністю, в якій просило позивача відкликати позовну заяву. Проте, 15.01.2023 на адресу підприємства надійшла постанова Яворівського ВДВС у Яворівському районі про примусове виконання рішення суду.

Позивач не скористався правом подачі відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк.

Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти постанову, якою відмовити відділенню Фонду у задоволенні позовних вимог повністю, виходячи з наступного.

З матеріалів справи видно, що у січні 2022 року ПрАТ Явір подало 31.01.2022 за вх. №789 до відділення Фонду Звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю за 2021 рік форми №10-ПОІ (річна), згідно якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу у Товаристві в 2021 році становила 38 осіб (код рядка 01), з них середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідністьрядок не заповнений (код рядка 02), кількість осіб з інвалідністюштатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні №875-XII від 21.03.1991 (далі - Закон №875),рядок не заповнений (код рядка 03), середньорічна заробітна плата штатного працівника78989,00 грн (код рядка 05).

За невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю за 2021 рік позивач нарахував відповідачу адміністративно-господарські санкції, виходячи з розміру середньорічної заробітної плати його штатного працівника в сумі 78989,47 грн, що підтверджується Розрахунком загальної заборгованості за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю за звітний 2021 рік ПрАТ Явір.

Згідно з Розрахунком, середньооблікова кількість штатних працівників відповідача становить 38 осіб; середньооблікова кількість штатних працівників, яким встановлена інвалідність складає 0 осіб; норматив працевлаштування осіб з інвалідністю становить 2 особи; середньорічна заробітна плата штатного працівника складає 78989,47 грн; розмір адміністративно-господарських санкцій, що підлягають до сплати, становить 157978,94 грн.

Також відповідно до Розрахунку розміру пені за несвоєчасну сплату адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю у 2021 році від 12.07.2022, загальна сума пені, яку належить сплатити ПрАТ Явір за порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій за період з 16.04.2022 по 12.07.2022, становить 11121,44 грн.

Загальна сума заборгованості ПрАТ Явір становить 169100,38 грн.

Зміст спірних правовідносин полягає у тому, що на думку позивача, внаслідок порушення відповідачем законодавства про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у нього виникла заборгованість перед позивачем зі сплати адміністративно-господарських санкцій у розмірі 169100,38 грн, яка самостійно ним не сплачена та підлягає стягненню з відповідача.

Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що у 2021 році відповідач не здійснював інформування державної служби зайнятості про наявність у нього вільних вакансій для працевлаштування осіб з інвалідністю. Відсутні у матеріалах справи й будь-які інші докази, які б підтверджували те, що відповідач самостійно проводив роботу з пошуку з метою працевлаштування осіб з інвалідністю протягом усього 2021 року. Вказане, на думку суду, свідчить про те, що відповідач не вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для досягнення відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленимзакономнормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Проте, колегія суддів вважає, що до таких висновків суд першої інстанції прийшов з неправильним застосуванням норм матеріального права, виходячи з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантії для них щодо рівних з усіма іншими громадянами можливостей для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами визначаєЗакон №875.

Частиною першою статті 18 Закону №875 передбачено, що забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, у тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Відповідно до ч.1 ст.19 Закону №875, для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, встановлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення (частина друга).

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимогстатті 18 цього Закону(частина третя).

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, в яких за основним місцем роботи працює 8 і більше осіб, реєструються у відповідних відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів за своїм місцезнаходженням і щороку подають цим відділенням звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю (частина дев`ята).

Частиною першою статті 20 Закону №875 визначено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.

Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Згідно п.4 ч.3 ст.50 Закону України Про зайнятість населення №5067-VI від 05.07.2012 (далі - Закон №5067), роботодавці зобов`язані : своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про: попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

За змістом пункту 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України №70 від 31.01.2007 (далі - Порядок №70), інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття (з 13.04.2019 - до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця) за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом (з 13.04.2019 - Мінсоцполітики за погодженням із Держстатом).

Наказом Міністерства соціальної політики України №316 від 31.05.2013 було затверджено Форму звітності №3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) (далі - Наказ №316), яка подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Системний аналіз наведених вище норм дає підстави для висновку, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, надавати державній службі зайнятості необхідну для організації працевлаштування інвалідів інформацію у порядку, передбаченому Законом №5067 та Наказом №316, звітувати Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Законом №875 та Порядком №70, у разі невиконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

Згідно ч.1, 2 ст.218 Господарського кодексу України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Зі змісту частини другої статті 218 цього Кодексу вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

Верховний Суд у постанові від 09.11.2021 по справі №380/4305/20 наголосив, що суди попередніх інстанцій мали перевірити, чи вжив відповідач залежних від нього заходів для недопущення порушення правил здійснення господарської діяльності, яке полягає у необхідності забезпечення середньооблікової чисельності працюючих інвалідів відповідно до встановленого нормативу.

На виконання вимог Закону №5067 та Наказу №316, роботодавці зобов`язані подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

Періодичності подачі звітності за формою №3-ПН законодавством не встановлено, водночас передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто встановлено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми №3-ПН у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). У такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Разом з тим, передбачена ч.1 ст.20 Закону №875 міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів може настати у двох випадках, а саме : у разі порушення роботодавцем вимог частини третьої статті 18 Закону №875 (не виділення та не створення робочих місць, ненадання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів), оскільки така бездіяльність перешкоджає державній службі зайнятості організувати працевлаштування інвалідів на підприємстві. З цього питання суд висловився вище та не встановив підстав для притягнення позивача до відповідальності у формі адміністративно господарських санкцій; у разі порушення роботодавцем вимог ч.3 ст.17, ч.1 ст.18, ч.2, 3, 5 ст.19 Закону №875, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Під час розгляду даної справи судом апеляційної інстанції встановлено, що станом на 2021 рік на ПрАТ Явір було працевлаштовано 2 осіб з інвалідністю, а саме : ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .

Скаржником додано до матеріалів справи щодо вказаних працівників довідки МСЕК, трудові книжки та податкові розрахунки.

Колегія суддів враховує, що ПрАТ Явір зверталось до відділення Фонду із заявою №51 від 05.09.2022, в якій просило відкликати дану позовну заяву, з огляду на допущення помилки при поданні звіту. При цьому, відповідачем було надало до заяви відповідні документи на підтвердження працевлаштування 2 осіб з інвалідністю.

Вказану заяву відділенням Фонду отримано 05.09.2022 за №6096.

Таким чином, на момент ухвалення рішення у даній справі позивач був проінформований про те, що на ПрАТ Явір було працевлаштовано 2 осіб з інвалідністю, а отже підстав для стягнення з відповідача адміністративно господарських санкцій не має.

На думку колегії суддів, викладене свідчить про належне виконання Товариством покладеного на нього законом обов`язку щодо створення робочих місць, призначених для працевлаштування осіб з інвалідністю, у кількості відповідно до нормативу, встановленого статтею 19 Закону №875.

Таким чином, за умови виконання підприємством обов`язку щодо створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, а також за відсутності даних про безпідставну відмову особам з інвалідністю у прийнятті на роботу, не виникає підстав для застосування адміністративно-господарських санкцій.

Отже, відповідач, як роботодавець, вжив усіх необхідних заходів для недопущення господарського правопорушення, свій обов`язок зі створення робочих місць для осіб з інвалідністю виконав.

За таких обставин суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про стягненняз відповідача суми адміністративно-господарських санкцій.

Щодо заяви представника відповідача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у сумі 10000 грн, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ч.1 ст.132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно ч.3 ст.132 КАС України, до витрат, пов`язаних із розглядом справи належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Отже, витрати на професійну правничу допомогу входять до складу судових витрат.

Статтею 134 КАС Українипередбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч.2ст.134 КАС України).

Склад та обсяг судових витрат визначено у частині третій статті 134 КАС України, згідно з якою для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (частина третя статті 134 КАС України).

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4ст.134 КАС України).

За змістом ч.5 ст.134 КАС України, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із : 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною шостоюстатті 134 КАС Українипередбачено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

При цьому, частиною сьомою статті 134 цього Кодексу, обов`язок доведення не співмірності витрат покладено на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Частиною першою статті 139 КАС України передбачено, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цьогоКодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Аналіз наведених вище положень процесуального законодавства дає підстави для висновку, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Отже, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації, понесених у зв`язку з розглядом справи витрат на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

З матеріалів справи видно, що професійна правнича допомога надавалась відповідачу адвокатом Бердарем С.В. на підставі ордеру серії ВС №1181471, виданого Адвокатським об`єднанням Форсеті.

Відповідно до акту наданих послуг №1 від 22.02.2023, відповідачу надано правову допомогу відповідно до договору №16/01 від 16.01.2023. Вартість послуг виконавця за цим договором становить 10000 грн.

З аналізу наданих документів на підтвердження обґрунтованості розміру понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу адвоката (у сумі 10000 грн надано платіжну інструкцію №6160 від 17.01.2023.

Колегія суддів зазначає, що розмір таких витрат, хоч і документально підтверджений, однак є не співмірним зі складністю справи та фактичному обсягу виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), з огляду на наступне.

При визначенні суми відшкодування, суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 02.07.2020 по справі №362/3912/18, від 30.09.2020 по справі №201/14495/16-ц, який в силу положень ч.5ст.242 КАС Українимає бути врахований при розгляді цієї справи.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція). Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/WestAllianceLimited проти України», заява №19336/04, п.269).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Лавентс проти Латвії» від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

У рішеннях від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України», від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України», від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України», від 30.03.2004 у справі «Меріт проти України» зазначено, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Вказане узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 27.06.2018 по справі №826/1216/16, а також постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17.09.2019 по справах №810/3806/18, №810/2816/18, №810/3806/18, від 22.11.219 по справі №810/1502/18, які в силу положень ч.5ст.242 КАС Українимають бути враховані при розгляді цієї справи.

З аналізу вищевказаних правових норм можна дійти висновку, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі. Сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо не співмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний з позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обгрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

При цьому, розмір витрат на професійну правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Колегія суддів враховує, що дана справа віднесена до категорії незначної складності, а відтак підготовка апеляційної скарги, збір доказів, надання замовнику рекомендацій та порад щодо справи не вимагали значного обсягу юридичної та технічної роботи.

Білеше того, колегія суддів також враховує, що судова практика по даній категорії справ є усталеною, а тому представнику не було необхідності додатково вивчати чи знаходити інформацію стосовно даної справи.

Більше того, колегія суддів зазначає, що справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення та виклику сторін.

Таким чином, з урахуванням об`єму наданої адвокатом професійної правничої допомоги, розмір витрат, який підлягає стягненню на користь відповідача за рахунок бюджетних асигнувань позивача слід визначити на рівні 4000 грн.

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини», суди застосовують Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерела права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі «Проніна проти України» (рішення від 18.07.2006).

Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.

Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Згідно п.4 ч.1 ст.317 КАС України, підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.3 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.

Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 317, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Приватного акціонерного товариства Явір задовольнити.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 21 жовтня 2022 року по справі №380/10332/22 скасувати та прийняти постанову, якою у задоволенні позовних вимог Львівського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю до Приватного акціонерного товариства Явір про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені відмовити повністю.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Львівського обласного відділення Фонду соціального захисту осіб з інвалідністю (площа Маланюка, 6, місто Львів, 79005, код ЄДРПОУ - 13817458) на користь Приватного акціонерного товариства Явір (вулиця Львівська, 55, смт. Івано-Франкове, 81070, код ЄДРПОУ - 00274861) понесегні витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 4000 (чотири тисячі) гривень 00 копійок.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді С. П. Нос С. М. Шевчук